ТВОРЕННЯ МІТУ ПРО КОХАНЦЯ ДІОНІСА І ПЕРСЕФОНИ

Я зійшов у цю долину разом із світанком,
Але тепер мені перегородили дорогу яблука,
І ноги мої ранить трава, що обернулася в скелі,
В долині, батько якої сонце.
Я тебе не гукав, хоч я і знаю,
Що ти стоїш зразу за сонцем
І що тебе можна навіть рукою дістати.
Але шлях до тебе перегородили мені яблука,
Вислані Персефоною.
Вона жінка, і вона невблаганна.
І я чую, як ти віддаляєшся
По той бік яблук.


ПЛАЧ ДІОНІСА

Я бачу тебе на березі,
Але я не вийду тобі
Назустріч.
Ти вже охоплений проминанням,
Яке тебе відносить
Разом з гіллям,
Що несе водою.

Як важко стояти на березі
Вічним.


РІЗНІ ВДАЧІ

Коли я слухаю тебе,
Я здаюсь собі глибинною рибою,
Що приречена жити на поверхні.
Мій друже,
Юність, з якою ти носишся,
Як перекупка з ганчір’ям,
Це більш, ніж сумнівна річ,
І виїжджати на ній обома ногами. —
Якби я не вважав це
Аж таким несмаком,
Я сказав би, що це небезпечно.


ЛИСТ

Чому ти не прийшов,
Адже я чекав тебе до перших півнів,
Маючи за співбесідника воду
І прибережні кущі,
Що імітували твої кроки і подих,
Кожного разу, як я збирався відходити.
Якщо ти зволікаєш побачення,
То май відвагу сповістити мене своєчасно.
В мій вік задовольнятись водою й місяцем,
Чекаючи на тебе до перших півнів —
Мій друже, навіть заради тебе
Це вже занадто багато.


ПОМСТА

Я зовсім не захоплений твоєю обережністю,
Якщо ти хочеш, я тебе можу зовсім не бачити.
Але якщо ти думаєш,
Що твоєму фалосові
Варто поставити пам’ятник,
То повідомляю тебе :
Я не той будівничий.
Я ліпше волію самотній вечір,
Ніж уславлений камінь,
На який підіймають ноги
Усі міські собаки.

БОЛУНҐО І ЙОГО СМЕРТЬ

“Ти старий і немічний”,
Сказав хамелеон Болунґові.
“Віддай мені свою рогату худобу,
Нехай я посію місяць”. —
“Змилуйсь, хамелеоне,
Почекай, як стане світати,
Тепер великі тіні, і я тебе погано бачу”. —
“Не зволікай, Болунґо, і не викрешуй вогню,
Віддавай рогату худобу,
Тобі не прийдуть на поміч”. —
“Змилуйсь, хамелеоне,
Візьми жменю води з глечика,
Що поставили мені в головах
Замість свічок до ранку”.

Так кажуть, щоночі
Болунґо розмовляє зі своєю смертю.


Уривки з “БУМБА”

* * *

Бумба тримає небо в зубах,
І мисливці не бачать тигра.
Бумба тримає ріку за вухом,
І бізони не знаходять водоймищ.
Бумба ходить в погляді мисливців,
Бумба ходить в храпі бізонів,
Бумба ходить в стегнах закоханих.
У Бумби губи — два неба,
У Бумби хода — свічки,
Які світять померлим.
Коли Бумба чаклує,
Спіть лише на правому боці
І не їжте солонини.


СКАРГА ВЛАСНИКА

Я казав, що не можна
Переганяти худобу бродом,
Тоді, коли місяць у повні,
Але моя стара мати запевнила,
Що вона знає слово на місяць.
Що мені тепер допоможе,
Що я бігаю по березі,
Калатаючи пісок палицею.
Пісок не поверне худоби,
Яку забрав місяць.

Він роздмухує дзвін, як рукав,
На тілі у нього замість руки ріка
І кілька гаків, щоб тримати маркізи над прилавками.
І баби з тілами повними риб,
Зір — калачики, дивляться згори,
Як він розводить на грудях
Води гармонію.
Що йому, коли руки — ріка.
Він весь базар захова в рукав.
Він світ, як тараню, — виб’є об ногу сіль.
Куди скаргу на нього,
Коли він все і всяк,
І в кожного гуля на весіллі ?
В бік ножем його — не бере,
У нього пазуха вище дерев :
Він кожному сват і брат.
Базар вирішує — нехай !
Нехай роздмухує дзвін насадник добра.

Від злого й від доброго
Щосили суглобами.
Криницю привіяло
В заплющені вії.
Мов плесо провісили
В невимірний вимір,
Гриміло колесами
Пів плеса навиворіт.
Несло від отави
Кульбабини, ягоди.
Всю ніч відлітали
На іншу погоду.
Здавалось, травини
Ніде не пропущено,
Як місяць творили
Тварини над пущею.

Вітри розносили сонця і сіно,
Піском заносячи усесвіт,
І очі грузнули від невбиральних видив.
І крик, що коливав рівнину,
Висів на нитці, мов жовток,
І дерево, що розлилось по небу
Біліше сонця, глибше океану,
Те дерево, що розділяє межі ...

Під яблунею не ходить людині.

Мов з океану явлене на сушу
Видовище, пір’їни — лід і присок
І сталактити. Кігтями осушить
Залив, аж бризне із веселок просо,
І пройде люстрами, надиханими кіньми,
В найтонший відголос, в найтонше шумовиння,
Йдучи очима, як іде покійник
В застінне голосіння між словами.
Він не обвалиться малиною на ляди,
Щоб все до корня кинулось кипіти,
Його лизнуть у присмерку телята,
Привалені його пудовим німбом,
Живцем одрубаним у праведника неба.
Весь в кіпоті і коноплинні поту,
Видовище із лепехи і льоду,
Ступа, як зняті із гаків ворота,
Ступа у підворотні і городи,
Лишаючи на людях і звірятах
Рихляві нитки баб’ячого літа
І рибні пухирі на поворотах.

В краплину ліг, як в мандрівну труну,
Що — відсвіти, — світ видовжень, — азалій,
І — двері — в позолоті на камзолі,
Куди — ще предки — золоте руно,

Що в повню на поверхню вирина,
Засвічуючи — в лунках тиші — зела, —
Їх повсякденна галасливість з’їла,
Лиш сховок — існування корінець,

Що залишився після халазії,
Де дійсність паркани перелізає, —
Меч у руці, — ведуть перед хоробрі, —

Природа всім звитяжцям поміж ребра —
У скруті — додатковий двигунець,
Що немощі, — бісищів, — виганя.

Ні слова, навіть — шелесту, ні лун, —
Так — на перлину — все нутро — подразник.
Єдина барва — віяльця цирозні, —
Що — покотьола дійсности — з нуля, —

Маля — з колиски — орачем — на лан
Майбутнього, де ще стежки старезні,
Якими грози — шумовиння грізне, —
Картуз, що — у обіймах — кринолін.

Ще хоботки навколо кровоссальні,
Та сильний подмух — небутгя висильні
Із м’якуша, де загніздилась погань, —

Пожива для впорядника-папуги,
Що — щедро — на всі боки — камарин. —
Як світиться буття там, де вмира.

Воює далі, хоч давно помер,
Самітній лицар в тилягах цеглястих.
Як гупа серце крізь опале листя. —
Єдиний змиг, — й помандрував крізь мур.

Минуще — свій — і вміст, і хвилемір —
Із капищами марноти і млости.
Бува, що й смерть шаленцеві полестить,
Хоч в неї — з атраментом каламар.

Як немовля, яке — тіла дорослих,
Що — видиме (не краєвиди — рислінґ),
Дарма на нього увесь всесвіт цика,

Бо ж — нетямуще — бульбашку — на цоколь,
Що вічність, — вибуховий хемікат, —
На ключ — у грудях тліну — замика.

Свідомість, що — на мить, в анабіоз,
Знов засвітилася — й нову криву.
Змінився вміст і розмір коливань.
За цятку світла — скрізь — тяжкі бої.

Довкілля зменшилось — на сплеск, бо є
Ще соломина, що — від зла й провин.
Зі щілин — морок, — спів сирени, — зве, —
Не прірва — в’юн, і день і ніч — борня.

Та вихід — щораз тяжче — з покалічень
На світ новий — з-під ложок і скорочень,
Дарма — де брухт, — алеї із азалій

Роти відкрили, й промовляють зела,
Хоч коло вужчає, й час-теребій
Все далі — розгалуження рябе.

На швидкість іншу — тліну інвентар,
І джерело — вмить — простягає ложку
Для спраглого, хоч той, — ледащо, — з ліжка
Силкується ще — власну долю — в тир.

Нутро — з-під форм — усе — ніяк котурн
Минущого, що світ годує з пляшки.
Без віника — у сон — пекельний служка
Зганя живе, що — землю і етер,

Хоч дух — усі клітини розпросторень,
Що — на веселку — і з отрут — мікстуру,
Яку — потвори — з тельбухів — манірно,

Аби свідомість — людожерні норми. —
Строщило ніч, і шторм, що — й вічність, — стих. —
Ніщо — ніде, лиш, — скільки ока, — птах.

У клітку — день, а він — без тіла — втік,
Лишивши капці й синє завивало,
Й пляцдарми зору — на хрящі — поволі,
Ще заки — крижі — в інший напрям — стек.

Води колоди — видозмін тартак,
Що — уздовж віддиху — партер і вілли,
Ледь — диски дійсности — у стовпчик — велет,
Щоб легше — й упосліджені — мету,

Бо — приступцями — мороку полигач —
Пологи видимого, — вир пологий,
Що — попри волю, — по ковтку — синило —

На оприсутнення — із надр — сиґналу,
Який — свідомости, що, — ґрунт буття, низи,
Де ще — хвощі — у пащу — динозавр.

Струс. Поле закрутилося тюрбаном
І — до ноги — структури апатичні.
Усе, що доти — виважене й точне, —
На скрині дно, — на ній сидять бабуні

Із присмерку, із гною і ебену,
І — ні шпарини — в збочення чи втечу. —
Ядро буття — пришвидшену летючість, —
Долоню, що — й крізь ночі горобині. —

Головоногі дмухають в козиці,
Аби — на пил — процес механізацій
І — хоч на мить — у вічність контрамарку.

І кожен — на свою — єдину мірку —
Молотить прірву, що над ним тяжить. —
Для пітьми — й дух — бандитський ватажок.

Вода сама — і лябіринт, й арбітр,
Який — світи — з долонь, як помідори.
Свідомість — раптом — велетенські діри
Від чисел, — відлік звільнення з лабет.

Клейноди влади, — тлінний атрибут,
На центри сили, — джгут з ковтків мадери.
Єдина ціль для торсів із байдарок —
Летючість, — і ні суму, ні турбот,

Хоч вогник, — пипка, що буття й загибель,
Котру — у пітьмі — нетямущі губи, —
Все недовтілене, ливке і невиразне —

В кулясту блискавку, — лиш весла грізно.
Ще мить — й навпіл — завісу — заводій, —
Із купелі — оновлена вода.

Ніщо — ніде, лиш серце — лускокрилі,
Які — ледь — біль, що — на всю прірву — зблисне,
Ще заки доля — довбнею — лулусне,
Вивільнюючи — з черепа — макрелі.

В повітрі вогкім дефілюють кралі,
Навколо ширячи огуддя млосне.
Терени смутку, що — скелясту власність,
Якою — смерть, що — путівці і ролі,

Де скарабей — на манівцях лускатих —
Сонця — в свідомості — погаслі котить.
Й де все дзюрчить й дверима — навстіж — ляска,

У невимовне біжучи з колиски —
Крізь вушко голки, що — на маґістраль.
Сам. Сам. — І не сховатися від стріл.

Зловився короп, й рук нема тримати.
Лиш груди — меч, що — межі ворожнечі.
Краплини — крок, — все ближче до півночі.
Танок лелек і лябіринту смуток.

Розмитий мол, що — діри — в мурах — миттю
На щораз інший, все стрімкіший начерк.
Різниці — хвиля, тільки серце нічим
Потамувати, що — з рінин — прикмети.

Не гір — найтяжчі — пляну перевали.
Зі шкаралущі — в почуттях — завулок
Ще сипле перли і — під ноги — хутро, —

Найгрубші форми, які — дух, як хитрик,
Що дійсність в линву скручує тугу.
Та часом — ляскіт, в тиші — ніч-тягач

Буття — в антисвіти — перетяга.

Ледь крапле тиша, й цілу ніч — вагар —
Тлін, що спізнився на останній потяг.
В зірчаній пітьмі — обрис парапета, —
Щит поколінь, про що — піщаний герб.

В повітрі спад. Рель’єф далеких гір —
В пунктир — криву, котру — колись — копита.
Посеред старту полягали спати, —
Й бляшаний — з брами відліку — снігур.

Матерії — дух — послугу ведмежу,
Що — всі кінцівки — в затісний проміжок
Між видимим і тим, що — під водою.

Рух справжній — поза радіюсом дії. —
І перевізник, спершись на весло,
Чека на невимовного послів.

З горлянки випурхнув й — під шкіру — горобець,
Щоб перебути поштовхи озону,
Що — сквапно — в переміщеннях підземних
Гробницю, яку — досі ще — раби.

Все зупинилося, а пам’ять вигріба
Доріжки, що — жорства, ґазон, лоша і замок,
Початок літа, де наклались зими,
Рулони скла, що — в надрах ще — вербу.

Як — світла поклади — усі судини,
Дарма що дійсність — небуття судомить,
На зламах унедійснюючи форми, —

Змінився власник — й наличка, що — фірму.
Лиш скелі вищають і — далі й далі — грунь.
Гравець єдиний — дух — без правил гри ?

* * *
Все відійшло, крім склянки і вина,
А я — твій запах шкіри на долонях.
Вже перші півні й вогники в долині,
Я ж кидаю зірки в твій слід — в тартарари, —
Умер давно — і все ніяк не вмру. —
Я знаю, сум, як все життя, мина. —
Моя любов покинула мене.

* * *
Ти віддаляєшся, і гаснуть всі вогні.
Ти — хлопчик, дід чи просто — смерть в чуганях ?
Не знати, як ще довго і — чого ми.
Та вже вітри підкови з серця гнуть.
О, хлопчику, з найближчої таверни,
Нехай за дім для нас — вагон товарний.
Ми так з тобою вже навіки рідні,
Що вже однаково — чи жити, чи вмирати.
Кохання мить, а там — хоч забуття.
Мене нема, існуєш тільки ти.

* * *
Троянда — ти, а я щербатий ніж.
Я вже помер і тільки, як міраж,
Тебе торкаюся — чекаю воскресіння.
На весь світ — рихви й вогники останні.
З-під ніг — земля, що міниться й тремтить.
Нехай і смерть, аби лиш ти був тут.

* * *
Я їм тебе — горіхи з твого саду,
Повторюючи в тисячне і всоте :
Ти ! — Тільки ти, який згасив зірки,
І я в калюжі — в ранах, сам, Сірко,
Котрому смерть. Люби мене, благаю.
Ніч. Й сизий хрускіт серця під ногою.

* * *
Твій погляд палить душу і міста,
І я для тебе лиш на мить — місток,
Який ти перебіг без тями.
Хоч оглянись, без тебе вогко й темно.
Не світить сонце, й не пливе ріка.
Мій вогнику, моя найтяжча з кар.

* * *
Твої вуста, як хвиля навісна.
Невже для мене вже нема весни,
І я не пеститиму твого тіла ?
Що з того, що житгя — сама несталість.
Волаю, зглянься, бо вже смерть чека,
Що — замість тебе — підставля щоку.

* * *
Я грішник, ти — святий. — Які пекельні муки.
Ти усміхаєшся усім, а я лежу в пилюці
Й чекаю, коли в люпанарії — вогні,
Куди мене ти — поглядом — загнав.
Рай, вічність — пшик. — Без тебе гину !
Прокинься, ти мій камінь бездоганний.

* * *
Нема землі, ні неба. Все, що — мною,
Ти вилив геть, і чорно серце ниє.
Лишився сад, де я — в кублі гадюк
Й де все навколо піниться й гуде.
Жорстокий, кинь з кохання бодай крихту,
Навіть як це — лиш ниточка Арахни.

* * *
Твоїх коханців я не хочу знати.
Я — твій єдиний, хоча ти й не мій.
Тебе нема, нема, нема, нема.
І я — тобою — можу тільки снити.
Тебе жадаю так, — щезає тіло.
Голубити тебе, Ваале із металу, —
Дозволь тебе вдихати і любити. —
Ніч. Знову ніч. — Й вина порожня бутля.

* * *
Жорстокий, пощо мене пеклом водиш ?
Невже мою любов так люто ненавидиш
За те лише, що іншого ти любиш?
Схилися. Пестощі розбудять і колоду.
Забудь про іншого. Навчись поволі падать.
Буття — це ти. І твій — на шкірі — подих.

* * *

Я в мурах — сам. Як пес в пустелі — сам.
Тебе нема, й на попіл — всі і все.
Не любиш, ні, бо був би біля мене.
Чекати — це вода, в якій каймани.
Ти — ноги в вічності, а мій — метелик — час.
Без тебе — смерть, в якої жити вчусь.

* * *
Живу, перегодований камінням.
Любов мене — на статус наркомана.
Чекаю марно ніжности і ласки.
Коханий, ти мій бовдуре Мілоський,
Схилися, дай тебе любити й пестить. —
Ніч — криголам. І пустка. Пустка. Пустка.

* * *
О Господи, упирю мій коханий,
Ти — в мушлю — знов, і я без тебе гину.
Люби мене, бо я — на пил — без ласки.
А ти — мій кат, метелик, одаліска, —
В обіймах іншого коханця стогнеш,
І я конаю з розпачу і туги. —
Мій спадку, зглянься ! Чи мені — лиш стигми?

* * *
Моє ти світло, вабик і упир —
Єдине серед бевзнів й нечупар.
І я, — щасливий, — п’ю твою отруту.
Що з того, що — з кохання — тяму втратив.
Тебе торкнутися — життя, прозріння, рай,
Хоч ти — за борт мене — від себе, як мару.

В повітрі нору — з кришок сну — борсук,
І потекли провалля і смереки
По висхідній — у куб чотириокий.
Природа — на малих — свій чересок,

І — щойно, де левади і роса, —
Прокинулися океанські ріки.
Світ, в пелюшках ще, — кругову поруку,
Що — доти — ніч, яка — вузли, — розсік

І вивільнив комаху і чечугу
З краплин буття, де тяглість — ні до чого,
Нехай росте стокротка і хондрила. —

Навіть зі світла шкірку обідрали,
Й, думки — набік — про збитки і хосен,
День, що — на днину, по дахах гаса.