Мов дрантя й шмаття потоптати її душу
у світлі місяця, під музику ночей.
Брехня. Нечесність. Ти не бійся. Заворушу
війська для бою переможного — з плечей
впаде обов'язок миритися догматам,
і жити чітко за інструкцією. Ти
своєю ревністю прикув її, лещатам
змиритися — змирилася. Давай, лети!
Ти ж вільний птах, не те що... А вона... Сидить
в кайданах параної й страху зморена
контролем, мов під вартою. Єдина мить -
з темниці вийшла з вигуком “Не зборена!”

Нарешті, Господи, відкрились в неї очі,
вдихнула свіжість ще не зниклої роси,
повірила в численні сни, що мов пророчі
застерігали... Далі сам неси
свої нездійснені фантазії-ідеї.

Марно плекаючи острах надійний,
Змиється відчай із губ порцеляни,
Скріпить стрічками не сховані рани,
Зникне, розплавиться в простір безмірний.

Здалека, з ночі прилине мажорність,
В танець закрутить, розкаже про щастя.
Музика тиха уловить у снасті
Ще не забуту слізьми безтурботність.

Струни неспокою зірвуться вчасно.
Краплею скотяться шибкою болі.
Пісню співатиме з хитрістю долі
Голос кохання, що з півнями згасне.

Горизонтально спокій я шукатиму на стелі.
В уявних образах яскравістю до сліз уп'юсь.
І потону навзнак в п'янкій, солодкій карамелі
Твоїх несказаних в розлуці слів. Пробач, боюсь.

Я з тишею змагатимусь у рівній боротьбі.
У болях і самотності стрічатиму світанок.
Рядки писатиму в стрімкім натхненні лиш тобі.
Цілитиму думки та спогади від стиглих ранок.

Та в прохолоді ночі прошепчу твоє ім'я.
Губитиму навмисно погляд серед моря неба.
І запалю маяк - незгасного в біді вогня.
Це ще один нестерпний день із статусом “без тебе”.

Ну от. Скінчився ще один спектакль.
І зрілим ароматом болю й кави
Вбиватиму я залишки забави.
Це подвиг? Думаєш, що ти - Геракл?
А ти - лиш блазень у ріці вистави.

Я граю роль завжди без маски фальші,
І мій костюм - натура й реалізм.
А з тебе лиш читаю егоїзм,
Що й так зашкалює. Спішив, не знавши:
Давно помітила увесь цинізм.

Тепер в обіймах меланхолії
Я подумки прокручую всі акти.
Ось наша сцена. Наші щирі жарти.
І ролі - перехресні колії,
Дві сторони одної черви-карти.

переклад Avril Lavigne "With you"

На безлюдному мості,
В тихій темряві пустій
Я чекаю, та тебе нема.
Тільки дощ дрібний шумить,
Ні слідів. Безмежна мить.
Прислухаюсь — тиша, скрізь журба.

Де поділись спроби відшукати?
Заберіть мене у рідний дім.

Приспів:
В цю холодну ніч
Виправляй життя,
Та візьми мене за руку,
В нове проведи,
Хоч не знаю, хто ти,
Та я...
Я — твоя. Я — твоя.

Оглядаюсь навкруги
На безлюдні береги -
Ні облич, нікого скрізь нема.
Це безладдя, бо усе
Правильність не береже
І ніхто не любить самоту.

Де поділись спроби відшукати?
Заберіть мене у рідний дім.

Приспів:

Що за плутанина божевільна?
Я не можу так, я з розуму зійду...

Приспів:

У мертвій темряві нічної готики
Вкриваюсь болем непорочних слів,
Не віє морем, запахом екзотики,
Екстазом, що в тісній неволі б млів.

Самотність вхопить у міцні лещата,
І Реквієм заграю на зірках.
Пробач, це, мабуть, завелика плата.
Пробач, що досі ти живеш в думках.

Огорне спокоєм ранкова готика,
У сірості покотиться сльоза,
В пустих словах зітліє вся екзотика,
Та віра в обіцянки не щеза.

У монофонії поблідлих звуків
відізветься єдина струна
наших безтурботніх,
розфарбованих коханням днів.
Життя натисне кнопку “enter”,
і помандруєм туди,
де ще не ступала нога
напівмертвих людей.
А над головою
не припинить пекти
червоне сонце,
викликаючи біль.
Під “номер сорок” Моцарта
пропливатиме буденність,
ковтаючи страждання
наперекір любові.
Пожди, а що, як
добавлю трішки хмелю? -
“Ну от, хіба не говорив?”

Ностальгічно-еротично пахнуть орхідеї,
не повернуться в буденність мрії золоті,
і невинність не всміхнеться, губляться ідеї,
кольорове потьмяніло, вислови не ті.

Не заплачу афоризмом, не втішу сльозою,
і втечу від перешкоди, скину цей багаж,
і вросту у сіру землю, вкриюся корою,
є потреба — почекаю і стерплю мандраж.

Мовчки по щоці покотиться кришталь зрадливий.
Згасне в темряві до забуття колаж манливий.
Без торкання ніжного відправитись у путь,
де страждання й горе до бруківки жорстко гнуть.

Замісити в тісто кров червону із любов'ю,
та зліпити щастя, і прикритись грою злою,
і стискати серце у міцних обіймах снів,
і давитись пахощами спогаду, що грів,

і пірнути в озеро терпіння та чекання,
і ковтати залишки невинного кохання,
і кричати в пустку, відповіді дочекатись,
божеволіти, не знати та без меж кохати.

Мовчки по щоці покотиться кришталь зрадливий.
Згасне в темряві до забуття колаж манливий...

Убий, благаю, цю нестерпну відстань,
дроби асфальт, з'єднай в одне міста.
Розтане у тумані тиха пристань.
Не вірю! Це не правда! Не спроста

співали Тарасові солов'ї
для нас, і літо плакало. Так гірко
втрачати світлі спогади свої,
й сліпцем ставати, і гасити зірку.

Все! Досить! Більше не спіткнусь на помилках
чужих, і повторятися не буду,
“не знаю” не скажу, - я просто зморена
від несумісного людського бруду.

Так романтично огортає місто вечір
і творить ніжну пісню тисячі вогнів,
запалює зірки, що, мов серця дитячі,
невинністю палають і не знають гнів.

Так романтично огортає місто вечір,
сплітаючи думки у вузлик щирих мрій.
Й лягає спокій на пониклі з туги плечі,
й уста тихенько шепчуть: “Доленько, зорій...”

Сьогодні не вперше заплакала осінь,
вмиваючи землю своїми слізьми,
мене заманила у тугу. Та досі
вкриваюсь побитими грою крильми.

Відкинула золото, й срібло, й прикраси,
і книги, й картини — усе дороге.
Навіщо ти, осінь, закликала з маси
мене, мою сутність та серце моє?!

Танцюю й стікаю водою крізь пальці.
Я тану... Благаю, поклич мене в сни!
Калюжою чорною ліг на асфальті
мій Ангел-хранитель. Давай, борони!

Думками гуркоче, камінням кидає,
замкнула у клітці всі мрії, і в шоу
життя перетворює. Осінь кульгає
й турботи приносить без жодних розмов.

Смакуючи солоними цілунками життя,
фарбуючи буденність в сіре, чорне й сніжно-біле,
не даючи заснути ego власному... Це ж я!
І не кажіть, що в глупості я так робить не сміла.

Ну я є ж я, невже не говорила? Заберіть
від мене списані та перевірені писульки.
Інструкція? Навіщо? Розберусь сама... Пождіть,
ви впевнені? Це правильно? Та виплюньте ті жуйки!

Ах так! Тоді goodbye! Побачимося завтра (може).
Смакуючи солоними цілунками життя,
буденність розфарбую в чорне та рожеве (?) Гоже?
Я знаю, перша думка — emo. Ні! Це ego (Я).

Нічний міський асфальт у світлі ліхтарів
Пронизує похмурістю. Людська нещирість
Вбиває залишки мелодії вітрів,
Що шепче про добро й живу, не зниклу милість.

Закутуюсь в тепло пальта, та не сховаюсь
Від ницості людського роду. Де ми? Що ми?
Навіщо закриваємось? Не намагаюсь
Хоч якось щось змінити і позбутись злоби.

Почався дощ, і спохмурніло синє небо,
Його журба — моя журба. Лунає пісня.
Любові гімн? - Жебрачка на дорозі грубо
Співає. Господи, прости — вона не грішна.

На роздоріжжі милості й нещирості
Спинюсь. Міський нічний асфальт блищить росою -
Слізьми небес і тугою. Незримості
Не викоренити та не скропить водою.

І знову я обманюю себе саму,
І знову переконую безперестанку,
І завмирає на устах гірке чому -
Навіщо ти узяв мене в полон за бранку?

Навіщо раниш душу й залишаєш шрам?
Повір, не стерся слід і манить видним знаком.
Ти продаєш кохання, мов звичайний крам?
Я не повірю і вважаю просто браком.

О серденько, пробач за всі сліпі терзання,
Пробач за згубний і солодкий “алкоголь”,
Пробач за сльози, що лились вночі до рання,
Та залиши корону, бо не вмер король.

Невже це була просто чарівная казка?
То чим була тоді моя тонка душа?
До речі, я придумаю також відмазку,
Та сил не вистачить... Тоді у світ рушай?

Та ні! Я знов обманюю себе саму,
І знову переконую безперестанку,
А з уст, можливо, вирветься гірке чому,
І ти відпустиш (ні!!!) свою побиту бранку.

Хто сказав, що кохання — ірраціональне,
Що позбавлене логіки, ланок буття,
Що безглузде, і марне, й низьке почуття?

Так, можливо, воно — не небесне й каральне,
Та кому необхідно дізнатись нагально
Про закони всезмінні людського життя?

Ми живемо у замкненім колі подій,
Немов роботи, дієм по певній програмі,
І втрачаєм себе, і стаємо враз “нами”.

Невже важко змінити усталений крій,
Де обмеження душать - посмій і не смій -
Й зачиняємось в собі твердими замками?

Невже важко сприймати красу навкруги,
І всміхатися щиро, ділитись любов'ю,
І свідомість скропити живою водою?

Та прокиньмось і скиньмо важкі кожухи! -
До спасенних причалим в біді берегів,
Поблукавши по згубному доленьки морю.

Я думала, що створена не для любові,
Я думала, кохати можна тільки в снах,
Та віднайшлися ми у теплім щирім слові
І сумнівам не побороти повний крах.

Моє життя звернуло іншими стежками,
І в серці залунала пісня вже не та,
Зітліла попелом пріоритетів гама,
І припадає пилом зморена мета.

Невже це я? Невже так довго мертво спала?
І світ окреслився у інші кольори.
О Господи, чому раніше я не знала,
Що десь на дні ще свічка в самоті горить?

Могла б я утопитись в замкненості сірій -
Нарешті віднайшлись загублені ключі,
Могла б загинуть через безперервні мрії,
Які не полишали вдень та уночі.

Спасибі, доленько! В коханні відродилась,
Розтанув лід, і роздробила я граніт.
Нікому не відрізати душевні крила
Й не відновити зборений моральний гніт.

Ну скільки можна вже купатися у болю
І серце й душу розривати на шматки?!
Життя не можна називати просто грою,
Бо наша роль тоді — жорстокії кати.

А я... та що я? Звичайнісінькая лялька.
Життя — театр, а доля — злісний режисер,
Сценарій не скопіювати через кальку,
Хоч кожен прагне трішки знати наперед.

Ну скільки можна вже розігрувати сцену,
Де ти палка страждальниця до сліз гірких?!
Та збийся з колії! Будь схожа на людину!
Й думок позбудься викривлених та крихких.

Сумую, як спрагла земля за дощем
В засушливу пору... Ти ранив мечем.

Сумую, лелека так прагне додому
З південних країн... Не сховаюсь від грому.

Сумую, як пташка за вільним польотом
В небесную вись... І вкривається потом.

Сумую, як квітка, що в'яне без краплі
Води життєдайної... Бачу на мапі.

Сумую... Мабуть, це мистецтво — тужити.
Безглузде мистецтво... Так важко любити.

Так важко любити, так легко тужити.
Сумую... О доле, дай трішки попити!

Прийду до тебе уві сні з ромашкою в волоссі,
Щоб заманити в танець мрії срібно-золоті...
Згадай, як в задзеркаллі вітер ніжно шепотів
Свою мелодію. А безтурбоття пронеслося...

Сплету вінок, як сплелись наші долі в унісон,
Де кожна квіточка — подія, усмішка та пісня...
Та ні! Клянусь, в житті, коханням сповненім, не грішна,
Хоч надивилася гріхів, що дули, мов мусон...

На пелюсточках білих, мов в дитинстві, поворожу
І полечу на крилах казки в небо чарівне...
Так важко зрозуміти, що в стосунках головне,
Бо версій забагато, і не відшукати гожу...

Прийду до тебе уві сні з ромашкою в волоссі,
Щоб заманити в танець мрії срібно-золоті...
Згадай, як в задзеркаллі вітер ніжно шепотів
Свою мелодію. А безтурбоття пронеслося...

Ввірвався вітер крізь відчинене вікно,
Обмивши тіло екзотичним ароматом.
Жива людина я, а чи застиглий атом,
Герой жіночого роману чи кіно,
Що так завзято драматизмом упиваюсь
І перед долею в жорстокості не каюсь?

Ввірвався вітер крізь відчинене вікно,
Обмивши серце трепетом й знайомим болем.
Невже для тебе й світу стала я ізгоєм
Й не залишусь у пам'яті німим слідом?
Прошу, пощади дай, бо я без меж кохаю
І вісточки із вітром з тугою чекаю.

Ілюзія? фантом? чи, може, сон?
Уяви плід, а чи відбиток мрії?
Казковий принц? чи князь? а чи барон?
Господар серця та душі моєї?

Поет? співак? чи славний музикант?
Палач? убивця? а чи бідний страдник?
Ромео ніжний чи палкий Жуан?
Вродливий Феб? - для мене він лиш зрадник.

Ким був? ким є? і ким ще довго будеш?
Яке призначення в житті твоє?
Скажи, чи справді віданно ти любиш?
А чи терзаєш серденько своє?

Чого мовчиш? навіщо раниш душу?
Чим завинила я в скрутний цей час?
Невже навчився ти долать спокусу?
Невже не вимовиш в пориві “НАС”?

Пробач... не знаю, хто ти є насправді...
Ілюзія? фантом? чи, може, сон?
Уяви плід? реальний чи несправжній?
Моє нещастя чи моя любов?

Жити по чужих стереотипах
В вирі несумісних субкультур,
І пливти в жорстокості та криках
Власної свідомості, й, мов тур,
Руйнувати свій душевний мур -

Я НЕ ХОЧУ!

Віддалятись від свого коріння,
Плюндрувати спадщину віків,
І вникати в лозунги й веління,
І наслідувати, й чути спів
Гордих і пихатих голосів -

Я НЕ БУДУ!

Бути лялькою в чужих руках,
Танцювати під “зелену” дудку,
Бачити ненависть у очах,
І ховати особисту думку,
Мов людина нижчого ґатунку -

Я НЕ ХОЧУ І НЕ БУДУ!

Білосніжна піна хвиль
Розбивається об кам'янистий берег.
Поміж нами невідомість миль
І душі тривожний горе-шерех.

З моря вітер повіває,
Пестить золотисті локони волосся.
Біль у серці різко коливає
Зра розлука. Господи, боюся!

Тіло так жадає близькості,
Губи шерхнуть від кривавого чекання,
А в людській моральній низькості
Я смакую брудом й покаранням.

Золото південне заходу
Сонця виграє на кришталевих хвилях.
Час не стерпить бойового накоту
Швидкоплинності на срібних крилах.

Ніжний шовк трояндових
пелюсток обличчя пестить
нескінченними єство
обмиваючими чарами.

Погляд ковзає по чистих,
не убитих розпачем
аркушах, не зітканих
в пориві душі з думок.

Піаніно в сумі й горі
страчене дівочими
егоїзмом та душею
в цій реальності й житті.

Дзеркало у срібній рамці
вб'є земне тяжіння й фізику,
та впаде, й об стелю з болем
розіб'ється на шматки.

За вікном порожевіє
в радості й коханні небо,
відіб'ється у бездонних
чорних мертвих озерцях.

Змінюватимуться образи
сюрреалістичних снів,
щоб на ранок зникнути
й більше з болем не прийти.

Занадто часто я заплутуюсь в собі,
у пошуках важких життєвих рішень
проблем, у пошуках шляхів та істин,
аби втекти від темряви і метушні.

Занадто часто відгороджуюсь від світу
стіною мертвих почуттів й безмов'я,
вбиваю і терзаю власну душу,
ламаючи всі мрії об жорсткий асфальт.

Повідкидавши пропоновану підтримку,
занурююсь у коливання крику
із власних, ранених безмов'ям уст,
прокльони сиплючи в ненависнії стіни.

Думок жахливих знищити стрімкий потік
так важко — лиш вдається музиці гучній:
під звуки струн далекої гітари
я потопаю в забуття і транс.

Зв'язались вузлики в шнурочках почуттів
і мрій. Невже заплуталась? Допоможи!
У тиші слів невисказаних я почую:
“Давай розплутаємось разом із тобою...”

Прикриваючись маскою фальші,
Ти крокуєш в незвіданий світ.
Не заварюй, благаю, знов кашу,
Що причина безглуздих всіх бід.

Не заварюй, бо душу погубиш,
Як згубила намарне мою,
Лиш надійся, і щиро полюбиш,
І повагу повернеш свою.

Ти сховай неприховану заздрість,
Бо розбрат вона знов принесе,
І чужа неприрівняна малість
Хай зневагу твою не несе.

Бережися, бо скотишся в прірву
Й не зіпрешся на дружнє плече -
Не врятує ніхто бідну ІрМу,
І самотність її обпече.

Дозволь з твоїх долонь упитися коханням
У сні солодкому, в яскравім наяву,
У теплій ніжності, розбудженій чеканням,
У пристрасті, даруючій любов живу.

Трунок твій — по вінця отрутою налитий
П'янкою, що зволожує сухі уста,
Терпкою, що блукає тілом ненаситним
Й тепло розносить, мов любов свого листа.

Я кожну лінію навік запам'ятаю,
Як мудрий хіромант, вивчатиму без втом,
Можливо, вдасться та майбутнє відгадаю,
Де ми у радості й одна любов на двох.

Зігрітися теплом жадатиму до рання,
Тремтітиму в чеканні, мов солдат в бою,
Дозволь з твоїх долонь упитися коханням
І пристрастю, що збуджує любов живу.

Під самотню музику мого фортепіано
Затанцюють кришталеві сльози у очах,
І закрутять нас в стрімкому вирі ніжні трелі,
І різке стаккато вколе і уб'є печаль.

Булий такт спочатку враз поверне хитра кода,
І замкне страждання у один великий круг,
А бекар зрадливий знищить злісну непокору
Тих дієзів та бемолів, що розносять бруд.

Чорні ноти сумно розпливуться на папері -
Пальці в силі встати у свій власний вільний вальс,
І відізвуться на пісню альти і сопрано,
І відлунить глухо в мороці тужливий бас.

Клавіші від дотику у тиші грають й творять
На свій лад й манер важку мелодію життя,
Без підказки, без чужої волі линуть сміло
З мого серця тепла пісня й щирі почуття.

Каштани коло школи зацвітуть
Мого дитинства світанкового,
Та в цю весну мені не принесуть
Тремтіння серця щоранкового.

Дзвінок дзвінкий у класи не гукне,
Щоденник мій залишиться пустим,
І зелень сосен вже не огорне
Мене знайомим запахом густим.

А за вікном жовтіє обліпиха,
Її плоди зірвати прагне хтось.
Вже не нашепче подруга із тиха
Свої секрети, не підкаже щось.

У гості не зайду в бібліотеку,
І булочку скуштую вже не я,
Кущі троянд не помилують око,
І їх краса вже стане не моя.

Та спогади не стліють аж до смерті,
Шкільні роки у серці житимуть завжди.
Й обійми вічно будуть розпростерті
В старого дуба, що не знав нужди.

Зламалася залізна клітка сліпоти,
Прозріло раптом нерозумне серце -
У ньому можеш жити тільки ти
І почуттів твоїх й моїх озерце.

Я скажу ні чужій прикрасі,
У неї інша доля,

В нас своя,

Хай попливе у своїм часі,
В якім ніколи не появлюсь я.

Відкину всі людські стереотипи,
Що створюють невидиму стіну,
Я так бажаю без турбот любити,
А всі помилки враз я прокляну.

В бездонній тиші невимовних слів,
У лабіринтах щирих почуттів
Застигнем німо вранці, на світанні,
Аби скупатись в ласці та коханні.

Блакитне небо, золотисте сонце
І стук дощу в твоє віконце -
Все навіватиме ураз тобі
Яскраві спогади.

Кінець журбі.

Розірветься туга тонка струна,
Й каньйоном полине раптово луна,
Й назад повернуться твої слова,
І з'явиться знову надія нова.

Невже я знову обманулась в дружбі?
Невже я знову загубилась в снах?
Та не лунають фрази грубі
І серце моє не полонить страх,
Як там, колись у коридорах,
В шкільних кімнатах і просторах
Обманом впилась я до дна
І зраду взнала я сповна.
Я раптом подругу утратила
(та чи сумісне тут це слово?),
Бо правди я в очах не бачила
Й попала у брехливе коло.
Та серед темряви усіх недуг
І загнутих життєвих дуг
З'явилась ти, моя сестрице,
Тверда, гартованая крице.
До тебе доля злющою була,
Та щирість жила у сирітськім серці,
І щастя ти завжди сама кула
Й ставала на жахливі герці.
Мене ти втішила й підтримала,
Зернятка дружби скрізь посіяла,
Й тебе, як сестру, полюбила,
І ніби подруги я й не губила.
А зараз ми пішли в дорослий світ
Окремими, тернистими шляхами
І не поборем разом бід,
Що розливаються ураз морями,
Життя світання промайнуло скоро,
Й дитинства ми пройшли високі гори,
Здавалось, це було лиш вчора,
А зараз ми невільники покори
Тяжкій життєвій нашій долі
У замкнутім життєвім колі.
Можливо, ми зустрінемось колись
На перехресті, поки помолись
За те теперішнє й минуле,
І за майбутнє ще не буле,
Й дитинство згадуй, і мене у нім,
Й вогні запалюй у своїм вікні.

Ні! Я не буду брехати!
Не відшукаю в брехні забуття,
Хочу лиш раз проказати
Вибач помилку життя.

Вибач за зраду і сльози,
Думала, спокій прийде
Замість душевних морозів,
Замість кохання, що жде.

Ні! Я не буду брехати!
Зараз лиш правду скажу,
Що я не можу не ждати
Вічне кохання без жур.

Блукала життєвим я полем,
Тепер коло прірви стою.
Кохання змішалось із болем -
Спинилися ми на краю.

Я щастя впустила недбало,
Хотіла без нього прожить,
Тобі ж я підсунула жало -
Забути бажаю цю мить.

А серце гукає у прірву...
Навіщо? Не чути луни...
А може забути цю німфу,
Якою я була колись?

Якою тебе полюбила,
Якою не знала нужди...
Невже я все погубила
Й утратила все назавжди?

Питання завмре на півслові,
Бо відповідь ще не прийшла,
Я болю скажу: "Перестань вже, доволі!
Не вб"єш ти мене, бо межу перейшла!"

У День усіх святих,
В осінню ясну пору
Писав хтось в пориві дистих
І марив про покору.

В мені ж змішались почуття
Кохання, гордості й зневіри,
Залежало моє буття
Од відповіді без надміри.

О, я не знала ще тоді,
Що стану я благословити
Осінній День усіх святих,
Що научуся знову жити.

Листопадовий перший день
Не зникне з пам'яті ніколи,
Цілющіший він за женьшень,
Вернув життя й покірність долі.

Вернув життя, вернув тебе,
У цьому є заслуга Бога,
Я дякую Йому тепер,
Проклята б була ця незмога.

Кохання палало у їхніх серцях,
А в думках плекалась надія одна -
Пройти перешкоди усі до кінця
Й сягнути безодні глибокого дна.

Та скоро згоріла життєва свіча,
Надії плекають вже інші серця.
Сліду не лишилось... Все зникло... Хоча
Жевріє вогонь на могилі мерця.

Життя іде своїм шляхом,
І важко щось змінити,
Це не якийсь собі фантом,
Що легко уявити.

Життя – кошмар, що змушує
Вночі здригатись в ліжку,
Та знай, у тобі сила є
Зростити нову квітку.

Хто каже, що життя легке, -
Нічого не досягне,
Не знає, що таке гірке,
І кращого не прагне.

Щасливим будь, що ти живеш,
І плач від щастя й горя,
І все у світі здоженеш:
У цьому твоя доля.

Щасливим будь, що здатен ти
Кохати до безтями:
Не кожному дано пройти
Цей шлях без епіграми.

Живи, твори та виправляй
Свої малі помилки,
Іди та з радістю гортай
Життя складні сторінки.

Капають сльози
На сторінки,
А в серці грози,
Душать думки.

Голос знайомий
Зникне в пітьмі,
І цвіт терновий
Квітне на дні.

Плач і ридання
Вирвуться вмить,
Та біль страждання
Не впокоїть.

Жахливий крик пронизав тишу ночі,
Розбив стіну весняного дощу,
Виднілись в темноті дівочі очі,
Обличчя повне розпачу й плачу.

«Від мене йди, ти ранив мою душу,
Залиш мене, дай спокій назавжди,
Покінчити з життям дозволь, я прошу,
А сам живи без всякої нужди.»

Такі слова зривались з уст дівочих
В весняну ніч на тихому мості,
А скільки в голові думок пророчих
У парубка, що цього допустив.

«Чекай, постій, тобі я не дозволю
Вчинити гріх, що спокій забере,
Покінчивши з життям, ти втратиш волю,
Вогонь пекельний душу пожере.»

«Для мене пекло – бачити другую,
З якою зрадив ти мені тоді,
І знати, що тепер не я цілую
Уста твої, зарадивши біді.»

Сказавши це, схопилась за перила,
Без страху глянувши на хвилі вниз,
На скронях згубно пульсувала жила,
Майбутній гріх вже серце й душу гриз.

«Невже ти справді хочеш це зробити?
Не вірю я, не здатна ти на це!
Слабкий характер в тебе, щоб вчинити
Рішучий крок, що тіло обпече.»

«Мене вважаючи завжди слабкою,
Робив ти помилку страшну в житті.»
І з’їхала поверхнею гладкою
Червона туфелька у забутті.

«Пробач мене, прошу, тебе кохаю,
Ти дала зрозуміти мені все!»
Юнацький голос покотивсь по гаю,
Та пізно було – смерть постигла вже.

І чутно було престрашні ридання,
І сплеск води, шалений вітру свист,
Отак закінчилось палке кохання,
Останки добиває в пеклі хлист.

Легенький стук дощу по шибках,
Мій погляд на годинникових стрілках,
Життя ритм відбиває серце,
Гіркі думки приправлюють все перцем.

Далекий вогник догорає,
Останній слід й надію забирає,
Самотність поглинає душу,
Без тебе знов стерпіти вечір мушу.

Спинився дощ, спинились сльози,
І нагадались враз страшні морози,
І моє тіло затремтіло,
Якби твоя любов мене зігріла.

Коханий, леле, я не можу!..
По книзі сумно поглядом проводжу,
Немає в ній тебе я знаю,
Та все одно з надією шукаю.

Із долею змиритись важко...
Прийди хоч ти у сні, весела казко,
Кохання принеси і щастя,
І смуток-горе забери й напасті!

Безсоння побороть стараюсь,
Від світла місяця я все ховаюсь.
Думки про тебе лиш, коханий,
А серце стогне й плаче – біль поганий.

Світанку дочекатись треба,
Побачити цей чистий клаптик неба,
Бо сонце принесе надію,
Тебе побачити я знов лелію.

А поки я стерпіти мушу,
Самотність ту, що поглинає душу...
Коханий, леле, як це тяжко!
Допоможи мені у цьому, казко!

Нестерпна мить, коли горю бажанням
Торкнутись палко твоїх губ,
Коли впоїтись по вінця коханням
Розлука не дає до згуб,

Коли в обійми твої прагну впасти
Тепло розлити по тілах,
Тоді немає поділу на касти
І час летить не по літах.

Тож поки я втаю свої бажання
На дні безмежних моїх мрій,
Хоч відстань даруватиме страждання,
Та ми кричатимем «Постій!»

Я ніколи не забуду
Присмаку твоїх
Губ.
Він не покидатиме мене
Ані у гіркі,
Ані у солодкі
Миті.
Відчуватиму його
На побитих відстанню вустах,
Які сохнуть
Від кривавої розлуки.
Я би пила той трунок до
Забуття,
Я б не відривалась,
Знаю,
Це жадливо,
Та я не прошу
В Бога каяття,
Бо кохання –
Почуття гордливе.
Ти пробач, що говорю без
Рим... Та
Я ніколи не забуду
Присмаку твоїх
Губ...

Через рядки сумної прози
Обличчя омивають сльози,
А серце крається і мліє,
Та вогник ще на дні жевріє.

Залишаться на сторінках,
На тих друкованих думках,
Сліди тихенької печалі.
Можливо, разом ми причалим,
Хоч в сні, якщо не наяву,
До тих рядків, що на плаву
Тримаються у голові
Й не вирвуться в слова мої.