Зрушує час запізнілість годин,
Промені заходу вечір надвипив.
Ти повертаєш у кожну з глибин.
Хто проказав тобі знову відчалити –
Серце печалити
Чи зупинити?
Кожне стискання і пульс неба вище
В душу вривається оскаженіло.
Місце прощання – гниле попелище,
Згарище всіх зрозумілих знеболювань
Бритвою зголював
Згортки від тіла.
Сутінки містяться поза очима,
Серця тепло як центральне опалювання.
Що нашептали нічні херувими?
Як віддавати невдячні борги?
В кожного різні боги,
Хтозна чи правильні.
В двері каюти постукує виснаження,
Молиться відчай в прийдешність світанку.
Можна пірнути, щоб більше не вистежили
Лиш за бортом не вода а вогонь,
Серце немов каніфоль
Хоче в своє Порто франко.
05.03.12

Коли розвівається дим,
і кавова гуща готує прийдешність -
посеред свободи як завше один,
хоча не останній, ніколи не перший.
І знали б кухонні ножі,
як скрипує серце у клоччя
від змій патетичних вужів
і їхніх настирливих дочок.
Із острахом ллємось заможні і прісні,
а настрій - байдуже, і настрій балконний;
на відстані меж цього тихого міста
не спить у лісах наш старий прикордонник.
І може б все було як доти, за так,
та кожен світанок шукає горища,
мов звичка приблуди чи просто пияк,
повсталий з нічного страху попелища.
Тривожити мусить хоч щось на яву -
як добре, коли тіло душу тривожить,
для повного щастя б купити сову -
розрадницю болю, крий Боже.
І все полягло б у імлистім гіллі,
у порухах втрати скотина сваволя –
та віється вічно сумна Амелі,
міняючи ролі.

2010-2012 р.

http://www.youtube.com/watch?v=i9lwf9Yea7M&feature=youtu.be

Коли розвівається дим,
і кавова гуща готує прийдешність -
посеред свободи як завше один,
хоча не останній, ніколи не перший.
І знали б кухонні ножі,
як скрипує серце у клоччя
від змій патетичних вужів
і їхніх настирливих дочок.
Із острахом ллємось заможні і прісні,
а настрій - байдуже, і настрій балконний;
на відстані меж цього тихого міста
не спить у лісах наш старий прикордонник.
І може б все було як доти, за так,
та кожен світанок шукає горища,
мов звичка приблуди чи просто пияк,
повсталий з нічного страху попелища.
Тривожити мусить хоч щось на яву -
як добре, коли тіло душу тривожить,
для повного щастя б купити сову -
розрадницю болю, крий Боже.
І все полягло б у імлистім гіллі,
у порухах втрати скотина сваволя –
та віється вічно сумна Амелі,
міняючи ролі.

2010-2012 р.

Цвяхи вбивались чужими очима,
Ніби артерії рвалися з них –
Тільки ж мені всі здаються пустими,
Бо не стає лиш зелених твоїх.
Ніби ж сьогодні таке як і вчора –
Відчай, хрущовка, невиспаність з мене –
Побут кімнатний життя запроторив
Знову прожите в мені за даремно.
Вкотре виразність веде на канати,
Щоби зірватись камінням з обриву –
Я ж тебе хочу завжди відчувати –
Хочеш, прийди і штовхни мене в спину.
Більше мовчання і очі іржавить –
Водять за ніс прижиттєві замути.
Ти мій знаменник, пророк і держава –
Значить тобі лиш я зміг присягнути.
Серцю не зрадив, душі не продав,
Пил не пускав через сни приурочень.
Знай, що для мене ти ніби свята,
Знай, що люблю, ну, а власне, як хочеш…

09.02.12

Щодня я думав зле купуючи відому марку,
Читав і кожен раз собі повторював,
Паливши за цигаркою цигарку
По дорозі "серцево-судинних захворювань".
Щодня прораб палив третину пачки,
«Життя –це мить» - глаголив впевненно прораб,
«Курити краще, ніж від п’янки лізти рачки» -
Казав прораб. Помер. Сказали в нього "рак".
В сімнадцять дівчинка "вагітна" не щодня,
То й що, коли на дворі холодно і ноги сині.
Вона палила, після того як її хтось вперше зняв,
І зараз палить заганяючи цей дим дитині.
Я, споглядаючи навколо, волю дав думкам –
Весь хлам з реклами, ніби всіх зурочили.
Читаю пачку, мов захопливий роман:
«Куріння шкодить вашому оточенню».
Нема розрад, хоч наново розписуй індульгенції
Проси прощення і намотуй в вуса думку цю,
Бо тут говорять про "проблеми імпотенції",
Відомі кожному старому жеребцю!
І сенс життя не в прояві цих рим,
Які лягли вкінці рядка не надто бездоганно –
Життя згорає, наче цигарковий дим,
І те, що "всі курці вмирають рано"!

28.12.11 – 07.01.12

Справжня сутність моя – поза очі
Прокрадається попід дахами,
Вперто рани мої кровоточать
Мармуровими злими гріхами.
Не людина, не вірний, а скептик,
П’яний продаж, приблудство й мара,
І немає в мені значить клепки,
Що життя своє так змарнував.
Осіяння єство не очистить
І не змиє набряклого бруду –
Ну то й що, все пройшло ненавмисне,
Ну то й що, що вже більше не буду?
Тихо в’ється мерзотна мармиза,
І доймає моє альтер его –
Певно, треба підкинути хмизу
Аби чернь не дісталась до неба.
Я не здужаю стежку покроїти,
Я не виберу іншу наругу,
Лиш би рани ці темні й незгоєні
Не пішли попід іншу хоругву.

08.01.12

1.
Щоранку помах рук «…Отця і Сина…»
Виходжу в цю придворну каламуть,
Слабку й поламану неначе хворостина,
Чекає, знову потай навернуть
До істини прилеглу близько путь
Злі сили зодягнувшись у скотину.

2.
Пісок у жмені сиплеться камінням
З очей, котрі набралися проваль,
Відводячи від погляду паління
Застиглих комбінацій F4 + Alt.
Невже вОнО проклáде магістраль
По наших душах зрозуміння.

3.
Кричи у тьму, що вже приходить ніч таки
Бо вікна чують як виють собаки,
То значить, напевно, чекати небіжчика –
Непотріб зітхання, примови і факти.
Лиш тупіт коней неземних переляканих –
То смерть наганяє їх впевнено віжками.

4.
Від сорому не бачити вже правд,
Душа кудись ховається в загати,
Бо тіло звичне – на столі ікра,
Вона ж черствіє хлібом чорнуватим,
І більш не зна, кому тут присягати,
За те, що совість хтось від неї вкрав.

5.
Життя – не сіль і не солодка вата.
Ми незнайомці, але всі інертні –
Ікони в церкві звикли цілувати
І бруд купюр у білому конверті.
Твій досвід – переддень твоєї ж смерті,
Але потрібно жити, потім доживати.

6.
тАм вже лунає неймовірна меса,
Прочитують з книжки чиїсь імена,
І всіх об’єднала єдина адреса,
Чи може одна і суспільна труна,
Як жаль, не востаннє цей залп пролунав.
…багато ж війна назбирала репресій.

7.
Вичерпують подих проваллями звихнуті
Від тих повсякденних і стомлених міст,
Бо хтось помилився дверима із виходом,
Бо хтось повирубував зелень і ліс.
Насправді ж ішов лиш один егоїст,
І всім не давав вже можливості дихати.

8.
Гріхами німими любов перекроєна,
В серцях вже зимує незмірна скорбота,
А рани від болю течуть незагоєні,
І погляд людський зостається жорстоким
В очах, де можливо відчути на дотик –
Тече понад міру глибоке болото.

9.
Це все нестерпне часоспоглинання
Міняє на тілах забруднену білизну.
Заходь твоя зупинка скоро вже остання,
Лиш ти цього мабуть іще не визнав,
Кімнатний рух пустелю досі стисне,
Бо кров твоя полине у вливання.

10.
І п’яний кондуктор забуде білет перевірити
В трамвайних вагонах що сунуть давно в нікуди.
Під церквою бабця з долоні проказує «Вірую…»,
А сніг починає невдячно мести,
На цвинтарі ставлять вже нові хрести,
Священики пишуть сумні панегірики.

11.
Так хотілось без стиду розплакатись,
Як ридали над храмами круки,
Мимоволі вітали нас знаками –
За дверима був чути чийсь стукіт.
«не печальтесь, що всіх не вернути –
вам самим це під силу відчути».

12.
Що скажеш про цей твір, величний маляре,
Котрий писала, потай, навмання
Твоя всеобіймаюча небесна канцелярія.
Скажи що варті фарби, скільки талярів
Потрібно викласти, забувши всі звання,
Аби ти блуд цей знову зупиняв?

Ну що тут сказати, йдемо до кінця –
Твій Каїн розмножив усіх нас доволі,
І скніє душа на тілесних рубцях
Не в змозі вернути на праведну сповідь.
Кому ж тут потрібні книжок повні стоси,
Збагачені мудрістю тих, що нема?
На кожне твоє анімоване «досить»
Цей світ накриває гріховна пітьма.
Де повісті відчай німої не згас,
Ми всі зрозумілі – нічого святого,
І шепіт повторень «Христос серед нас»
У наших молитвах пусті монологи.
А що ж Ти хотів – залишаємось ми.
Посеред дороги розтоптана віра.
Сурми, мій блаженний, до людства сурми,
Буди стародавні у серці наспіви.

08.09.11

Цей час тривожить лиш відплатами
І скиглить за скляними стінами –
Поминки наші не відплакані,
Могили наші не відспівані.
Процесії: відправа за відправою
Проходять у замислене відчуження –
Присяга Богу чи дияволу:
Потьмарення в очах твоїх розвужене.
Бо сенс не в тому з ким ти зараз й чим.
Із рук розірване спадає сухожилля –
Мовчить содомно наш Єрусалим,
Ми без поняття: жили чи не жили.
На грані снів, межі добра і зла
Ця стежка стоптана байдужими роками.
В стражданнях ріс. У муках ти росла,
Згрібала жар худющими руками
Моя свідомість – християнство – не іслам;
Зернини щастя порозкидані на каменях.
Я в потойбіччя все тобі віддам –
Ти ж, душу відлікуй розхристану, поранену.

06.05.11

Настане ніч стражданням білим в серці,
Розлука вріжеться і пристрасно роздушить
Усе, що потай ще не було стерто, –
Прощальну мить, що так доймає душу.
І більш ніхто не зможе зрозуміти
Той біль що тихо я візьму з собою
Легкої туги, спраглої мов літій,
Який комусь віддати не дозволю.
Візьми ж крізь відстань, перемови й звичаї
Оцю любов, візьми і вбережи,
П’янку мов вітер, світлу й втаємничену,
Котрою так терпляче дорожив.
Це все зрадливість стін і береги.
Цей світ для нас, ти чуєш, тільки наш.
Малюй усе, тобі що до снаги –
Для тебе ці полотна і моя гуаш.
Бо ж ти мій зміст життя, стискання в грудях.
Без тебе все навколо – лиш одна мана.
Я завжди поряд неодмінно буду,
Моя кохана, ніжна й неземна…

24.04.11

Lilith, так плакав вітер, коли ти мовчала,
Сховавши погляд свій в глибокій далині.
Нас знову розлучали всі вокзали
Крізь шепіт й гордість сонних вітражів.
І тихий щем важкої сталі
Порушить кожен нерв, легкий мов літій,
Пройме ці стіни, тугою роздавить,
Тобою серце змусить знов боліти.
Чекання скрапує в моїх іржавих ринвах,
Судомить волю неозорих споглядань.
Я ж клятий потяг в самоту не стримав,
Коли він рушив в непроглядну рань.
Відмолю час і цей двотактний спокій.
І хай шкребуть на душу тлін і злидні –
Прийти хоч в сни до тебе одиноким,
І, так же хочеться, тобі потрібним.


29.03.11

Не мете до сміху злякана метелиця,
Не біжить з-під ніг посипана земля,
Лиш дівча ніжненьке біля мене телиться,
І дурію тихо коло неї я.

Що ж тобі не спиться, місяць же уповні,
Зашпорами входить холод в босоніжки,
І твоя спідничка по моїх долонях… –
Ти ж говориш: «Трішки, милий, трішки…»

Кліпають невинно карі оченята,
А колготки трісли, дали вже очко,
Лиш тобі, паскудна, на все це плювати,
А мені тим більше зараз все одно.

Каблучки знімаєш, як завжди, не вперше,
Ручками милуєш кучері свої,
Від тих цнот миттєвих я в тобі відмерший,
Як з кульбаби бджоли майже всі рої.

Ти ж маленька ніжність, підліткове стерво,
Віддалась, огидна, крізь облуду фраз,
Мама взнає – зробить тобі справжнє мерво,
Але ж ти говориш: «Було і не раз!…».

Завтра підеш в школу, у критичні дні,
І співати будеш у народнім хорі,
Плакатимеш в нóчі під сумні пісні.
Згадуючи миті зі своїх love-story’s.

21.12.09

Вбий мене з несили, роздратовано,
Проткни кришталь нагостреним ножем
За те, що я тебе не заслуговую,
За те, що я кричав тобі je t'aime.
Поглянь, роззирнись, тут усе вже розтрачено
І очі мої розітруться в пісок,
Бо в мороці серце, а темінь в збагаченні,
І спраглий води не попросить ковток.
Я шляху не витримав, долею зраджений
Совість продав в тихій сивій сторонці,
Не зможу вернутися з неї принаджений,
І більше не гляну на сонце.
На грані відчуження в сором затоптаний
Де прірва, не видно різниці гріха,
Я слухаю довго й замислено проповідь,
Хоч знаю, в неприязнь її зустрічав.
Усі ці блокноти, записки й статистику
Скільки містилося тут достеменно,
Вже йдуть, хай читають, надовго їм вистачить,
Я чую їх кроки, вони вже по мене.
Ні болю, лиш туга гряде без підстав,
А шрами з душі виступають на тілі.
Ти в храмі Господнім лиш свічку постав
І вистачить двох жовтих лілій.

11.02.11

Не шукаю з неприхильників сестру чи брата,
Не подобається, може, то зійди з дороги –
Я іду вперед , не дивлячись під ноги,
І в наступнім кроці можу розтоптати.

Не мозольте очі – це моя палата,
Сам один у полі воїн-егоїст –
Йдіть у брід по двоє, там канатний міст,
Тут немає разом що втрачати.

Як дістали совість, розірвали вщент,
Залишився в домі непроглядний лемент
І немає в тексті звуків, морфів, слів.

Засипають в горло зріджений цемент,
Там де було серце, зараз тільки крéмінь –
Так розпорядився заздрості посів.
10.11.10

В таку погоду можна тільки пити,
Мрячить, і тіло бродить як фантом.
Я тінню зрадництва по горло досі ситий,
Мов п’яна осінь, що вовтузить до вікон.

Голодна юність застигає в передмісті,
Квилить собакою, скавчить під’їзд, квартира.
Бетонний крик у вікна слів пронісся,
Засів у відчай, в тугу, що накрила.

Самотня пам’ять наливає щось у склянку,
Не гріють труби, завоздушило тепло,
Я дім закрив, на двері звісив клямку:
20-го опалювальний включиться сезон.

Зірватись з місця, вийти в двір пасторій,
Шукати погляд з тих блідих облич.
Я ж знову, осінь, анонімно хворий,
Ти дощ в калюжах не чіпай, облиш.
26.10.10

Коли розвівається дим
і кавова гуща готує прийдешність
посеред свободи як завше один
хоча не останній, ніколи не перший.
І б знали кухонні ножі
як скрипує серце у клоччя
від змій патетичних вужів
і їхніх настирливих дочок.
Із острахом ллємось заможні і прісні
а настрою пофіг і настрій балконний
на відстані меж цього тихого міста
не спить у лісах наш старий прикордонник.
І б може все було як доти, за так
та кожен світанок шукає горища
мов звичка приблуди чи просто пияк
повсталий з нічного страху попелища.
Тривожити мусить хоч щось на яву
як добре, коли тіло душу тривожить
для повного щастя б купити сову
розрадницю болю, крий боже.
І все б полягло у імлистім гіллі
у порухах втрати скотина сваволя –
та шляється вічно сумна Амелі
міняючи ролі.

19.04.10

І враз зупиниться чужий секундомір,
Термометри захлинуться у градусах від цельсія,
Історії хвороб закриють до тих пір –
Труба – довідник – похоронна процесія.
І вийде серед степу благовіст,
Чи може лиш зухвалий злочинитель,
З сільських таверн, корчмівських теплих міст
Підуть тіла в останню їх обитель.
Не вистачить повітря і легень
Як завше наплювавши на прийдешність,
Оману-ніч міняючи на день,
Без сліду у минуле, хоч не вперше.
Залишаться пустими й нерозвитими
Заручники новин й комунікацій,
І в цій долині як колись дощитиме,
Вони ж пройдуть і так й не роздупляться.
Характеристика прозорість засифонить у сприймання,
Уміститься в перелік фраз між «вмер… і …жив»,
Так ніби знов з дистрофічками баня,
Так ніби знов морозили моржів.
Хоч приступів пітьма на бідну голову
Не стане схожого чогось до милосердя,
Бо вже поснули п’яні кардіологи,
На відстані підстав до мого серця.
Манитиме безвість і слід аналогій,
І босий чекатиме знак секундант,
Без слів і підстав, без відвідувань блогів,
Затак, почитавши важкий прейскурант.
І свічку пітьма не задує з понижень,
Бо й так повертатись напевно вже влом,
Маршрут помінявши сто п’ятниць на тиждень,
Як завше – тринадцятих заднім числом.

08.07.10

Ніхто не ввійде у прочинені двері,
Не скаже «як справи» чи просто змовчить,
І сірий піджак в кольоровім етері
Одіти чи зняти в чужу середмить.
Ця пісня чи просто настійливий стукіт
Вливається болем крізь піну повстань
Не буде ніколи пройнята, почута
І тихо відійде у шепіт зітхань.
Нірвана самотності душу волочить
Німу і пустинну немов божевільну,
І було б все просто, та квилить неспокій –
Кидається в погляд роздільний.
У безвісті більше нещастя й розпусти,
Хоч деколи ми і живемо злиденно,
Та є сподівання, гріховність відпустить
Забутий для серця нещасний священик.
І було б все добре, не треба запитань,
Спустошили совість, згубили в пітьмі,
Бо ми ж пов’язались із їхньої ниті –
Здається повірили в казку чи міф.
І скільки ж пройде тих років серед часу,
Залишу надію, хай ще поживе:
Знайти серед пакостей наших-ненаших
Щось дійсно душевне, можливо святе…

04.05.10

В’ється рутина у простори мідні,
З розуму сходиш зриваючись в плин,
Може, для когось ще бути потрібним,
Може, нікому ніким.
Правда, що істина є за горами –
Досить ходити до різних кравців,
Що обшивають цю плаху над нами:
З білого в чорне, із радості в гнів.
Крик і мовчання – суміжний супротив,
Більше омани і більше брехні,
Слово розпродане в попіл за дотик
В посмішці винній або в сум’ятті.
Терен на голову, зраду у пам’ять,
Скільки ж примхливості, зверхніх образ,
Хтось в запитаннях шукає провалля,
Хтось в пустоті нечистотний екстаз.
Символи в серці порізані, зранені,
Каменем строщені в білий пісок,
Тільки сипучість зрадлива, споганена
У дев’ятнадцятий виразний крок.
Час егоїзму, у ньому обитель
Тих зрозумінь, мов облуда страждань –
Мить замість вічності цінно прожити
Лиш без хвороби і без нарікань.
Серце схололе у темінь просилося
Крізь запопадливість в морок від ран.
Нам залишилось чекати до милости
І сподіватись, що змовкне орган.
19.03.10

Серед тих розмитих світлом меж,
Розумієш, що не треба цих прелюдій,
Я ж також, нажаль, із них я теж –
Щось на кшталт голодної приблуди.
Так, можливо всьому є ціна,
Ми заручники своїх незримих еґо,
Тільки зовні все повік дарма,
Навіть більше супер-стар чи мега.
І не треба так молити завтра, –
Скільки в світі щастя, стільки й в світі бід,
Споглядаючи, тобі хтось тихо заздрить,
Споглядаючи, плює услід.
Ці хвилини надто довгі без смирення,
Я ж також не відаю про час,
На зчерствілий хліб малиновим варенням,
Мов на душу тілом із прикрас.
І не варто жити без ілюзій –
Це щось більше ніж буденний мізер,
Знати б, де насправді вірні друзі,
Вороги, байдужі, жертви візій.
Серед лих і просто супокою
Розумієш світ крізь спалені листи…
..................................
Я хотів би навіки лиш бути з тобою,
У житті і деінде лиш ти.

Нитка тягнеться невиразними строфами,
Відчуваю сивий біль і в серці щем:
Плаче вітер над страждальною Голгофою
Гострим і косим дощем.
На хрестах безжалісно розіпнуті
Три злочинці, серед них один,
Що помер заради вічності,
Той, хто звався божий син.
І гроза вривала відчай слізно,
Мов кричала до сліпців земних –
Тільки пізно, тільки надто пізно,
Хоч і зраду Він простив.
І пішов на зустріч дня і світла,
Перейшовши в тридцять три дорогу,
Що назвалася гріховним світом,
Що веде прозрілих ще до Бога.
Там стояв глухий байдужий натовп,
Той, що зрадив, той, що засудив,
Чи ж невже я дійсно їх нащадок,
Їхня кров, земля через віки?..
Терен в’ївся в душу, мов розплата,
Нитка тягнеться поволі серед мли,
Намагатимусь її не розірвати,
Лиш за гріх мій, Господи, прости.

В ідилію розписану сповна
Ми рахуватимемо в небі зорі
В одній палаті край вікна,
Хворобою одною хворі.

Заблудиться у серці хтивість,
Розмай потоне в дивних нас,
Таких без розуму щасливих,
Забутих вічністю про час.

У тебе блуд, а я в склероз
Лиш починаю знову жити,
Крізь лікарняну звабу доз
Щодня нову тебе любити.

А ти щоночі ходиш в сни,
У світ феєрій, в страх фатальний,
Говориш, я тобою снив,
Говориш, що приходив Сталін.

Таке життя без сліз і такту:
Моя богиня, я твій вуду,
Єдине жаль, і це по факту,
Що завтра знов тебе забуду…

Останнім світлом лампочка погасне
В душі, яка розкрила всі секрети,
Тьмяніє все, що звалося «прекрасне»,
Лишаючи одні знайомі силуети.

Полинути в думки і пошукати спокій,
Піти слідом зневіри у чужі життя,
Коли ще хтось один із випадком наврочить,
Коли отим для себе буду я.

І сниться кам’яна розбита годівниця,
Куди вже не летять розхристані птахи,
Чому ж оце мені у повен місяць сниться,
Що скажете на це, німі кати?

Це видиво примар на чорно-білих стінах,
Ці поштовхи у серці затерпають вже, –
Від мене повідходять посивілі тіні,
Мене з собою пристрасть світом поведе.

Не думаю, що осінь ще прийде наївна,
Не бачити мені Твого у відстань раю,
Ти дай мені на мить оту, що так потрібна,
В хвилини каяття, благаю…

У час п’янкий, суцільновічносмертний
Не хочу з чистого листа все починати,
Бо кінчився давно папір офсетний, –
Його щодня не стало вистачати.

Залежність від незручності достатку
Мене вже більше не гризе,
Ця група крові: резус фактор
В чотири мінуси призер.

Омана злих карикатур
Вже очі пізні не потішить,
Натхненням вуличних придур –
Нащадків Вінчі й Мони Лізи.

Із часом вногу вже не йду,
Не маю впевненості в кроці,
Її зламав я на біду
Давно в двохтисячному році.

За розвитком мені не вгнатись,
Такий незвичний сателіт,
У погляд сорок шостої палати,
Де друзі - капельниця й костилі.

Розлетілось щастя на малі частини
І ілюзії крихкі повстали в монументи,
Я в останній розпач вже тепер полину –
Я боюся жити й не боюся смерті.

Виливало горем із душі терпіння
Неживим розлитим криком безнадії,
Проросло нечисте це в землі насіння,
Що давно у полі бур’яном видніє.

І пішли стежками страху горизонти,
Імпресивним болем душу обвива,
Де не було світла, де не було сонця,
Лиш в тіні видніла там твоя фата.

Ти відкрила очі, полонила розум,
Поселила в погляд лиховісну суть,
Заспівали в холод божевільні грози –
Це вони у прірву вже мене несуть.

І моя катівня вже стоїть з косою,
І горять пекельні тління смолоскипи,
Як же я не хочу бачитись з тобою –
Я боюся смерті, я ще хочу жити.

Крізь дощ забутих сліз
Ми вдаль дивились одиноко:
Твій жалю зрілий сентименталізм
І мій модерн у вигляді бароко.

На дві дороги розділили нас:
Одна на гравій, інша на пісок,
Де спалах монотонний у вікні погас,
Хоча до нього був один ще крок.

Старі листи, бажання їх роздерти,
Хоча вони давно вже віртуальні,
В екрані нерозкриті два конверти,
У загадки електрики убрані.

Голодна проза завжди на сніданок,
Банальність у поезії ще ближче до вечері,
Коли твій запах стукає на ґанок,
З тобою входить непомітно в двері.

І я готовий розірвати цю «любов»!
Заради неї сяду я за ґрати,
Щоби не чути цих нудних розмов,
Аби тебе ніколи вже не знати.

за мотивом улюбленої кінострічки...

Життя, мов мить чужих історій,
Життя, мов помах вільних крил –
Шедеври доля вічні творить,
Де ми лиш тіні, тіні й пил.

Усім колись всміхнеться смерть
Наснагою легкого літію,
Зведе знайому круговерть,
І ми всміхнемось їй у відповідь.

Доріг розчинних розляглось,
Одна із них веде до істини,
Сьогодні ти, а завтра хтось
Із глини вийшов й знову змішаний.

Звитяг багато, щастя й слави,
Достатньо болю, зла і бруду,
Що слабкість тіла звично вабить,
Несе у собі сіру згубу.

Усі пройдуть далекий шлях,
Омитий нерозривно втратами:
«Лиш честь душі, все інше прах», –
Остання воля гладіатора.

Обираючи шлях і банальність подій
Не тримай ти синицю у тихих руках,
Крізь задушливий шепіт надію розвій
Журавлиним ключем на свій сором і страх.

У хиткий небезпечний суміжний політ
Дай відчути ковток неземної свободи,
Залишивши далеко натруджений слід,
Що у пам’ять життя переродить.

День-крізь-день відчуває своє майбуття,
З ними тягнеться в вирій судомності нить,
Обірви те знайоме й сумне співчуття,
Що у відстань лишитись велить.

І прив’язаність цю розділи на роки,
Що полинуть у спокій невтомленних снів,
В чистім полі багаття розлук розведи –
Цим ти вічність часів відігрів.

Те що було, полине кудись в догоди
І потоне у відчаї стомлених фраз,
Це згадали про них лиш з тобою вже ми,
Але завтра вже згадувать будуть і нас.

Всі ми одягаєм непристойні лати,
Часто уквітчаючи чарівними перлами-
Але як же хочеться вміти прощавати
І хоч раз у вічі бути милосердними.

Та біда приходить вічно не одна,
Завше тверезієш в непристойній ноті,
Коли сором серце дивно спеленав
В десятини грішні або навіть соті.

Струмом обвиває звично вдогоди,
Теплим і прискіпливо обвіяним обманом-
Не чекай ніколи щастя чи біди,
Бо вони приходять пізно й зовсім рано.

Погляд обтікає зимове проміння,
Холодом весняним віє здалека,
Уві сні кричу обірване "амінь" я,
Що молитвою душі давно плекав.

І розтерзані думки потонуть в небосхилі,
Я стою з життям, наче вже над прірвою,
Океани болю щастя перемили,
Де слова, що шепчуть застаріле "вірую".

Відчули руки дотик зради
Моральних болів зла і бруду,
Мов плід ошуканої вади
І вирок замкненого суду.

Стальні штики і проріз в серці
До крові розривають рани,
Де погляди обвуглені і черстві
Будують знаки домоткані.

Сліди Іуди грішні та розтерзані
І тінь душі давно старого Каїна
Вертає очі сліпонедовершені
В таке знайоме віддане покаяння.

Іде на прощі сліз несамовитими
Самотня постать днини кроками,
Свідомість поламана плитами,
Бетоном залиті останні докази.

Тікають у відчай дві різні фази,
Зігріті з чужих не розтертих долонь,
Неначе бояться прокляття прокази,
І дивляться вічно на воду й вогонь.

Я йшов безмежним вільним полем,
Мені назустріч йшла вона,
Чарівносильною ходою,
Глибинне серце обійма.

Її осяйно ніжні очі
Дивились тінню диких сліз,
Твоя усмішка – теплий злочин,
Твої вуста – невдячний гріх.

Невинність в погляді твоєму,
Нерукотворність різних доль,
Троянд прекрасних злого реву
І заздрість пафосних тополь.

Твоє оздоблене волосся,
Мов сонця промені стрімкі,
У щастя погляд все возносить
І розбиває сум в імлі.

І хто створив тебе такою,
До кого серце вічно лине?
Я завжди поруч йду з тобою,
Душевнорідна, Україно.

Блукали променями років
Наскрізні вільно крилі тіні,
Вливались образом пророків,
Слідами розбрату і ліні.

Завжди снували одиноко
За світом праведних світил,
Ковтали жорна вічний спокій,
Його забутий болів пил.

Гонитва стоптана століттям,
Осквернена ганебним прахом –
Покинене голодним дітям
Наслідування влите жахом.

Розмішаний судоми попіл
Не вартий краплі чистих сліз,
Похований в глибокій ноті,
У серці віддано проріс.

В безмежності людських історій,
У складності усіх склепінь,
Де біле й чорне – щастя й горе,
Де світить сонце, я байдужа тінь.

Спи, моя доле, засни,
Йди непорушно зі мною,
В даль, срібну даль віднеси,
Ніжно візьми золотою рукою.

Спи у безодні бажань,
Спи у холодному світі,
Знай, вже біжить біла лань
Серце байдуже зігріти.

Спи і лети до небес,
Спи і прямуй до весни –
Казки незнаних чудес,
Що заховались у сни.

Спи. Бачиш небо горить,
Ясно і ніжно страждає –
Це твоє серце болить,
Це твоє серце кохає.

Спи, не зважай на слова,
Ти не зважай, що це був тільки сон,
Знай, ще надія жива,
Серце ще тане у полум’ї грон.