Жахливий крик пронизав тишу ночі,
Розбив стіну весняного дощу,
Виднілись в темноті дівочі очі,
Обличчя повне розпачу й плачу.

«Від мене йди, ти ранив мою душу,
Залиш мене, дай спокій назавжди,
Покінчити з життям дозволь, я прошу,
А сам живи без всякої нужди.»

Такі слова зривались з уст дівочих
В весняну ніч на тихому мості,
А скільки в голові думок пророчих
У парубка, що цього допустив.

«Чекай, постій, тобі я не дозволю
Вчинити гріх, що спокій забере,
Покінчивши з життям, ти втратиш волю,
Вогонь пекельний душу пожере.»

«Для мене пекло – бачити другую,
З якою зрадив ти мені тоді,
І знати, що тепер не я цілую
Уста твої, зарадивши біді.»

Сказавши це, схопилась за перила,
Без страху глянувши на хвилі вниз,
На скронях згубно пульсувала жила,
Майбутній гріх вже серце й душу гриз.

«Невже ти справді хочеш це зробити?
Не вірю я, не здатна ти на це!
Слабкий характер в тебе, щоб вчинити
Рішучий крок, що тіло обпече.»

«Мене вважаючи завжди слабкою,
Робив ти помилку страшну в житті.»
І з’їхала поверхнею гладкою
Червона туфелька у забутті.

«Пробач мене, прошу, тебе кохаю,
Ти дала зрозуміти мені все!»
Юнацький голос покотивсь по гаю,
Та пізно було – смерть постигла вже.

І чутно було престрашні ридання,
І сплеск води, шалений вітру свист,
Отак закінчилось палке кохання,
Останки добиває в пеклі хлист.