Я не вірила в те, що серце таке незахищене,
що можна витирати черевики об душу, як об ганчірку,
я не вірила в те, що можна словами знищити
мрію, любов, надію, що помирають останніми.
Ти мені показав, що таке зустрічається і можливе,
що на кожному кроці – назустріч ідіотів, як зливи,
і вже нічого й ніяк не можливо
щось виправити…

Я не вірила в те, що сон, це солодке, із присмаком цитрусу, щастя,
і його не буває багато, коли пригубив ковтком невинним…
Дивно…
Бо воно – ось, воно – є, і лишилася ще половина.
А вже треба йти і кличуть тебе
летіти лавиною…

Сніг. Зима. Грудень сніжкою в груди, а серце відкрите!
Холодно, зимно, камін іще не готовий, і в кресленнях
виросли трави,
чомусь відцвілися квіти,
а ми із тобою і нарізно й не окреслено…

А ми із тобою – люди, що натовпом ходять вулицями,
Де сумно, самотньо і вже не почуєш сміху.
А хмара, вагітна снігом, ув очі супиться –
не чути голосу, не видно вчинків окрилених..

А люди натовпом просто блукають вулицями...

Я не вірила в те, що можна бути самотнім і в тренді…
Просто так – з оголеним серцем. І не я, а аби хто…
Все.
Завіса.
Не буде аплодисментів...
Тихо…

12.12.2015

****
голосом папужки
скрипітиму здрастуй
чекаючи відповіді
і погляду –

розмови не буде –
вавілонська вежа
перешкода
спілкуванню

і будуть питання
без відповідей
радітемеш як дитина
іграшці

***

Що тобі, спокуснику?
Вічності чи пустки?
Перцю чи гірчиці,
щоби не приснитись?
Чи якогось дива,
що наснить мотиви,
щоб прийти голодному
й серця попросити?

Що тобі, невігласе?
Може душу винести?
Може ще й засмачити
все що не означено?
А переспів краплений –
на крихке позариться,
міра переміриться,
все одно - воздасться.

Що тобі, похабнице?
Підписом впечатати?
Словом позмагатися,
Чи життям заправити?
Чи, бува, апокрифом
перебити статуси?
То навіщо гарбати,
те, що не призначено?

Що тобі, пораднику?
Місяця відлунювать?
Може ти, не знаючи,
Сам себе задуриш–бо?
А чого соромитись?
вже печать впечатано!
Хай тобі обломиться
чатом не зачатане!