Обведу тебе колом.
Обведу тебе колом видінь.
І замкну в потойбіччі сваволю.
Сваволю й покору.
Диха перша любов твоя –
в косах розкиданих тінь,
а остання виважує роси
в покосах прозорих.

І пшениця не пахла землею,
а пахла вином.
Сам, неначе водою омитий,
лежав просто неба.
Твоя перша любов
десь була тут. Пішла? Вже давно?
А останній від тебе
нічого крім тебе не треба.

Погамуєш і голод.
Погамуєш і голод розлук
з тих років, що в тумані висять –
зачепились безсило.
І одна при одній.
Ніде дітись від їхніх розпук:
дві любові блажені
сліди твої вже притрусили.

Їх уста наче моляться ревно
іменням твоїм,
Із мелодій усіх вони вибрали
легіт пшениці.
Була соняхом перша любов.
За бажанням земним.
А остання , незряча,
проціджує з ночі зірниці.

Ти на землю ступив.
Став на землю, хитку від роси.
Ти під ноги дивився,
старанно обведений колом.
І невиспані очі блукали –
шукали сльози.
А любові уже віддалялись
полишеним полем.

Вологе небо вигусло терпінням.
І ти засклів у шибці -
шматку криги
покірний вигуслому небу.
Покірний німотою.
Хіба ти тут?
Так стоїш тисячоліття,
закрем`янілий.
Коло тебе шурхотить життя
гамірливим волоком.
Нехай...
Задираці-вітру
набридло котити по бруківці
лупооким капелюхом.
Курявою пробігся коло твоєї шибки,
тихцем запустивши
у неї камінця.
(Дзенькіт - це ж така цікава річ!)
Вологе небо не втрималося
своєї поважності -
усміхнулося білизною снігу.
А ти?

Паперові журавлі були,
Паперові янголи настали.
Чи то в світі перебір хули,
Чи золою сіяні похвАли?
Кожне щастя – то дволикий Янус,
Самоповертання самоти.
Кожне горе – то дволикий Янус
Роздоріжжя спалені хрести.
Я в календарях не знаю міри,
І порив наврочив – не спиняйсь.
Як хапливе: вірю чи не вірю,
Як пропаще: йди і не вертайсь.
Пагорбами втеч сліди пройшли.
В кожного тепер свої хурали.
Паперові журавлі були,
Паперові янголи настали...

Пізнаю тебе за плодами.
Цей гармонійний ланцюжок
від коріння до корінця на яблучку -
органічна сталість життя.
І якщо ти змінюєш щось
в отій стійкій схемі,
намагаєшся виокремити
своє розумове пізнання світу -
яблуко зірване.
Добре, якщо воно допоможе
черговому мудрецю вигукнути:
еврика!
Але якщо в твоєму житті
не затримується нічого,
окрім заглиблення в самого себе -
ти зірване яблуко,
природній вислід якого - псування.
Пізнаю тебе за плодами.
І якщо замість розроджуватись
ти чіпляєш на обмерле гілляччя
бутафорські плоди -
то лиш слід руху,
стильна підготовка останнього варіанту ,
якого так і не буде.
Добре, якщо тебе сприймуть,
як карнавальний символ.
І твоє прагнення до невимовного -
як дотепний жарт.
Пізнаю тебе за плодами,
інакше зовсім не пізнАю.
Хіба спершу вигадаю.

«І мудрість - то ловлення вітру».
(Книга Еклезіястова 1,2)


Дивись у вогонь, коли відважишся
витрусити з волосся свого
сніговій обрАз.
Не квапся дрібніти устами.
Та поливай кожним мовчанням
свою пристрасть.
Кожною ніччю своє Сонце.
І якщо не захочеш плакати -
тоді ти співатимеш,
ширяючи у своєму небі
на порубаних крилах,
думко моя шарудлива.
Ти вигадок усяких шукаєш,
ти вигинаєшся
виноградною лозою,
сягаючи мудрости.
Ти нанизуєш пізнання,
множачи клопіт.
Ти випотрошуєш
себе питаннями
до Даруючого схід і захід.
Ти милуєшся почуттями,
як приємним сном.
Та все це – лише
лОви СВІТЛОТІНІ...

Не фантазії зліпок –
я умію шукати тишу.
Серед репету вулиць
усамітнень алейка втікає.
Плоскодонку дощу
яшма неба гладить- колише,
ледве ритм відчуваєш.
Веселка в дівоцтві блукає.
Голосіння дощу
запечатала. Все у сотах.
Вулик пам’яті повний -
стоїть за крок від юрми.
Ці відлуння бринять,
знову множать абстракцій сотні -
лиш безглузді слова -
серед них загубилися ми.
Не фантазії зліпок —
я навчилась шукати тишу.
Декалог одного почуття
як пресований відтиск уст.
Слухав ліс мою тишу .
і слухом вищав та вищав.
Слухав ти мою тишу
і ріс у тобі Златоуст.
Ми витворюєм тишу на двох
голосну й безголосу.
Обведу її колом.
Хай тиша в дівоцтві блукає.
І колишня не я
і майбутній не ти бігли босі
по нефритових травах.
І тиша обох окликає.

...Не фантазії зліпок –
я навчуся шукати тишу.

Віртуальний розлом –
наче батьківський дім покидаєш.
Постаріти в колисці
навпроти жіночих ікон...
І самітником стати:
що думаєш, зрубаний гаю?
Хто сьогодні подбає
про твій великодній вогонь?
У кишені одній
наїжачились віями трави,
в другій – родить пшениця.
І ладу нема поміж них.
І самітником стати,
допоки ще зір нелукавий,
віртуальним розломом назвавши
уроджений гріх.
Нині всі машинерії часу -
як витвір із пилу.
Прокуратор чекає,
а челядь гукає весни.
А пшениця в кишені запахла
христовим тілом.
Віртуальний розлом.
А шукаєм
у проймі стіни...

Погляд закис у кутку.
Сиджу скіфською бабою
у своєму міському саркофазі
віки й віки.
Мовчки сміюся,
ухопившись за живіт
кам`яними руками.
Душа сапсаном ширяє степами.
А я тут, скіфська баба,
лупаю очима в напівмороці.
Де б вітру, де б сонця хоч позичити?
Задихаюсь у самоті.
Чого пращури жорстокі
хоч на віддалі діда скіфського
не поставили.
Все ж було б за кого думати.
А я ж їм берегинею землі леліяла.
А я ж їм за прародительку була.
Мовчки сміюся сама з себе.
В степу лише вітром гуділа –
розмовляла зі своїми богами.
Ні, то не сміх , - молитва.
Склала на животі руки
і благаю всемилості.
Навіть камінь має мати продовження.
Простояла, навіжена, виглядаючи долі.
А доля та степами не ходить,
не волочить ногами пилюгу.
Годі бовваном стовбичити.
Простую, скіфський діду,
на твій голос...

Податись можна,
а подітись – ні.
Л.Костенко

Усамітнень не хочу.
Самоту повикурюй із мене.
Доведеться стоптати підошви
самій самоті.
Перебуде в дупельці верби,
перекинеться кленом.
І почепить сухі каптури
на ліси золоті.
Наче вічна черниця,
піде самота поміж люди
І причинна усмішка,
як хвиля, збіга на вустах.
Десь під серцем була,
а тепер у світах світом нудить,
Хтось носив на руках,
а тепер – вітром стомлений птах.
У посрібленім дні
(він від дум посрібливсь)
причаїлась.
Із небесного ока дощем
обмивала сліди.
Підніми мене в сни!
Самота в моїх снах
заблудилась.
Хай живе там сьогодні.
Подітись немає куди.

Зарухались небесні молотарки –
Всі вітрогонки повні натовкли
Дощами в рам'ї, що для господарки,
Квачами злив, що просто так ішли,
Слиньком туманів, росяним валякою
І гаволовом граду та громів.
Доцабанились, догукались злакові –
На вибір є: хто і чого хотів.
Лиш баглаї-вітри та не поквапляться,
Їм, ласогубим, все дівчат займать...
... а звідки ж узялася крапля ця?

Поглинаю тебе десь аж сьомим своїм відчуттям:
Що задумав колись, і намірився нині, й намрієш.
Вже котрий садиш сад – випробовуєш долю життям.
То застава за кожну з невдач. Проростеш чи засієш?

Мов на Спаса – значливіють і молоді яблуньки.
Це колись мені снилось. І давлять ті сни мені груди.
Вже давно ж бо зима. Люд пішов. Від мольфара руки –
Ні доріг, ні стежин. До весни зимувати тут буду.

Десь по зорях високих пізнаю, котре із століть.
І при світлі снігів не лякатимусь зла просто неба.
Бо в соборі видінь тиха постать, мов образ, стоїть.
Я світліла тобою. Ця фреска, коханий, про тебе...

Озвалися ранку пищалі золочені
На стриху у сіні пахкім, притолоченім,
Десь голубом-жінкою, воркотом-ласкою,
Десь діток медових життєйською паскою.
І світлом просторим старечого ґанку
Озвались пищалі золочені ранку.
Замріяна просинь в очах не розчесана.
Від себе далека душа ледь не щезнула.
Так хороше думать про все і про всіх.
І уст доторкнувся здитинілий сміх,
І млістю солодкою двоє наврочені.
Озвалися ранку пищалі золочені...
Цей ранок земне моє світло всотає.
Світає, о Господи, нині світає...

Мене жалить трава,
Мені вітер висушує кров,
Мені боязко тут –
Загубили мене у липні.
Я міняю країну
Зелено-рудих дібров
На союзну державу
Під-Ноги-Опалого-Листя.
Диваки – подивуються.
Мудрі завжди змудрять.
А мені - що мені?
У долонях зволожених - осінь.
Дислокую усю листопадову листорать
Під розкидані плетива-батоги,
Під вербові коси.
І уперше тут паморозь сиза –
Гіркотний дух.
Вибираю в скарбничку супу
Редут підпеньок.
Я загублена в метушні.
Щез і віку пастух.
Із мандрівки несу
Потамованих вражень жменю.