Я – егоїст, і я невиліковний,
Я – підсвідомий вбивця власної душі,
Мій шлях – солодкий та гріховний,
Крокують ним мої вірші.

Так, я – поет, але не знаю рими,
Образив Музу: взяв її в полон,
Топив її та споглядав, як гине…
Як огортає мою любу вічний сон.

Палач душі та мрій, я – раб свободи,
Я зрадив віру: я прозрів,
Ви всі – сліпі, хто вірить в Долю, …Бога?
Так, ви – ляльки в руках розпещених богів.

Десь плаче смерть, бо я її господар,
Її тиран, коханець, її син,
Мій світ лиш мій, бо я його володар,
Я – автор всіх своїх душевних кпин.

Я не актор… але я вмію грати,
Мій вічний подих – це жорстокий сміх,
Прихований майстерністю брехати
Сентиментальний, ниций, щирий гріх.

Я – епілог, я лиш пародія уяви,
Кінець комедії, початок злив,
Я – джину крапля, і нічні примари,
Похований живцем у хвилях житніх нив.