Янгола нема. Янгола забрали в небеса... юного, красивого, невинного... А він тільки-но розправив свої молоді крила... Щоби здійснити свій перший і останній політ... Чому?..
...І тільки очі дивляться зі світлини – ЖИВІ, наївні, проникливі, вічно-питальні: ЧОМУ?!.. Чому двадцять друга зима стала фатальною???..
Питання зривається з уст, сердець, мізок і глухо розбивається об свіжу ще глину, на якій сумний вітерець ніжно ворушить чорну стрічку, чисту і суху, ніби й не рушену вчорашнім мокрим снігом: "Коханому Мар’янові від Насті"...

/13 лютого 2008/

* * *
ілюзії виходять, ідуть геть, на пошуки иншого володаря, иншої жертви, солодкі і пухнасті, привабливі та еротичні, беззахисні і сильні
/осінь, 2006/

* * *
А в нього таки чорні очі, як вуглики. Двоє чорних вугляних очиськ, мудрих, глибоких, спокійних і, водночас, трохи нахабних, але це – маска, що приховує цікавість... Він багато сказав... очима…: я його зрозуміла, хоча він, можливо, і не здогадується про це, як і не здогадується про мою приховану цікавість... Але то тільки гра в піжмурки... Насправді ж я йому багато сказала; він зрозумів, хоча я, можливо, і не здогадуюся...
/зима, 2006/

* * *
Так дивно. Це відчуття - в мені, навіть, коли немає конкретного отілесненого об'єкта (любови чи кохання), так, як зараз. Але я її відчуваю і вона мене заповнює. Де той, кому я добровільно хотіла б віддавати це до крихти і не залишати нічого собі... А може він вже є? Ні, це не він. Його погляд мене не збуджує, його очі багато говорять, але моїм немає чого їм відповісти... Де ж ті очі, яких я хочу???
/зима, 2006/

* * *
Люблю червоні троянди коли вони ще первісно червоні незірвані живі щойно розквітлі а надто ледь розпуклі їх бутони як крапельки венозної крови незайманість чистота концентрована пристрасть фемінність і колючки як захист від вторгнення початок світу ? у бутоні живої червоної троянди...
/зима, 2006/

* * *
Розбурханий світ розхристаних мрій та шалених спогадів схвильовано дарує свавільні ритми збурених емоцій та думок
/весна, 2007/

* * *
Вісімнадцяте століття. Я – в замку. Божественна музика Баха, Гайдна, Генделя, симфонія блискавок, грому і зливи назовні, як ідеальне тло... Мої думки танцюють вальс... Я навперемінно: скрипка, контрабас і віолончель... Серце не витримує і стає одним великим оркестром... А ззовні гроза...
(про концерт „Віртуозів” в органній залі...)
/весна, 2007/

* * *
Сиджу на пірсі Море спокійне Воно готове взяти мене ніжно в свої обійми Але мені достатньо Вітру що зрошує моє тіло сотнями солоних крапель пустує з моїм волоссям і гойдає в ритмі своєї музики Нашої музики Дивно але я знаю слова Починаю тихенько співати Підводжуся Танець Він хоче вести Дозволити? Не зараз А він стає рвучким і владним І я вже не можу не піддатися Кілька неперевершених вихорів і знову повільна романтика Тіло опускається Я стаю м’якою і солодкою Тої ж миті віддаюся Йому... ні не Вітру – Сну...
/літо, 2007/

* * *
Я застигла на мить... А потім вибухнула метеликами... Вони безжально лоскотали моє серце. Поки їх виловлювала, розгубила слова... Тільки-но визбирала... Так-от, хочу сказати... Ой, вони щойно розтанули і.. витекли... Але... там на дні щось є... Воно таке тепле і м’яке! Хвилю... Це... слово...
...”Ти”
Дивина...
/осінь, 2007/

* * *
Серпик, якого в синіх жнивах забула зоряна молодиця (насправді ж - нічна розхристана Мавка з Лісової Пісні)...
Кусень сиру, якого нерозумна ворона впустила у вічні зоряні руки небесної лисиці...
Як пощастило юній Венері (!!!): її сьогодні повели в Ляльковий Театр Всесвіту Моєї Свідомости...
/осінь, 2007/

* * *
Навіщо вони підсмажили моє серце в якомусь духмяному трунку? І чому воно ніяк не вистиває? Ти ж розумієш, що воно запалює мій розум... А він мені потрібен холодним... зараз...
(до незавершеного диплома за місяць до захисту)
/осінь, 2007/

* * *
Спазми концентрованої ніжности...
Невинність, замішана на еротиці...
Розпукла відвертість...
Розгорнуті душі...
Гріховна святість...
Небесне божевілля...
Чисте бажання...
Колюча шовковистість...
Інтелектуальна сексуальність...
Глибинна пристрасть...
НЕземна сила тяжіння...
/осінь, 2007/

* * *
Янголи закохуються У відьом виростають крила Сонечко плаче Злива сміється Чорне і біле зливаються в одне але не розчиняються одне в одному Замішую густий шоколад сну В’язну в ньому поволі Відчуваю теплий дотик на губах Темна солодка лава накочується на очі і я вже нічого не бачу Тільки чийсь ніжний усміх...
/осінь, 2007/

* * *
Зоря зорить Зорієм.
Взорилася по саміські зірця та й зориться, як зоренько своє від Нього визорити...

Зорій зорить Зорею.
Взорився. Також. Зорко зоріє!
І зовсім не зориться з цього приводу :)

(«Зоряна пара»)
/осінь, 2007/

* * *
Знаєш, а так приємно мати нев’янучу троянду в серці... І навіть не знаю, що краще: коли вона згорнута в бутон, чи розпукла... важить лише те, що вона – ЖИВА...
... і... стимулює серцеву діяльність :) ...ароматом, шовком пелюсток, молодими липкими листочками, колючками (ну, як без них!)...
/осінь, 2007/

* * *
Сонце втомилося... Воно так старається, а тепла дає так мало... А як инакше: все йде до зими... І взагалі – Його хтось питає, чи хоче Воно світити?... Прибили вгорі цвяшком, давай-давай, світи; потім до вечора набридає, пускають чорної мли, ні тобі вдячного слова, а що Йому ще залишається, окрім віддзеркалення на поверхні Місяця... Хоча б своїм німим відбитком достукатися до їхніх холодних сердець... Я є, я втомилося, я хочу свободи!!! Хочу світити тоді, коли хочу Я, а не ви... Агов, ви чуєте менеееее, людииии?
Та де там... Перевертаюсь на спину.
Тиша. Та враз - одинокий голос здаля:
„Без світла заги-и-и-ну-у-у!
Ну як же без Сонця Земля...”
/осінь, 2007/

* * *
Вони сьогодні літали...
Вільні, самодостатні, владні, спокусливі, смачні, красиві, дикі, шалені...
Вони невгамовно бавилися словами, звуками, рухами; відтінками, фарбами, емоціями...
Вони сьогодні були велетнями...
Велетнями гри і духа..

„Світ належить тим, хто вміє хотіти...”
(Д.Донцов)

ХОЧУ-У-У !!!

/зима, 2007/

* * *
Грип. Наодинці зі своїм кволим гарячим тілом. Стільки часу на роздуми: про життя у трьох часах дійсного та умовного способу.. Тільки думки врешті заґудзовуються, падають знесилені додолу, неспроможні розплутатись і сформувати зв’язний потік (а, тим паче, танець). Від звуку їхнього падіння прокидаюсь. Розплющую очі, в темряві горить 17:17, поруч – синій конвертик... Ти...
/зима, 2008/

* * *
Ти мене покинув...
Чекати не доводиться... Сенс? Ти зраджуєш мені з відсутністю мене. І точно не прийдеш найближчої доби… Я теж зраджую тобі – з двома сотнями п’яних облич, повними столами, розмовами ні про що, шаленими польками, яких я не вмію танцювати без тебе, розлогими співами за столом, де я себе не чую, бо я там єдина співаю...
Хочу, хочу, хочу... не цього... не зовсім цього... Хочу твоєї ПриСутносТи. СутносТи. Ти... Ти мене покинув...
/зима, 2008/

* * *
Стрілки пробивають щораз нову хвилину... щораз новий удар серця... Стою, ходжу, лежу, усвідомлюю.. ні - відчуваю - час, пульсування, рух, життя.. Літаю, очікую, співаю, співаю, співаю,... в ритмі серця... якусь дуже сумну мелодію.. серце приємно тривожне.. перебуваю між захватом і сумом... Як добре, що мої почуття не флегматичні! Класно, що твої - теж...
/зима, 2008/

* * *
Ви чули?
Вітер з Сонцем розмовляв...

Так ніжно...
Так природньо...
Так прекрасно!

Він тихо "на добраніч" побажав...

Воно всміхнулося промінчиком
незгасно...
/весна, 2008/

* * *
Мовчання. Прислухаюся... Довго.. Кричу в тишу. Кричуууууууу! Ааааааааааааааааааа!!!

Що? Ні – причулося... А може? Ні.
Таки тиша. Нікого немає... А кому від цього легше? Не мені... Нехай не озиваються... Все одно їм від цього теж не легше... Але хай знають, що мені головне – знати, що вони є, і знати, що їм – добре. Хай вони далеко від мене.. Хай їхні думки – уже не зі мною.. Хай вони мене вже не потребують... Хай вони потребують, як повітря, уже не мене... Хай! Не хочу залишатися для них формальністю, звичкою, лише об'єктом, з яким пов'язують приємні, а чи яскраві моменти минулого, не хочу бути поруч, якщо я уже чужа їм, не хочу завдавати їм болю... Бо їх біль – мій біль. Завжди. Просто хочу знати, що вони є, і що їм – добре... І, з їхнього дозволу, обійняти їх, ще не раз.. Хай уві сні.. І дозволити собі відчувати тепло у грудях при згадці про них... І підтримати, якщо їм – зле. І радіти, якщо їм – добре. Хай не зі мною..

Агоооов!!! Є тут хтось??? Не набридатиму... Просто хочу знати. Хочу все знати. Тиша... Сама з собою..

Мовчання – золото. Метал, якого не люблю...
/осінь, 2008/

* * *
Сьогодні я зіткана із частинок різних матерій...

Частинка музики подарувала мені свої барви.
Частинка книг – свої таємниці.
Частинка неба – своє сонце.
Частинка весни – свій подих.
Частинка землі – свої соки.
Частинка любови – свій доторк...

Кому б то подарувати частинку себе?..
/14 лютого 2009/

* * *
Чому їх вічно відштовхує від себе те, що активно притягується? І чому вони так легко промінюють взаємний потяг на випадкові стосунки з метою втратити цноту і... себе в цьому житті? (Зі спостережень за дивними істотами)

* * *
Душа – у шлунку. Геть асоціяції з їжею матеріяльною. Насичуючи шлунок незримою енергією, духовною їжею, можна позбутися відчуття голоду...

* * *
Існую, відчуваю, бачу, біжу, лечу, підіймаюсь, вдаряюсь, падаю, боляче, отже, живу

* * *
Туман, туман, туман стіною,
Пилюка, курява довкіл:
Працюють важко люди-бджоли.
Скажіть, навіщо все це їм?
Невже не манить їх до себе
Стежина-змійка у ліси?
Невже не кличуть їх джерела?
Невже нестомлені вони?

* * *
Читаєш людей, як цікаві або не дуже книги, як оповідання, романи, есе, детективи, триллери, підручники, публіцистику, словники, думи, вірші, поеми, бульварні газети або непристойні анекдоти...

* * *
Одні люблять смакувати слова - розтягуючи задоволення, занурюючись у глибини сенсу, инші ж – встановлювати рекорди з техніки читання.

* * *
Доглядай за ватрою в своїй душі, тоді сам здивуєшся, як від неї запаляться усі инші, навіть неплановані, ватри…

* * *
...А дощик бруд змиває, наче душ,
З землі, із вікон, з людських душ...

* * *
Доля дивиться на тебе містично: затоваришуймо, зненавидь мене, зійдись зі мною якось і покинь, зігноруй мене, візьми у свої сильні руки або стань моєю рабою. І тільки ти відчуваєш, що тобі з нею робити в цю хвилину. Напевно це знаття – теж Доля, а може його величність Випадок, але найймовірніше – це сплав твого Прагнення (свідомого та неусвідомленого бажання), твоєї Волі (сили, рішучости) і Набутої та Вродженої Здатности відповідати змінам, збігам, випадковостям, містичному...

* * *
Плагіяту не існує – новий контекст породжує новий зміст, зумовлює появу нових асоціяцій, нового сприйняття, нових смислів...

* * *
Світогляд не заперечують - світоглядом діляться...

* * *
Людина вперто шукає ключів, аби відчинити небеса. Вона не знає, що ключ – то вона сама..., ВОНА є дивом, а не магія (слів, снів, подарунків)... Бо все це – заради неї... Людина – самоціль...