«Мій тато не читає моїх віршів…»
Народилася, хрестилася й росла в смт. Талалаївка на Чернігівщині. Вчилася в Чернігівському музичному училищі, а тоді і в Ніжині на піаністку. Лавреат кількох літературних та музичних конкурсів, автор трьох поетичних збірок.
- Олено, гадаю, розмову варто розпочати з того, як усе починалось...
Ну, це всі знають - все почалося зі Слова, як було Богом, а потім Авраам полюбив ой, пробач, - народив Ісака, Ісак народив Якова, а Яков народив узагалі таку купу народу, що й порахувати годі – і всі хлопчики. Тож коли трохи пізніше мій тато зустрів маму на городі – вони копали картоплю, і теж за деякий час з’явилася я - можна стало говорити про рівновагу чоловічого й жіночого начал у Всесвіті. (сміється) Тато, до речі, у школі писав вірші, навіть надіслав добірку до районної газети, але там їх не оцінили, вказали на всі недоліки й повернули поету-початківцю. Щоправда, поштар помилився і віддав лист його однофамільцю. А той на все село розтриндів, що Ванько Степаненко у них віршомаз! Це спровокувало стійку антипатію до поезії в тендітній душі хлопця – з тих пір тато не читає віршів. Навіть моїх.
- Активно публікуватися Ви почали на зламі століть. Окрім того, добірка Ваших віршів увійшла до антології поетів–двотисячників «Дві тонни». Тож до якої літературної генерації Ви себе відносите?
Їй-богу, такі запитання завжди примушують мене шарітися. Як не соромно, але я не можу на них відповісти. Ну от спробуйте запитати у дерева, до якої породи воно саме себе віднесе. Хоч до ночі стійте, а відповіді – катма. Бо ж на те є спеціальні люди, ботаніки, садівники, дендрологи, дроворуби та меблярі, нарешті – вони собі з’ясовують, а дерево собі росте. А я собі пишу, інколи почуваючись у якійсь генерації вільно, переважно ж природно дихаючи поза всілякими класифікаціями.
- Доля митця – річ прогнозована чи тут можливий відступ від правил?
Не знаю, наскільки правомірна така постановки питання - правильна долі митця. Жити весело й померти молодим? Жити бідно, але чесно, і бути похованим у спільній могилі? Отримувати державні нагороди, наступаючи на горло власній пісні, аж доки вже ніхто не згадає – а чи була – пісня? Писати що заманеться, але в стіл? Доля митця вибудовується в момент його вибору вектору руху і змінюється з кожним поворотом його творчості. Про себе можу сказати – пишу, коли пишеться, коли не пишеться, не пишу, і щаслива з того.
- Ваша книга «Третя Атлантида», що вийшла друком у видавництві «Факт», справляє враження візій з минулого, теперішнього і навіть потойбічного.
Як на мене, будь-який поетичний твір є віддзеркаленням певних внутрішніх ландшафтів свого творця, така своєрідна мапа, де простір і час вимірюються геть не за звичною шкалою координат, а живі й мертві нарешті можуть не почуватися розлученими.
- «Я виводжу «Любов», що читається словом «Страх», «Бо любові нема – лиш долання тяжіння земного» - обидві цитати з Ваших віршів. Наскільки образ Олени Степаненко у текстах відповідає образу Олени Степаненко у житті?
Не знаю – я ніколи не відміряю, скільки грамів Олени Степаненко переходить у вірші. Але таки є грішок, у кожній з моїх героїнь є трохи від мене, а в мені – від них.
- У кожного літератора, мабуть, є улюблені автори, поети та письменники, на яких рівняються, або ж намагаються перевершити. Чи є у Вас такий список, і чи змінний він?
Ой, як згадаю… Коли мені було років так із 17, я просто фанатіла від Марини Цвєтаєвої. Але як істота твереза й самокритична, досить швидко зрозуміла, що перевершити її не зможу, хоч би зі шкіри вилізла. Покинула писати, років на 4, аж поки не зрозуміла, що у мене своя мова, у Цвєтаєвої – своя. Почала писати українською, і більше змінювати мову не збираюся. Дуже люблю Каммінгса, Еліота, Донна, Клоделя.
- Марія Кривенко в одному із своїх віршів зауважила, що «Українським поетками в минулому жилося важко… Українським поеткам сьогодні живеться не так погано…».
Не знаю, це якийсь нездоровий радянський стереотип – поет чи поетка, якщо він справжній поет чи поетка - повинні бути гнані і голодні. Я вважаю, що людина – талановита людина – завжди може знайти, куди докласти свій талан, щоби цілком зреалізуватися, і в мистецтві, і в кар’єрі, і в особистому житті. Звісно, існують перешкоди суто об’єктивного характеру, але них до і треба ставитися, як до перешкод, тобто – долати.
- І наостанок побажання читачам від Олени Степаненко.
Я хочу побажати, щоби ви мали бажання – не знаю, ясного неба, миру в усьому світі, вічної любові, незмінної весни, перевершити нарешті Марину Цвєтаєву чи стати космонавтом. Бо світом рухає наше бажання здійснення й творення чогось, чого раніше ще не було. А коли я перестану бажати – нехай мене закопають двічі, щоби інфекція не розповсюджувалася світом.
Розмовляла Наталка Пасічник
"Інша література. Наталія Пасічник"
Прокоментувати
Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --