На серці не розпогодиться,
Коли у єдину мить
Зі мною усі погодяться.
Це – ілюзорний ритм.

Бо не бере все жниво
Махом одним коса.
Бо не луна миттєво
Грім попід небеса.
І не співає хором
Птаство, не дмуть вітри.
Бо не усі – угору,
Дехто, завваж, - згори.
Не одночасно сходить
Сіяне, хоч-не-хоч,
І не під «раз-два» ходить
По черепиці дощ.

На серці не розпогодиться,
Коли у єдину мить
Зі мною усі погодяться.
Це – підозрілий ритм.

І не треба на нас озиратися.
Не чужі ми. Це вам біда?
Наче діти ми з тою радістю,
Що нечасто до нас загляда.

А що радість ота стрімкоплинна,
То дорожча для нас обох.
Мусить в кожного бути людина –
Дорогий, всепрощаючий Бог…

Знов тону я у погляду повені
І нічого уже не боюсь.
Сам не чую своєї сповіді,
Безнадійно, нещадно гублюсь.

Мить ота мені знов нагадує…
Але досить! Бо щось тут не так,
Що над нами сріблистою птахою
На розлуку заходить літак…

Щодень вістей сороча зграя
Несе мені строкатий текст,
Що відтепер у Гімалаях
Вже не найвищий Еверест.

Торочать щось про тости й тести,
Про снігових людей сліди,
Що ті, хто йшов на еверести,
Можливо, дерлись не туди.

Що ми давно згубили мірку
Щодо ресурсів і багатств,
І що нехай озонна дірка
Хвилює внуків, а не нас.

Інформаційний грип, застуда,
Хрипаво диктор щось чита.
Росте щоднини амплітуда
З ікони Божого перста.

Редакторе, що вам про це сказати…
Людських взаємин тема – не нова.
Грішу приземленістю, констатую факти,
І рима теж не теє, не жива.
І цей рядок «не теє», не майстерно…
Але ходім на хвильку до вікна
І глянемо за час увесь екстерном
В це небо, що йому не видно дна,
В цей травень, де навколо все зелене,
Де все буденне, наче хліб й вода.
Ці перехожі
та оці студентки…
Хоча б ота, чорнява…
Ні, руда!
Ваш пульс частішає.
І ритм уже двократний.
Чи, може, це примарилось мені?
Бо я всього лиш констатую факти
Щонайбуденніші у вашому вікні.

Не доліта до тебе пісня
туди – далеко і давно…
Перелилось у ніч над містом
сумного погляду вино.

Блука рядками вулиць рима –
невловний опівнічний птах…
Даруй мені, що так затримавсь
у погляду твого в гостях
непроханих…

У полях, що від краю до краю,
Буйночубих, од хліба рудих,
Гострословів оддавна стрічаю,
Попитати б дотепних таких!

Й хоч не завжди дідів розумію,
Слово їхнє не щезне, не вмре,
Бо… помовчати так вони вміють,
Що й дотепників острах бере.

Скільки строф їхній досвід потрощить
На слова, на склади, чи на мак,
Бо не страшно балакати, хлопче,
Страшно мовити слово не так.

Заходився криком
змерзлий гурт лелечий:
«Кажуть, ніч весняна
зовсім не така!»
Хтось тепла запрагнув,
хто ладнавсь до втечі.
І ніхто не вірив
слову ватажка,
що й таке буває
у примхливім світі –
хуртовина пір’ям
сипле до небес…
Прожили до ранку,
криками зігріті.
З гурту галасливого
лиш один замерз.

Повірте, з гілляки не вчора я зліз.
Тож знаю, що в нашій культурі
Була вже ідейність, був соцреалізм,
Партійність у літературі…

Розмови, дискусії, гасла-пташки…
Аби у словесному глеї
Не порпатися, припинить балачки, -
Які ще потрібні ідеї?

Аби побратимів не брати на сміх
І поїдом ближніх не жерти,
Аби поважати сусідів своїх, -
Потрібні які такі жертви?

Аби не топити у ложці води
Знайомого, брата чи друга,
Аби не радіти з чужої біди –
Яка тут потрібна потуга?

Аби лихослів’я здавалося нам
Дикунським і протиприродним,
І в спадок його не лишати синам, –
Потрібні дотації, фонди?

Щоб знало нормального батька дитя,
І мужа дбайливого – мати,
А сам він тверезо дививсь на життя, -
Потрібні кредитні витрати?

Аби не лежало усюди сміття, -
В дворах, на узліссях, у полі,
Аби припровадити все до пуття, -
Валюти бракує чи волі?!

Між чвар і конфесій, взаємних погроз,
Прощаючий, мудрий, привітний
Єдиний у краї син Божий – Христос!
Що треба, щоб це зрозуміти?

Тож опам’ятаймося, будьмо людьми.
Свого не цураймось, не гудьмо.
Як хочемо бути народом і ми,
То – станьмо,
Гуртуймося,
Будьмо!

Траво моя, зелений мій народе!
Досвітніх мряк голуболиста гать.
Під ясні зорі, понад тихі води,
Мов рать несхитна, дні твої стоять.

І, стоячи, дрімають, повні млістю,
Передчуттям непроханих снігів.
Відпочиває мирне твоє військо,
Надовго розсідлавши цвіркунів.

Я знав тебе по-справжньому, не трохи.
З тобою ріс, в тобі, духмяній, спав.
І тихо роздивлявсь тебе у профіль.
Розгадував, але чи розгадав?

Бо ти, моя колисонько нетлінна,
немов народ, співуча і жива.
Висока станом, мовою промінна,
Весела, сонцелюбна і незмінна…
Трава у профіль – знов і знов – трава!

Дивилась ніч холодними очима
В твоє вікно. Стелила мокрі коси
На плечі вулиць… Пасмами густими
Розсипала дощу пругке волосся
На щоки стін у пітьмі шелестливій,
На вікон порозмивані квадрати.
Твій тихий сад був тим уже щасливий,
Що міг собі дрімати біля хати
З тобою поруч, хоч і за стіною…
Спізнившись на побачення, відтак
Я змок під вишнею на лаві.
А за мною
В кубельці під калиною їжак
Вовтузився й сопів, неначе клопіт
Великий мав і думав про своє…
Постукував десь потяг на Тернопіль,
Якому серце вторило моє.
Ще спали перші півні, другі й треті,
А я в саду від злості знемагав:
«За що платню бере сільський електрик?
Чом нАрід спати рано так ляга?»
Зринає в серці, напливає в слові
Далека ніч з дощами на виду,
Коли я щиро заздрив… їжакові,
Що жив тоді у тебе у саду…

На все пора –
на яблука червоні,
на слово,
що втікає з-під пера,
на гнів і страх,
на вигуки погоні,
лише на сумнів,
брате, не пора.

На все пора, -
на злото листопаду,
на сніг сивин,
що кожного кара,
на сміх Історії
крізь правду і неправду.
лише на розпач,
брате, не пора.

На все пора, -
на віру і зневір’я…
Бо що життя?
Падінь і злетів гра.
Жар-птиця губить
по Вкраїні пір’я,
тож нам вмирати,
брате, не пора!