Разки намиста з бурштину в дарунок
ти ніс мені в сімейне наше свято…
І нагадав відтак твій поцілунок,-
колись вітав так матінку мій тато.

Був батько ґречним завше і веселим,-
нікого не минув, не привітавши.
В дозвілля пив, бо хто ж не п`є по селах,-
той, хто падлюка або геть пропащий.

Не дозоляти лишній раз нікому
він намагався, - був бо ж балакучим.
Він достеменно знав, що краще дому
немає, й поспішав, з роботи йдучи

у зашкарублих чоботах, по стежці,
що карколомно вилася в болоті.
Йшов із піснями в люблячому серці,
в картатій, вицвівшій з часом сорочці.

Й прочинена кватирка, мов негайно,
зі скрипом кликала його до хати.
Й не маючи під вечір справ нагальних,
Вже батька виглядала моя мати.

А як діждалась – швидко накривала
на стіл, аби не охолола страва.
Наказувала мити руки й звала
до бульби з м`ясом всю нашу ораву.
. . .
Не завжди мовчки їв вечерю тато,-
натомість злився і махав руками,-
то так було як випив забагато.
Наріжним каменем у сварках мами

було оте його пащекування
під хмелем. Батько спроби недолугі
робив миритись,– до самого рання…
А не виходило, то спроби другі

йшли в дію: ниці марних звинувачень
разки, що сипались у докір мамі…
Пересічний фінал із сліз-пробачень
був післяплатою в сімейній драмі…
. . .
І все дитинство поспіль ми із братом
любили маму, поважали тата
і не боялись сварок, хоч багато
було їх. Позаяк в сім`ї розбрату

не мали справжнього. Ми знали певно,
що ремствувати й плакати не варт,
бо шлях сім`ї до зір лежить крізь терни
і крізь чарунки злободенних ґрат.
. . .
Разки намиста з бурштину в дарунок
ти ніс мені в одне з сімейних свят…
І я зламала злості обладунок,
й слова образ жбурнула в задній ряд…