Хто казав, що флоксія не плаче?
Її цвіт нам губи солодить.
Квітка – не людина, все пробаче:
Як зламаєш гілку – не кричить,
Тільки соком зелені заплаче,
Тільки листя струсить молоде.
Мов сльоза її жовтогаряча -
Літня злива небом загуде.

***
Тікають дні в тумани теплих снів,
Біжать роки, галопом,наче коні.
А ми, подібні до богів, траву пасемо
В юності осонні.

Це літо наше в осінь перейшло.
А чи вже нашу? То не нам це знати…
Кульбабки жовті стали мандрувати.
Закочували в полі за селом.

Гарбуз одягне сонячний мундир.
А ми вдягнемось дивно не по моді.
Застелемо картоплі повен двір –
Це літо проводжаєм на городі.

Зацвів учора білий гладіолус -
Гречаний вечір медоносить літо!
А джміль-музика знов несамовито,
У пишній квітці муштрував свій голос.

Який незвичний видався на славу
цей гладіолус-шабелька яскравий
А наш музика знову за роботу
Квіткам своїм виводить нову ноту.

2012

На лавах старих, на каштановій вулиці
Йдуть у вирій газети прожитих життів.
Тут старенький дідусь до кота свого тулиться,
Сірохвостий його ж - зрозуміти зумів!

Обнялись, щоб зігрітись. А в листі опалому,
Наче з риби луски, ніби з печі коржів,
Із життя дідуся - кінофільму посталому,
Як любилось-жилось, як зігріти умів.

І здавалося б все. І здавалося б все повернути.
І спалити із листям всі печалі його і жалі.
Тільки час невблаганний -
платівку життя його крутить.
Та ніхто не прослухає більше ніколи її.
По алеї Шевченка, по каштановій вулиці.
Йшов старенький двірник, ніс мітлу і кота.
У очах його сивих вечір осінній щулився,
Й листопадом услід опадали за ними літа.

Ховалось небо в хризантем цвітінні
І першим інеєм пеклися трави.
А у саду моїм зникали тіні
І ніччю ранок вересневий правив.

Ходило попід вікнами безсоння,
Чіплялося сорочкою за вишні.
Спинило сонце золоті віконня
На день новий, написаний Всевишнім.

2004

Тихо плачуть асфальти,
Оповиті дощами...
Поглинають поля збайдужілі шосе.
Он, до неба свічки, що коріннями з нами,
Листям молять за степ
І за всохлі річки.


2007

Серпневий вечір грівся на ослоні,
Мов чолов’яга втомлений присів.
Останній промінь сонця у долоні
Багаттям ночі тихо золотів.

Десь тліли трави, і палали роси,
Я, мріючи, стояла у саду,
Дивилася, як хлопчик голобосий
Квапливо гнав додому череду.

Ховав у Рудці вечір власну втому
І гнав її, як воду під веслом.
А вулиці скликали нас додому –
На мамин борщ і яблуневий сон.

Осіннім дням поклони б’ють дощі,
В міжвіття лізе вітер очманілий.
Прикрийте браму. Тихше… Уночі
Біля порогу холоди засіли…

З фонтану сліз клен п’є гірке вино,
А з купідонами на варті сонні оди,
У безнадії, на прогнилі сходи,
На вхід центральний дивляться давно.

Вся цнота літа – в айстрах і віршах –
Вже відійшла у календар небесний.
Для нас ця осінь більше не воскресне –
В опалім листі спить її душа.

В нічних алеях гріються стежки,
І міст старий, свою зігнувши спину,
Тримає місяць, мов малу дитину,
За зоряного неба пелюшки.

Хто ще в спромозі запалить вогні
Високих ліхтарів в кашкетах?
Маленький принц і вся його планета
Дитинно ними світять у мені.

Живиці тлінної та яблунь пізніх дим –
Озонне небо, розіп’яте в соснах.
В його цілунках нам стає так млосно,
Осінній парк – і ми осінні з ним.

Жебракувало літо у міському сквері,

Стареньким дідом спало на траві,

Куди не кидалось, скрізь зачиняли двері:

Ба, не годяться люди їм старі!

Воно чекало, ставши на порозі,

Розплющило очиська голубі…

І лиш двірник, що замітав на розі,

Ганяв від нього сірих голубів.

І діти! Діти тішились з старого:

Кидали у фонтани камінці.

«Що з літ, то й з розуму», - казали,

А у нього – останній промін

сонця у руці…

І вмерло літо тихо й непомітно.

І панахид не правили за ним.

Невже воскресло, і ось так розквітло…

У білий килим попелястих зим?

Умилось небо зорями осінніми,
І чути десь, як падають горіхи.
Мальовані, мов фарбами олійними,
Сади злотаві вітру для утіхи.

І вже цвіркун своє останнє соло
Виводить тихо між посохлим зіллям.
А в полі соняхи, мов обнялися в коло,
Справляють сонцю золоте весілля.

2004