Ти як солодкий і спокусний подарунок
як недосяжна, заповітна мрія
і я не знаю де від тебе є рятунок?
І жити не для тебе я не вмію.
Ти ліпиш з мене все, що лиш захочеш
і я тобі слухняно піддаюсь,
то можеш подзвонити серед ночі,
то зникнути... А я тебе боюсь,
боюсь очей твоїх джерельного відтінку
і голосу, і слів твоїх п*яннких,
боюся дивної твоєї поведінки
і втратити тебе боюся назавжди.
Пробач мені за мої одкровення
і за здригання в голосі прости!
Ти сон мій найдорожчий- нездійсненний
і сенс мого життя то тільки ти!

Ми приїзджаємо усі сюди
І все навколо мило й любо посміхається,
А на щоках і у очах сліди,
Тих сліз якими дома ми прощаємось.
А в посмішках отих лиш купа фальші
І ти із сумом думаєш собі:
"Такий початок, тоді, що вже буде дальше?"
І в серці місце лиш відділене журбі.
Тут море, пальми і більша половина року
Тепло і сонце, що не так сіяє.
А де наш сніг, калина, горобці, сороки
І лісу й зелені таких не має,
Нема землі такої, чорнозему,
Усе навкруг із каменю червоного,
Ми тут назавжди будем чужоземцями,
Хоч скільки часу будем тут задовго.
А як з людьми ти починаєш спілкутися,
Вони хвалять й дивуються: яка ж ти сильна!
І нам також лишається фальшиво посміхатися,
Так сильна, та безцінна і невільна...
Ти думаєш собі і з сумом повторяєш:
"- Візьми собі ту силу,
Віддай мені діти,
Що в дома лишила-
Вони ж мої квіти!.."
Сумління жорстоке тобі докоряє,
Не можеш терпіти й комок підступає
Гарячий до горла і сльози в очах,
Чому воно так є? Чому у чужих ми краях?
Чому я не можу ту рідну усмішку,
Побачити, торкнутись ?
І сльози безмовні на ліжку...

І нам залишається щиро молитися,
Щоб в рідній країні могло щось змінитися,
Щоб ми вчили й ростили своїх дітей,
Доглядали й любили своїх людей.
І нам залишається щиро лиш вірити,
Не буде ще довго наш край у руїнах,
З терпінням чекати і мріями міряти,
Той час коли зацвіте ще і наша країна.

Пробачити за те, що ти не любиш,
Не любиш, хоч тобою я живу.
Пробачити за те, що губиш, губиш
Мене - і я тебе за це прощу.
Прощу за дні розлуки і страждань,
Прощу твої палкі нові кохання,
Прощу заради неземних бажань,
Якими запалив мої світання.
За те, що показав таку любов,
Навчив того, чого колись не знала,
Збудив життя у мені та й пішов,
А я з любов’ю віч-на-віч зосталась.
Пробачити, що живемо лиш раз
І тільки раз без розсуду кохаєм...
Нехай. Книжки напишуть не про нас
І не про нас у пісні пригадають.

За ту любов, що радістю не квітла,
І незгасимим спалює вогнем.
Прощаю все тобі - хай і не гідний,
Прощаю! Залишаю пам'ять-щем.

Найкраще місто на землі це місто Львів
Століть багато як король Данило його звів,
А він і до тепер чарує давниною
Будинків архітектурою старою.
У центрі розмістився Оперний театр,
Він як із зовні так з середини багатий,
А поруч з ним театр Зенковецької,
Позаду них вирує вернісаж
Із виробами натури чудернацької:
Картини, вишивки, казкові персонажі.
А справжній наш авторитет
Це старий і всіма знаний Університет,
Тут вчилась не одна талановита особистість,
Франко як сторож доповняє урочистість.
Також є Площа Ринок, Львівський замок,
Чи парк Культури, Стрийські парки...
І ще багато можна розказати,
Про пам’ятки культури і театру,
Та все ж доречніше відвідати наш Львів,
Який красується багато вже віків,
Він сам про себе все вам розповість,
Байдужим не залишиться наш жоден гість.