Ми приїзджаємо усі сюди
І все навколо мило й любо посміхається,
А на щоках і у очах сліди,
Тих сліз якими дома ми прощаємось.
А в посмішках отих лиш купа фальші
І ти із сумом думаєш собі:
"Такий початок, тоді, що вже буде дальше?"
І в серці місце лиш відділене журбі.
Тут море, пальми і більша половина року
Тепло і сонце, що не так сіяє.
А де наш сніг, калина, горобці, сороки
І лісу й зелені таких не має,
Нема землі такої, чорнозему,
Усе навкруг із каменю червоного,
Ми тут назавжди будем чужоземцями,
Хоч скільки часу будем тут задовго.
А як з людьми ти починаєш спілкутися,
Вони хвалять й дивуються: яка ж ти сильна!
І нам також лишається фальшиво посміхатися,
Так сильна, та безцінна і невільна...
Ти думаєш собі і з сумом повторяєш:
"- Візьми собі ту силу,
Віддай мені діти,
Що в дома лишила-
Вони ж мої квіти!.."
Сумління жорстоке тобі докоряє,
Не можеш терпіти й комок підступає
Гарячий до горла і сльози в очах,
Чому воно так є? Чому у чужих ми краях?
Чому я не можу ту рідну усмішку,
Побачити, торкнутись ?
І сльози безмовні на ліжку...

І нам залишається щиро молитися,
Щоб в рідній країні могло щось змінитися,
Щоб ми вчили й ростили своїх дітей,
Доглядали й любили своїх людей.
І нам залишається щиро лиш вірити,
Не буде ще довго наш край у руїнах,
З терпінням чекати і мріями міряти,
Той час коли зацвіте ще і наша країна.