Для вінницького Хо-рошого хлопця Ігоря

Не сплю уже чотири довгі дні...
І п’яту ніч не хоче тіло ласки...
Все думаю про вінницькі вогні,
Про ГеПеЗе – манливе, ніби казка...

Яке воно? Велике чорне Ге,
Чи біле Пе, чи Зе – воно зелене?
О ГеПеЗе, довіку дороге,
Приляж сьогодні тихо біля мене...

Скажи мені – ти хо? Хав олд а ю?
Спік інгліш може? Ля франсе? Одначе
Мовчиш, і гладиш ніженьку мою
Підшипником...вигадливий юначе)))

А може, ти не хо? Тоді іди,
І забирай підшипник свій до бані,
А я піду у місячні сади -
Там знають справжню ціну Чоріанні...

Борщі варити, прибирати в хаті,
Чесати дітям голови кудлаті...
І бачити один і той же сон:
Я – Галатея, він – Піґмаліон...
А потім – авве! – ніч, і другий сон,
Де я – сумна Медея, він – Ясон.
І третій сон – пахучий, як меліса:
Я - Пенелопа, що чека Улісса,
Четвертий – передвісник Сонця ери:
Північне небо, літачок з фанери,
І він – у літачкові… І літак
Мене бере у хмари – просто так,
Бо так – і п’ятий сон трива довіку,
Бо я кохаю цього чоловіка.
І шостий сон прийде - як влітку зливи,
І в ньому будуть виноград, і сливи,
І гречка, і любов, і пристрасть дика,
І ми удвох – Орфей і Евридика...
Персей і Андромеда – день останній,
Свята неділя і святе кохання!
Але – халепа… є один момент…
Я хочу – хеппі, та не хочу – енд…
І восьмий сон – як хвиля набігає:
Сюжет класичний – він її кохає,
Вона – його...І серій там – без ліку,
Бо пан – Жофрей, а пані – Анжеліка,
Версаль, Стамбул, моря і океани
Лягли до ніг палкої Чоріанни...
І сон дев”ятий...Довгим коридором –
Камінні кроки дона Командора,
А Донна Анна від любові п”яна,
В обіймах полюбовника Жуана...

І дев”ять кіл - не пекла, а любові,
І сни – пахучі, ніжні, полинові.
...Колода карт тасується...Десяте...
О ні, коханий, скільки можна спати?
Прокинулись – і ця блаженна мить –
Вдесяте, водинадцяте скрипить
Диванчик, і сміється у віконце –
До нас – реальних! – нереальне сонце...

Частина 2. Життєва

Передісторія

Появление гигантского айсберга в проливе Мак-Мердо уже успело привести к существенным климатическим изменениям: были "заблокированы" ветра и течения, препятствующие образованию новых льдов. Из-за этого, в частности, популяция пингвинов, отрезанных от источников пищи, оказалась под угрозой вымирания.

(Портал, где живут пингвины)

...Та недалеко відплив той айсберг, ой, недалеко,
не вистачало вітрил і весел - така халепа,
і вітер-братик поніс втікачок, як листя долом...
на другий тиждень всі зрозуміли, що ходять колом...

та одіссея-пінгвініада, як сон, тривала,
боліли ласти, серця боліли, і хавки мало,
і голод мучив, і спогад глючив: вони із нею,
і слономатка у снах жахливих пливла змією,

звивалась хижо, трусила салом, спиливала жиром...
....На третє коло виходить айсберг, і пасажири -
сумне жіноцтво – укотре бачить: отам, за милю,
як благовірні – уже невірні – їй спину милять,

цілують ніжно носату пику і люблять всюди,
і палко пестять великі вуха, обвислі груди,
вона велика, вона щоразу міняє пози,
рожеве тіло...рожева мрія… слониха-Роза….

Та що поробиш? Ой, невесела жіноча доля...
Пливе крижина, спливає місяць і два поволі,
і пінгвінихи, узявши в ласти серця гарячі,
дзьоби зціпивши, уже не плачуть, уже не плачуть,

Любов любов’ю, та нею ситий не будеш тільки,
жінки полюють, жінки готують уху із кільки,
будують хижки, перуть білизну, плетуть на спицях,
бо – працьовиті,
бо – м’якосерді,
бо – білолиці.

А кожен вечір, як ясен місяць за айсберг сяде,
вони співають пісні народні – щоб злу менаду
ту товстозаду перекричати... і пісня лине,
як на чужину летять пінгвіни журливим клином.

«Кру-кру, ти чуєш? Летять пінгвіни із журавлями
понад вербою, понад калину, понад полями,
жіноче серце – (пінгвіна серце!) – у ці морози,
як чайка квилить... і замерзають під вітром сльози…»

Та знову ранок, і сходить сонце, мароз крєпчаєт,
жіночу душу вже не зігріти ні спирточаєм,
ні танцем диким, що, як багаття, летить до неба.
Бо – в серці пустка.
Бо – біль у серці.
Та жити треба.

Сумні пінгвіни, як Ярославни, на кризі квилять -
далеко любі, далеко ніжні, далеко милі,
та Бог із нею, бо Дика Роза – то теж кобіта,
вдовине серце теж прагне щиро когось любити,

Нехай зрадливо (то просто комплекс), то все марнота...
І криль солодкий, і мойва свіжа не лізе в рота….
..........................................
Та що це? Леле! Це шифроограма летить із неба:
«Крижина суне. Пінгвінам капці! Спасати треба».

Бо айсберг – бачиш? –
бо горе – чуєш? – пливуть до хати!
Бо доки будуть мужі-пінгвіни її кохати,
то ані рибки, ані креветки – нічо не буде,
і не замінять поживну їжу рожеві груди,

Бо будуть в пастці, а потім в пробці, а врешті - в торбі...
Немов орлиці, летять на поміч жінки хоробрі,
і кригоруби у кожній ласті – всього дві штуки
на кожну даму… Скалу лупають і терплять муки:

"Скалу лупайте! Нехай ні втома, ні лютий холод
нас не спиняє! Зносіть покірно і труд, і голод,
І голос сильний згори лунає, як грім, гуркоче:
Бо вам судилось той айсберг клятий довбать щоночі!"

І помолившись, і все простивши, жінки-пінгвіни
лупають люто, лупають щиро скалу-крижину,
бо – баста сваркам!
бо - все з початку!
Зе енд & Áмінь!
Жіноче серце – не зимна криця, воно - не камінь!

Скалу лупають… в мозолях ласти... кохання кличе –
поцілувати солодким дзьобом сумне обличчя
так хо, і тілом обняти тіло, до ласти ласту
тулити ніжно, а ще припасти - і вже не впасти...

Життя, як айсберг – відчужень тема присутня й досі –
а сніг Прощення такий болючий, а діви босі,
та серце кличе – і пінгвінихи не відступають…
Жінки лупають.
Завжди лупають.
Вовік лупають.

(Далі буде)

Частина 1. Трагічна

Три роки буремні минули від того вівторка,
як зграя пінгвінів морського слона завалила,
Стекли і промчали, як хвилі солоні, як сльози,
Забулися біди, образи давно позникали,

Росте, як полова, рід красний, прекрасний, великий,
Сімейство святеє пінгвіно-слонів плодовитих...
Та що це – похмурими стали пінгвінячі жони,
Бо їх половини до них збайдужіли, і діток
Все менше і менше у зграї пінгвінячій милій,

Пустіють садочки, пінгвініхи крила ламають
У розпачі дикім здирають із себе пір’їни:
- Мужі похітливі, собаки невірні, пінгвіни,
Куди ви щоночі зникаєте, пощо ідете

До неї – великої, неї – гладкої, до неї –
Слонихи-падлюки, розлучниці, шльонди, лайдачки?
Чи медом намащено в неї, чи знає прийоми,
Чи всю Кама-сутру напам”ять завчила, повія?!

Пінгвіни-мужі, на порозі спинившись, говорять:
- О жони, такеє життя чоловіка-пінгвіна,
Що треба йому розмаїття життєве пізнати,
Бо світ кольоровий, а ваші тіла чорно-білі –
Неначе “Берізка” – совковий старий телевізор.

Але ж ми щоранку до вас повертаємось знову,
Тому ваші примхи, пред”яви не мають підґрунтя,
Це просто якась невротична залежність – не більше!
Радійте, дурепи, що ваш чоловік, хоч і зрідка,
Нагадує вам, що ви теж хоч на що-небудь здатні.

- А же би вам, псяча порода, язик ваш і ваше начало
Усе повсихало за мову таку і за діло!
А певно, воно веселіше, як жити привільно –
Дві хати, і два телевізори – перший “Берізка”,
А другий – великий, грубйозний такий “Електрон”.

- Бо так повелося на світі,- пінгвіни говорять,-
Натура широка у нас, чоловіче начало,
А ще полігамність як вроджений фактор існує,
І проти натури такої уже не попреш,

Ви Фройда читали? Ах, Фройда ви ще не читали?
Оферми дурні чорно-білі! А Юнга? А Закса?
Ну хоч Соломе, або Штекеля, Дойча і Райка?
Нічого?! А що ви читали, окрім як “Му-му”?

А може, ви оперу любите? Нє, не бували?
«Карміна Бурана», «Богема», «Кармен», «Турандот»?
Чи може, шаленство і таїнство східного танцю
Ваш мозок і тіло бентежать? Ех ви, примітив…

…Пінгвіни пішли пізнавати кохання велике,
Любити слониху, а жони, печальні, як осінь,
Ронили сльозинки на пір”я, дзьоби опустили,
Як раптом одна – молода ще, зелена кобітка,
Сказала: “Дівчатка, зозульки, чого сумувати?
І пороху є ще доволі у порохівницях,
І шарм ще не згас, і жіноча краса ще буяє,

Покажемо цим театралам пихатим, цим фавнам,
Бридким павіанам зрадливим, цаписькам безрогим,
Де раки зимують...За кожну жіночу сльозинку
Відплатять сторицю – за ясла порожні, за ночі
Самотні, холодні (а ночі тут справді холодні) –
За тіло, не пещене, юне, нехай чорно-біле,
Та рідне, солодке, немов шоколадний пломбір...

Най далі начала свої об слониху ту гострять,
А ми забираємось геть - на дрейфуючий айсберг,
На стежку війни ми виходимо нині і прісно,
Жінки-амазонки, і луки узявши у крила,
І грудь (тіко ліву) відрізавши дзьобом безжально
(навіщо ті груди, як милий кохає слона?),

пішли перевальцем на айсберг, і айсберг відчалив,
повіз їх далеко, за гори, за синії далі,
за море, в країну прекрасну, як казка, чудову –
чи то Ельдорадо, чи то Амазонія-сіті....

(Далі буде)

Передісторія
Предположение известного российского орнитолога Сергея Шлангова о том, что пингвины охотятся стаями, подтвердилось наблюдением процесса охоты на 3-тонного морского слона 350 самцов, живущих в заповеднике Ялдарь. Измотав слона в воде, они вынудили его выброситься на сушу, где его и забили, обеспечив тем самым всю колонию едой на несколько зимних месяцев.
(Портал, где живут пингвины)

Морська Слониха:

Де море біле та чорне лихо
Ридає-плаче морська слониха,
Мов чайка, квилить та б’ється в груди:
- Слона немає і вже не буде...
Пінгвіни кляті, пінгвіни-суки
Зламали ребра, відтяли руки,
На шмаття рвали велике тіло,
Яке щоночі мене хотіло,
Мене хотіло... і я хотіла...
Мій ніжний варвар, мій гунн Атілла.
Не обійняти уже ніколи...
Порожні очі... криваві кола...
О, хижа доле... тепер самотня...
Тепер довіку – гірка безодня...
Не стало водню у водній хаті,
Безжальні вбивці, птахи пихаті...
Ця чорна зграя – дзьоби, як леза...
... А ти святошний, а ти – тверезий,
Ти плив до мене крізь шторм затятий,
Бо ти – найкращий. Бо ти – як свято,
Святий мій Слоне, мій вірний друже...
Вони голодні, і їм байдуже,
Що плив до жінки, до діток-квіток
(тепер – вдовиці, тепер – сиріток)...

Пінгвіни (читати в ритмі пісні Петра Наліча “Dropz”):

У всіх життя чудове, а в нас – лайно!
Не бачили ми тюльки давним-давно,
Ще б трішки не поїли – усім хана,
Тому й замордували цього слона...

А що було робити, коли Greenpeace
Сказав нам: “Вибачайте! Excuse me, please!
Подохла ваша риба іще торік...”
А пíнгвін – хоч незграбний, а – чо-ло-вік!

O’key! Dropz? Dropz!
O’key! Dropz? Dropz!

Малий і чорно-білий, а все ж мужик,
Він годувати зграю пташину звик,
Бо діти малолітні кричать: гам-гам!
А ідла залишилось лише 100 грам.

Tубіти – не тубіти – одна з дилем,
Ми вирішили вранці – когось уб’єм,
Сильніший виживає – такий закон,
А море – наші джунглі... Аж раптом – слон!!!

O’key! Dropz? Dropz!
O’key! Dropz? Dropz!

І думка озвірила летить – це він!
Смачний солодкий слоник – наш лігумін,
Великий і поважний... яке м’ясце!
Ну, словом, наша зграя зробила ЦЕ...

Напали, замочили, всі як один...
Той слоник був хороший, він був блондин,
Та слинка заливала голодний рот –
Текли криваві ріки, немов компот...

O’key! Dropz? Dropz!
O’key! Dropz? Dropz!

А потім, як нажерлись, як шал минув,
Ми спам’ятались раптом: він добрим був!
І наше щире горе не мало меж...
Він в серці залишився.... і в шлунку теж.

У холодильник влізе найкращий друг,
Хай буде вічна пам’ять, вода – як пух,
Слониху-слоненяток лишив в журбі,
Та ми їх не зобидим – візьмем собі...

O’key! Dropz? Dropz!
O’key! Dropz? Dropz!

Морозиво – малятам, жоні – цвіти...
Ідилію побачиш із неба ти:
Маленькі слоненята – сиріток сім –
У пінгвінячій зграї знайшли свій дім.

У ясла слоненята ідуть щодня –
Батяню доїдають – така фігня,
Життя – жорстока штука, жахливий сон,
У горі поєднались пінгвін і слон...

O’key! Dropz? Dropz!
O’key! Dropz? Dropz!

Вдовицю безутішну - слониху-мать -
Ми будемо по черзі усі ... жаліть,
І слоно-пінгвінята – смішні, малі,
Розсіються, як зерна, по всій землі,

По всій планеті третій, а потім – ах!
По Сонячній системі, по всіх світах,
І ти, небіжчик-слоне, немов амур,
Подивишся із неба на цей гламур...

Морська слониха і пінгвіни разом (натхненно і оптимістично):

Поглянеш, посміхнешся: живіть 100 літ!
Пінгвінячо-слонячий прекрасний рід
Постане на руїнах, і буде знов
Братерство панувати, цвісти любов.....

O’key! Dropz? Dropz!
O’key! Dropz? Dropz!
O’key!