Коли ти сказала, що йдеш – я зрадів. Адже ти ніколи не йшла на більше, як на шість годин. Тепер ніхто не буде мені вказувати, що краще для мене: занадто гучна музика, невчасно вимкнений телевізор. Я тепер сам собі господар, а ти лише зірка, яка впала, залишила по собі лише щось на кшталт парфумів. Як же я їх ненавиджу!

Тепер, коли я йду по мокрому тротуару, мені важко зосередити думки на чомусь інакшому, окрім твоїх останніх слів: «Мене завжди пригнічувало те, що тобі подобається, як капає дощ. Я ненавиджу дощ»!

І ти була права! Мені ніколи не подобалось, як ти ставилася до дощу. Ти з ненавистю відчиняла вікно, і дивилася, як дощ б’є об вже мокру землю, нервово хапала, вже тліючу, сигарету й натягнувши капюшона, виходила з кімнати.

Істеричка… Неврівноважена, й подеколи, просто нестерпна, ти забігала до кімнати, щось шукала, перериваючи усі мої книжки, конспекти, вже списані клаптики паперу – вони незграбно падали зі стола, а ти навіть не помічала того шуму, який вони спричиняли своїм хаотичним падінням. А потім, розумієш, я не міг зрозуміти твоєї неадекватності, ти просто, не сказавши ні слова, йшла з кімнати, ніби мене в ній не було.

Я щасливий, який же я щасливий! Ти пішла…

А дощ, як і тоді, змочує тротуар, не лишаючи сухих місць…

Де ти? Зірко? Що ти робиш, коли йде дощ?! Сумуєш, чи згадуєш про мене?! Твоє золоте волосся ще досі таке блискуче та намагнічене, чи ти вже його безжально відрізала та викинула в урну, як непотріб? А твої нігті? Вони ще досі такі ламкі? Чи ти вечорами робиш їм соляні ванни?! Моя зіронько…

Моє таксі чекає мене. Я сідаю на м’яке шкіряне крісло і закриваю свої скляні очі, мокрі від сліз… чи може від дощу…

Швидкість, запах крапель, холодне крісло, мої сухі руки та пісня Guano Apes - Big In Japan примушує зупинитись зі спогадами. Я вільний! Ось що має значення, а все інше мотлох минулого. Це перегорнута сторінка!

Бах… Глухий звук зачинених дверей машини, здається Тойота - я посміхнувся.

Ось ти, мій диван, мій оазис. Я сідаю і машинально вмикаю телевізор – реклама: пральні порошки, гелі для душу, парфуми… твої парфуми… Хватить! Стоп! Я повинен зупинитися. Надто багато емоцій та спогадів. Я скоро перетворюся в машину або в зомбі, і в кращому випадку, просто помру. Але ні, цього не буде – я ж маю силу волі?! Я стверджую, чи запитую себе? Хто знає… Але нічого не лізе в голову, нічого!

Прикро… Треба з чогось почати. Піду щось приготую їсти, адже їсти хочеться! Так? Я навіть не знаю, чи хочу їсти… але я повинен!

Дзинь…

Хто? Чому зараз? Я не готовий до приходу гостей. Не буду відчиняти!

Дзинь…

Мої нерви мають це все витримувати? Ніби я машина по переробці негативних емоцій. Якщо я відчиню двері, тому, хто за ними, не по здоровиться – я злий, дуже злий.

Відкривши двері, я завмер від холодних та мокрих долонь на моєму лиці. Це була моя зірка… мокра, але усміхнена… Моя зірка!

Сьогодні я думала про те, якби було добре аби ти був зі мною. Але потім оглянулася і побачила степ. Широкополий степ, краю якого не було і видно. Я думала про те, як вільно по нім проноситься вітер, якими візерунками він вкриває полотно літнього поля… Як хвилі бурхливого моря хвилюється трава, як шепіт твоїх вуст, говорить ковила до мене – забудь його! І я розумію, що краще мені все-таки бути самою – зараз, сьогодні, назавжди. Я навіть не кохаю тебе! А можливо й кохаю, але якось не так, як усі люди. Змагаюся з вітром у полі!
Не важливо, що ти не такий як усі. Це зовсім не має значення. Для кохання все особливо. І на навіть якщо на одні й ті самі речі дивиться закоханий і байдужий до цього почуття – вони бачать різні образи: одному здається все радісним, а другому – таким буденним. Так і мені, сьогодні я щаслива, а завтра скажеш одне слово, одне малюсіньке слово, грубувате навіть трохи – і руки опустяться, і не бажаю тебе ні чути, ні бачити. Але якось серед ночі, як вхопить мене якийсь чорт за ногу, тай несе на спині до спогадів… І бачу я лавку, на якій сиділи та цілувалися, й озеро, яке хвилями діставало нам до ніг, й людей, які при погляді на нас – червоніли. А потім знову щось мене як вколе – а ми й не кохаємося!
Й знову те кляте ліжко…
Важко… ні, навіть не важко – а байдуже! Не треба про тебе й згадувати. Не буду ані я твоєю, ані ти – мій. Все дарма – й спогади, й мрії, й безумства мої нічні. Просто ходжу, співаю, як усі закохані, але не втрачаю глузд, бо й не кохаю я тебе зовсім. От така ця логіка дівоча, - хтось скаже. А мені все рівно, най думають що хочуть, і ти як хочеш, так і думай собі. Бо я вільна від всіляких там доктрин та переконань, які б могли зруйнувати мою душу, спалити її, як вогонь сухі дрова. Але я не здаюся, я нагадую собі про степ. І повертаюся додому! Най ти й не зі мною, тай не треба таких жертв з твоєї сторони, я сама того хотіла, що маю. Мрію… без гаранту!