* * *
Все відійшло, крім склянки і вина,
А я — твій запах шкіри на долонях.
Вже перші півні й вогники в долині,
Я ж кидаю зірки в твій слід — в тартарари, —
Умер давно — і все ніяк не вмру. —
Я знаю, сум, як все життя, мина. —
Моя любов покинула мене.

* * *
Ти віддаляєшся, і гаснуть всі вогні.
Ти — хлопчик, дід чи просто — смерть в чуганях ?
Не знати, як ще довго і — чого ми.
Та вже вітри підкови з серця гнуть.
О, хлопчику, з найближчої таверни,
Нехай за дім для нас — вагон товарний.
Ми так з тобою вже навіки рідні,
Що вже однаково — чи жити, чи вмирати.
Кохання мить, а там — хоч забуття.
Мене нема, існуєш тільки ти.

* * *
Троянда — ти, а я щербатий ніж.
Я вже помер і тільки, як міраж,
Тебе торкаюся — чекаю воскресіння.
На весь світ — рихви й вогники останні.
З-під ніг — земля, що міниться й тремтить.
Нехай і смерть, аби лиш ти був тут.

* * *
Я їм тебе — горіхи з твого саду,
Повторюючи в тисячне і всоте :
Ти ! — Тільки ти, який згасив зірки,
І я в калюжі — в ранах, сам, Сірко,
Котрому смерть. Люби мене, благаю.
Ніч. Й сизий хрускіт серця під ногою.

* * *
Твій погляд палить душу і міста,
І я для тебе лиш на мить — місток,
Який ти перебіг без тями.
Хоч оглянись, без тебе вогко й темно.
Не світить сонце, й не пливе ріка.
Мій вогнику, моя найтяжча з кар.

* * *
Твої вуста, як хвиля навісна.
Невже для мене вже нема весни,
І я не пеститиму твого тіла ?
Що з того, що житгя — сама несталість.
Волаю, зглянься, бо вже смерть чека,
Що — замість тебе — підставля щоку.

* * *
Я грішник, ти — святий. — Які пекельні муки.
Ти усміхаєшся усім, а я лежу в пилюці
Й чекаю, коли в люпанарії — вогні,
Куди мене ти — поглядом — загнав.
Рай, вічність — пшик. — Без тебе гину !
Прокинься, ти мій камінь бездоганний.

* * *
Нема землі, ні неба. Все, що — мною,
Ти вилив геть, і чорно серце ниє.
Лишився сад, де я — в кублі гадюк
Й де все навколо піниться й гуде.
Жорстокий, кинь з кохання бодай крихту,
Навіть як це — лиш ниточка Арахни.

* * *
Твоїх коханців я не хочу знати.
Я — твій єдиний, хоча ти й не мій.
Тебе нема, нема, нема, нема.
І я — тобою — можу тільки снити.
Тебе жадаю так, — щезає тіло.
Голубити тебе, Ваале із металу, —
Дозволь тебе вдихати і любити. —
Ніч. Знову ніч. — Й вина порожня бутля.

* * *
Жорстокий, пощо мене пеклом водиш ?
Невже мою любов так люто ненавидиш
За те лише, що іншого ти любиш?
Схилися. Пестощі розбудять і колоду.
Забудь про іншого. Навчись поволі падать.
Буття — це ти. І твій — на шкірі — подих.

* * *

Я в мурах — сам. Як пес в пустелі — сам.
Тебе нема, й на попіл — всі і все.
Не любиш, ні, бо був би біля мене.
Чекати — це вода, в якій каймани.
Ти — ноги в вічності, а мій — метелик — час.
Без тебе — смерть, в якої жити вчусь.

* * *
Живу, перегодований камінням.
Любов мене — на статус наркомана.
Чекаю марно ніжности і ласки.
Коханий, ти мій бовдуре Мілоський,
Схилися, дай тебе любити й пестить. —
Ніч — криголам. І пустка. Пустка. Пустка.

* * *
О Господи, упирю мій коханий,
Ти — в мушлю — знов, і я без тебе гину.
Люби мене, бо я — на пил — без ласки.
А ти — мій кат, метелик, одаліска, —
В обіймах іншого коханця стогнеш,
І я конаю з розпачу і туги. —
Мій спадку, зглянься ! Чи мені — лиш стигми?

* * *
Моє ти світло, вабик і упир —
Єдине серед бевзнів й нечупар.
І я, — щасливий, — п’ю твою отруту.
Що з того, що — з кохання — тяму втратив.
Тебе торкнутися — життя, прозріння, рай,
Хоч ти — за борт мене — від себе, як мару.