"Слово, моя ти єдиная зброє"
Леся Українка
Слово запродане, ти вже не зброя,
слово - ти рабське, примирливе, нице,
формою й суттю розбите надвоє,
слово двозначне, слово дволице.

Голос твій де непідкупний і грізний?
Слово, ти - слово, що в бій підіймало?
Мабуть, брехня, що ти мури ламало -
голос твій зараз фальшивий і слізний.

Люди вже вірять тобі через силу,
навіть коли ти без сумніву щире,
скільки разів ти неправді служило,
скільки довірливим збавило віри?

Слово, а може, ти просто безсильне
душу людську загрубілу пробити,
душу людську, до фальшивості схильну,
може, щирішою вже не зробити?

З горя нап'єшся, п'яним заплачеш.
Слово! Ми гинем з тобою обоє!
Ти - через фальш і примирливість свою,
я ж через те, що так мало ти значиш...

1980

Я думав, що за ніч створив
щось винятково шедевральне,
що написав щось геніальне,
щось нове світові відкрив.

Та зранку в світ відкрив я двері,
і прояснилась голова:
"Це всього-навсього слова.
Слова на тлінному папері."

Слова, до того ж. не мої,
бо жодного нового слова
я не створив, бо є вже мова -
народ давно створив її.

Яких ми не сягли б висот
і що б нового не створили,
і що б про це не говорили -
творцем найпершим є народ.

Вечірній вітер жбурляє в вічі опалі зорі.
Вечірній вітер, вечірня осінь, осінній вечір,
ще теплий-теплий, ще синій-синій, як тихе море.
Ще так далеко сніги на скронях, думки старечі.

Ще власна доля на гострім лезі своєї зброї.
Ще сильні руки, і розпач очі звести не сміє.
Ще не почато душі простої, душі святої.
Ще ясний місяць. Ще свіжий вітер. Ще є надія.

У Кременці, при місяці, вночі
скриплять ворота, брязкають ключі
в руїнах замку, у житті уявнім.
Регіни Бони фосфорична тінь,
і голос Ірви, шепіт поколінь,
і шум століть над городищем давнім.

Хоч з тих часів нікого там нема,
та місяць в небі круглий, мов чалма,
і на валах сліди старої злості.
В примарнім сяйві блисне ятаган,
і бризне кров на стіни з давніх ран,
і глухо задзвенять козацькі кості.

Так мало залишилось після них:
пил каменю, іржа мечів старих,
легенда з давнім, нечітким початком.
Та хтозна, як мине цей клятий час,
що після нас, мій брате, після нас,
що після нас залишиться нащадкам?

1986

Мамо моя, вітром битая сивая птахо,
Досить порад, краще дай мені долю нову,
Мамо, невже я, невже я останній невдаха?
Мамо, невже я марно на світі живу?!

Глянь мені в очі, ти бачиш, там пусто, аж свище,
День догорів, листопад заступила зима.
День поза день, і сніги заметуть попелище,
Рік поза рік - і сліду по людині нема.

Кляті думки зводять холодом тіло і душу.
Ніч промайне, знову сонце зимове встає.
Я ще не спав, ще не спав, а вставати вже мушу..
Холодно, мамо, лиш слово зігріє твоє.

І друзі прийдуть, і нам чарку по вінця наллють,
Залишать на плитах, свої ж ледве-ледве пригублять.
І стануть в зажурі, і слово печальне складуть.
Чому за життя нас так міцно, так вірно не люблять?

Бо шана посмертно і слава посмертна ніщо
Для тих. хто в життя вже не вернеться ні на хвилину.
Нащо їм граніту і мармуру холод, нащо?
То людство спокутує перед живими провину.

Та все ж упадемо на сотні, мільйони колін,
щоб погляд відсутніх очей зверху падав і нас зігрівав.
І все ж покладемо жоржин і ромашок уклін
До тих, хто так ніжно любив нас, хоч зовсім не знав.

1989

Пане отамане, відшумлять майдани,
Віддзенять кайдани з тюрем, з карних місць.
Пане отамане, як тебе не стане,
Хто за волю стане?
Пам'ять, помста, злість.

Ти пройшов крізь страту, непідвладний кату,
Крізь роки, століття марно, марно йдеш.
Пане отамане, товариство п'яне,
Серед нього війська ти не набереш.

П'яних половина - це не вся країна,
Є ще тут тверезі, ще тут волі ждуть.
Пане отамане, глянеш - серце стане:
Он оті тверезі п'яних продають!

Пане отамане, відцвіли жупани,
Падають кайдани. Тільки з мертвих рук.
Пане отамане, січовий гетьмане,
Наша самостійність - ще порожній звук.

1993 рік

Мій вірш - дірявий незатишний дім,
Відкритий всім вітрам людської долі,
Вітрам, що в серці, і вітрам, що в полі,
Вітрам, що свищуть над життям моїм.

Мені вітри приносять звіддаля
Минущий запах щастя, запах горя,
Солоний і стійкий, мов запах моря.
Я слухаю, як дихає земля.

Мій вірш відкритий птахам з верховіть,
Відкритий для знедолених, бездомних,
Для надто добрих і для надто скромних,
Він без замків. Заходьте і живіть.

Мені б міцніший дім побудувати
За стінами надійними й товстими,
За сімома засувами глухими,
Щось радісне й домашнє заспівати.

Але закриє затишна садиба
Людей і світ, вітри і ранні грози,
Забуду я, що хтось ковтає сльози
Частіше, як шматок черствого хліба.