Частина 2. Життєва

Передісторія

Появление гигантского айсберга в проливе Мак-Мердо уже успело привести к существенным климатическим изменениям: были "заблокированы" ветра и течения, препятствующие образованию новых льдов. Из-за этого, в частности, популяция пингвинов, отрезанных от источников пищи, оказалась под угрозой вымирания.

(Портал, где живут пингвины)

...Та недалеко відплив той айсберг, ой, недалеко,
не вистачало вітрил і весел - така халепа,
і вітер-братик поніс втікачок, як листя долом...
на другий тиждень всі зрозуміли, що ходять колом...

та одіссея-пінгвініада, як сон, тривала,
боліли ласти, серця боліли, і хавки мало,
і голод мучив, і спогад глючив: вони із нею,
і слономатка у снах жахливих пливла змією,

звивалась хижо, трусила салом, спиливала жиром...
....На третє коло виходить айсберг, і пасажири -
сумне жіноцтво – укотре бачить: отам, за милю,
як благовірні – уже невірні – їй спину милять,

цілують ніжно носату пику і люблять всюди,
і палко пестять великі вуха, обвислі груди,
вона велика, вона щоразу міняє пози,
рожеве тіло...рожева мрія… слониха-Роза….

Та що поробиш? Ой, невесела жіноча доля...
Пливе крижина, спливає місяць і два поволі,
і пінгвінихи, узявши в ласти серця гарячі,
дзьоби зціпивши, уже не плачуть, уже не плачуть,

Любов любов’ю, та нею ситий не будеш тільки,
жінки полюють, жінки готують уху із кільки,
будують хижки, перуть білизну, плетуть на спицях,
бо – працьовиті,
бо – м’якосерді,
бо – білолиці.

А кожен вечір, як ясен місяць за айсберг сяде,
вони співають пісні народні – щоб злу менаду
ту товстозаду перекричати... і пісня лине,
як на чужину летять пінгвіни журливим клином.

«Кру-кру, ти чуєш? Летять пінгвіни із журавлями
понад вербою, понад калину, понад полями,
жіноче серце – (пінгвіна серце!) – у ці морози,
як чайка квилить... і замерзають під вітром сльози…»

Та знову ранок, і сходить сонце, мароз крєпчаєт,
жіночу душу вже не зігріти ні спирточаєм,
ні танцем диким, що, як багаття, летить до неба.
Бо – в серці пустка.
Бо – біль у серці.
Та жити треба.

Сумні пінгвіни, як Ярославни, на кризі квилять -
далеко любі, далеко ніжні, далеко милі,
та Бог із нею, бо Дика Роза – то теж кобіта,
вдовине серце теж прагне щиро когось любити,

Нехай зрадливо (то просто комплекс), то все марнота...
І криль солодкий, і мойва свіжа не лізе в рота….
..........................................
Та що це? Леле! Це шифроограма летить із неба:
«Крижина суне. Пінгвінам капці! Спасати треба».

Бо айсберг – бачиш? –
бо горе – чуєш? – пливуть до хати!
Бо доки будуть мужі-пінгвіни її кохати,
то ані рибки, ані креветки – нічо не буде,
і не замінять поживну їжу рожеві груди,

Бо будуть в пастці, а потім в пробці, а врешті - в торбі...
Немов орлиці, летять на поміч жінки хоробрі,
і кригоруби у кожній ласті – всього дві штуки
на кожну даму… Скалу лупають і терплять муки:

"Скалу лупайте! Нехай ні втома, ні лютий холод
нас не спиняє! Зносіть покірно і труд, і голод,
І голос сильний згори лунає, як грім, гуркоче:
Бо вам судилось той айсберг клятий довбать щоночі!"

І помолившись, і все простивши, жінки-пінгвіни
лупають люто, лупають щиро скалу-крижину,
бо – баста сваркам!
бо - все з початку!
Зе енд & Áмінь!
Жіноче серце – не зимна криця, воно - не камінь!

Скалу лупають… в мозолях ласти... кохання кличе –
поцілувати солодким дзьобом сумне обличчя
так хо, і тілом обняти тіло, до ласти ласту
тулити ніжно, а ще припасти - і вже не впасти...

Життя, як айсберг – відчужень тема присутня й досі –
а сніг Прощення такий болючий, а діви босі,
та серце кличе – і пінгвінихи не відступають…
Жінки лупають.
Завжди лупають.
Вовік лупають.

(Далі буде)