від самотності німіють пальці,
стиснуті до болю в надвечірній позолоті міст...
недоречно так і як завжди невчасно
облітає у саду вишневий цвіт...

замітає наших снів сліди золочені,
назавжди вертає в ніч де зорі
до землі злітали сотнями облич
доторкнутись наших крил любові…

від самотності на серці гірко-гірко,
на душі тривожно й так зловіще...
загасає всоте в небі зірка...
не загадую бажань... навіщо?

Я – відображення
Твого світобачення,
Крізь призму дзеркал
Перекривлених доль
Так бракує лекал
Перекреслити волю –
І квадратом по колу
Намалюю неволю:
Ти – моє світобачення,
Моє сонце, і місяць, і зорі!
Я з тобою у серці,
Ти зі мною у снах!
Нас з тобою єднає назавжди
Біле коло і чорний квадрат –
Наша доля і моя неволя,
Що помножені щастям стократ!

Кожен раз відкладаю життя на згодом,
Мрії ховаю у скриню на завтра...
Іще один день відлунає останнім акордом -
Я ж залишаюсь зі страхом у собі.

Равликом в мушлю тихенько вповзатиму,
Снитиму мріями, синіми далями,
Душу від болю до болю ховатиму
В мушлі старенькій, що стиха дзвенить…

Збірку поезій романтиків втрачених
Зачитаю колись до дірок,
Полічу своїх днів, так намарно потрачених...
Що сягнути могла зірок!

2010, квітень

Малюєш на склі картину бажань,
А за вікном псевдореальність
Забарвлює псевдобуденність
У золото ліхтарів,
Гаптує вечір принадними вивісками
Вулиці міста і твого й чужого,
Ти бачиш сон про щирість у словах
Усіх прийдешніх поколінь,
Та більш немає поклонінь
Любові,
Все намарне
У цьому світі з псевдопочуттів,
Де навіть кава вже давно не кава,
А просто так,
Холодна філіжанка,
Що знала смак твого цілунку,
Шукаєш всюди вищого ґатунку
І проби,
Щоби вище, ніж в сусіди!
...Вповзає псевдо крізь вікно –
Твої бажання замальовує набіло
І ти уже не сниш тим що колись боліло,
Ти влився в натовп,
Піддавсь омані…
…Розбите скло твоїх бажань,
Вже проросло в псевдоморфози…

Побійтесь Бога, прошу пана!
Яка ще в біса кава,
У вас обручка на руці!
На вас чекають вдома
Дружина, діти,
Не зремонтований у ванній кран!
І що мені, скажіть, до того,
Що мучить вас
Душевна втома?
Я, знаєте, в коханки не годжусь,
Мені б коханою в міцні обійми,
Дружиною для вірного плеча!
А ви! Тікаєте від буднів,
Ховаєтесь в спідницях модних краль!
Яка до біса може бути кава,
У мене пес вже вдома зголоднів!

А все-таки, найважче – рахувати час,
Коли вже ані віри, ні надії,
І терпнуть спогади у серці болем,
І в пам’яті вимолюєш прощення…
Коли уже не залишилось нас –
У цьому світі ми тепер самі по собі
В нові світи твоя лежить дорога,
А я… ти краще не питай, не треба…
І пахне споришами наше літо
У присмерку моїх зимових днів
Коли вже ані звісточки від того
Як ти мене тоді любив.
Як губи цілував мої медово,
Що сонце тьмарилось в очах,
Птахи вклонялись перелітні
Мені ж так солодко в тобі було!
А все-таки, найважче рахувати час,
Коли безповоротно у минулім
Залишив щастя свого дні…
Так важко знати, що не прийдеш
Що прийдеш завтра не мені…

Назбираю в букет давні болі і смуток,
Засушу у гербарій суцвіття прощань.
Дивні пензлі нічних охололих маршруток
Ледь окреслять картину самотніх бажань.

І коли в мої двері постукає осінь,
У самотність уже не поверне імла,
Бо зігріє мене світлих спогадів просинь:
Я любила, щаслива з тобою була.

Тож коли за вікном батогами засвищуть
Зимні пасма дощу, - не тривожусь дарма,
Я лишилася в літі! То що мені – хвища?!
Усміхаюсь, коли на порозі – зима.

З твого би вікна –
Малювати пейзажі,
З мого ж бо вікна –
Дивитися в дощ...

На твоєму вікні
Хтось малює пастелі,
На моєму ж вікні
Хтось розлив акварелі.

Від вікна до вікна –
Тільки погляд над місто,
Чи знайдеш в нім мене,
Чи розірвеш намисто?

Моїх днів самоти,
Чорно-білих і сірих,
Не осуди –
Розфарбуй у яскравий!

Не моя в тім вина,
що зніміла душа,
що любити тебе я не можу…

Не твоя в тім вина,
що серце моє мовчазне,
що до тебе думками не горнусь…

В тім не наша вина,
що зустрілися ми не на часі –
поїзд твій вже відходить в осінь,
на моєму ж порозі весна.

Та назавжди, ти чуєш, назавжди!
Я у серці своїм пронесу
як любив ти мене того літа –
так невинно, так щиро любив!

...і простим олівцем
я тобі на прощання
востаннє
намалюю завтрашній день
в чорно-білих тонах
...ні, тобі просто здалось...
я зовсім-зовсім не сумна...
ти прокинешся не в моїх обіймах
на постелі холодній мого тепла,
поцілунком губ твоїх не торкнусь,
з апельсина не вичавлю сік
...за вікном не весна цвістиме
з неба буде падати дощ -
небо хмарами буде все сіре,
ти до мене по нім не прийдеш...
і надвечір у твоїм домі
не горітиме вогнище,
не я не чекатиму допоки
байдуже і холодно
в ліжко порожнє впадеш,
загубивши десь вчора
олівців кольорових набір...

Я – твоя Шехерезада,
І на двох у нас позаду
Тисяча ночей казок,
Залишилась ніч остання –
Після чого без вагання
Смерть прийму із твоїх рук,
Геть зітхання –
Нарікання –
Я щасливою була, востаннє
Розкажу казкових мрій
Й ген за обрій
Поведу тебе, королю мій,
Щоб в очах твоїх побачить усміх,
Щоб луна несла твій сміх,
Після чого, мій королю
Я покірно свою долю
З рук твоїх прийму.

З твого ж бо ребра, Адаме,
Прийшла я колись у цей світ
З моїх бо ж рук, Адаме,
Ти їв заборонений плід
Зі мною колись, Адаме,
Пізнав ти солодкий гріх
Наших дітей у саду, Адаме,
Лунає щасливий сміх...

Це доля була нам, Адаме,
Піти у світи незнані,
Та ми ще вернемо додому -
Сотворимо рай у вигнанні
Ти віриш мені, Адаме? -
Спокутуєм гріх первозданний,
Пройдемо з тобою садами
В едем, що був Богом нам даний.

подвійне еспресо
і грам п'ятдесят арарату -
відчай запити... сльозами
невимовним болем
здавлює горло... гірко...
цукру побільше,
щось кава гірчить мигдалем
і ще...
я в каві бачу його...
будь-ласка, ще п'ятдесят арарату
і тістечко...
те, що вишенька зверху,
на спомин -
він завше його полюбляв...
я знаю, що пізно -
вам час зачинятись,
та він ще зі мною,
не відпускає...
біль...
востаннє...
прошу арарату...

І так просто, як ти колись
Увійшов у моє життя,
Хтось тебе прочитає як книгу
Не знайде що шукав – відкладе і забуде,
Або ж буде зарано – залишить на потім…
Ти ж покинутий, лежатимеш стомлено,
Вкриваючись часу пилом
Часу плином,
Чекаючи нового гостя,
Що в тобі віднайде себе,
Для котрого ти станеш настільною
Книгою,
Білизною постільною,
Що кожен раз як вперше,
Що кожен раз – щось нове…
…Та наразі забуто тебе на життя стелажах,
Повільно сплива часу плин
Ти покриваєшся пилом…
Гасне надія з роками –
Думками
Дорогою ти до архіву….

Жасминовим чаєм
твою тамуватиму спрагу,
Поцілунками ніжними
твою забиратиму втому…
Я у снах кольорових
покажу тобі свою Прагу,
А потім – разом
ми повернемо додому...

Тільки ти більше кави
не пий… це зайве...
моїми очима,
буде гірчити полином,
що в ночі холодні
безсонні
без тебе
я сушила жасмин...

Третя ночі. Почалися перейми…
Рваним болем
В спотвореній свідомості
Щораз яскравішали образи,
Думки зодягались в слова...
П’ята ранку. Вона ще жива...
Стомленим болем
в спорожнілому серці
Відлунює пустка,
Стихають звуки мелодій,
Що пісню творили в душі...
Ось так, коли треті півні,
В душі, зґвалтованій стражданням,
Крізь призму болі і розлуки
Народжуються вірші нові...

Алохроматичним кольором своїх очей,
Що забарвлені моїм щастям,
Не нагадуй про сповідь ночей -
Ти був першим моїм причастям,

Що до уст доторкався прощенням,
Що вбирав мене всю до дна.
Ти для мене став тим хрещеним,
Після кого зосталась одна.

Я з тобою розквітла колись уночі -
А сьогодні лиш тільки зеленим
Відблискують сумно ті очі,
Що колись називав ти своїми...

По всій Землі - горять вогні,
Виходять ріки з берегів
І надра, стомлені й німі,
Дарують дикий регіт...

Земля прийшла до рубікону,
До вибору своїх шляхів
І ось, подібна до дракона,
Вона всі спалює мости...

...А Бог втомився від війни
З дияволом у наших душах
І тільки: "Люди, Ви куди?"
У натовпі глухих промовив...

І в небі згасла зірка,
що люди Сонцем звали здавна...
назавжди...

Я -
дивна квітка,
що розквітла небаченим квітом
Твоїм поглядом

Я -
дивна квітка,
що повниться незвіданим ароматом
Твоїм поцілунком

Я -
дивна квітка,
що зійшла повесні тільки для Тебе
і як тільки впаде перший сніг -
я зав’яну...

Я -
дивна квітка
ніжна, тендітна
росту серед скель...

пильно мене гляди...

Варіант №1. Художній.

А давай, підпалимо світ,
в п’ятій ранку,
коли він ще спить
і розбудимо сонних гріхів
цілий сонм
призабутих солодких...
Розтривожимо,
підіймемо до неба
в покаянні сліпім
перелякані страхи...
А давай, підпалимо світ
і тихенько ляжемо спати.

Варіант №2. Філософський.

Нумо підпалимо світ
з самого рання,
допоки він снить
розбудимо сонних гріхів
втаємничений сонм
призабутих солодких...
Розтривожимо,
підіймем до небес
в покаянні сліпім
перелякані страхи...
Давай підпалимо світ
і тихенько ляжемо спати.
Пристанеш, чи ні -
чхати.

Я –
Тобою зламана
Гілка вишні
У січні,
Що ніколи не цвістиме
В квітні,
Коли прилетять журавлі.

Я –
Тобою зламана
Гілка вишні
У січні,
Що ягід не зродить
В липні,
А стане зачатком багаття.

Я –
Тобою зламана
Гілка вишні…

…І спаси нас Всевишній
Він бо не знав,
Що зламав
Не на день
Не на два
На ціле життя…

Пігмаліон, я твоя Галатея,
Покірна глина у руках митця,
Вогнем палаю в серці Прометея,
Молитвою зросту в вустах ченця.

Пігмаліон, я твоя Галатея,
Ліпи ж мене, знімай лекала
Із зірки – я твоя Кассіопея,
Себе в собі давно плекала.

Пігмаліон, я твоя Галатея,
Чого ж чекаєш в сутінках весни?
Ти мій Ясон, а я твоя Медея,
Ліпи ж мене, ліпи і не засни!

Пігмаліон, я твоя Галатея –
Засохла глина на твоїх руках,
Незвідана тобою Одіссея,
Я подих вітру на твоїх губах!

Ледь чутно листям торкає асфальту,
Чуєш? - Бабине літо востаннє для нас!
Я в мозаїку викладу осені смальту
І, тамуючи подих, світ спинить час!

Осінь розкидує бурштинових зваб -
Під ноги жбурляє яскраве намисто,
Назбирає букетик згірклих кульбаб
Бабине літо нам востаннє врочисто!

Пригорни до серця мене -
Ніжно, стиха..
Мовчи -
Про зболене,
І переболене...
Нехай у спогади відлине
Гіркий кужіль лиха...
Плачем -
Гірким
Мигдальним присмаком.

Задощила душа
сльозами,
Вітер смутку постукав знов...
Це розлука згубна
між нами -
Ти вже іншу собі знайшов.

Відцвіли восени
жоржини,
Що приніс ти мені торік,
А тепер не знайдеш
стежини
І не ступиш на мій поріг.

Червоніє в саду
калина
Як вогнем пече сум в душі -
Вірю, знаю - погожу
днину
Принесуть мені сліз дощі.

Невизначеним кольором розлуки
Ти стукав тихим надвечір’ям
До місяця простягуючи руки,
Блукаючи старим подвір’ям.
У круговерті вулиць заблукавши
Постукав й до мого вікна,
А я так необачно відчинивши
Відтоді залишилася одна.
І я тепер малюю тихий смуток,
Шукаючи на нього покупця -
Жалю свого йому віддати жмуток -
І з милим знову стати до вінця!

Осінніх білих хризантем
Зів'ялий присмак гіркоти
І груди так стискає щем
Мені тепер нема куди іти.
Кружляє листя в вихорі дощем,
А я шукаю сховку з самоти
І у поривах кутаюсь плащем -
Я ж так боюся темноти…