Якась до болю знайома та жахливо ранкова зоря
Висадила місто в повітря.
І ти, мабуть, колись наснився мені,
Але я не зважала на те, я хотіла наснитись тобі –
Ніяк не виходило…

Натомість сни накривають мене посеред дня,
І я впадаю в анабіоз, наче велика зелена жаба,
Не зважаючи на галас людей, що нервують через моє виважене серцебиття і сповільнений плин крові, та й вдих-видихи стали майже непомітними.
Я починаю снити маревами, вростаю в лікарняне ліжко, стаю лікарняним деревом.

Було у матері дві дочки, і росли дочки не красунями,
Але закохався в них одвічний бог диспансерів, що зазвичай пахне спиртом та новокаїном.
Вподобав обидві, та й так, що вирішив забрати собі –
Ох і горе у матері – обидві її Персефони у царстві підземному,
В руках новокаїнового Плуто.

Я хочу врятувати їх, випростовую вперед поколоті вени і відчуваю під собою шкло,
Вигинаюсь ящіркою і підіймаю ампулу новокаїну 0,5%, дивуюся, ховаю ампулу в долоню,
А значить починаю процес нагрівання, сповиваючи знеболюючий засіб ніжно…

Нагрітий новокаїн – то сльози Деметри,
Що проливала вона за дочками своїми,
А сльози її – це зима, снігові заметілі й повільний анабіоз дерев –
Так тужить вона…
Тому лишається відкрити замерзлі вени і вводити в них теплий новокаїн,
Вводити в них теплу зиму зі снігом та деревами,
Вводити в них її сльози заради того,
Щоб у снах побачити обидві Персефони, а може…
Може…
Може, щоб просто наснитися тобі…

«Пашлі в аптеку, - дєньгі єсть?»
«да»
«Софіїївський собор побудували…»
«В адінаццатам вєкє, знаю»
«Купіть хвісташкі!!!»
«Зовсім ніпанятна мені тепер,
Де ковбаса, де соя»
«Владімірскій централ…»
«Дєвушка, давайцє пазнакомімся!»
«Цигарки Rich!»
«Атас, мєнти!!!»
«Пачьом же шаурма??»
«Ми всі помремо, Бог сказав»
«Ющєнка – підар, підар, я сказал!»
«У Києві шістнадцята година…»
«Пєрєвіді часи»
«…п’ятдесят хвилин»
«Мєнти, кажу, збирай латкі»
«Мужчіна, яблукі купіцє»
«Милостиню дайте!
Копійочку! Вас Боже бережи!»
«А я єй гаварю, сучара, скройся…»
«…Kyiv is is the capital…»
«України, б...я, України, б..я, нєту!
Нєту такой страни!!!»
«Маааамо, купи, купи мені…»
«Не галасуй»
«Я манал…»
«Пашла на х...й!»
«Я люблю…»
«Пашла на х...й!»
«Купіцє цвіти!»

Блядь! Дістали всі! Нафіг!
Стілами збиваю бетон і грибок зі стін
Цей будинок стоїть тут і вбирає в себе спори
Його показують німцям, а німці дивляться на мене
Що струшує інфо часу разом з частинками пилу
Жаль тільки стіли і плеєр
Зламався
Людина поряд звикла перепрошує поглядом у німців
Хвороба нового покоління – зламаний плеєр оббиті стіли і передоз інфо
І навіть вуха
Навіть вуха нічим заткнути!
Колапс і атональність побаченого
Насправді компенсуються музикою…

Штори – це скатертина світла.
Відкривала, пестила пальцями білу тканину
Штучну,
Щоб усе покрилося білим
Світлом. Нештучним.
Щоб кожен колір тьмянів у очах,
І сюрреал наш розтікався промінням.
Ти відкриєш балкон, але рано ще бігти кудись,
Та занадто пізно вже спати,
І фільми йдуть дивні:
«Я поживу еще,
Я поживу еще».
З тобою. Майстре.
Наш Діоніс перестав бути богом.
Нашим богом стала зелена фея.
Нам дозволено все. Нас життя не картає.
Наша совість давно вже не милася.
Сповідь. І повінь. Наших очей.
Час здирає мій лак твоїми руками.
Час муштрує і стесує гострі кінці, як вода,
Під мостом Мірабо чи то
Під Рибальським мостом.
Майстер і Маргарита двічі помруть,
Ну а ми помремо в ірреальності…

Закрийте кляті вікна!!!!
Інакше я виходжу.
Через них, властиво. Не створюйте
Спокуси самогубцям,
Бо двері перестали бути втечею,
Але ж є вікна
Вікна
Вікна
Вікна
І ваші двері, виявляється, зачинено,
А ваші вікна, як завжди, для горобців –
Прочинено.
І є бажання вийти, і підсвідоме марення
Людини – навчитися літати.
І залітає птаство зграями, на руки осідає,
Тяжіє наді мною і дряпає тканину
Одягу мого.
Закрийте вікна!!!
Бо нестерпно це. Вони летять
Летять
Летять
Летять
А я лежу під ними й задихаюсь.
Прекрасні горобці, як вас багато,
Так несподівано з’явились
І видряпали ніжно
Мої бажання,
Тримаючи мене в квартирі,
Коли, мабуть, потрібно просто
Вийти. Хай навіть через вікна.

Секретутки ходять всі парами
І їдять знежирені йогурти
Їм життя би таке, щоб не паритись,
Їм би шейпінги, сауни, йоги.

А бомжі на місцевих бульварах
На халяву ночують під дахом,
Їх годують опущені бари,
Їхні діти всі сваряться матом…

І коли я проходжу аптеками
В черзі там пропадає це місиво
Наркомани й бомжі за колесами,
Секретутки ж – за презервативами.

І дорогами шумного Києва
Проїжджає тихенька процесія:
Домовина дитини, сповитої
У сувій світової депресії…

Коли ти нарешті, системо,
З-під ребер моїх дістанеш списи,
Що так дбайливо наставила,
Коли нечіткі мої обриси перегортали
Органи у маминому животі?...
Ні, ти хочеш, ти неодмінно хочеш,
Щоб я лишилася з тобою тут
Дивитися на фасади будинків,
Побиті кондиціонерною віспою,
І їсти шаурму з котів уночі,
Коли вже рідко ходять маршрутки…
Ти нізащо не відпустиш мене
Зі свого залізобетону квартир,
Що насправді скидаються на
Страшні гестапівські карцери…
Ти прив’язала мене до себе
Подобами дорогих мені людей
І зробила так, щоб я ніколи
Не знаходила їх більше, аніж мушу.
Ти – цинк заводів і дим мого ТЕЦ,
Що наче і гріє, але й заразом убиває,
Ти хочеш, щоб люди забули про те,
Що є серед них ще діти природи,
Тому танцюєш навколо мене,
Радієш, клята, смієшся у вічі,
І у ті самі вічі повторюєш грубо:
«Ти не дитина природи, бо ти
Викидень цього брудного, сірого,
Індустріального міста, що так
Ненароком вижив після невдалих
Пологів…»

Я живу під стіною,
Я відверто харчуюсь бетоном цих сірих будинків,
Бо немає мені, малій дівчинці посеред світу,
Інших притулків і інших джерел харчування.
І все раптом моє, весь цей світ, всі ці зорі,
Я ламаю свої не окріплі ще зуби об стіну –
То життя мене мило й розмірено гріє
Ласкою фюрера…
Я захлинаюсь і кашляю – кров’ю,
Збираю ту кров у долоні, харкаюся нею…
Прекрасне… Довершення свята й історії
Не так для життя…
Як для стіни…
За якою
…Життя…
Невже я одна? Я наїлася пилу достатньо,
Щоб зоряним пил той вважався. Розслабся,
Хоч стіну гризу я такими ночами, як ця, перспективними.
Зорі сказали. Вони привели до стіни,
І зараз цей мур я мушу прогризти й зламати,
А я ще одна, все досі одна,
А вулиці всі в перехожих,
Всі дивляться сумно
І так співчутливо,
Та жодна скотина
Не спиниться й ради не дасть
Тобі з цим завданням…
Як чітко і боляче. Чітко означена ціль,
Нечітко означена біль
Здертих нігтів, що длубали цеглу,
Зламаних пальців, що криво зрослися,
І синців, свідків цих мазохістських побоїв об стіну,
І думаю я, що так лину
В інший світ. А насправді
Продираюся цеглою вище, усього лиш на крок ліліпута,
Головне ж не зірватись, не стати
Краплею в морі отрути…

Я обіцяла написати цей верлібр =)

Село
До якого не ходять маршрутки
До якого забуті дороги ведуть
У самоті стоїть але недовго бо до нього вриваємось ми
Не спавши всю ніч розмовляючи просто
Так нагло вриваємося

Дощ
Між слоями намету жучки заповзають
І віддають життя своє

З одного боку поета блискучого маємо
З іншого - диявол-поет персоніфікований
Який спить
Інший тіла комах чавить
Що дивним є - скрізь у нього комахи ті і навіть
Світяться фосфором деякі
З кишені вивертає він їх

Тому очі маю відкрити
І теж на жучків дивитися
Вони - з рас інопланетних
Каже поет той що блискучий
Але ми їх розкрили і вони мають нас убити
Параноя

Вони - якісь піздюлінки
Це вже я заперечую походження їх
Нас уб"ють, а мозок висмокчуть поету-дияволу
Бо він небезпечний і спить

І тут бачимо пробудження Люцифера
Тому питаємося, чи мозок ще не висмоктали
вони

Лежимо
Втрьох і в небо крізь намет дивимося
Я думки висловлюю свої
Що дивно комусь у голову прийшло
В таких клаптиках тканини на землі лежати
Поети погоджуються обидва
Але зазначають ліпший вихід -
Пакети пластикові герметично затягнуті
І краще тіло не ціле
Розчленоване
І за Дністром пустити
Течія-бо добра

Сміються всі
Напишеш про це верлібр кажуть поети
Звісно кажу я
І відлунює це сарказмом