Сьогодні я думала про те, якби було добре аби ти був зі мною. Але потім оглянулася і побачила степ. Широкополий степ, краю якого не було і видно. Я думала про те, як вільно по нім проноситься вітер, якими візерунками він вкриває полотно літнього поля… Як хвилі бурхливого моря хвилюється трава, як шепіт твоїх вуст, говорить ковила до мене – забудь його! І я розумію, що краще мені все-таки бути самою – зараз, сьогодні, назавжди. Я навіть не кохаю тебе! А можливо й кохаю, але якось не так, як усі люди. Змагаюся з вітром у полі!
Не важливо, що ти не такий як усі. Це зовсім не має значення. Для кохання все особливо. І на навіть якщо на одні й ті самі речі дивиться закоханий і байдужий до цього почуття – вони бачать різні образи: одному здається все радісним, а другому – таким буденним. Так і мені, сьогодні я щаслива, а завтра скажеш одне слово, одне малюсіньке слово, грубувате навіть трохи – і руки опустяться, і не бажаю тебе ні чути, ні бачити. Але якось серед ночі, як вхопить мене якийсь чорт за ногу, тай несе на спині до спогадів… І бачу я лавку, на якій сиділи та цілувалися, й озеро, яке хвилями діставало нам до ніг, й людей, які при погляді на нас – червоніли. А потім знову щось мене як вколе – а ми й не кохаємося!
Й знову те кляте ліжко…
Важко… ні, навіть не важко – а байдуже! Не треба про тебе й згадувати. Не буду ані я твоєю, ані ти – мій. Все дарма – й спогади, й мрії, й безумства мої нічні. Просто ходжу, співаю, як усі закохані, але не втрачаю глузд, бо й не кохаю я тебе зовсім. От така ця логіка дівоча, - хтось скаже. А мені все рівно, най думають що хочуть, і ти як хочеш, так і думай собі. Бо я вільна від всіляких там доктрин та переконань, які б могли зруйнувати мою душу, спалити її, як вогонь сухі дрова. Але я не здаюся, я нагадую собі про степ. І повертаюся додому! Най ти й не зі мною, тай не треба таких жертв з твоєї сторони, я сама того хотіла, що маю. Мрію… без гаранту!