Будь обережний, просячи любові,
будь обережний, просячи тепла,
можливо, що в твоїй холодній крові,
межа на ліміт щастя замала.

Можливо, що гарячий, спраглий мозок,
що прагне випить залпом все життя
і щораз потребує нову дозу,
все ж не сумісний з сердця ледь биттям.

Холодна кров, остуждена страхами,
гарячий мозок, збуждений життям,
давно вже стали, власне, ворогами,
між розсудом в розлуці й почттям.

Як пахне дощ?! Він пахне мною,
він пахне молоком і медом,
він за вікном моїм стіною
ділитиме мене від тебе.

І він цілує мої очі
й шепоче : Не віддам нікому!
Сумні дощі мої дівочі -
то мого серця горда втома.

Самотні ранки й пусті ночі,
між ними - неважливі дні,
чи хтось красу мою зурочив?
чи просто я кажу їй "ні"!

Так насичено пахнуть дощі,

Чи то сумом осіннього неба,

Чи то радістю світла весни,

Я дощі викликаю для тебе,

Я дощі викликаю для тебе,

І збираю їх також для тебе.



По краплині тобі виливаю

Кожен порух бентежного неба,

І обличчя твоє омиваю,

Я збираю дощі всі для тебе,

Я збираю дощі всі для тебе,

По краплині збираю для тебе.

Дощі і війни, війни і дощі,
постійне, повсякденне поле бою,
наші життя і просто ми з тобою
таємні полігони для для баталій.
Востаннє зізнаєшся у коханні,
востаннє поцілуєш мої очі,
і, ніби-то, востаннє просиш ночі,
у наших перманентних днях змаганнях.
І, ніби-то, востаннє йдеш від мене,
і ніби-то востаннє я прощаю,
ти знаєш, ми вже вбиті, нас немає,
ми кожен день один у однім гинем.
Від тебе кожен день стаю залежна,
ненавиджу цю слабкість, ці кайдани,
сьогодні я дурна, бо трохи п яна,
і ні собі, ні світу не належу...

... запилені шляхи вчорашніх снів...
... і ніби-то нема туди вертання ,
... і звідтіля ніяк не знайду вихід,
ще вчора я клялась, що це востаннє,
й у мареннях по тобі мала втіху,
ще вчора я збиралась забувати,
хоч дивно, що роки тебе не стерли,
чи варті твого погляду всі втрати,
чи варто, взагалі, скажи відверто?...
Сьогодні я здаюсь собі смішною,
та в очі навертають чомусь сльози,
від того, що смішна і не зімною
ти зустрічаєш райдуги і грози...
Від того, що наівно сподіваюсь,
коли сніги твій образ давно вкрали,
від того, що я знов туди вертаюсь,
де ми колись цю пєсу не дограли...
Та іноді, існують такі твори,
яким просто не личять хепі-енди,
і ні моє свавілля, ні покора
не перетворять вірш цей на легенду..

Безудержной свободою пленима
в погоне за улыбкой синей птицы,
собой побеждена и так ранима,
что, снежная весна, тебе вновь сниться?

Не песни ли зовущих океанов,
что разбивают боль всю о причалы,
не сказочно ль пленительные страны,
где ты концам всем ищешь все начала?

Не шёпот ли ветров зовущих в бездну,
что буйствуют, с вершинами играя,
не мертвая ль трава, что вновь воскреснет,
и обретает вечность умирая?

Зачем себя так яростно терзаешь,
рабыня необузданных желаний,
скитаясь где-то там, здесь исчезаешь,
без очага и веры вечный странник.

Куда ты не придешь, там нет уж места,
согревшись, вновь зовешь к себе дорогу,
сбежавшая несмелая невеста,
что снова упадет к чьим-то порогам.

Нет сил тебя держать, нет сил проститься,
ты будто на цепи, мой нрав нескромный,
что, милая тебе, теперь присниться,
я спрятала себя в себе укромно...

Десь у пітьмі я кличу сонце,
малюю сонце власним пензлем,
у мене вищі охоронці,
хоча й в житті моєму безлад.
Десь серед мороку зневіри,
Воскресне раптом віра в світле,
коли безбарвне все і сіре
малюю промені тендітно.
Візьму палітру свого серця,
візьму я пензлі свого духу,
і полотно раптом озветься,
і заживуть на ньому рухи.
І сонячні зайці цілують
мої вологі гарні очі,
вони життя моє римують,
коли воно співать не хоче.
І плаче вечір у тумані,
і за вікном життя минає,
я знов люблю ніби востаннє,
лиш знов нічого ти не знаєш.

Розтискаю долоню,- відпускаю сві відчай,
аби не ловити минулі фантоми,
аби не чекати у снах тебе вічно,
аби не виснажувать серце від втоми.

Більш не буде фантазій і намріяних принців,
на межі між реальністю й світом ілюзій,
я сьогодні куватиму серце із криці,
де нема ворогам і нема місця друзям.

Я в полоні холодного світу стандартів,
де я мушу зібрати просте слово: вічність,
де всі інші слова вже нічого не варті,
де так легко твій день може стать мою ніччю.

Надежду убивают постепенно,
Испытывая март снегами,
Кем были мы и чем мы стали?
Кем были мы и чем мы стали?
Надежду убивая постепенно.

Окутавшись в оковы лицемерья,
Теряя незаметно все тепло,
Наш тихий рай снегами занесло,
Наш теплый дом снегами занесло,
Закрыв навек для счастья двери.

Мучительно взывая к небесам,
Мы просим не судьбы, а подаянья,
Каким мы покоряемся влияньям?
Зачем мы покоряемся влияньям?
Не веря не любви, ни чудесам.

Не смейте забывать о чудесах!
Так слепо доверяя серым будням.
Ну почему поверить нам так трудно?
Ну почему в них верить нам так трудно?
Не оставляя шанса небесам!

Город контрастов, любви и страданий,
Блеска бриллиантов и вони бомжей,
То ли стремлений, то ли скитаний,
Грязных властителей, чистых пажей.

Город конвейерного производства,
Где каждый третий продукт – это брак,
Каждый второй – жертва уродства,
А каждый первый портфельный дурак.

Город постельного аукциона,
Где опыт жизни – лояльность к б/у,
Где ценят качество пьяного стона,
Где что б не видеть, себе просто вру.

Город разбитой мечты и забвений,
Где можно найтись и можно теряться,
Полон надежд, утрат, подозрений,
Где хочется плакать, а надо смеяться.

Город, где можно забыть свое имя,
Или создать его в бурях побед,
Город, где все вулканы остынут,
Сквозь испытания счастья и бед.

Я заблукала в просторі і часі,
шукаючи притулку між світами,
я проявлюсь у вищій іпостасі,
коли не формою, а змістом стану.

Мій погляд тішать тисячі доріг,
серед яких маю знайти свою,
змінивши крила на утому ніг,
у п’єдесталу Істини стою.

І я безвільна вічності раба,
в погоні за примарливим фантомом,
чи радість точить серце чи журба,
виснажує мій дух холодна втома.

Втомившись від гріхів і каяття,
я відповідь шукаю на питання,
Чи вистачить мені цього життя,
чи приведуть до чогось ці блукання?

І чи існує відповідь урешті,
а чи безцільно я ковтаю пил,
Іти проти усіх, чи жить, як решта,
коли себе позбавила від крил.

Я гостя із "нікуди" йду в "нікуди"
залишивши "ніде" свої сліди,
і кинута мов камінь поміж люди,
не прийнята й не прошена сюди.

Я вчитимусь любити і вмирати,
й приймати це життя таким як є,
я вчитимусь прощати і карати,
я вчитись мушу жить життя моє.

Відвертого кохання каяття
залишили зім яті простирадла,
Як знищила нас ніжність й почуття,
як боляче і в той же час принадно.

Руки моєї боязко торкнувшись,
відчув вогонь, де спалений ущент,
я з пеплу відродитись нас примушу,
лиши мені лише ось цей момент.

І йди, не буду я тримати,
все втрачено тепер навік для мене,
ми палачі самі ж своєї страти,
відчуй мій пульс, що б ється в твоїх венах.

Зашкарублі перила підвіконня,
зашкарубле моє смішне життя,
а за вікном холодна ніч й бездоння,
і втрачені навіки почуття.

А за вікном осінні плачуть зливи,
хоч кажуть всі, що вже давно зима,
я знаю - істина мінлива,
або, напевне, істини й нема.

Колись фарбовано в блакитне батареї,
обшарпані, облуплені та теплі,
проведено світами паралелі,
і через те так холодно й нестерпно.

В струхлявілім вікні гуляє протяг
і холодом торкає моє тіло,
і мій відходить від платформи потяг,
який, на жаль, не встигла, не зустріла.

А душі покалічені навколо,
змордовані самі своєю зверхністю,
життя все знов замкне у своє коло,
а потім сльози назвемо відвертістю.

А потім забуття знайдемо в крайнощах,
і розум затуманений від жалості,
і як непотріб совість йде на звалище.
Все результат духовної відсталості.

Тисячі судеб, доль, життів
Повз, крізь мене, крізь душу,
Тут не треба ні щирості, ні почуттів,
Стати каменем, зчерствіти мушу.

Тисячі гірких слів, мов каміння летять,
І мене розбивають і страшно,
Після чого примушу себе знову встать,
знов зродитись із пеплу відважно.

І шалено хитається дикий мій світ
І мене теж від нього хитає,
Ми залишим по собі скупий слизький слід,
І як йдуть – вже назад не вертають.

В мене знову запаморочилось в голові,
Чи від себе, чи може від ритмів,
Всі навколо як роботи, мов неживі
У неонових лампах зігріті.

Всі снуються, копошаться , грають в життя,
А вночі не заснуть від запитань,
тут не треба ні щирості, ні почуття
вічних жертв спаленілого світу.

Божевільні вогні божевільної нації,
Плачуть діти, вмирають від голоду й холоду,
Й незчисленні життя-результати руйнації,
Почуття співчуття ми втрачаємо з молоду.

Ми знаходим себе у жорстокості й відчаї,
І вбиваєм життя, поламавшись від страху,
Й боїмося, лишаємо цінності вічнії,
Й прокидаємось ранком, поблідлі від жаху.

Ми не знаємо хто ми, утрачені в просторі,
Ну а з часом загублені в плині історії,
А коли нас покличуть залишимось осторонь,
Й заліковуєм рани душі свої хворої.

Почуття замінили байдужістю й зверхністю,
Лиш себе ми до сліз божевільно жаліємо,
Й лицемірство сьогодні назвем ми відвертістю,
Це усе, що ми знаємо, все, що ми вміємо.

Яскраві обгортки фальшивого щастя
В вітринах бутіків й швидких іномарках
В хрумких пачках грошей зеленої масті
В дешевих, купуючих совість віддарках.

І прагнемо того фальшивого щастя
Й омріявши все, те душою палаемо,
І граемось з долею: дастся – не дастся,
Натомість глибоку тугу відчуваємо.

І в гру компромісів із совістю граемо,
А потім байдуже - і знов переступимо,
Й заплющуєм очі, і ніби не знаємо,
Вважаючи знову, що совість відкупимо.

І дні так минають: покинуті радістю,
Втонулі у винному осаді й осуді,
Закличем знов молодість, в страху від старості,
Й п'ємо біль життя, хоч й у срібному посуді.

В світлі холодних вітрин
постаті сірих буденностей,
жертви людських павутин,
лицарі втрачених певностей.

Лічатся дні по віках,
підводячи риску в історії;
все повертається в прах
й сльози „блакитної Глорії.”

У ланцюгах забуття
мучаться бідні запроданці;
Зимно... мій дух без взуття
застряв на розхитаній сходинці.

Прагнем палити мости,
позаду лишаючи згарища;
глянеш назад, а там ти,
по іншому боці пожарища.

Пливуть у воді ліхтарі...
В холоднім повітрі самотності
витають ідеї старі,
минають життєві холодності.

І мчить чіясь ніч по шоссе,
тікаючи в далеч відчудження,
майбутнє минуле несе—
теперешніх цінностей судження.

В світлі холодних вітрин
постаті сірих буденностей,
жертви людських павутин,
лицарі втрачених певностей...

І страшно і гидко за нас і за себе
За те, що живу у країні сліпих,
Ще вчора ви руки скидали до неба
Сьогодні ваш голос принишкло затих.

І боляче й прикро за втрачені душі
За те, що забули до чого ішли,
Чи чуєш, мій брате, так треба, ти мусиш,
Аби у канаві тебе не знайшли.

Аби твої діти не бачили крові,
Аби твоя правда свій шлях віднайшла,
А ти береш участь у ворога змові.
Поглянь!!! хоч і правда занадто страшна.

Устань із колін, мій принижений брате,
Не варто, не треба їм п’яти лизать,
Вже час, треба зброю до рук своїх брати
І гнати скотину, або убивать.

Не вір, йому, брате, він кат окаянний,
Згадай, як палала країна в вогні,
І плакав народ мов скотина загнанний,
Ми були не люди для них, а лиш гній.

Згадай покалічені душі дитячі,
Сплюндровані нагло й безбожно святині,
Мій брате принишклий, німий і незрячий
Віддай свою душу своїй Україні.