то був Ступка старий доброокий
підійшла до нього сказала
відправив вчитися
зібрала документи довідки копії черги заяви
за один останній день шансу - в Франка на акторський
монолог поезія проза танець етюд готувала костюми
Федоришина переодглядини у "Воскресінні"
вподобав собі мене трагічно "Лілеєю"
одягнулася хлопцем і провалилась на вступі

щастило в коледжі квитки по дві гривні
квитки в Заньковецьку
то була пані Марія мила чутлива
на один квиток за дві гривні ішли вчотирьох
дивилась вистави плакала
хотіла акторкою а не вчителькою
щоб грати чоловічі ролі

ще з дитинства мені дуже щастило на то "високе"
на ТАКЕ високе
перше зближення з мистецтвом явилось мені мистецьким кітчем
то був Костирко славний художній
виставка в спортзалі маломістечкової школи
картини висіли прикручені дротом до шведських драбинок
вздовж обшарпаних стін спортзалу
ніби-дитиною-мальовані люди на брудних щаблях драбин

події останніх місяців ..навіть років доводили
ілюзії справджувалися
..все що виникало в уяві виникало й на яву
боялась чогось боятися ..знала що страхи самопритягуються
хотіла бути почутою навіть якщо й використаною
впевнено крокувала до людей прирікаючи себе на самотність
була нестримною в своїх "пориваннях до високого"

байка

Бобер, Бабак і пан Борсук,
не для забави, а для діла,
залізли на високий сук,
і вже давненько там сиділи.

Їх діло поважав лісок,
бо добру й славну справу мали, -
пісні складали для пташок,
спів соловейків підправляли.

Про давню єдність Бо-Ба-Бо

вони все марили у мріях -
тягли старих пісень або
кохались в лісових повіях.

Рівняли всіх на власний смак:
все вище ставили вульгарних,
провадячи ґламур отак, -
огидне правили за гарне,

старе давали як нове,
хто геть цнотливий - виганяли,
хотіли ж бо à la Kurvaie,
пісні пташки щоб їм співали.

В курвівстві більш Борсук приспів,
бо хвацько з мемуар-фантазій,
розпусних він пісень наплів,
і мав до всяких їх оказій.

Навчив Зозулю й Горобця
як до пісень цих рвати гланди,
й мав нагороду від лісця
за розвиток юрких талантів.

Бабак частіш сидів в норі,
не пхавсь до піснярів горластих, -
він сам талант, - душа вгорі,
пісні в душі, в піснях - контрасти,

То не для нього шум лісів, -
він розумів лиш пісню квітів.
І хто б і скільки б не просив,
він не для них. Один на світі

із власним Богом у душі.
Він сам є Бог.. Він вище неба,
він не побачить - не проси,
Йому крім себе птиць не треба.

Бобер, що з них найрозумніш,
зродив для лісу Бобренятко,
пані Боброву вставив між
рядків пісень, й червону цятку

лишив по собі в далині,
що розпливалася містично.
Хор розливав його пісні,
і до ладу, і хаотично:

співали Сойка й Повзунок,
і Соловей курвівські трелі
горласто ширив над лісок, -
їх чули в полі, й поза скелі…

Старіли стиха з плином днів
Бобер, Борсук, Бабак… Швидкоруч
ще лебединії пісні,
складали. Ще тримали поруч

слухняних птиць що вдвох чи втрьох
ще ними навчені співати.
На тих гілках зростав вже мох,
де мали звич вони сідати.

А купка юних пташенят
сиділа на сусіднім гіллі
співали про думки малят,
про жовторотиків весілля;

складали власне - про думки,
про душу, про сердець каміння,
в піснях не мали слів гидких,
і творче шліфували вміння.

І зроджували ті пісні
у слухача не хіть тілесну,
а перші почуття весни,
і зліт душі допіднебесний.

- - -

нехай ж не гине молодий
талант в погоні за сарказмом,
й за старцем, що glamoure старий
він ширить нетривким міазмом.

гірке відчуття безповоротності подій
воно виникає вже потім
з нестерпним присмаком жалю
з неймовірною злістю на себе
з запевнянням себе що більш такого не повториться
з надією на себе на свій досвід

що наступного разу це не повториться
ти не залишишся осторонь
але приходить трохи інший випадок
з`являється котрий несподівано
у незручний час
і тоді знову душа вибухає жалем
за нескоєним

бабуся
старенька бабусечка інтеліґентного виду
низенька тремтяча
мабуть колишня вчителька чи й професорка
вона повільно
трусячись усім тілом і ледь переставляючи ноги
крок за неслухняним старечим кроком
вступала по сходинках у маршрутку

врешті зайшла
всі терплять водій нервує

- у мене посвідчення - промовила
маршрутка неповна
ніхто не стоїть

- у мене вже є з посвідченнями - вибухає хамством водій
- то що, мені виходити - непевним чуть гордим голосом
- так, виходьте

бабуся стиха повертається
тремтячим повільним кроком
суне від водія в бік дверей
крок за кроком неслухняними ногами намацує сходинки
всі терплять водій нервує

врешті маршрутка їде далі

о Господи!
чому ж я така юна і така невпевнена в собі дура
чому я мовчки не підійшла до водія
не всунула йому в хамську пельку ту гривню
цю одну кляту гривню
ту єдину гривню за проїзд
чому я не взяла
ту стареньку інтеліґентку по-під руку
і не посадила на своє місце
чому-у-у-у-у?!

Боже, як гірко

можна самовиправдовуватись
казати собі що бабуся горда й образилася б
ні вона б не образилась
якби я зробила це з гідністю
але ж тої гідності в мені, курва, як кіт наплакав!

Iз образом в думцi, у пам`ятi, в серцi
Живу все життя i молюсь кожен день
Творiнню тому, що iконою зветься,
Що в тайнi явилося з давнiх-давен…

Мiж хмар протирiч i в канонiв кайданах
У майстра руках багатiла й цвiла -
Пролилася кров`ю в Iсусових ранах,
В язичницьку темряву з свiтлом прийшла.

Марiiнi очi й обличчя в стражданнi
На нас споглядають з глибин доброти;
Iсус зосереджений в вiчнiм чеканнi
Вiн бачить Голгофу, йому туди йти…

Краса невимовна, душевна, багата
Пiдносить у вись, окриляє серця.
Тут навiть стоiть кат пекельний на чатах
Й благає: звернiться до Бога Отця!

У ризах ошатних чи в простiй одежi
Чекають на нас Миколай, Гавриїл…
Святпогляд з Карпат чи з готичноi вежi
Готовий завжди до добра й чудних дiл.

Погляньмо ж на те, що у Божiм натхненнi
Створили майстри в загадкових вiках -
Щоб нiжнi серця нашi в благословеннi
Горiли, як серце в Марiї руках...

Разки намиста з бурштину в дарунок
ти ніс мені в сімейне наше свято…
І нагадав відтак твій поцілунок,-
колись вітав так матінку мій тато.

Був батько ґречним завше і веселим,-
нікого не минув, не привітавши.
В дозвілля пив, бо хто ж не п`є по селах,-
той, хто падлюка або геть пропащий.

Не дозоляти лишній раз нікому
він намагався, - був бо ж балакучим.
Він достеменно знав, що краще дому
немає, й поспішав, з роботи йдучи

у зашкарублих чоботах, по стежці,
що карколомно вилася в болоті.
Йшов із піснями в люблячому серці,
в картатій, вицвівшій з часом сорочці.

Й прочинена кватирка, мов негайно,
зі скрипом кликала його до хати.
Й не маючи під вечір справ нагальних,
Вже батька виглядала моя мати.

А як діждалась – швидко накривала
на стіл, аби не охолола страва.
Наказувала мити руки й звала
до бульби з м`ясом всю нашу ораву.
. . .
Не завжди мовчки їв вечерю тато,-
натомість злився і махав руками,-
то так було як випив забагато.
Наріжним каменем у сварках мами

було оте його пащекування
під хмелем. Батько спроби недолугі
робив миритись,– до самого рання…
А не виходило, то спроби другі

йшли в дію: ниці марних звинувачень
разки, що сипались у докір мамі…
Пересічний фінал із сліз-пробачень
був післяплатою в сімейній драмі…
. . .
І все дитинство поспіль ми із братом
любили маму, поважали тата
і не боялись сварок, хоч багато
було їх. Позаяк в сім`ї розбрату

не мали справжнього. Ми знали певно,
що ремствувати й плакати не варт,
бо шлях сім`ї до зір лежить крізь терни
і крізь чарунки злободенних ґрат.
. . .
Разки намиста з бурштину в дарунок
ти ніс мені в одне з сімейних свят…
І я зламала злості обладунок,
й слова образ жбурнула в задній ряд…

Була весна весела, щедра, мила...
Леся Українка
Була весна... І вгрузло у болото
все місто,- люди, коні і візки...
Плюючись, поспішали на роботу
чуть зім`яті недоспані дядьки...

Вона стояла вранці у віконці
розпатлана і гола, як весна,-
Горнятко чаю сьорбала на донці
була самотня й зовсім не смурна..

Так одиноко тішилася щастям,
що вже прийшов кінець недозимі,
що сліпить сонце очі ..й ось-ось здасться
на милість сонцю зір, і у пітьмі

розтануть очі колами барвкими,
і груди вхоплять повний свіжий вдих,
і зазвучать тонами нетривкими
пташиний спів ..й акорди дум сумних:

згадається стара ламка калина,
що ревно зсохлі грона берегла
всю зиму.. І червоним сиротинням
висять вони тепер, бо не змогла

їх здзьобати та зграя горобиння,
що весело щебече на гіллі..
Нанизанки кривавого камінння
на пташому весільному столі...

Позбулась так прикрас останніх милих
стара калина.. Та прихід весни
давав надію.. І вливала сили
земля в тіла, що вмерли восени..

І тіло грілось, і від соків мліло,
оголене на радість промінцям,
і в нього сонце входило несміло,
і ковзав сонцезайчик там і сям...

Чи зацвіте вона ще раз цьогоріч..?
Чи то вже їй останніх стиглих грон
судилось відректись на радість зборищ
веселих гороб`ятства і ворон..?

Зима ніяк не кориться весні...
Не хоче люта впасти на коліна:
Морозом вкутує весняні дні -
То заметіллю у поля полине,

То льодом обійме кусок землі,
Притрусить снігом по брудних калюжах,
Не дасть ожити бруньці на гіллі, -
Чаклунка біла ще достоту дужа.

Вона так довго сіяла красу:
Узором білим вкрила синю річку,
Вплітала срібло у степів косу,
Закутувала в віск тополі свічку,

Сплела накидки пустунам-вітрам,
У небо кинула густу мережку,
Снігуроньку наповнила життям,
Новому рокові втоптала стежку,

Крижинки ніжно-сніжні роздала
Усім красуням-гілочкам для втіхи,
Долини в білі шуби зодягла,
Розвісила бурульки попід стріхи…

Зима-білявка безліч срібних шат
Так щедро світові подарувала -
Аж тут грайливо, кроками невлад
Весна-пустунка в поле прискакала:

Галопом на гарячому коні,
Згубивши в калабанях всі підкови, -
Стоптала геть мережки крижані,
Скропила теплим дощиком обнови,

Розлила повінь, граючись в ріці,
Дерева напоїла теплим соком,
Шпака принесла на брудній руці,
Розбила землю, не змигнувши й оком!

Тепер зима кляне все довший день,
Міцним морозом ще війне ночами…
Та вже під відгомін дзвінких пісень
Весна до сонця припада устами.

Дерева цвіли: перші пуп`янки, перші листочки..
Фіалки, що зсохли не в вазах, а на пустирях..
Капличка, де Павлік Морозов стояв на горбочку
колись... Парк купався в нестримних пташиних піснях..

Весна була тиха і мила, й така поетична…
Аж молота гупання вчулося раптом смутне,—
майстри руйнували будинок... Старий... Історичний...
Так гуркотом в серці відбилось,— невже не мине

і наше містечко зла доленька Києва й Львова,—
де легко купити контрфорси, балкон або дах;
де стіни будинків старих в мить блищать кольорово,
як тільки потраплять у власність приватну... В віках

лишається їх неприступність і сірість столітня,
бо нині "не в моді"... Тепер ядовитих тонів
прийшло панування,— тож геть давнину непривітну!
Успішній торгівлі зашкодить помпезність віків.

І на реставрацію жоден понести витрати
не згоден, бо незаперечний дизайнерський смак
він має. Щодня каталог европейський гортати
він може. Всі ж прагнуть Европи,— то зробить відтак

він рідному місту Европу свою, неповторну,
й хай тішиться місто, що ближче воно до мети.
Геть арки, завкруглені вікна, ліпнину потворну!
Ура склопакетам, пластмасі і формам простим!

Так каже Европа..?! Так Захід величний нам мовить..?!
Хіба ж воно так..? О, прислухайтесь, люди, той звук
відлуння лиш цивілізацій! Що скривлено ловить
його наш приймач, котрий змушує нас власних рук

прикласти до саморуйнації, й власних шедеврів
до прикрого знищення. Наче в глухий телефон
ми граємо з Заходом. Ми подаємось на жебри
за несмаком ницим в краї, де багатий барон

ніколи не знищить у власності древній будинок,—
бо ним він гордиться, і кожний старий камінець
плекає... Старе відновити, підняти з руїни,—
то чи не найбільший життю рукотворний вінець!

А що ж тоді ми..? Що постане за нами..? Той несмак,
що очі пече й перетворює в камінь серця..?!
Бездарність політиків, ігор з грошима нечесних
прямий результат? Очевидна неправда, кінця

котрій й за горами не знайдеш? Обдурені долі,
апатія, лінь, тиха злість, безнадії кліщі...
Прокиньмося, люди, коли ж ми запрагнемо волі?
Лиш в нас є свобода. Всередині. В нашій душі.

У власній енергії внутрішнього пожадання
до волі. До втечі від несмаку згиджених лап.
Борімось! Гуртуймось! Всі сили від серця й бажання
берімо! Бо тільки за нами наступний етап

історії стане реальним.. Ми ще не програли.
Нам ще б побороти у бійні самих же себе!
Історії ми є творці, а не творчі вандали.
Щоб нас поважали нащадки — любімо себе..