Щось просто, щось не просто.
Комусь просто, комусь ні.
Хтось в золоті, алмазах...
В болоті хтось, в лайні.
Хтось просто хоче жити.
Хтось просто просить "дай"
Хтось хоче взсе абути.
Хтось просить: "пам'ятай",
Комусь слова потрібні,
Комусь потрібен страх...
Когось заносить штормом.
Комусь зриває дах.
Непросто-значить важко.
А важко, то тримай.
Тримай, тримайся, тішся.
Бо вітер він не вічний.
Твій вітер, трої хвилі,
І море, море слів...
Летять стрімким потоком,
Від берега до ніг.
Від ніг ідуть у серце,
А з сярця в далечінь.
Проте, це добре, звісно...
Що видно чиюсь тінь.

Нікому не відомо...
Що буде за три роки.
І скільки моїх снів,
І Скільки твоїх кроків...
Ніхто не може знати,
Що станеться зі мною.
Але мій охоронець...
Літає над тобою.
Ти чуєш життя голос,
Живеш і просто будь...
А я, мабуть, попрошу !
Мене ти не забудь !

О, Боже... Як же сильно злість вирує,
Вогнем емоцій доторкається,
Коли слова ті незалежні вкотре чую,
І тільки осад й сум лиця...
Це все, що залишається...
Думки, слова. А ще харизма,
Що була дуже-дуже близько.
Штовхала... І хотілось впасти
Так, наче під ногами слизько.
Ні! Це упала під ноги лиха фіолетова смуга...
Відчуття Жаме вю колишеться рядом зі мною.
І не варто вважати комусь, що моя це заслуга.
Бо як був, так і зараз. Залишаюсь собою...

Ритми трансу. Смак нікотину
Все так ніби ділиться
Ділиться на половину.
Думки свої формую...
У пам’яті забитій
Один лиш голос чую
Те, що в мені
Зветься думками.
Те, що йде від мене…
Зветься словами
І що в мені…
Довірив паперу
Те що йшло від мене
Більше не поверну
Дуже шкода
Уява змінилась
Як літом мода.
Метаслова, метауява
Допоможе нікотин,
Допоможе кава

Важко, сумно і повільно
Ніч лягала на дорогу
Ніби вісник смерті… Знову.
Ніч несла якусь тривогу.
Ніч вкладалась тихо-тихо…
А хтось зрозумів, напевно…
Ніч несе для когось лихо.
Так лягала як лягає
Жито в полі під серпами
Его кожного питало…
Що ж керує, врешті, нами.


Вони йдуть по тій дорозі. Розуміють…
Що не в змозі
Ніч на землю не пустити
Просто хочуть далі жити
Кров тече струмком багряним
І хтось вже не встане рано
Ввечері також не ляже
Навіть коли час настане
«Прощавайте» хтось не скаже…

Не розцвіте вже Primavera
Й назавжди зачинились
Двері…

Літом 2007-го
Тоді, коли була жара
Сиділи тоді з Назаром
Писали вірші у Павла.
І фосфор тоді так обпалював
Легені людські і серця...
І ніс він у розум кожного:
"Чи велика це дійсьно біда ?"
А ми молоді і задумливі
Вже той фосфор відчули давно
І про що ми лиш тільки не думали...
І не все нам було всеодно

Як сигарета, життя тліє,
І кожен щось своє сам мріє.
А дим від неї візерунком...
Тікає звідси... І німіє.

З'єднання втрачено.
Напевне, все давно пробачено.
А хтось навмисно рве з'єднання
Через страждання, біль, ко...
Та хто у тому винуватий ?
Ніхто не знає...
А як знає,
Не хоче це, просто, казати.
Більш хоче голосно кричати.

Як сигарета життя тліє,
А дим від неї йде в "кудись"
Він ніби просить і благає:
"Тримай з'єднання. Подивись..."
А той курець... Він невідомий.
Він просто дивиться на нас...
Рахує дні. Мабуть, свідомий.
"Раз.............."

Хтось панічно боїться в житті
Смерті, болю, старості, відвертого зізнання...
А я, мабуть, найбільше
Боюсь розчарування.
І руки об стіну стовчені до крові,
Переламаний міст. А може і містки
Всередині...
А на руках поламані кістки.
Боюсь піти відверто
З чиїхось ясних снів
Боюсь розчарування,
Боюсь я сірих днів.
Це ж страшно, коли небо
Опуститься на дно
А ще страшніше стане,
Як стане всеодно...
Боюсь розчарування
У комусь, чи в собі
Бо ж небо, не піднявшись
Залишиться на дні.
Залишуся і я з ним
Між хмар, вітрів, думок
Не дасть-бо вітер в небі
Зробити ще раз крок

Баста. Хватит. Досить.
Скоро нас рівняє,
Скоро і покосить.

До такого мізеру
Зводять люди плани...
Ну а потім стогнуть.
Думають, що рани.

І червоним текстом
Кинуть на папір вірша,
Оскільки переконані:
"Болить мене душа"

У кафе говорять
Про високі почуття,
Хоча самі не знають...
ЛИЦЕМІРСТВО !!!
Влилося у життя...

В словах простих... Інфінітивах,
Такі прості сумні мотиви.
Просто навіяли на думку
Про сто кілометрів,
У невідомому керунку.
На швидкості-сто тридцять,
З нулями на рахунку,
Й відкритою душею.
І тільки-лиш не сам,
А з нею, тільки з нею...

Кожен слайд-то кожна думка,
Кожне слово,
Кожні звуки.
Та слайд один є найчіткіший...
Твої
Руки

Осінь п'янить. День уже спить,
А в моїй душі... Щось давно болить.
Чомусь так не спокійно...
Чому? Хто скаже ? Ти ?
Чомусь не можу спати.
Чому? Хто скаже ? Спи !
Чомусь не видно щастя,
Надії, Віри, Снів...
А в твоїх мріях сутність
Моїх байдужих днів.

І знов я не побачив,
Того, що передбачив.
Світло стає зіркою,
Карбується в очах.
А я, як сам не свій...
Мені зриває дах.

В очах у тебе сум,
І бачу я в них страх.
Тому, що також бачиш...
Мені зірвало дах.

Дорога, помимо неї тіні.
Помимо білий іній,
Помимо бачу місто,
В якому сотні ліній.

І знов я не побачив...
Того, що передбачив.
Від світла видно проблиск,
Рукою один змах,
А я є сам не свій... Мені зірвало дах.

Я сиджу в кімнаті сам.
Вечоріє. День, як всі.
Дивлюсь на пустий стакан.
Сум зі мною, сум в мені...

Хочеться вірші писати,
От і пишу !
Хочеться той сум лишити,
От і лишу !

На столі купа паперів,
Поскладати лінь.
А на мене світить лампа,
Збоку мене-тінь.

Розумію: треба вчитися.
Але не виходить.
Думка, немов я удень...
Десь по Львові ходить.

Музику ввімкнув собі,
Б'ють низькі частоти.
Ну а я живу як в сні...
Трошки безтурботно.

Пам'ять моя недалеко...
Десь три дні позаду.
Все немов одноколірне,
Йду на ліжко впаду.

А тепер розчарування !
Не можу могти,
Не хочу хотіти.
Тре6а сісти на літак,
Ну і полетіти.

Хочу поміняться,
І когось змінити.
Хочу не лишатись(тут),
І нормально жити.

І знову вечір.
Скоро ніч.
В кімнаті грає музика,
Звична річ.

І звичні інші речі...
Думками обтяжені плечі.
(Надворі тихо,
Це так... До речі)

Словамии вкритий простір.
Слова стають німими,
І часто хочеми ми
Німими бути з ними.

На місці зараз те,
Що рухалось раніше.
Хоч сумно всім буває,
Та дещо-таки тішить.

Байдужість ходить рядом,
І дихає, як звір.
Від того звіра, мабуть...
Стає поганим зір.

Стає невидним зовсім,
Що треба, а що ні.
Від того всього часто
Хтось тоне у...

Чому так важко спати,
Хтось хоче запитати.
Але, скоріше всього,
Не дано цього знати...

Одноманітні роки,
Дні і години.
Моє життя ділиться на дві половини.
Одна-чорна...
Друга-біла...
І це дуже звично,
Бо моє життя-то лінія геометрична.

Так багато я знаю людей іронічних.
Так багато навколо проблем одвічних.
А ще більше на світі усього лихого,
І що це за дурість ?
Не стерплю я такого.

Та варто задуматись,
Життя змінити.
Від тих темних ліній
Трохи перепочити.
Подивитись на життя
Так, як воно є.
І ще раз переконатись,
Що воно-твоє.

Не розуміти...
А відчувати...
Тоді, здається, лекше
Мої емоції-даремні.
Вони як діти, не все чемні.
Усі в мені, усі мої.
Не роздуває їх любов,
Не роздуває їх образа,
Роздула тільки одна фраза,
Що є міцнішою за камінь,
Що розбиває камінь вщент.
Осколки ранять душу...
Я сильний. Я знаю своє!
І встати мушу.
Іду вперед, назад не дивлюсь,
Хіба як шофер...
У люстерко.
Згадав усе що я прожив,
Тож відкриваю в душі дверку
І лине туди ностальгія,
Можливо, зайва,
Як в оці вія.
Засинаю мимоволі.
Хочу щастя. Хочу волі.
Міняюсь. Вже зовсім інший, не такий,
І не веселий, не сумний.
Ой, щось не те, і щось не так...
Напевно, то із неба знак.
Розумію.-Жити хочеш-дивись вперед.
Життя не цукор і не мед.
Це все відносно.
Але стабільно.
Залежить тільки лиш від нас.
Мети багато, часу мало.
Стремлюсь і вірю.
Настане теплий-теплий час!!!