Сумом серце моє огорнулось,
Коли раптом сказав, що ідеш.
Болем тіло чомусь стрепенулось:
Тільки завтра до мене прийдеш.

Я сказати про тугу не вмію,
І боюся поглянути в світ
Тих очей, у котрі я не смію
Зазирнути. Зітхну лиш услід.

Ти далеко. Ніколи
Не пригорнеш мене.
Ніби в замкнутім колі
Все життя промайне.
Я дала тобі слово
Та життя не стоїть -
Проти волі раптово
Повертається вмить.
Я тебе забуваю
І чуттями всіма
Потихеньку звикаю,
Що тебе вже нема.
Граєм ми свої ролі,
Лише серце болить,
Не витримує болю
І до тебе летить.
Повернися, благаю!
Не барися, не жди,
Бо навіки втрачаєш
Ти мене, назавжди.
Я не прийду ніколи,
Хоч стомилась одна.
... В зачарованім колі
Все життя промина...

Не вір словам, Галиночко, благаю,
Коли тобі хтось пада до колін
І каже палко: я тебе "кохаю" -
Це означає: тіла просить він.

Слова його - немов зрадлива осінь:
За хвилю сонце зміниться дощем.
Була ще вчора в небі тепла просинь -
А нині в серці - заморозків щем.

Осіннє сонце світить та не гріє -
Оманливе, холодне і чуже.
Воно любов вернути не зуміє,
Якби й могло, то, мабуть, пізно вже.

Слова, слова... які вони приємні,
Такі прекрасні, ніжні і легкі
І так шкода, що всі вони даремні -
Закохані, солодкі і гіркі.

Не вір словам, не вір ти їм, дурненька!
Ну що дає той шепіт і дурман?
Не воруши і не буди серденька,
І не роз'ятрюй незагойних ран.

Було так важко гнатись за любов'ю,
А я хотіла все таки догнать.
Хоч серце обливалось моє кров'ю,
Навчилась я чекати і прощать.

Хотілося по-справжньому любити, -
Твоїх очей, коханого лиця.
Хотілось в серці ватру запалити
І так пройти до самого кінця...

Для кого я не знаю, і навіщо
У серці запалила той вогонь.
Від нього залишилось попелище,
І сивина торкнулась моїх скронь.

Я так хотіла чистого кохання -
Без фальші, щоб забути про печаль.
Та це всього одне лише бажання...
А з серця ще не витягнули паль.

За вітрами - хурделиця,
А коханий мій жениться;
Плаче сивая горлиця -
Інша к серденьку горнеться.

Замело всі стежки і дороги, -
До самотнього мого порогу;
Вороги веселяться, радіють,
Що боротись не в силах, не смію.

О, мій милий, коханий, прийди,
Я благаю - до неї не йди,
Обійми, пригорни, проведи...
Ти мовчиш. Облітають сади.

Десь за обрієм тануть сліди -
Ти відходиш. Ридають сади.
І назад вже нема вороття...
Забуття.
Забуття.
Забуття...

Я іду через будні своїх почуттів
Крізь тумани в незвідані далі,
Дивний голос нізвідки сюди долетів -
Мене кличуть до себе печалі.

Обминаю я бруд і калюжі життя
Темний морок мене огортає.
Я вже ніби - не я: за межею буття,
Де земних почуттів вже немає.

Не тривожать мене злоба й темрява зла,
І навколо немає нікого.
Лиш будинки чудні і чужі без тепла
І заплетені смутком дороги.

Але раптом - довкола немов розцвіло:­
Досконале, яскраве і чисте
Я побачила світло, відчула тепло.
На душі стало легко й врочисто.

Заворожено я до межі потяглась -
Заніміла, безвольна, щаслива...
Раптом зникло усе. Я прокинулась враз.
...Лиш ридала на вулиці злива.

Смуток серце моє огортає,
Я ж благаю його заспівать,
Чому ж більше воно не кохає,
Заставляє мене лиш страждать?
Я гадала, що легко любити,
І навколо буяли сади.
Не судилося. Встиг обтрусити
Вітер листя, замести сліди.
Знаю, там, за туманом, далеко
Ходить десь половинка моя.
І хоча будувати нелегко,
Та до серця звертаюся я:
­­­­ - Затремти, закликаючи долю,
Хай на зло цим холодним вітрам
Повернеться, верне мені волю.
...Я сама зруйнувала свій храм...
І збудую сама новий храм!

Листя падає з клена
І шалено летить
Нам зустрітися треба,
Милий, хоч би на мить.
Вітер листя жбурляє,
Замітає сліди.
Та кохання немає,
Де поділось, куди?
Вже чужі ми з тобою,
Розійшлися шляхи,
Поміж нами стіною
Стали наші гріхи.
Хочу їх обминути
І зустрітися знов,
Про печалі забути,
Повернути любов.
...Вітру пісня студена
І багряна земля...
Листя падає з клена -
І кружляє, кружля...

Поможи мені мамо, вернутись туди,
Де дитинства мого загубились сліди.
Підкажи, як вернутись в далекі роки,
Де закриті дороги й забуті стежки.
Хочу ще раз відчути той трепетний щем,
Розпуститись, мов брунька, під теплим дощем
І купатися в щебеті, пахощах трав,
Пити промені ранку й вечірніх заграв,
Де тихесенько вітер для квітки співа
Колискову про місяць і різні дива.
Хочу лихо забути, щасливо рости...
Розкажи мені казку, матусю, і ти.
Я заплющую очі і чую крізь сон,
Як серця наші б'ються, і їм в унісон,
Я, мов птаха, злітаю - й ніяк не злечу...
- Пропустіть у минуле, прошу вас!!! - кричу,
Та злетіти мені, певно, вже не дано...
А було, а було ж... У дитинстві, давно,
Я злітала під хмари, де сонця пісні
Зігрівали щасливу мене уві сні.
Я дивилась, розправивши крила свої,
Як запилюють гречку бджолині рої,
Як журилась калина, подруга моя,
Розуміла що сови пугикають я.
Там було мені легко - без фальшу і слів -
Тільки місяць і зорі, і ночі без снів.
Завжди бачила правду, добро і любов.
Повернутися хочу, відчути це знов.
Де ви, міфи й легенди! Я вірила вам!
А душа, мов забутий спустошений храм,
Де ні свічки, ні навіть ікони нема...
Там я ходжу немов би глуха і німа -
Поклик тиші не чую, немає і слів...
Але часом вночі мені мариться спів,
Твоє серцебиття і у пахощах сад...
Забери мене, мамо, у казку, назад...

Самотня весна ніжне листя зелене
Голубить, ласкає промінням й теплом,
І люди проходять щасливі повз мене -
Весною всміхається доля лиш двом.

Тому не люблю я весняної повені:
Хлюпоче самотність в душі через край.
Вклоняюсь холодній задуманій осені,
Що серце остудить, як в кухлику чай.

Не можу всміхнутися, весно, тобі я,
Бо бачу кохання лиш тільки у сні.
Ти вкрала у мене останню надію
І серце безжально розбила мені.

Закутає осінь кудлатими хмарами,
І, може, й мені подарує любов.
Тому огортаюсь осінніми чарами,
Чекаю кохання я знову і знов.

Квітує весна, і забутий вже нами
Проходить повз мене закоханий світ.
Лиш я заридала гіркими сльозами,
Бо щастя мого загубився вже слід…

Я дивлюсь у вікно,
і мене огортає журба.
А навколо – зима
і усе від морозу завмерло.
Вже минулося все:
зустрічання, розлуки, ганьба,
Тільки спогади ще
про минуле кохання не вмерли.
А навколо сніги
замітають останні стежки.
Та не здатні вони
заморозити люблячу душу.
Не судилось разом
нам пліч о пліч пройти крізь роки.
Поміж нами сніги,
на які я дивлюсь непорушно.
Ми літали удвох,
та зламала крило восени,
І зимую тепер,
і сумую тепер за тобою.
У кімнаті – тепло.
У кімнаті чотири стіни
Переповнені смутком
як сивий полин – гіркотою.
У кімнаті – спокій.
Залишилися - киця і я,
Залишаєшся й ти –
у душі незагоєна рана.
У хурделицю цю
тихо плаче хтось – вітер чи я.
І шепоче у ніч,
закликаючи:
- Де ти, жаданий?