Я не вірила в те, що серце таке незахищене,
що можна витирати черевики об душу, як об ганчірку,
я не вірила в те, що можна словами знищити
мрію, любов, надію, що помирають останніми.
Ти мені показав, що таке зустрічається і можливе,
що на кожному кроці – назустріч ідіотів, як зливи,
і вже нічого й ніяк не можливо
щось виправити…

Я не вірила в те, що сон, це солодке, із присмаком цитрусу, щастя,
і його не буває багато, коли пригубив ковтком невинним…
Дивно…
Бо воно – ось, воно – є, і лишилася ще половина.
А вже треба йти і кличуть тебе
летіти лавиною…

Сніг. Зима. Грудень сніжкою в груди, а серце відкрите!
Холодно, зимно, камін іще не готовий, і в кресленнях
виросли трави,
чомусь відцвілися квіти,
а ми із тобою і нарізно й не окреслено…

А ми із тобою – люди, що натовпом ходять вулицями,
Де сумно, самотньо і вже не почуєш сміху.
А хмара, вагітна снігом, ув очі супиться –
не чути голосу, не видно вчинків окрилених..

А люди натовпом просто блукають вулицями...

Я не вірила в те, що можна бути самотнім і в тренді…
Просто так – з оголеним серцем. І не я, а аби хто…
Все.
Завіса.
Не буде аплодисментів...
Тихо…

12.12.2015