Збирачі душ, що чублять підземелля
із пунцовою ковдрою небес.
Облич не мають. Містять: ікла?, хрест?
І починають із похмільного зізнання.
Окрасою для них не є сапфір,
а чи огидою моргові стіни.
Несуть себе десь вище а ніж зміни.
І трохи нижче за розшарпаний папір.
За порох слів, за ті обійми долі,
які, повили їх в матерії злу тінь.
Зрікаючись так лагідно:- Відлинь.
Полишили їх, ген, у приймах болю.

7.11.2010

То стиглий виноград перран,
що струменить нектар бажання.
То безсумнівне поєднання
жагучих слів та теплих ран.

То електричний струм очиць.
Ковток, посуха, вітер, мури.
Актор театру та халтури,
мов ідіот серед блудниць.

І діва м’якне та плеве,
мов те желе пашить мінливо.
Засліплення, жадання, слина

і млосне тіло, мов філе.
Сукенка хвилею грайливо
хтиво шепоче: - На коліна!

От він, омріяний мій дім.
Дитина рук кружля довкола.
Навколо: верби, став і поле,
аж хочеться побігши стрім-
голів й пірнути в небо.
Змахнувши білими крильми,
натхненно мовити хвальби:
за воду й хліб і слів потребу.

Testamentum fac - виконуй заповіт.

...навік прописаний чорнилом,
наскрізь просатаний вином
із гірким присмаком полину
із теплим смаком цигарок...

Моїй дружині

Накрило серпанкове покривало,
у кратері очей купався оберіг.
Я вранішню зорю тобі зберіг,
та певен - всесвіту було б замало.

Щоб тішитися подумки в ночах.
І колір стиглий невідомих квітів
загублений у лентах заповітів.
Знов віднайти, як світло у очах.

Крізь терцію доріг до тебе йти.
У тім шляху за мить самодозріти.
У просторі крихких провісних слів

у колі днів за вітром не летіти.
Бо тільки твій. За виднокіл морів
стремлю я знов померти і ожити.

Вночі місто Лондон – замріяне лоно.
Вночі місто Лондон то люди льняні.
І пізнє таксі так незвично, полонно
по лезу води проводжа ліхтарі.

Залізний грифон чи іржава химера,
покірно чекає у світлі вітрин.
І кажу до себе я contra spem spero.
Як, ніби, девіз неминучості змін.

Світлина. Все інше невпинно зникає.
Як грона дощу, блискавиця та грім,
незнана людина з цигаркою й чаєм.
І щось трохи більше... Того окрім.

То вже було десь хоч би й трохи
Вчорашній день, вчорашня ти.
Де хтось розбивши у кров ноги
завзято біг до самоти.

Де клену гілка о пів ночі
замріяно скидала тінь.
Це все відчувши жив у собі.
Це все знайшовши полишив.

То вже було десь рими в гримі.
Нікчем’я сенсу, віра й сніг.
Коли слова всі незнайомі
а той хто знав не допоміг.

Вчорашній день.
Знайшов хтось ВИХІД
у час де завжди клену тінь.

Вчорашный день.
Вчорашній вітер.
Півмісяць, небо, світло й тінь.

Повернешся додому ти. То й що?
Дивись навкруг, чи ти кому потрібний?
До кого в друзі ти тепер є гідний?
Повернешся, візьми до столу щось.

Букет із найсолодшого вина.
Дивись в вікно й міркуй собі потроху:
в усьому тут провина лиш твоя
і добре, що так є. І Слава Богу.

Як добре, що нести хреста тобі.
Як добре, що ні ким ти не пов’язаний.
Як добре, що кохати на землі
тебе ніхто, ніде не зобов’язаний.

Як добре, що в німу, глуху пітьму
крива рука шляху не підказала.
Як добре їсти хліб із полину
й самому повертатися з вокзалу.

Як добре до калини та кущів
летіти. Схаменутися. Спинитись.
І зрозуміти, що твоїй душі
бажання змін, лише, колись наснилось.

Оригінал
Воротишся на родину.
Ну, что ж
Гляди вокруг,
Кому еще ты
Нужен,
Кому теперь в друзья,
Ты попадешь?
Воротишся,
Купи себе на ужин
Какого- нибудь сладкого вина,
Смотри в окно и думай
Понемногу:
Во всем твоя, одна твоя вина,
И хорошо,
Спасибо.
Слава Богу.
Как хорошо, что некого
Винить,
Как хорошо, что ты никем
Не связан,
Как хорошо,
Что до смерти
Любить
Тебя никто на свете
Не обязан,
Как хорошо, что никогда
Во тьму
Ничья рука тебя не провожала,
Как хорошо на свете одному
Идти пешком с шумящего
Вокзала.
Как хорошо, на родину спеша,
Поймать себя в словах
Неосторожных,
И вдруг понять, как медленно
Душа
Заботится о новых переменах.

Оригінал
Мне осталась одна забава:
Пальцы в рот - и веселый свист.
Прокатилась дурная слава,
Что похабник я и скандалист.

Ах! какая смешная потеря!
Много в жизни смешных потерь.
Стыдно мне, что я в бога верил.
Горько мне, что не верю теперь.

Золотые далекие дали!
Все сжигает житейская мреть,
И похабничал я и скандалил
Для того, чтобы ярче гореть.

Дар поэта - ласкать и карябать,
Роковая на нем печать.
Розу белую с черной жабой
Я хотел на земле повенчать.

Пусть не сладились, пусть не сбылись
Эти помыслы розовых дней.
Но коль черти в душе гнездились -
Значит ангелы жили в ней.

Вот за это веселие мути,
Отправляясь с ней в край иной,
Я хочу при последней минуте
Попросить тех, кто будет со мной,-

Чтоб за все грехи мои тяжкие,
За неверие в благодать,
Положили меня в русской рубашке
Под иконами умирать.


Переклад

Лишилася мені єдина втіха:
закласти пальці – і шалений свист.
Пішла про мене слава лиха,
що паскудник я й скандаліст.

Ах! Яка то нікчемна втрата!
Навіть, смішно в житті скільки ще.
Соромно, що в Бога, як в тата
вірив.
Гірко мені, що не вірую вже.

Золоті, далечини далекі!
Все згорить у багатті життя.
На характер я вийшов нелегким.
Спалахнув ,все ж, заради буття.

Сенс поета – жаліти і бити,
Є фатальна печатка на нім.
На землі я хотів одружити
біле з чорним, як сніг та дим.

Хай не злагодились та й не збулись
всі починання рожевих мрій.
Але, як демони у душу ткнулись
мабуть, ангели жили в ній.

І за це каламутне дійство,
що беру я з собою в той край.
Як побачу село і дитинство
тих хто поруч благатиму. Хай

за усі ті гріхи, що вчинив я,
за невір’я в святу благодать.
Щоб поклали мене в вишиванці
під іконами помирать.

На обличчі стобарвами жовтень замріяний.
Жовтень – жовток вітряних кораблів,
спосіб округлення, зведення, зтулення – до нулів.

На обличчі стобарвами жовтень замріяний.
В квітах-тенетах лишив нам місця.
Піснь колисковую на ніч заспівує – ятрить серця.

На обличчі стобарвами жовтень замріяний.
Жовтою сповіддю мовить до нас.
Очі прозорі, лагідні, добрі – ваблять весь час.

На обличчі стобарвами жовтень замріяний.
Світлом і тінню на вії ляга,
а за останньго хутора хатами – сонце кульга.

Не хочу я повернення до сну.
До того, що колись мені наснився
раптовим чином. Я там опинився
ковтнувши наркотичну новизну.

Солодкий біль - то більше ніж ти є.
Реалії – щось глибше за Шапіро.
А навкруги все кольорово-сіре
і сенс життя - одне передезе.

Що сенс життя? Та чи є смерть початком?
І чи нове життя – то знову кавер ти?
Оце думок! Вже змерз і треба йти
зустріти жінку і свого нащадка.

Осіннє сонце сиплеться зі столу.
Дивлюсь на нього. Щось у цьому є.
Кривавий шлях, зустрілися ми знову
в твоєму патетичному фойє.

У каламбурі снів тебе я бачив
сумним дячком, що смокче крем-брюле,
дитиною, калікою і плачем.
Чого прийшов?
Чикають вже мене?
На березі, який колись покинув,
щоб плюнути чорнилом у віки.
аби зацвів і у тім квіті згинув.
Осіннє сонце сипить мідяки.

Скажи, мені піснями
все те, що на душі,
все те, що ятрить рани.
Скажи. Скажи. Скажи.

Скажи, чи буде літо
зелене й золоте?
Чи зваблять в нім поета
вином і чимось ще?

Скажи, мені про вербу,
що зрізав я колись.
Чи в неї те каліцтво
новий пустило ліс?

Скажи, чом не шукаю
я втрачених надій?
Можливо, хтось за мною
підняв те кодло змій.

Скажи, чом пілігриму,
що світом йде один
нічого не потрібно?
Бо все вже має він?

Скажи, хто знає правду?
Чи є хто? покажіть.
Можливо, то п’яниця,
що під шинком лежить.

Скажи, мені напевно.
А чи я буду ще?
На цій землі людиною,
а краще камінцем.
Щоб взяв який хлопчина
його до своїх рук.
І лишив безталанному
тепло і серця стук.

Хвилина йде, хвилина збігла.
За роком рік за тінню день,
а за вікном твоїм вже стигла
безмежність і жага пісень.
Пісень: заспіваних і згаслих,
по вінця повних і сухих,
пісень, прозорих і неясних,
чарівний сплав всіх голосних.
Всіх голосних і тихих літер,
що пишеш подихом в імлі,
всіх нот, що вихопив той вітер
та змалював на твому склі.

На твому склі до неба дотик
і стежка вічності жива.
Ти відчуваєш світ на подих,
на порух і на змах крила.
На змах крила, на терпкість хвої,
на чистість стрічних голосів,
на розуміння молодої
трави прийдешніх нам часів.
Часів невтиснутих в годинник
без хронології та меж.

Неначе взяв хто в руки віник
й нас випадково вимів теж.

Ім'я твоє, що зветься десь найменням,
що ллється, наче, пісня на весні.
Ім'я твоє, знов стало воскресінням
поета, що живе біля Десни.

Ім'я твоє звичайне і незвичне.
Для порівняння пишу водограй.
Ім'я твоє для мене ідентичне
не сказаному в червні прощавай.

Минулий день відходить, мов до сну.
Пожухлим листям світ спада в гербарій.
Та серце в серці відчува весну
й ритмічно наближає колумбарій.

Минулий день закляк в очицях зір.
Нічним дощем він повернув до сходу,
але не віриш ти, що до тих пір
він був дощем прихованим у воду.

Минулий день – спадкове попурі
в кишенях джинс навпіл із копійчинням.
Нових батьків нові монастирі
витріскують знебарвленим насінням.

В минулім дні минуле до тепер
згаса, немов сірник на роздоріжжі,
зустрілись Котляревський та Гомер
і уві сні знайомляться поблище.

Минулий день – то пригорщі твої,
що сповнені забутими піснями,
недопалок в середині землі,
мов пантеон з жертовними вогнями

Від книги першої
до книги вже своєї
шлях довгий в
триста тисяч донебесних літ.
Крізь сон і сомб,
від матері й до неї.
Крізь землю до землі,
крізь небо в небо від:
досвітніх полишань
і досвід повертання,
загублених в ночах
куріння рідних хат,
юнацьких сподівань
і досвіду вагання,
від здогадів своїх
до надання порад.
Такий бо шлях же є.
І до зірок крізь терен
пробився, споглядів
і підтюпцем назад.
До книги першої
від книги вже своєї.
Ідеш, долаєш шлях
й тому’ страшенно рад.

Не срібло – то чорне чорнило вина
єднає поетів, як пригорщі зерна,
здійма їх у небо, кидаючи в жерна.
І вже то не срібло, а чорна вина.

Полин? Не полин, а солодкий нектар,
гербарій ночей у старім казематі.
Схрестилися в них, і наче достаті
нестримна жага шо раб, а що цар.

Поетів шляхи незбагненні нікому.
Крокують поволі і он вже пішли.
Так тихо, що світ не збагнув, як зійшли
з останньго кола в останнє ніколи.

У вічність ідуть – їм нема вороття.
Вогонь народивші нам вогником сяють.
На небі скалинами душ заблукають
в сузір’я і їх каганці майбуття.

Восени вороння знову кличе торішнє.
Засипа в парку листя трухляві лавки.
І начебто смішно, хоча і не смішно,
що нас теж забудуть, як забули і ми.

Одлітані сни, мов предвісники смерті,
чатують по закутках темних кімнат.
Ми вірші безсмертні ховаєм в конверті.
Та мовчки вертаємось в свій коловрат.

Ми мовчки заходим й сідаємо в кухні.
І кожен мовчить щось у власних думках.
Лиш чуть за вікном, як у хворім відлунні
гука вороння по минулих роках.

Морозимо розум у
нічнім забутті.
Сеї темної зимньої ночі.
Якби не ти, той не знав, де піти,
а так ми удома і досі
ще лишається в келихах –
сніг
засипа наші душі
із них
ще народиться до світа сміх.
Ну а поки?
Лабіринтом заслів’я si1 ми
ще незгаслих свічок. На
святім розвороті знов
напишемо кров’ю зими.
Й відправим без марок
конверти на возі.
І у вічнім кайдашші
душі та Буші, мов музичний
місток ще небачених до сі.
Ми гнучким верболозом
проб’ємся крізь сніг.
Та а поки ми палимо
щось на порозі,
віднаходимо втрачений зміст поколінь.
По коліна стоїмо у гної.
І так бридко луною по поверхах біль
нас розносить з тобою.

Морозимо розум у
нічнім забутті.
Сеї темної зимньої ночі.
Що б робив я без тебе?
Без мене що - ти?
Тож частіше заходьмо у гості.





1. Si ( італ.) – так

Молюся Трійці за пахкий жасмін
настояний так добре в моїм чаю.
Що цю вечерю усамітню маю.
І дякую, що поки все без змін.

Молюся тихо – не почути слів
і Дух Святий народжує ця тиша.
У хвіртку янгол заліта і блища
стає хвилина явлення волхвів.

Лоскоче ніздрі запах парафіну.
Я повернув свій вік у вороття.
А на столі вогнем блищить кутя
і чутно в яслах плакання дитини.

А за вікном хурдига й темна ніч.
Там за вікном підказуючи рими
Є хтось хто чує все і цими
Словами мовить дивлячись настріч.

А у пічі горить з дубів гілля
потріскує й передчуває диво.
З-під столу тихо й несміливо
на світло завітало мишення.

П’янить. Ліг вечір на мої вуста.
Я обережно надломив хлібину.
А хтось бреде вже біля тину,
немовби, знятий із хреста.

Я кинув миші хліб – гризе.
Згасив свічу і помолився.
Й здалося, ніби, світ наснився
і ми наснилися.То все!

Навколо світ втопа шляхами в вічності.
Ми в нім, немов, пелюсти з квіт твоїх.
Саду осінньго десь на межі готичності
розтанули ледь розпочавши біг.

Довай, залишем день і ніч годиннику.
Най будуть зорі і вогкий пісок.
Давай, повірим серпню, мов, предвіснику
майбутніх помилок.

І на вустах досвітніх спомин яблука.
І тих слідів на березі ріки.
А на вустах нагадуючи равлика
з’являються віршовані рядки.

Ти посміхаєшся вві сні, маленька німфо.
Антична посмішка хвилює, наче спів.
Ти посміхаєшся вві сні і так нестримно
не хочеться пробудження від снів.

Навколо світ вирує до безпам’яті,
давай, забудем, що ми в ньому є,
давай, залишем спогади незаймані
і літній смак й усміхнення твоє.

На зламі вулиці крокую до метро.
Я сам собі нагадую собаку.
І дивляться крізь мене на Дніпро
святий Андрійко і святий Петро
вбачаючи поета і пияку.

А простоніг вже пада перший сніг.
Я так люблю його важке дихання,
що, мабуть, збожеволіти би зміг,
аби прислухатися.Чуєш Боже, сміх.
То перше листопадове вітання.

А у волосся вплівся вітерець.
І смужкою десь тягнеться дорога.
І як не прикро знов сумний кінець,
Тікає хутко в слові олівець.
Але дорога ця лишень до Бога.

Ночиться. Пара і холодний ніс.
Я запалив і хочеться лиш кави.
Всміхається в мені святий Борис
та Гліб бідачка душиться від сліз
і Стусова могила десь між нами.

На зламі вулиці Екліссиаст сумний
по вінця пригостив вином блукання.
І шлях від того став таким близьким
таким високим і таким низьким.
Ма, в тому є найвищій сенс єднання.

Торгує симиренкою у переході дід
і пада попіл на довгасті його вуса.
Кон’юктивітні очі злісно вслід
хапають відбиття моїх чобіт.
А я всміхаючись протягую картуза.

Ця ніч подібна до тяжких зізнань.
Ця ніч – недопалок пекельної епохи,
залишеної десь на півдороги,
у колесі зневіри та скитань.
Ця ніч німа. Нам чутно її кроки.


Нам чутно ніч тікаючу від нас.
Ми бачимо її в очах зустрічних,
в мелодіях постутопічних.
У пошуку потрібних фраз.
Ця ніч є скрізь. Ця ніч весь час
відсахуючись місто лізе в нори
тривких новозбудованих печер.
Тут все, мов від Содоми й до Гамори
тут ліки від нудьги – голодомори.
Тут дід всміхаючись у переході вмер.

Тут Володимир хреститься від жаху.
І дивляться крізь мене на Дніпро
святі яким давно вже все одно
перетворюсь я на поета чи пияку,
а чи залишуся блукаючим Ніхто