неподоланна неявна окремість
панує зучора в нашому лігві
куди й поділася позавчорашня магія
ми двоє чужих ми вкриті плівками
кожен
свого
персонального
крему
не тобі моє лінне лежання й моя засмага і
попри те що крім тебе тут тільки прибій і фалічний камінь
попри вечірній перегляд спільний
провокаційних випусків камеді клабу
навіть якби ти сьогодні зі мною ліг би
навіть якби я сьогодні з тобою лягла би
ми так і лежали би спина до спини
до литки потилиця
в дев'яносто
шостій
позі
бо він звідусюди на мене дивиться
й погляди ті
паралізують хіть
перистальтику й метаболізм
і тому я на жаль не в змозі
й зуби кришаться о зачерствілу мить
і вся я стаю тільки піт і сльози
а зрештою не стає навіть сліз

Де б ти не був зараз,
почуй, як не чув раніше,
слухай: якщо я - палець
вказівний,
середній,
мізинець,
то ти - на мені відбиток,
який відрізняє мене
від тисяч мільйонів інших
дівчаток, жінок, мазохісток,
поеток,
брехух
чи злочинниць.

А як свій відбиток - та й не покохати?

Тебе не витравиш жодним вогнем,
моєї винятковості доказе;
з таким неповторним тавром - ще б пак,
безпрецедентною важко не стати.
Та варто мені щось зробити не так,
наприклад, підірвати цей світ,
ти, мій зраднику номер один,
ти завжди проти мене свідчиш,
ти мене все на воду чисту,
і так - уже кілька сотень літ,
лише вряди-годи міняються слідчі
чи очевидці змінюють покази.
Судді чомусь переносять суди,
і в Пеклі сваряться,
сваряться з ними.
Адже, якщо я - направду, пальчик,
то, хіба що, пальчик Всевишнього.
А знаєш, чого я ніколи не плачу?
Бо Всевишній плаче очима.
Пальцями, пальцями
він пише вірші.

2010, лютий

Ти не з тих, хто вагається,
ні, ти з тих,
які в позі зів'ялого лотоса,
забувши про сон
і забувши про сміх,
сидять на своїй шальці
й безпорадно стежать за тим,
як хтось методично складає на іншу
всіх своїх друзів,
блокнот, запальничку,
жетон на метро,
кавоварку, навушники,
комплекси
тощо
і вирішує, що важливіше.

Ой прости, маленька, прости,
у тебе немає жодних шансів,
ти навіть разом зі стосиком віршів,
набравши повітря повні груди,
не тягнеш, наприклад, на метелика –
так, антенка,
суцільний орган чуття,
зворушлива й відчайдушна.

Пробач, хороша,
пробач, хороша,
ти не входиш в пріоритети,
кому потрібні постійні істерики?
Який же із тебе сенс буття,
якщо тебе досі трошки нудить,
коли пригадуєш,
як же легко,
нестерпно легко
шалька твоя,
наче справний ліфт,
піднеслася над рештою світу…

Де ти тепер, моя зіронько, де ти?
Як воно, серед янголів жити?
Хто тебе там помучить як слід?

2010, січень

Цікаво, ти знаєш, ти знаєш, чи ні
що шматочки моєї любові,
моєї ніжності до тебе
знаходять закляклими в бурштині
сотні мільйонів років тому?
Що у найстаршої секвої
на зрізі менше річних кілець,
ніж у наймолодшого неба
і найбезсоннішого з сердець,
бо день – за рік, а ніч – за два?
І що найдовша зі злітних смуг
коротша за будь-яку відстань між нами,
за відстань між змістами і словами?
Що все найкраще лишилось з тобою,
а зі мною – самі слова?
Що кожен куб – це, насправді, куля?
Цікаво – чи інколи ти жалкуєш,
чи тобі бодай трішки страшно
від того, що – допоки ти Там,
допоки ти у своїй Меланхолії –
поруч зі мною ніхто не курить
і Смуток мій з моєю Журбою
демонтують трамвайні колії
між світами і душами нашими?..
А в тебе ніколи ніяких питань.

2009, осінь

Тіне маленької антилопи,
тікай! Маленька тремтлива тіне,
тікай, як маленька твоя господиня
тікає від левів, левиць, левенят;
тікай, бо черга твоя тікати;
тікай, бо скінчиться от-от цей вечір,
надійде ніч, і зірки всім прайдом
тебе полюватимуть, щоби з'їсти,
щоб на шматки розірвати, о тіне!
Ти любиш так цю виснажливу втечу,
визнай правду – ти здатна жити
тільки в її божевільному ритмі,
для тебе тільки вона має зміст, і,
тікаючи, ти питаєш постійно
у маленької антилопи,
коли нарешті вас Сіріус схопить
і втамує свій голод світло
саме твоїм,
так, твоїм!
тремтінням.

2009, осінь

Ти з тих чудових хлопчиків, любий,
яких одвіку знаходять у лісі
кожного листопада мисливці,
не вполювавши, як завше, лисицю,
і приводять за руку, а босих -
приносять на власних спинах на згубу
гарненьким дочкам свого тихого міста.
Тебе, коханий, плекали осені й оси,
печалі тим-то в тобі так багато,
і втричі більше в тобі отрути;
тим-то шепіт твій - шелест листя,
і дзижчання у сміхові чути.
Та невтямки ніколи дівчатам,
що тепло твоє - бабине літо,
що чорна смужка ширша за жовту,
і скільки першого снігу в тобі...
Звідки їм знати, неповнолітнім,
що скінчився, а не пішов ти
з їхнього Богом забутого міста,
і що за рік все почнеться спочатку?
Вони й не впізнають тебе, далебі,
а я не скажу їм - звичайно ж, зумисне.

2009, осінь

Я – калюжа,
я – платівка
під голками Ваших підборів.
За цілий тиждень жодної зливи –
я нездужаю
і тільки
зрідка програю уривки моря:
бризки, сплески,
краплі, кола – псевдохвилі.
Я – платівка. Я – калюжа.
Я чекаю на Ваші кроки.
Чесно.
Дуже.
Я існую доти, доки
наступають мені на душу.

2009, осінь

Десь на п'ятому-шостому небі –
скажімо, десь над Бермудами, –
уже три
чи чоти
ри
червні
ти
мерзнеш на зупинці.
Як завше, спізнюєшся,
і нерви,
як завше, ти – останній у черзі
із поетів та інших чужинців
на наступну маршрутну сніжинку
з Едему до моїх долонь.
І кілька птахів,
і кілька дахів,
і два світлофори,
і зебра,
як завше, когось знудило,
і проїхали повз супермаркет,
потім бабця з візком, і сварка,
і кілька станцій метро,
у затор
і ледь не розтанули,
і запах чужих скронь,
у моєму волоссі
по дорозі; дорога довга
і я
перевірю, чи ти придбав
квиток
у вод і я,
бо пільги тільки
дітям, безумцям та Богу.

2009, осінь

Вельмишановна пані Феє!

Я віддаю Вам цей зуб
в обмін на Ваше сприяння
моїм нечисленним примхам:

1) хай замість нього виросте новий,
якого – я б дуже воліла –
не торкнеться ні разу брехливий язик
(мій чи того, з ким цілуюсь);

2) якщо це буде ікло –
хай ніколи
не встромиться в шию друга,
навіть коли я стану вампіром
і питиму кров перехожих
вночі;

3) найсолодших,
прозорих,
налитих соком
моєму зубові яблук!
(в дужках: молодильних)

Дякую за увагу!

2008

У місті перевертень, будьте пильні!
Досі ще не закохане серце,
яке вдає із себе людину,
полює на Вас - більш немає версій.

Це може бути хтось із сусідів,
поштарка, Ваш стоматолог чи Бог...
Жоден із них не схильний жаліти.
Не залишайтесь ні з ким удвох.

Загрожують Вам не ікла – відвертість:
знімають годинник, а потім шкіру...
Не сподівайтесь миттєвої смерті –
найповільніше вбиває довіра.

2008, осінь

Тільки цього щасливого літа,
а більше – шматочки неба ніколи
вже не будуть такі бузкові,
як синці
у янголів на колінах,
бо восени їм видають штанці,
а замість велосипедів – крила.

Сьогодні, сього щасливого дня
шматочки такі акварельно-сині,
а інші –
такі акварельно-блакитні,
наче від найчистіших тонів
зеленого, бавлячись, хтось відняв
жовто-най-гарячіші.
Так змішують фарби закохані, діти
і циркові слони.

Лише цієї щасливої хвилі
ти забуваєш, що ти,
як і мох,
повинен рости
на північному схилі
пагорба. Я росту
за двох,
особливо – за тебе,
це тішить душу
понад усе.
Я знаю, що подумки ти не тут, а
над нами шматочки перламутру,
і надходить ніч, і скоро посуте
ніє, й закриються сту
лки мушель
у небі.
І все.

2009, осінь

Ви дивились колись на світ
крізь розчепірені пальці?

У неї на обох руках
нема мізинків –
по чотири пальці.

Якщо розчепірити їх,
то між ними –
тільки три
відтинки
простору,
менше
на один,
ніж у всіх.

Коли на вас впадуть
чотири промені,
її торкнуться
тільки три.

Та коли між ваших пальців
оселяться
чотири пустоти,
у неї буде
на одну порожнечу
менше,
ніж у всіх.

2008, весна