так уважно я слухала хіба що...
- грім;
- гру грози, граду;
- груш падіння.

ех! а мені б ще хоч три чи 'тири рази
переслухати:
- сміх твій;
- дихання;
- шепотіння.

тінь би твою-на-свою проміняти...
ооооооо, ти б показав мені собаку,
а потім просив би цигарку,
і я б змушена була палити.
якби я могла ще й за тебе жити,
тоді б виросли в роті гриби,
а ми перестали б у ліс ходити.
та якби ти у лісі зараз був,
то які там гриби,
я б до тебе через ями й горби...

якби, якби...

так уважно я слухала хіба що...
-душ падіння.

ночі продовжили день робочий
дню скоротили робочий день
і ватнопадно душа сніготочить
з наповнених жмень до порожніх кишень

холод має ордер на дотик
сни ледь помітні, глухі й голубі
носіння під джинсами теплих колготок
вже встигло набриднути мені і тобі

період міграції мрій в нездійснення
період зітхання в відсутності слів
у мене ще є десь суничне варення
колись ти його скуштувати хотів

Кашель...
Рррваний протест організму.
Танець з різких і ламаних рухів.
Бунт розсіяння дихання в призмі.
Стереозвучне дряпання слуху.

Миттєва затримка і падання звуку.
Набухлі ленені. Стиснені очі.
Ховаю кашель у складені руки,
та він й на секунду спинитись не хоче.

Сльози доріжки слинять по шкірі,
яка багряніє від втоми й напруги.
Могла би я кашлем в малееесенькій мірі
Вирвати з себе душевну недугу?

Все є: алергійне БЕЗ соння’n’силля енергійне.
Засклилась і дзвінко злилася з вікном і з віком.
Ці стиснені тіні на стінах й синтетичній постелі постійні
Цілунком в чоло розчулено розлучаюсь з своїм чоловіком.

Все є: слинно-сиза слизькість очей слізьми облизаних,
Три грації: А, теле і психо патія
Суміші солі й води на віях росяно-рясно нанизаних
Ефект мімікрії утворюю в його кімнаті я.

Все є: свідомість оклигаюча і збуджуюча невідомість
Декілька криків, кроків, окурків та років гарантії тіла.
ВСЕ віддаю разом з зором й розумом, матами й памяттю, натомість…


Пришвидшіть, хто-небудь, звикання до втрати широким пробілом.

Сиплеться ніч пляшково-бито,

Блиск її чистий до сліз.

Небо прикинулось раненим китом, -

В уяві готує ескіз.

Я відчуваю В грудях натхнення

НА грудях важкого кота.

І тихе безсоння. І присмак варення.

І біль внизу живота.

Раптово душа просіяла ситом

Погляд й засмучений мат.

Хтось видно помітив у темряві литій

Вікна мого жовтий квадрат.

Стою під небом на піднебінні.

Брат завжди вище, бо просто старший.

Пропав зі списку покоління

Під звук сповільненого маршу.

Сниться вранці у батьковій майці –

Будить кашлем – натяк вставати.

Каже: «цілую» мовою пальців,

Шепочу у відповідь: «і я тебе, брате».

Живе в нашій схожості, ніким не побаченій,

Трохи у почерку, трохи у міміці.

Милий мій, зустрічі не передбачено,

Створюю образ твій в блюзовій ліриці.

Стою під небом на піднебінні,

Чекаю того, хто для мене грів місце:

У всесвіті цьому тісному склепінні

Життя мені в подарунок приніс це.

Ого… Як багато жовтого неба!

Час тарахкоче, аж втратила слух.

Бабині патла – літаючі webи.

Рух.

Ого… Молодим восени якось старо…

Напад зів’ялості, здощений сум.

Втомлені очі. Пил та гітара.

Струм.

Ого… Так люблю припиняти боятись.

Водоспад інформації. Свіжі листи.

О! Давай восени цілуватись?

Спершу ти.

Осінь в ковтку мого (с)травоходу.
Під білою шкірою – сині дротики.
Вивчаю на дотик розсипану соду
Голим, невпевненим, тремтячим доторком.

Волосся під светром ховаю. Гріє.
За зиму накриє гострі лопатки.
Викохуйте в жовтні таємні мрії.
Я бачу весь космос у центрі крапки.

Зіпсовані пензлі – подряпини настрою,
Смак кави, як запах різкий чорнобривців.
А світ крізь фіранку канвово-растровий,
Виспівує оди летючій торбинці.

Ніяк не натраплю на хвилю балансу,
Обкусує вечір замерзлі кінцівки.
Щоб вийти з безсоння й гальмового трансу
Зникаю тебе зі своєї сітківки.

навіть як місяць прищем набухне
чолом пробиваючи ока яблуко
я посилатимусь на телепатію
тканинами мозку ловитиму голос твій
хоч лізуть у голову зв’язані букви
липким велетенським блискучим равликом
від крил лицемірства людина горбатіє
без крил людина не має прозорості

всі складники що ввійшли у мене
ти вибирав по списку сотворення
часто душі незручно у просторі
тож в тілі даному вдало маскуюся
ложку характеру триста грам генів
ніяких добавок і без обговорення
вилажу на світ під звуки компостера
як інші щоб жити життям користуюся

інколи речі виходять із ладу
втомлені руки не в силах втримати
мільярди ниток театру лялькового
і все шкереберть і розквіт хаосу
людський поцілунок сприймаєш як зраду
хоча… залежно від кого отримати
чи гріх чи горіх – та заплатимо дорого
нечіткість душі – це не шум по гаусу

є намір потрапити під дощ ісоповий
хоч білішою снігу мені не стати
я маю що дав мені до бульбашки з носа
і навіть тим горджуся бо маю
молекули часу – секунди крокові
встати. піти. прийти. перестати.
я тут ще. я вірю що слухаєш досі.
дай відповідь згодом. пиши. чекаю.

Розіп'ялося на віях тьмяне світло. Гріте світло.
Ти потріскуєш кістками потягаючись угору.
Ніч глибока і тунельна. Час, де транспорт тільки мітли.
Спрагло нюхаю твій запах - запах стиглих помідорів.

Захрустіла вафля ковдри вся в дірках від зорепаду.
Кашель твій багатозначний, тихий, рвано-паперовий.
Все повільніше стікає ніч загуслим шоколадом.
В тебе знов на підборідді є голки міліметрові.

Трохи боляче і смішно стук коліна об коліно,
І химерні візерунки, що на мить малюють фари.
В твого щойно-поцілунку - смак розкушеного кмину,
А у ліжку крихти хліба і вугілля зорежару.

Слух доторкнувся до згину голосу,
Вражено здався дрібному тремтінню,
І серед спокою синього ворсу
Розсипався бісером срібно-камінним.

Тонке задоволення – тепла судина
Живе, поки чутно легкі переливи,
І тягнеться звук із душі людини,
Із горла, так схожого до м’якоті сливи.

Вдих хапає кулак повітря,
Видих наповнює спраглі вуха.
Голосова шестиструнна палітра,
Лиш зараз її не торкайся, не рухай…

Дай я дослухаю те, що я чую,
Мені ні мови ні зору не треба.
Кожна секунда для мене будує
Stairway, ой… сходи! До неба.

Небо стріляло тремтячими зорями
В голови наші повні думок
В дзеркало голосу бризнули чорррно
Згустки у вигляді ком і крапок

Ми здоганяли вершників ранку
Та наздогнали туманів хвіст
Куль мерехтливих літрова банка
Достатньо на двох ще й у повний зріст

Коли цілувався з дірявими скронями
Я повертала вуста до тебе
І прикривала блідими долонями
Серце твоє від обстрілу неба

Я не сплю.
Я дивлюся на зворотоній бік повік.
Два вологі екрани та безліч каналів.
Насправді ніч - це в і н:
Напівголий неголений чоловік,
Що метає метеорити зі стогоном сталі.

Я не сплю.
Я горизонтально чекаю на vip-четвер.
Він, холера, як завжди приходить вчасно,
А з ним - мігрень й безсоння,
Пара сліпих сестер
З татуюваннями на спині: "життя прекрасне".

Я не сплю.
Я прикидаюся пристреленою собакою.
Заасфальтоване ліжко та постіль з трави.
І перший промінь,
Темряви розсікаючи вакуум,
Фату зриває із моєї голови.

Він умів підсинювати ніч,
Небосхил робив зі свого тіла...
У руках тримав солоний вдих -
Я по-іншому вдихати не хотіла.

Він мав серце трепетне й важке,
Що в мої провалювалось груди,
Й розливалось мякоттю тепла
Так, що він міг потрапляти всюди.

Він здригався, наче всі в одну
Крапельки збігають намистину,
І мої вкривали дві руки
Нотним станом спраглу його спину.

Я із посмішкою згадую той час,
І не стримую глибокого зітхання...
От якби ми вибирали смерть,
То померли б з ним під час кохання.

Тато грав - ... мав,
я граю - ... маю.



Маю трохи духів і хрипливі співи,
Маю дві долоні, щоб прикрити груди.
Не тримай на мене тліючого гніву,
Не кажи нікому: "Я тебе забуду".

Маю в серці птаха з мокрими очима,
Маю на колінах два татуювання.
Не чекай зустріти в себе за плечима
Створеного нами клятого кохання.

Маю у зіницях місяця німого,
Маю вісім квіток й дідову цигарку.
Вкажу тобі напрям, місце і дорогу,
І нарешті вип'ю молока без старки.

Над нами мешкали зимні зорі,
І знизу ми їм віддавали честь.
Снували, засновували та існували...
І час дозволяв зупиняти миті.
Світи наші липли безмежно-просторі
У центрах збагачених в сні перехресть.
Ми пили до дна, що життя нам давало,
Й п'яніли до смерті - молодо й сито.

Ми мали ту ніч у кожній клітині,
Слова шліфували терпке піднебіння.
Дві спини й розмова. Два серця й мовчання.
Волога дорога халвою здавалась.
І кожному дано було по драбині,
Хоча вгору важко тягнути каміння.
Ми дряпались в небо пізнати кохання,
І там ти дізнався, що я ... зірвалась.

Вітер не з нами. Відлуння зітхань.
Спокій в розслаблених висне долонях.
Ватяні хмари молочно-вологі.
Теплі тумани без жодних вагань
Згущують втому, спинивши погоню.
Майбутнє взяла в свої руки знемога.

І пульс припинив рватись птахою з клітки,
І паузи довші між видихом й вдихом.
За мить організм переміститься в осад.
Заплющаться очі пелюстками квітки.
Оркестр душі ідеально-тихий.
Так солодко спиться, так голо, так босо...

...Дитяче й щасливе сопіння носа.

Босі дерева - я не одна.
Сік серцевинний стікає додолу.
Боже, як гірко від трав-переситу...
Я не одна, бо й дерева голі.
Чавим серця крізь іржаве сито,
На зрубаній рані гусне слина.

На дереві ротом хапаю сузір'я,
Гойдаюсь в обіймах його ледь скрипучих,
Шепочу з ним, мрію, мовчу і зітхаю.
Від променів сонця ховаюсь разючих.
Я сміло кликала дерево раєм,
А птахи на крила скидали нам пір'я.

Цілую кору, здираючи шкіру,
Розетка гілок у сплетінні пальців,
Тонке розгалуження листя/система.
Я стала деревом прокинувшись вранці:
До неба руки. У землю вени.
А в бруньках - пульсуючий страх до сокири.

рота не прикриваючи
кашляє мокро весна.
волоссям кида відростаючим
коса її брудно-масна.
мов подруга моя найкраща -
погода зрадливе стерво,
не встигла прокинутись, натще
уже випробовує нерви.
за гривню нещасні букетики
підсніжників рваних, зів'ялих.
весна! прогресує естетика
людським наддушевним калом.
і бродять пузаті кішки
коти завивають, мов вовки
а я - на залізному ліжку
в обіймах старої хрущовки.

Голубі дияволи розлили туман.
Сірі/добрі янголи. Грудень наркоман.
Кожен день знущається, вечір утіче.
Листопад прощається: я не хочу ще...
І дерева топляться в білім молоці,
Сльози градом котяться по моїй щоці.
Сонце замоталося в павутинах хмар.
Я одна зосталася серед цих примар.
І не маю совісті, бо серед зими
Роздяглася повністю, Грудень, обійми!
А зима нервується, - це ж її роман.
Холодно цілується Грудень наркоман...

Її спокій заплутався в касетних стрічках.
Запах начищеного взуття.
Подразнені губи. Кислі порічки.
Життя.

Вона засинала в чоловічих светрах.
Голі вікна. Засохла гуаш.
Шепоче радіо музику ретро.
Гараж.

Вона залишала себе на стінах.
Сантиметрові прості олівці.
І обіймала руками коліна.
Синці.

Вона помре у власній кімнаті.
Транспортний стогін. Секундний такт.
Її ніколи не будуть шукати.
Це факт.

(RH/PD/В.) Хендріксе, дякую)

Все...
Не складай мені на груди
Кубики льоду, суїцидного льоду.
Може знайдеш серед нашого бруду
Малу нагороду в туманну погоду.

Малюй мене вранці на фоні прозорому:
Білу й розхристану. Сліпу та розхристану.
Я ж не згорнуся в калачик від сорому.
Нечисте сонце на серці вистигне.

Будь. Це важливо. Твій вплив найтриваліший.
Дихання й голос. Оце так голос...
Я б хотіла тебе досконаліше.
I'm in red house. Where rock'n'roll is?

Це був замурзаний і рихлий вечір.
Встояти було неможливо.
Я намагався не торкатись течій
Сліпої зливи.

Дерева тнули небу сонні вени,
І струмінь білий прямо в очі.
Байдужі люди-манекени
В кишені ночі.

Прилиплий одяг з всіх сторін наждачив шкіру,
Ти прикидалась, що все-рівно -
Перевіряла болем власну віру,
Таку ж сумнівну.

Свинцева колиска. Мій день дуже близько.
Біла, мов борошно ніч.
З'єднавшись з водою, клейкою рукою
Виліплює крила до пліч.

Холодним туманом. Солодким обманом
Лягає на груди нудьга,
Й до смерті регоче. Весь день кровоточить
Поранена часу нога.

Дитячий малюнок. Я - твій подарунок.
Зав'язаний бинтовий бант.
Ніяк не залишу цю мрамурну тишу...
Відриєш собі мій талант.

Падають зі стелі елементи ночі.
Мозок-піраміда врізався в пустелю.
Як собі постелю, (і якщо захочу) -
Так і буду спати у чужій постелі.

Руки не складаю - діафрагма в русі.
Бог мене будує, мов складний конструктор.
"В погляд скла добавив. На, покористуйся.
Складнощі in future." Футуризм-інструктор.

Дайте мені тишу, речі навколишні.
Сон мене колише: "Упокіймось з миром".
Надька - не остання. Третій - не є лишнім.
Залишусь собою: хоч дурна, - та щира.

Золотавий наліт... і нікому вже не відсахнутись.
Гавкотіння собаче - далеке, сумне, аж до сліз.
Нам не те, що до серпня не можна вернутись,
Ми до вчора ніде вже не знайдемо віз.

Я сиджу на вікні і малюю заплакані очі.
Ось на склі залишився мій подих й відбиток руки.
Білий день так раптово став сірим й коротким.
Темні сутінки блюзом вливаються в мої думки.

Чай давно вже схолов, і мені стало лінь його пити,
Я позбулася засобів різного виду зв'язку.
Мені лінь посміхнутись, мені лінь навіть рота відкрити.
Мені добре сидіти із Вереснем в темнім кутку.

Нам НАчхАТИ на всіх: ми спілкуємось телепатично.
Я отримала тишу, самотність і спокій душі.
Рідний Вересень в цій атмосфері готичній
Світ за очі під руку веде мене в ніч по дощі.

Дата виготовлення даного настрою до непрочитки закреслена сажею.
Безповоротно грудьми розриваючи простір лечу до німого обмеження.
Весь понеділок, мов п'яний індастріал... Сутінку злитками себе заощаджую.
Тисне на газ сміло наздоганяючи віра. Мовчу й уникаю обстеження.

Лезо залежності вдягає в наручники: залізні напульсники - пломба реальності.
Дай мені світла свого неяскравого, дозволь мені "видіти" мною омріяне.
Писк обережності! Рука на підручнику. Пізно калічити ромбів формальності.
Байдужість розквітла лівого й правого світу мого, а всіх інших - розстріляно.

В нагрудній кишені життєва інструкція (можна/не можна; варто/не бажано),
Оптимізм натщесерце лічить-калічить. "Врятуй й збережи" на звороті розп'яття.
Не забруднюйте жмені, виконуйте функцію, що із вами тотожна і в снах відображена.
Механізм обірветься, і це лише свідчить про даного настрою вдале зачаття.

Бруд твого цукру - липкі сліди.
Звір скаженіє у клітці.
Закип'ятив мене, посолодив...
Смерть кристалічній решітці.

Не засипай мене білим піском,
Як же ти солодко брешеш.
Тане в волоссі розтовчене скло,
Ти його вже не розчешеш.

Усі твої лярви на 20 хвилин,-
Прозорі півні на палці.
А моя правда - то чистий полин,
Тож краще цукруй свої яйця.

Відтвори мене глибоко синьо.
Досягни мене силою духу.
Я б хотіла від тебе сина)
Ні пера тобі ані пуху.

Загорни мене в темні сувої.
Розігрій мене. Спряж мене. Випий.
Так як ти - лише пахне хвоя.
Так як я - лише пахне липа.

Одягни себе мною на вечір.
І вдихни мене на повні груди.
Заливайся в мої порожнечі -
Нині має трапитись чудо.

Важкий нічний метелик вдаряється об скло.
Тріпоче глухо крильцями, мов книга сторінками.
Мій милий чорний смертнику з пухнастим животом,
Я відчиню вікно, що мов стіна між нами.

Ми прагнемо з тобою того, що так кортить,
Загроза перед ризиком все тоншає й зникає.
Чи принесе нам знайдене очікувану мить?
Чи знайдемо ми те, що так давно шукаємо?

Ротова порожнина Ранку
Зберігає мої таємниці.
Я складаюсь із різних уламків.
Які різні у настрою лиця...

Переверну нагріту подушку
Прохолодним боком до вуха.
А на дні металічної кружки
Мокре листя без жодного руху.

У кімнаті настільки тихо,
Що я чую пульсацію крові.
І ще муха, неначе вихор,
Починає скорботну промову.

Я здалася. Несу білий прапор.
Віддаюсь з насолодою втомі.
Стиглий сон, наче транквілізатор
Поступово затягує в кому.

Ось крізь зуби прозорого Ранку
Ллється сонце і рот відкриває.
Не встигаю торкнутись фіранки -
Мене Ранок, мов ліки ковтає.

Кровоточать небесні вени,
Лисі голови ніде сховати.
Наших хвиль вже не ловлять антени.
Все життя заборонено спати.
Я роблю собі шрамування.
Білий бог проявив негативи.
І до біса усі зловживання
Де є вказане місце відриву.
Ми з тобою дійшли до кордону.
Дикі нерви під серцем лоскочуть.
Нас врятують з людського полону,
Якщо випадок, звісно, захоче...

Багатство волі. Зупинка помсти.
На дві секунди. Курок і видих.
Ніяк з тобою не доповзти
До тих дверей напввідкритих.

Зносили шкіру, протерли лиця.
Відхаркуй кров'ю на запитання.
Сліди ховає рукавиця
Під час твого рукостискання.

Міняю день на три відключки.
Вінок одягну, мов корону.
Відрощу ще зо три колючки.
Вінок одягну, мов корону.

Ти більш до мене не торкайся,
Мене тошнить, коли ти кличеш.
Сиди і сам до себе лайся,
Шукай того, кому ти личиш.

Небо цементного кольору.
Збільшився радіус ока.
Я у пошуках донора,
Тільки бракує ще долара
До завершального корку.

Подих весняної повені.
Завтра наступить сьогодні.
Руки мої наче сковані,
Залізом гарячим наповнені.
Сліпо пірнаю в безодню.

Сльози простерилізовані,
Я лиш чекаю моменту.
Роздуми паралізовані.
Знаю, що будемо сховані -
Небо нас вкриє цементом.

Робоча форма мого характеру
Як небудь скинута лежить на підлозі.
Зодягну вії Максимом Фактором,
Щоб не стояти голою в чужім порозі.

Стихають ривки мої дресировані.
Кулак розслабився, мов квітка крокусу.
І в душу лізуть людьми посортовані
Всілякі тупі й примітивні фокуси.

Волоссям приховую корицю погляду.
Редактора нехтую. Вдаю, що нездужаю.
І якщо судити його по догляду,
То моєю наступна буде калюжа.

Зав'язує вузол, мов зашморг терпіння.
Мій кіт на грудях вуркоче, мов трактор.
Якщо від себе немає спасіння,
То який там, вибачте, в с...і Макс Фактор?

На батареях висушила серце (Лютий!!!)
Мольфару дам за ложку меду.
І біль в моїх легенях взутий
Глузує, бігаючи крос. (Ще би...)

На нитку низаю видіння (Жарко!!!)
Віддам цілителям за душу.
Вариться кров у кавоварці,
Аж цівки котяться по краю. (Мушу...)

Зрада твоїх кроків - скрипуча підлога.
Жалоби та скарги; стаж її солідний.
Знов скидання вроків. Соняшник Ван Гога.
Клаптик мого неба. Місяць блідо-мідний.

Ти прийшов забрати ще одну цеглину.
Запах порошковий скроплений водою.
Цілісність - за грати. Підіпри драбину.
Дай зо два зітхання і пішли зі мною.

Молоко в каміння. Босу ногу в хмари.
Шифером-пінкфлойдом з головою крито.
Відміни старіння, я не вірю в чари.
Нас з тобою нині втричі пережито.

Синя атмосфера в порваних колготах.
В однієї чашки - мої й твої губи.
Ми у їх паперах в розділі: "Сволоти",
А вони у розділі: "Ангели у кубі".

Восковий дощ на твій кадик.
Біжить сльоза-гаряче олово.
Немов погашений сірник
Розбився німб об наші голови.

І я молю когось: "Прости",
І я комусь клянусь, що вірую.
Молочні вени, мов глисти
Заворушилися під шкірою.

Та ми з тобою лежимо
В кутах, одне навпроти одного.
І що б нам лиш не помогло, -
На шанс немає шансу жодного.