Спадає листя яворове,
За обрієм зима гуде...
Озвись, прийди, моя любове,
Моє кохання молоде.

Озвись, як день, як півні треті,
Як сонце палена блакить.
Я не наживсь на цій планеті,
А вже на іншу шлях летить.

На цій землі не жаль нічого -
Все покриває тління мла,
Та жаль кохання молодого,
Його безсмертного тепла.

23.Х.2006

Коли мовчать похмурі небеса
І ходять люди, як німі, круг мене,
Заговорити хочеться до пса,
Почути хочеться виття скажене.

Пізнати хочеться, що нагорі,
Внизу, в глибинах світ живе й пульсує,
Що ці міста й шляхи - на цвинтарі,
Що я живу і що живу не всує!

Хто знак подасть? Хто голос піднесе?
Що значить оніміння ойкумени?
Заговори до мене, брате псе,
Або хоч люто загарчи на мене!

10.VІІІ.2006

Моїх ровесників так мало. Де вони?
Куди поїхали? Куди пішли на прощу?
Мовчи. Розвіялись, як листя восени,
Сховалися в траву і в землю найдорожчу...

Я жду листів од них, бо з того світу теж
Приходять голоси, як записи з архіву...
Ти в їхній пам'яті своє життя знайдеш,
Всі сторони свої, між ними - праву й ліву.

Мої ровесники - калинові кущі,
Березові хрести і письмена скорботні,
І житимуть вони, допоки в Космачі
Лунатимуть пісні бандерівської сотні.

12.VІІІ.2006

Я не ридав од щастя на Майдані,
Я знав, що кожна власть од сатани.
І ті грішитимуть, що Богом дані,
Добром сяйнуть диявола сини.

Між лютим пеклом і блаженним раєм
Поміж добром і злом нема межі.
А ми народжуємось і вмираєм
Самі собі - і рідні, і чужі.

І все ж таки в ту зимову негоду
Я бачив з надмайданного горба,
Як Бог бичем з душі мого народу
Гнав геть епілептичного раба.

14.VІІІ.2006

Чернечий хліб, земля козацька,
Привіт полякам - все там є,
І лисий дідько, що зненацька
Показує лице своє.

Згадав Микола рідну мову,
Слова іскристі, мов алмаз.
Напевно, пригадався знову
Палаючий в огні Тарас.

І видно в літері скривленній,
Що автор б'є не навкосяк.
Бо знає - добре знає ґеній,
За що помер старий козак.


15.VІІІ.2006

Батьки у Києві. Не бідаки.
Друкуються і вчать народ, нівроку.
А діти - хто? Щасливі жебраки
На сорок другій вулиці в Нью-Йорку.

Вони щасливі - надовкола рай,
Сідай на ліфт, безплатно мчи до неба.
Нема вітчизни? Гроші заробляй,
Як долар є, вітчизни вже не треба.

Я знаю: син в зелений папірець
Закоханий, а батько - в Україну.
Сумний цей світ, не знати, де тут мрець,
А де живий вогонь встає із тліну?

18.VІІІ.2006

Людина - що таке? Не плоть, не море.
Не океан, не космос, тільки дух.
Йде смерть, але вона не переборе
Його живий і вічно творчий рух.

Вона знімає тіло, як одежу,
З його плеча, і голий він йде
До світла крізь темнот густу мережу,
Являє знов обличчя молоде.

У плоть, у космос, в океан і в море
Він обертає свій незримий лик,
І плуг бере, й камінну землю оре, -
Це батько мій, мозольний трудівник.

24.VІІІ.2006

Моя душа - налякана дитина,
А наді мною кат стоїть. Мене
Він б'є. Дубова паркет́ина -
І кров моя, мов крик, бринить і схне.

Я голову, немов землі букату,
Тримаю, бороню життя своє.
Про себе все розповідаю кату,
Приховую одначе, хто я є.

Я не сказав, де зброя, де патрони,
Бо там, у скрині, на самому дні -
Мої молитви, скарги і прокльони -
Дитячі вірші, немічні й страшні.

27.VІІІ.2006

"Що Франція?" Це - я". - Сказав колись король.
Не дивувався світ. Була така хвороба,
Що підкрадалася до всіх монарших доль...
Аж ось тепер і в нас знайшли її мікроба.

Поїхали в Париж і накупили плать,
Костюмів дорогих політики вкраїнські.
А в тій матерії, в тім полотні сидять
Бацили величі міцні, як зуби кінські.

Тепер і в нас кричать: "Я - Україна, й квит!"
А думають про свій олігархічний статок
Гетьманчуки малі, що виповзли зі свит
І сяють золотом камзолів і краваток.

9.ІХ.2006

Гурток безбожників у церкві Ярослава
Святкує, молиться за владу. Людський прах.
І дивиться на них Оранта величава,
І сльози зблискують в її сумних очах.

О Богородице, не плач! Чи ти в стражданні
За бідний наш народ, охлялий від ярма?
Зійд з високих стін, з'явися на Майдані,
Дай мову, що звучить, як Господа сурма!

Говоримо, але вже наша мова зблекла,
Вже найогутніші скалічено слова,
І чути нам з небес багряний гуркіт пекла,
І на землі горить людська душа жива.

24.VІІІ.2006

За що мене карає Бог, не знаю.
Здогадуюсь, дияволу служив.
Служив, але не пив ні коньяку, ні чаю,
В братерстві та в любові з ним не жив.

Ненавидів його, як свого пана
Мій дід-опришок. Звісно, маю гріх,
Бо дід забив, а я не вбив тирана,
Стріляв, але поцілити не зміг.

Дав Бог мені найтяжчу з епітимій -
Носити в серці ревний жаль за тим,
Що я в гарячці помсти невгасимій
З тремтячих рук стріляв, не був твердим!

1.ІХ.2006

Я в світі прийшов із маминого слова,
Пробився, наче із яйця, пташа.
Та надімною шкаралуща нова -
І в ній тепер живе моя душа.

То - космосу яйце. Я бачу в ньому
Вогненні тріщини, коли заграє грім,
Та не дійду ніколи до пролому,
Що міг би стати виходом моїм.

Вертаюся до рідного порога,
Будую над собою укриття...
Від матері до матері дорога -
Це просто називається - життя!

2.ІХ.2006

Там, де кінець, там є начало.
Але про це мовчить бетон;
Ось яблуко на нього впало -
Сумний цвинтарний бадмінтон.

І в рану, чорну та глибоку,
Зайшов пісок. І на плиті
Розбіглися краплини соку,
Немов перлини золоті.

Втім, надлетіла сойка сива,
Склювала зернятка - і все...
А хто тебе, душе спесива,
Крізь ніч останню пронесе?

11.ІХ.2006

Якщо святі цей світ побудували
Як дім свободи й радісних трудів,
Хто ж обернув його сумні підвали
В тюремні камери, де я сидів?

Мене вбивала звірина двонога,
І я не міг збагнути й не збагну,
Чому той вирід схожим був на Бога,
Мав людську твар і постать не марну?

Мав руки, очі, мозок, людську мову
І посміхався хитро, як хлопчак,
Коли хапав мене, й допитувавсь: "Ну, как?"

14.ІХ.2006

Жінки й дівчата йдуть. Дівчат не бачу.
Жінок очима не ловлю також.
Та щось кричить в мою печаль хлоп'ячу:
"Таж не дивися так! Не чужолож!"

Я одвертаюся, істота маскулінна,
Але мій дух захмелюють жінки,
Литки смагляві, сяючі коліна,
Грудей розхилених материки.

Жінки летять крізь мене, наче птиці,
Я серцем чую теплий помах крил;
І не одну тримаю я в зіниці,
І випускаю знов на небосхил.

15.ІХ.2006

Вночі з'явився дим, подібний до туману,
Він в хату увійшов, як злодій, крізь вікно...
Блакитні очі мав, як хвилі океану,
Побачив я крізь них його жахливе дно.

Горіли там вогні, і корчилась лавина,
І голічерева пливли мільйони риб,
І видалось мені, що світу половина
Тремтить, занурена в океанічну глиб.

І вибіг я на двір з відром води. Пожежа
Над обрієм цвіла - кривавий діатез;
Звивався вгору дим, як вавилонська вежа,
Йшли люди сходами на землю із небес.

18.ІХ.2006

В дворі тюрми, в містечку Яблунові,
Лежали вбиті воїни УПА.
На їх очниці, на калюжі крові
Спадала з неба снігова крупа.

З гір жінку привели чужі солдати.
- Впізнай своїх! З лиця крупу змахни!
І їм відповіла скорботно мати:
"Я бачу й так, що це мої сини!

Тут п'ятеро, а в мене тисяч триста,
І всі вони живі і молоді".
І страх з'явився в голосі чекіста:
"Ты баба сумашедшая, уйди!"

20.ІХ.2006

Все ст́аріє: слова, і рими,
І кров, і слава, і могуть,
Лиш сльози не стають старими -
Вони народжуються й мруть.

Є поміж ними різні створи -
Політики і вояки,
Поети, шахраї, актори, -
Та всі вони єретики.

І та сльоза, котра лукавить
І бреше, - спалюється вмить;
І та сльоза згоряє навіть,
Що прагне людство освітить!

21.ІХ.2006

В моєму погляді - Стопчатів і Космач.
А в їхнім - сто столиць, Парижі й Вашингтони;
Щасливі бідаки і мільйонерів плач,
Свобода світова і знамено червоне.

І я повірив їм. Мене принадив світ.
Я людство полюбив, забув про свій Стопчатів.
І втратив я себе, і за колючий дріт
Не заслано мене між в'язнів і солдатів.

Я вивчив десять мов. Я бивсь за фінський ліс,
І за чілійську мідь, і за кубинську трощу,
А мав би згинути, де народився й зріс,
За пісню мамину, за мову найдорожчу.

2.Х.2006

Пророк збрехав. А ми його любили.
Ми вірили йому. А що тепер?
Тепер його ми в серце затопили
І поховали, як того, хто вмер.

Тепер мовчить. Сказав своє - і досить.
Але в словах пророка сила є.
Вона народом грає і термосить,
Дратує і спочинку не дає.

Ми любимо його, бо жаль пророка,
Бо звикли ми до рідної брехні.
А наша доля, мати світлоока,
Стоїть заплакана в сумнім вікні.

5.Х.2006

Зрадлива й вірна ти, ненависна й кохана,
Свята й обмацана руками королів,
Я знов до тебе йду шляхами Чінгісхана,
Сусід, що від жаги до тебе захмелів.

А може, я - твій син? Можливо, папська булла,
Климентом писана, то - метрика моя?
Та ні, я з тих віків, що ти про них не чула,
Тебе ще зроду не було, як народився Я.

Я боронив тебе від диких орд зі Сходу -
Не за платнею йду, а глянути спішу
На камені, що з них різьбила ти свободу,
І на красу твою, принадливу й чужу.

6.Х.2006

Нічого не пиши, коли всі люди сплять,
І не катуй себе, бо в людські сновидіння
Проб'ється біль твоїх страждань, саморозп'ять,
Проклять, і скарг, і весь тягар твого терпіння.

Дивися крізь вікно, коли туман встає,
І перші промені підносить вгору обрій,
І все благослови, що надовкруг жиє,
При сонці за перо берись в надії добрій.

І сонця не спиняй, бо то великий гріх,
А як опівночі твоя душа заплаче,
Ти сонце засвіти у темнощах своїх,
Пиши! Хай палить світ світило нетерпляче!

6.Х.2006

Якби я знав, як тяжко ранить слово
Моє, та не когось там, а мене;
Забуте мною, вдарило раптово,
Тупе, неначе вістря кам'яне.

Чому воно мене не вбило змаху,
Чому лиш виставляє на страму?
Можливо, я писав його зі страху,
А може, вірив я колись йому?

Я смерті не боявся, та достоту
Не відав правди, був сліпий, як дим.
Якби ж я знав, яку страшну скорботу
Несе життя, я вмер би молодим!

7.Х.2006

Як тяжко бачити в дозрілім віці
Юнацьке немічне моє письмо,
Коли спів я, наче пташка в клітці,
І називав свободою ярмо.

Ні, не боявся я піти за ґрати,
Та правду мав чужу, а не свою -
Хотів я за голодних помирати
У світовому лютому бою.

Я славив, наче людства повитуху,
Жадобу рівної біди для всіх,
Я поклонявся хлібу, а не духу, -
Це був мого життя найбільший гріх.

8.Х.2006

Каштани повмирали. Гола суш.
Трутизною пихтять автомобілі.
Йдуть понад містом, наче тіні душ
Загинулих дерев, хмарини білі.

Хто має за цю смерть відповісти?
Ті, що сховались на зелених дачах?
Покійники несуть свої хрести,
Живі проходять і вдають незрячих.

Аж ось летить великий мерседес.
Листок іржавий падає в долину,
Незримий, наче кара із небес, -
І розбиває вщент сліпу машину.

10.Х.2006

Цей світ біжить до прірви і не може
Спинитися: не має він гальма.
Є хлібний стіл, і полюбовне ложе,
І жадібність добробуту німа.

Він в рух потугу всю свою вкладає,
Мов хоче перегнати сам себе,
Хоч, бувши в космосі, побачив, знає,
Що небо чорне, а не голубе.

Для побудови раю, як відомо,
Була нам Богом віддана Земля,
Та збудував тут пекло мудрий homo
І сам тепер втікає звідсіля.

11.Х.2006

Мій батько в школи віддавав синів,
Дочці - город, і с́апа, і корова,
І на покосах мозолі з граблів,
І в тихій церкві з Господом розмова.

Моя сестра - Мурашка і Сова,
Сяйниста в русі, наче Лючки хвиля,
Печальна, наче стежка лісова,
Де листя злотного лежить розкрилля.

Вона померла. Де вона тепер?
В моїй душі. В калиновім корінні.
Тепер до неї батько мій простер
Долоню, вмиту в росяному сіні.

11.Х.2006

Як тяжко жити, знаючи, що вже
Ти на Говерлі був, - і більш ніколи
Не будеш там. Змирись, моя душе,
Не проклинай ці низові околи.

Прощайся з небом і додому сходь,
Там хліб росте й горять на людях шати,
І видно - так розпорядивсь Господь,
Щоб рай і пекло там перемішати.

Іди в глибини рідної землі,
Де сходяться безсмертні і померлі,
Там хтось помітить на твоїм чолі
Знак, що колись була ти на Говерлі.

12.Х.2006

Я не знаю де, в якому світі,
Чи на небесах, чи на землі,
Хтось тужливо грає на трембіті,
Хтось віщує нам нові жалі.

Грає так, немов ридає олень,
Будить криком нетрі лісові,
Ніби край мій після всіх знедолень
Знову прокидається в крові;

Ніби знов будує темні схови,
Бункери й криївки, бо іде
Хтось на нас і знов несе закони,
А трембіта чує і гуде.

15.Х.2006

Я слух душі розповиваю
І чую в пісні солов'я
Дзвіночок львівського трамваю,
Де їде дівчина моя.

Чи то в Словаччині, чи в Польщі,
Чи то в Китаї - диво див -
Співає той трамвай на площі,
Де він ніколи не ходив.

Там дівчина у мазепинці
Сидить у третьому ряду,
Та не виходить на зупинці
В тім краї, де на неї жду.

17.Х.2006

Як велетенський змій, як пажерний загреба,
Повзе безоднями верхами гір стіна.
Бог нею міряє в умі простори неба
І думає: "Пощо та велич кам'яна?"

Від ворога вона не вберегла народу,
Бо ворог підійшов з води на кораблях;
Лиш тим, хто клав її і мріяв про свободу,
Та кручена стіна загородила шлях.

А я куди не йду - стіна переді мною.
Кажу їй: "Відступись, змурована страмо!"
Свобода - не стіна, а як стає стіною,
То обертається в ненависне ярмо.

20.Х.2006

Витає Божий дух у кам'яній безодні,
Ряхтить проміння свіч, і світять душ світл́а.
І поруч там сидять і ситі, і голодні,
І тиша молиться, і димом пахне мла.

А зовні - з мертвих стін вилазять страховидла,
Дракони й плазуни, вогненні язики -
Духовні нутрощі того святого бидла,
Що в храмі зайняло свої старі лавки.

Зайду і помолюсь у темній порожнечі,
І вийду, й побіжу, втікаючи притьма
Від постраховища, що б'є мене у плечі
І каже: "Не втечеш. Рятунку вже нема!"

21.Х.2006

Як я помру, до мене не підходь,
І рук своїх ти не клади на мене,
Бо дотик твій відчує моя плоть,
І серце стрепенеться вже студене.
Та на моїм обличчі не сяйне
Щасливий усміх – познак воскресіння,
І мука смерті знов скує мене,
І знову плоть мою оберне в тління.

Та ні! Прийди і доторкнись чола,
Де застигати будуть риси вперті.
Дай тої муки, що в житті була
Безтямою мого кохання й смерті.

Боже, яка ти в цілунку глибока,
Неначе безодня в тремтячій сльозі
Із всевидающого божого ока!
Боже, яка ти в торканні спрагненна,
Наче пустеля, що мріє в пісках
Про океану рухливі рамена!
Боже, яка ти в коханні пестлива,
Наче той вітер вівсяний, що спить
В полі! коли починаються жнива!

Найліпше любитись в надрання,
Як никне нічна каламуть,
Як сон переходить в кохання,
І крила на плечах ростуть.

Як я до грудей твоїх злину,
Торкнувшись крилом до стопи,
Збудися – та наполовину,
А наполовину ще спи!

А вже, коли сонце погляне
На нас крізь розквітле вікно,
Сховай мене в лоно кохане,
Небесна моя глибино!

Злітає сукня і сорочка,
Злітає ліфчик, як мотиль…
І сиплеться із колосочка
Зерно божественних зусиль.

Зерно таємного творіння,
Що з божої руки зросло,
Що в ньому сховане коріння
Й нового колоска стебло.

Візьми собі, моя богине,
І передай за даль століть
Душі моєї всі клітини,
А плоті – лиш єдину кліть.

Я в пазуху зайду тайком,
Неначе злодій до комори.
Там пахнуть груди молоком,
Мов травами гуцульські гори.

Нічого більше там нема,
Лиш хрестик золотий – між ними,
І запах, що мене з ума
Збиває тайнами хмільними.

Я не вкраду того хреста,
Бо золота мені не треба.
Я тільки притулю уста
До тих висот, немов до неба.

На Лесбосі ніколи не була ти,
Де ж ти взялась, до чорта, отака,
Із ніжними колінами теляти,
Яке навік злякалося бика?!

Повір мені, бик має гарну вдачу,
Ще жодного телятка він не вбив;
Сам Зевс колись подобу взяв бичачу,
Коли твою бабусю він любив.

Ах, то була Європа златотіла,
Жіночністю просяянє єство.
Вона лиш в образі бика хотіла
Спізнати закохання божество.

Прекрасна ти! Я за тобою гину,
Та не терплю твоїх лякливих втеч.
Ти – мов рапіра, вбита в мою спину,
Мов загнаний мені між роги меч.

Ти виходила з моря гола,
Нікого ж не було надовкола,
Тільки явір стояв на скелі,
І дивився, немов Ботічеллі,
На лона твойого диво,
Що його ти сором’язливо
Закривала рукою… Явір
Записав це в своїй уяві.
Ти пішла собі, але віти
Яворові взялись горіти!
Посипалась листва прозолотна
На небесні високі полотна,
І з’явився твій образ, богине,
В тому злоті, що з вітром лине.

Я добре знаю, ти пішла б
На поклик мій,
Та я мовчу, бо я – твій раб,
Слуга німий.

Поклич мене сама, поклич,
Поклич сама,
Тоді візьму я в руки бич
Теж мовчкома!

Зроблюсь господарем твоїм,
Мовчать навчу,
Збудую осяйнистий дім
З твого плачу.

Та ні, не клич мене, але ж
І не жалій,
І рабське серце не бентеж
Пучком надій.

Блаженна тиша гробова,
А в ній – наш час;
Ходім же мовчки, щоб слова
Не вбили нас.

Твої груди, наче свічі,
Палахтять.
Дві долоні чоловічі
Вже горять.
То горять мої долоні,
І на грудях, і на лоні –
Пальців сто – не п’ять!

Може, я золотою стану
І впаду.
Саме біля твого стану
В грань руду.
Ти – моє святе кострище,
То ж бери мене ще ближче
В пломінь молоду.

Закричи з жалю до мене
Люто й зло,
Щоб моє життя натхненне
Ще жило,
Щоб виймав я – ти ж горіла! –
Біль солодкий з твого тіла,
Як бджоли жало.

Спідниця, втята на півслові,
Неначе тятива туга,
І ліфчика дзвінки шовкові,
Де схована грудей жага,
І погляд, що шукає цілі,
Брат ятагана й батога,
І зуби, як сніжинки, білі,
І млосна на устах юга…

І я хмелію. Та не дуже,
Кажу собі – це не вона!
Це так із мене жарти струже
І вже невперше – сатана!
Борюсь! А після перемоги,
Як лежемо вже ледь живі,
Намацую маленькі роги
Під косами на голові.

Спадала вниз оголена вода
Просяяна, весела, молода,
Як дівчина, що вибігла з ріки:
Ряхтіли в сонці стегна і литки,
Сміялась проть прозора і нага,
Біліла на губах її жага,
Горіли клином кучері між ніг,
Я, роздягаючись, до неї біг,
Вона приймала радісно мене,
Як дух, я входив в тіло водяне.
Вона сміялась від моїх торкань,
Просила: “Що ти робиш? Перестань!”
І тілом, що лилось, як сонця плин,
Мені вмивала душу до глибин.
Натішившись, я падав на траву,
І слухав її мову дзвонкову,
І чув, як сміх її під серце б’є,
Як випаровує життя моє!

Ти дуже гарна, але я з тобою
В ліс не піду, де пахне тінь хмільна,
Де чорТ під папороттю голубою
На нас чекає з чаркою вина.

Питво і перевтілення химерне
Чекає там звабливе і страшне:
Боюсь, що біс мене в коня оберне,
Дух амазонки в тебе зажене.

Боюсь, що я іржатиму від щастя,
Як по мені ковзне жіноча плоть,
Боюсь, що скинути сідла не вдасться,
Не вдасться зсунути з очей оброть.

Та в цього світу дивній круговерті
Моя істота вже конем була…
То ж клич мене на мох! Неначе смерті,
Боюсь і прагну я твого сідла.

Між персами твоїми – жолобок,
Задолина життя і пропадання,
Туди, немов нитки в один клубок,
Збігаються мої думки й жадання.

Там погляд мій свої стежки снує,
Вникаючи крізь блузу і сорочку,
Зникає дивно там єство моє,
Мов крапля на вишневому листочку.

Та ні, я виникаю із води,
Мов рятувальна виспа в океані.
І починаються мої важкі труди
Між горами на тій святій поляні.

На мене сходить воля звідтіля,
Де є одна гора, а поруч – друга.
І твої груди тверднуть, як земля,
Яка, немов рятунку, прагне плуга.

Візьми мене, як арфу, поміж ноги,
І грай, і грай, та струни не порви,
Бо я прийшов з далекої дороги,
Подібний до згорілої трави.

Моя кохана, завтра я воскресну,
Ти ж нині невоскреслого кохай.
Я не поїду більше ні за Десну,
Я не подамся більше за Дунай.

Ти, мов яблуко з галузки,
Впала в трави молоді.
Я звільнив тебе від блузки,
Клавши руку на груді.

Я звільнив тебе від льолі
І від інших одежин,
Розглядаючи поволі
Кучерявий, гострий клин.

Я на нього настромився,
Я відчув небесний біль,
Я злетів, я народився,
Наче з кокона мотиль.

Я крильми моливсь преклонно,
Богу дякував за те,
Що світило твоє лоно,
Наче ябко золоте.

Де ждав я тебе, як свята
Натруджений жде чоловік,
Там птахи, дерева й звірята
Закохані в тебе навік.

Де запах твого волосся
Розквітнув, як синій без,
Там серце моє вознеслося
В сліпучі верхів’я небес.

Де я в молодому бентежжі
Під руками твоїми горів,
Там світять зоряні вежі
Найкращих моїх вечорів.

Був день, коли ніхто не плаче,
Був ясний день, як немовля.
Та я здригнувся так, неначе
Твоє ридання вчув здаля.

Я знаю – ти не заридала,
А в світі, що гуде й гримить,
Мене лиш пошепки назвала,
До себе кликнула в ту мить.

Моя любове, ти як Бог, –
Я вже не вірю, що ти є.
У безлічі земних тривог
Згубилося ім’я твоє.

Та я належу ще тобі,
Хоч сам від себе це таю,
Хоч не в молитві, а в клятьбі
Я силу згадую твою.

Жорстоко в правоті своїй
Невірство не суди моє.
З’явись, благослови, зігрій,
Якщо ти є, якщо ти є!

Живу, як той гірський потік,
На спокій – ні хвилини.
Іскрюсь від кременя в бігу,
Туманюся від глини…

Спадаю дзвінко з темних скель
У плесо, повне гулу.
Від крові пурпурним стаю,
А чорним – від намулу.

Та відновляється в мені
Невигасна й воскресна
Мого кохання чистота,
Як та блакить небесна.

Прояснює в мені любов,
Як сонце неминуще,
Все, що в моїй доші моє
Джерельне і цілюще.

Якби могла прийти до мене цеї миті
Та дівчинка моя, що в сяєві блакиті
Приходила колись, весела, як струмок,
І вся вливалася в ріку моїх думок,
Просвітлюючи їх своєю чистотою
Аж до самого дна, якби вона святою
Дитинністю мене пойняла нині знов,
Я б у собі згасив грімниць буремну кров.
Пал невдоволення, за ідеалом тугу,
Посвяти печію, ненависті напругу,
Печаль обов'язку, зневагу до раба —
Стлумив би я в собі! І знову голуба
Моя душа була б, як та вода зі звора,—
Та вже не прилетить моя любов прозора.
І добре, що нема нікому вороття,
Що на одну любов дано одне життя.
А в той далекий час — я добре пам'ятаю! —
Рай принесла вона — зробив я пекло з раю,
З її невинності я честь кував свою,
А з кротості — той меч, що гостриться в бою,
З незайманих зітхань суворі блискавиці
Творив я і вганяв, як цвяхи, в чола ниці,
З блаженних намірів робив я дзвін добра,
Щоб він горлав—«ганьба» або кричав—«ура!»
Прозорість радісну я взяв на силу гніву,
Я тінню світла став, дав правій — руку ліву,
Я цілий світ любив у дівчинці моїй,
Я сотворив себе з її дитячих мрій,—
І добре, що вона не прийде вже до мене,
Не прояснить моє від почувань теменне,
Від боротьби трудне й палаюче єство,
В якому дух життя справляє торжество.

1977

Це неправда, що ми помрем!
Ти — земля, а я — твій сіяч.
Плуг іде — під його тягарем
Ти возрадуйся і не плач.

Сокруши свою душу тверду
Пестотливою зливою втіх.
Я ж і сам, як зернина, впаду
Поміж скибами гонів твоїх.

Ми небес глибину збагнем,
Вище зір піднесем колоски.
Ми пшениці незгасним вогнем
Пролітатимем крізь віки.

Моя гріховнице пречиста,
Моя лілеє на багні,
Чужі обійми, як намиста,
Ти познімала при мені.

І знов, як у дитини, очі,
Нічим не відвернути їх.
І на твоєму непороччі
Лечу я в безконечний гріх.

Невже ти хочеш одпокути
На душу стомлену свою?
Невже ти хочеш одягнути
Моєї вірності шлею?

Скрипучі хомути і ярма
За ласку ночі й сором дня?
Чом яблука не рвем задарма
Із дерева життя й знання?

Чи ти готова до вигнання
На нашу землю кам'яну,
Де праця старша від кохання,
А хліб — від нитки бурштину?

Підеш? Візьми свої агати.
Такою будеш, як була.
В мою уздечку запрягати
Мене ти будеш, як осла.

Ти будеш їхати світами,
Усівшись на моїм хребті,
І кидати за джиґунами
Свої очища золоті.

А я тебе кохати буду
За те, що не упала ти
Ні у потворну безвість бруду,
Ні у нудоту чистоти.

За те, що ти взяла у змія
І принесла мені той плід,
В котрім була нужда, і мрія,
І молодість на сотні літ.

1967

На сірий камінь — сірий дощ,
І вже блищать дзеркала площ,
І вже себе в дзеркалах тих
Очима вікон золотих
Побачили чепуруни —
Будинки львівські; вже вони
Почули, як бринить озон
І грає ринва-саксофон.

І кожен з них — неначе зух,
Свій дах — неначе капелюх —
Насунув до саміських брів,
Щоб він у танці не злетів,
А танець буде, от ще мить —
І все у колі зашумить,

Підуть будинки аркана,
Спотіє, як плече, стіна,
В пасі залізний трісне шов
Під стук гранітних підошов.
А там, із замкових узбіч,
Іде у центр смаглявка-ніч,
І грім за нею аж реве
І парасолю неба рве.

1965

"Президент США Ліндон Джонсон
окремим листом від 31.ІІІ.1966 року
подякував так званій
українській громаді Клівленда
за. підтримку політики агресії у В'єтнамі"

(З газет).

"Не славтеся царевою
Святою війною,
Бо ви й самі не знаєте,
Що царики скоять."

Т. Шевченко

Я пізнаю вас, фарисеї,—
Такі ж ви підлі, як були,
Дарма що віддали в музеї
Пісні батьків, як постоли.

Дарма що поміняли гуні
На фраки, смокінги, плащі,
Я пізнаю лоби чавунні
І тулуби, немов плющі.

Дарма що ви втекли за море,
Щоб шкуру зберегти свою,
Я пізнаю вас, людомори,
Поклони ваші пізнаю.

В бетон б'єтеся напропаще,
Не жаль ні спини, ні чола,
Щоб уклонитись пану краще
Від іншого ж таки хохла.

Це ви училися віками
Сотати лицемірства нить
І перед царськими дяками
Себе навзаєм очорнить.

Це ви у Відень і Варшаву
Дари возили вперейми
І нашу славу шанталаву,
Як пси, обдерли до страми.

Це ви клялись народ любити,
А кату череп роздробить,
Та мозок ваш тече на плити
В дірки від рабських чолобить.

Пора б на вас і не дивиться,
Не думати про вас пора б,
Хіба це вже така дивниця,
Що панові вклонився раб?

Та в серці палахтить ураза,
І хочеш сам себе клясти,
Що хрунь од імені Тараса
Шле вірнопідданчі листи.

Радійте, тіштеся війною,
Збирайтеся усі взаміт,
То, може, вас, мов купу гною,
Розкине лютий динаміт.

Але за повзання зміїне,
За лестощів гидку паскудь
Царі вам не дали Вкраїни —
І президенти не дадуть.

Ні! За блюзнірську телеграму
Вам буде плата золота —
Манесенький шматок В'єтнаму
Для домовини і хреста.

1964

Крізь чорний дим зневаги і брехні
Вона прийшла до мене в самотину.
Вона так ніжно принесла мені
Своє кохання, як малу дитину.

А я боявся руки простягти
І пестощами немовля накрити,
Питався дозволу у правоти,
Що вміє лиш соромити й корити.

Я відучився з радості ридать,
Я жити звик у темнім домі «мушу».
Коротке слово «ні» по рукоять
Я застромив у безпровинну душу.

Я знав; ніколи серце не проща
Того, що розумом безжально вбито.
Вона пішла і мертве дитинча
Взяла ще більш ласкаво й сумовито.

Я не кричав: «Кохана, повернись».
Я не чекав ні чуда, ані дива.
До горла правда скочила, як рись,
Розлючена і за неправду мстива.

1966

Коли мені не допоможуть вірші,
То вже не допоможуть лікарі.
У сни свої благословенні й віщі
Я відійду самотньо на зорі.

Тоді прийди, кохана, кроком тіні,
Та серця ти за тим собі не рви,
Що все життя віддав я Батьківщині,
Тобі ж — пучок могильної трави.

Я знаю, мила, це несправедливо,
Та поділить інакше я не міг,
Бо й ця трава так само — вічне диво,
Як дивина найкращих днів моїх.

Дзвенить у зорях небо чисте,
Палає синім льодом шлях.
Неначе дерево безлисте,
Стоїть моя душа в полях.
Як надійшла щаслива доля,
Збудила весняну снагу,
Моя душа, немов тополя,
Зазеленіла на снігу.
Як надійшла любов справдешня,
Хлюпнула пригорщу тепла,
Моя душа, немов черешня,
Понад снігами зацвіла.
Як надійшла і засіяла
Та дружба, що живе в літах,
Моя душа над снігом стала,
Неначе яблуня в плодах.

Де зелені хмари яворів
Заступили неба синій став,
На стежині сонце я зустрів,
Привітав його і запитав:

— Всі народи бачиш ти з висот,
Всі долини і гірські шпилі.
Де ж найбільший на землі народ?
Де ж найкраще місце на землі?

Сонце усміхнулося здаля:
— Правда, все я бачу з висоти.
Всі народи рівні. А земля
Там найкраща, де вродився ти!

Як я малим збирався навеснi
Пiти у свiт незнаними шляхами,-
Сорочку мати вишила менi червоними i чорними,
Червоними i чорними нитками.

Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотнi, в душi моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне - то любов, а чорне - то журба.

Мене водило в безвiстi життя,
Та я вертався на свої пороги.
Переплелись, як мамине шиття,
Щасливi i сумнi мої, щасливi i сумнi мої дороги.

Менi вiйнула в очi сивина,
Та я нiчого не везу додому,
Лиш згорточок старого полотна
I вишите моє життя, і вишите моє життя на ньому.

Це страшно, як людину розпинають,
Не йнявши віри їй, що Бог вона;
Плювками прибивають до хреста
Невинну душу, генієм пойняту.

А ще страшніше, як знімають ката
З охрестя справедливої ганьби,
Навколішки стоять довкруг мерця
І ждуть в мольбах, що він от-от воскресне..

Одна голгофа споконвік була:
Розбійник і творець висіли поруч,
І в темряві не розрізняли їх.

Та ми повинні бачити при світлі,
Де вбитий Бог, а де всесвітній хам,
Що перед смертю розпинав народи.

Все не те, коли нема любові.
Почуття й слова — тріски дубові,
Дні — болящі, немічні старці,
Магістралі — темні манівці,
Яблуневий цвіт — зола летюча,
Небеса — асфальтна сіра туча,
Сміх — петля на горлі, булка — глей,
Пісня —хоч бери і сам заблей!

Ось — любов! Дими — дихання липи,
Почування й слово — смолоскипи,
Дні — невтомні, ясні юнаки,
Манівці — між зорями стежки,
Попіл — крила золотої птиці,
Хмара — поле стиглої пшениці,
Плач — знімає з голосу петлю,
Пісня й хліб волають: «Я люблю!»

Полечу я до Монголії
Та й куплю собі коня
Білого, як цвіт магнолії,
Ніжного, як цуценя.

І назад я аж до Києва
Буду їхать на коні.
Стану, як душа Батиєва,
При невидимій стіні.

І заплачу я від наляку —
Де ж ті храми, де церкви,
Що монгол побачив здалеку
Із-за Волги, з-за Туви?

Ні, не він збивав копитами
Плінту з-під небесних бань —
Підривали динамітами
Твердість княжих мурувань.

Він — під окрики та ламенти —
Бляху золоту здирав.
Хто ж виважував фундаменти?
Хто каміння звідси крав?

Хто ж то застеляв соборами
Заболочені шляхи,
Де ж той хан з думками хворими,
З видом лютої пихи?

Ще димує церква спалена,
В небесах летить притвор —
Тут пройшли батири
Сталіна — Постишев та Косіор.

А за тими багатурами —
Їхня гвардія тверда.
Обжиралась довго мурами
Жадібна святинь орда.

Серце стогне, ніби в оливі
Розгаряченім кипить.
Як же конику — монголові
Розказати, що болить?!

Буває така розмова,
Що ув'язнює, наче кліть.
Темрява розумова,
Як бескид, міцна стоїть.

Буває таке мовчання
Несподіване і страшне,
Що тільки вибух ридання
Від смерті рятує мене.

Буває така година,
Коли повертав глузд
Моєму життю єдина
Усмішка милих уст.

Біля вуликів на землі
Лежить собі дід мій і куня.
І лазять бджоли по його чолі,
Як по розтрісканім зрізі пня.

І лазять бджоли по запалій щоці,
І він лежить собі, як неживий.
Очі його, немов чорні рубці,
Зашиті сивою ниткою вій.

Не ворухнеться його рука —
Нехай беруть собі карий мед.
Дідусь мій до смерті своєї звика,
Як звикає до слави поет.

1965

Біла черешня в небі
Над селом проплива,
Ніби заснулий лебідь,
Під крилом — голова.

Дівчина жде на мене,
Де бринять ячмені,
Веселим брилем ромену
Махає вона мені.

Мрієм про дні прийдешні,
Про те, як станем людьми.
Втім, чуємо, як черешня
Залопотіла крильми.

Біжить під зливою лошиця,
Крізь темні хащі — напролом;
Дощ прогинається, ятриться
Крильми над золотим хребтом.

Вона, мов блискавка червона,
Летить крізь памороку віт.
Вода звисає, як попона,
І б'ється об тугий живіт.

Гуркочуть брили грому в скалах,
Мов неба колеться горіх;
Полум'яніє гриви спалах
Над сполохом очей і ніг.

Вона стрясає дотик тучі,
Води, що в пахи затекла;
А як же їй знести палючі,
Нещадні лоскоти сідла?!

Як винести залізну ласку
Вудил, що розпинають рот,
Слухняності й вуздечки маску
І світ у шорах, наче грот?!

Як може покоритись потім
Душа бентежна і нага
Колючим шпорам, і чоботям,
І блискавиці батога?!

Це я питаюсь — і за спину
Ховаю мокрі ремінці.
А цукру білу каменину
Несу в простягнутій руці.

Ні, відступитися незмога,
А лиш благати: «На, візьми!»
Вона ж моя, ця тонконога
Кониця з білими крильми!

Акації. Бджолині дзвони.
Пшениці колихливий лан.
І маків полотно червоне,
Рвучке і ніжне, мов талан.

Гніздо в колоссі, мов колиска,
Очей твоїх знадливий ляк;
Як шпиль блідого обеліска,
В блакить застромлений літак.

Цілунки стишені й неситі,
Полови сонячна луска;
Як пальми слід на антрациті,
На спині слід від колоска.

18
Не кажуть правди тим, хто помирає,
Ні тим, хто у дуренство впав безкрає.
Брехня із милосердя — раз болить,
Брехня із страху — цілий вік карає.


19
Щасливим був я двічі: як на сіні
Мене віз батько в присмерки осінні
І як відчув, що в мене серце в
Те, що належить тільки Батьківщині.


20
Не смерті я боюсь, а темноти,
В якій не можеш сам себе знайти.
Благословенне світло дня і ночі,
Мисль, у якій засвічуєшся ти!


21
Сильніше за любов злоба горить,
Сильніше за красу вражає бридь,
Але життя росте лишень з любові,
Лишень краса людей навчає жить!


22
Загубить гай принадливість свою,
Як ти наткнешся в ньому на змію.
Сичання тихе здатне приглушити
Мільйони зичних співів у гаю.


23
Ми тільки почали розгадувати світ,
В щілину глянули, як діти з-за воріт;
Чи нам відчиняться пізнань важкі ворота,
Чи вирве нам серця роздорів динаміт?!


24
Колись я думав: радощі — це путь
У світ незнаний із моїх Покуть;
Тепер я знаю: радість — то дорога
До яблунь, що в Стопчатові цвітуть.


25
Ви любите лише себе? Любіть.
Збирайте в серці самолюбства їдь,
Ні! Ні! Вона вас зажене в могили,
Щоб вашим трупом землю отруїть!


26
Із цього поїзда, що так прекрасно йде,
Потрібно висісти, але не знаєш де,
Де станція твоя — така печальна й тиха,
Що вже не чутимеш, як потяг твій гуде.


27
Життя подібне до книжок: одна
Грубезна, та порожня і дурна,
А та, тонка,— мов сонце. Та буває
Все навпаки. Чому? Ніхто не зна.


28
Що більший самолюб і фарисей,
То більше прагне шани від людей.
Він так її приймає обережно
І крадькома, як чайові — лакей.


29
Ще від землі воно не відросло,
не виповзло із мокрих шмат,
А мати іграшку йому —
ах, майже справжній автомат.
І полум'ям воно січе, стріляє в материні
груди —
І мертвим молоком живе
й росте малий невинний кат!


30
На милицях з війни додому він прийшов,
І впала перед ним його свята любов,
І, ногу з дерева цілуючи, шептала:
«О щастя ти моє, о клен мій чорнобров!..»


31
Проходив я і всюди вздовж доріг
Дерева бачив — не зрізайте їх,—
Бо як же я повернуся додому
Пустелею — на батьківський поріг?!


32
Цвях витягнути важче, ніж забити.
Кидати важче, легше полюбити,
І важче в спогадах пройти життя,
Ніж просто бути молодим і жити.


33
Бувало, мати кличе, та дарма,
Я з книжкою сховавсь — мене нема.
І досі голосу в книжках шукаю,
Того, що я зневажив легкома.


34
Відходить все, як золоті черешні,
Серця ржавіють, як в намулі блешні,
Але цвітуть і сяють кожен день
Юнацькі мрії про літа прийдешні.

1
В Хайяма взяв я форму рубаї,
Вподобавши за лаконізм її.
Чи замалу, чи, може, завелику
Одежу матимуть думки мої?


2
Безсмертні всі: цей виховав дитину,
Той пісню написав, хоч і єдину,
А той, що не зумів цього зробить,
Коло дороги посадив ялину.


3
Є люди, як дуби, і є дуби, як люди:
Безстрашно грому підставляють груди,
Щоб немічну берізку захистить,
Хоч знають добре — їм загибель буде.


4
Я з квітами прийшов тебе зустріти
І дуже довго ждав — зів'яли квіти.
О, поспіши, бо можуть почуття
Даремно у душі моїй згоріти!


5
Добро і лихо — світло й темнота;
Та не з пітьми бував сліпота —
Надмірне світло людям очі сліпить,
У темряву їх душі загорта.


6
Життя без книги — хата без вікна,
Тюрма глуха і темна, мов труна.
Крізь вікна книг свободи світло ллється,
Майбутнього видніє далина.


7
Я власну вічність бачу без облуди:
О, де б мене не поховали люди —
Там грудка української землі
З мого зажуреного серця буде!


8
Я лицемірити не можу, як святі.
Сорочки чистої замало у житті.
Потрібно сонця, сірника потрібно,
Щоб віршів не писати в темноті.


9
Дивлюся на берізоньку в зажурі,
Що виросла тендітною на мурі.
Їй теж потрібно рідної землі,
Бо там вона не витримає бурі.


10
Я чув, як серце жалісно кричить,
Щоб ворога лежачого не бить.
А розум говорив мені спокійно:
Затям, що завжди гадина лежить.


11
Ненависть і любов — неначе крила.
Коли одне крило в льоту пробила
Ворожа куля — не склади його,
Бо на однім летіти вже несила.


12
В труді прийде натхнення раз у рік,
Але коли — не знає чоловік.
Щоб тих щасливих днів не загубити,
Потрібно працювати цілий вік.


13
Бувають дивні на землі діла —
Серед зими черешня зацвіла.
Я між дерев довідався докладно,
Що поетеса їхня то була.


14
В криницю старості не заглядай,
Про те, яким ти будеш, не гадай,
Якщо не можеш бути вічно юним,
То замолоду не будь старим бодай!


15
Я у такому віці, що якраз
Було б чудово зупинити час.
Та він скоряється лиш нашим дітям,
Що завжди прагнуть перегнати нас.


16
«Роби добро,— мені казала мати,—
І чисту совість не віддай за шмати!»
Благословенний мамин заповіт
Ніхто в мені не зможе поламати.


17
Я міг би жити радісно й щасливо,
Якби мені вдалось маленьке диво:
Змирити серце з розумом — або
Дізнатись, хто говорить з них правдиво.