Присвячується моїм улюбленим поетам…

Я не така, як ви,
я не поетка віку,
я лиш пишу рядки,
стовпці і рима…ріки
думок, і сподівань, і мрій,
і поглядів байдужих,
німий тих поглядів двобій,
всі тонуть у моїх «калюжах».
Це все не сон, та як у сні
і вервечка фантазмів,
віршованих намисто спазмів,
з моєї зліплено душі.
Вже хтось сказав, і я вже повторилась,
кричати в світ я більше не боюсь,
це лиш початок, я не помилилась:
Не чарівник я ще, я тільки вчусь.

Смак крові на твоїх, моїх вустах,
Смак одинокості – піщаного болота,
І наша тінь ввібрала душу гота,
Тепер із нами ходить чорно-білий птах.
Знайди мене у келиху забутих вражень,
Схопи за серце, стисни, розірви,
Скривавлені уламки обійми,
Сховай подалі після довгих ряжень.
Постав Іріду тихо на коліна,
Візьми в полон твоїх, моїх зіниць,
Впади, шепочучи молитву, ниць,
Таким палким і пристрасним, голінним.
І у безодні наших схрещених долонь
Розпалиш синій мандрівний вогонь…
І скажеш тихо, вгамувавши страх:
- У тебе кров. – Де? – На вустах.

Одне вікно
лишилося в пітьмі
п’янкої ночі
місячного неба
коли воліла я край світу віднайти
й безлюдний острів…
ніц уже не треба.
Один лиш крок
лишився до кінця…
останній бій як виклик боягузтву –
палка й зухвала воля до життя…
і лиш любов
як спосіб самогубства.
Один дзвінок
питання, тиша, скрип…
що ж…як завжди
лишуся без пояснень
ці почуття заразні, наче грип
цієї ночі не бува прояснень..
Одне лиш сонце в неба –
в тім вікні
де пишуть письма,
пишуть телеграми…
а я Мальвіною блукаю уві сні…
а ти стоїш…П’єро…сумний і п’яний.

Не бачу снів, то лиш примари,
І це не сон, бо я не сплю,
Жахливий злочин - моя кара,
Яскраве марево в кутку.

Ви чули шепіт? - Ні, це вітер.
- Але я чую тихий спів!
- Якщо це спів, то він без літер!
- ....Я відчуваю подих слів...

Це лиш ліхтар, нічого вільше,
Немає ватри, то мара,
- Ти де? Чомусь не бачу більше...
- Спалила очі?
- Ні, це гра...

Я впала, як сніг, так само раптово,
Так само без крику, обличчям у бруд,
Душею у пекло я впала свідомо,
І сміх мій не Цезар, та погляд мій – Брут.
Сховаю в кишеню всі сльози і рани,
Залишу лиш усміх блакитних очей,
І мовчки торкнуся своїми вустами,
Твоїх таємниць – неспокійних ночей.
Замруживши очі, я впала рум’янцем,
Твоєї душі і моїх змерзлих рук,
Палким (і байдужим?) і пристрасним танцем
Твоїх сновидінь – моїх бажаних мук.
Розтала у вирі солодких ілюзій,
Я впала у прірву загублених душ,
Я – вічна мішень для націлених фузій,
Мій фатум солодший за смак стиглих груш.
У вічності тихих, холодних, байдужих,
Нестерпно приємних, жорстоких годин
За мить народитись в барвистих калюжах,
Прожити життя за п’ятнадцять хвилин.

Я – егоїст, і я невиліковний,
Я – підсвідомий вбивця власної душі,
Мій шлях – солодкий та гріховний,
Крокують ним мої вірші.

Так, я – поет, але не знаю рими,
Образив Музу: взяв її в полон,
Топив її та споглядав, як гине…
Як огортає мою любу вічний сон.

Палач душі та мрій, я – раб свободи,
Я зрадив віру: я прозрів,
Ви всі – сліпі, хто вірить в Долю, …Бога?
Так, ви – ляльки в руках розпещених богів.

Десь плаче смерть, бо я її господар,
Її тиран, коханець, її син,
Мій світ лиш мій, бо я його володар,
Я – автор всіх своїх душевних кпин.

Я не актор… але я вмію грати,
Мій вічний подих – це жорстокий сміх,
Прихований майстерністю брехати
Сентиментальний, ниций, щирий гріх.

Я – епілог, я лиш пародія уяви,
Кінець комедії, початок злив,
Я – джину крапля, і нічні примари,
Похований живцем у хвилях житніх нив.