ЗЕМЛЯ ПОЦІЛОВАНА ДЕМЕТРОЮ
Геродот із Галікарнасу не переймався українською національною ідеєю, коли у супроводі досвідченого торгового кур’єра рушив від Ольвії, на північ, у край варварів хліборобів. Його вела більш велика загальносвітова задача: якщо не обійти, то хоча б обійняти розумом і словом усю Ойкумену, відокремити вимисел від історичних реалій, зважити на участь великої Еллади у тих ойкуменічних, особливо персько-грецьких військових подіях. Попри те, він відчував ще й покладену Дієм на нього місію – дати людям одних країв істину про людей інших далеких країв. Ця остання думка була наріжною. Вона, як ніс корабля, розрізала хвилі тривог і небезпек і несла його людськими світами до шляхетної мети. Всі страхи й труднощі, пов’язані з мандрами, котрі то з’являлись, то зникали на його шляху, ніби хвилі, зрештою ставали буденними, звичними. Єдине, що невідступно непокоїло піонера Історії, скрізь переслідувало, до якого б народу-племені не завела його доля, було відчуття безсилля вмістити, дати повний лад об’єму інформації, який на нього звалювався, ув’язати місцеве із загальним, реальне з міфічним. До того ж, обійти увесь всесвіт смертному чоловікові – несила. Він не бог, не герой. Доводилось постійно вибирати між чужими повідомленнями та інформацією «на власні очі». Він ненавидів цей компроміс, але йшов на нього чи не щодня.
Ось і теперішня мандрівка виникла внаслідок такого компромісу. Довелось вибирати між плаванням на південь до Херсонесу і таврів, і походом на північ до скіфів орачів. Переважив, з ряду причин, гіперборейський напрямок. Про таврів же він накидав кілька речень для майбутньої книги зі слів еллінів ольвіополітів та калліпідів*. Ці, останні, велике поселення котрих, подорожні залишили позаду кілька годин тому, взагалі наговорили про таврів сім бочок арештантів. Всюди вчувалась, і чим далі від таврів тим більше, пародія на відому драму Еврипіда «Іфігенія в Тавриді». Геродота не вдовольняла вся та, явно упереджена, необ'єктивна еллінська інформація про Таврику, але іншої не було… і вже не буде.
Усе ж калліпіди не так непривітно були налаштовані до далеких таврів, з котрими їх ніщо не пов’язувало, як до своїх південних сусідів і співвітчизників еллінів припонтійців. Та це й зрозуміло: злиденний еллінський демос, котрий з’їхався у пошуках шматка землі для виживання, як от калліпіди, радше знаходив спільну мову з такими ж як сам простими тубільцями, аніж зі своїми аристократами евпатридами*. Ті, втікаючи від реформ Солона, за якими «багаті мають ділитися з бідними», завзято опановували побережжя Понту Евксінського і південний берег Таврики, прибираючи до рук усю торгову справу в регіоні. Їм не потрібно гарувати цілий рік за кусень хліба, скаржились калліпіди Геродотові, хліб золотою рікою сам стікається після жнив із материка від скіфів землеробів. Про себе ж «прекрасно-джерельці» розповідали охоче й простодушно. Хвалилися непоганими врожаями, хай не на продаж, а все ж такими, що, дякуючи Зевсові, можна було не журитись про день прийдешній. Геродот занотував – що сіють, чим живляться, у що одягаються калліпіди, яким звичаям слідують. Вчений із задоволенням вислухав все те, подумавши: чи ж не так і жителі Таврики проживають своїм простим господарським життям, а не тим що йому про них наговорили. Далеко не всі схильні, журився Геродот, слідувати вимозі великого Гомера:
Відповідь щиру й правдиву ти дай на мої запитання:
хто ти і звідки? З якого ти міста і роду якого?
Якби люди, байдуже еллін чи варвар, розповідали про себе без зайвої хвальковитості, а про інших без ворожості, тоді й про книгу, яку він, Геродот, пише з такими труднощами і часто небезпекою для життя, можна було б сказати другим словом із «Одисеї»:
Все, що тут сказано, буде й на ділі так само,
як правда те, що живу я…
Той, що був попереду, не озираючись здійняв руку перед тим як пропасти за кущами верболозу, що все частіш траплялися обабіч зволоженої вечірньою росою стежки. Геродот зрозумів: Гермес дав знак йому підтягнутися і прискорив ходу. Доброго мені провідника нараяв Тімн ольвіополіт, з таким не пропадеш: у словах стислий, у справах вмілий. Звати його було Геліодором на честь Геліоса, але Геродотові більше імпонувало придумане ним самим ім’я – Гермес. Прудкий, кмітливий і невтомний – саме таким уявлявся грецькому історику Гермес. До того ж, будучи кур’єром у торгових справах зі скіфами орачами, Геліодор знаходився під омофором бога Гермеса як основоположника торгівлі. Аналогія з Гермесом Психопомпом* несподівано стала майже реальністю, коли Геродот наздогнав свого товариша.
Той стояв на узвишші, омитий останніми променями сонця, а перед ними розгорталась велична й водночас похмура картина. Величними були неозорі далі в перистих хмарках, підсвічених із заходу пурпуровим світлом сідаючого за обрій сонця, а похмурим здавався внизу Гіпаніс, повитий туманом і першим присмерком.
– Туди! – скомандував Гермес і рушив пологим схилом до ріки. Геродот поспішив за ним і одразу помітив на воді чоловіка, що підгрібав довгим веслом-бабайкою до берега, стоячи у чорнобокому човні. Ось і Харон, з якоюсь приреченістю відмітив про себе грецький історик.
– Перевізник, мій знайомий, – ніби читаючи тривожні думки свого супутника повідав Гермес, – із місцевого племені. Алазон переправить нас на лівий берег Гіпанісу, там заночуємо, поновимо запас питної води, з нею буде сутужно якийсь час, і вдосвіта – в путь. Майже половину шляху ми вже здолали, четвертого дня, по волі богів, будемо на місці.
– Як ти назвав, Геліодоре, перевізника? – Поцікавився Геродот.
– Та вже ж, не сином Ереба, – засміявся лукавими вогниками в очах торговий кур’єр. – Алазонами, елліни називають народ, із якого цей муж походить. Так, чи приблизно так, вони й самі себе іменують. Живуть алазони пообіч Гіпаніса у західному напрямку: за верболозами, очеретами, болотами... Ми проминемо їх стороною, йдучи на північ лівим берегом потоку, що зветься Священні Путі і впадає трохи вище від цього місця в Гіпаніс...
Геродот не встиг запитати про Священні Путі, як вони вже прийшли на край берега, до якого якраз причалював чоловік у чорному човні.
За роки подорожувань у Геродота виробилась практична навичка знаходитись одразу у двох якостях або станах, у стані мислителя і стані спостерігача. Продовжуючи роздуми над щойно почутим від Гермеса про алазонів, він, в той же час, із цікавістю слухав і споглядав довколишнє. Звернув увагу на привітну зустріч давніх знайомих – елліна Гермеса і алазона, на обмін між ними кількома фразами на алазонській, треба думати, мові. Відмітив, про себе, коли вже в човні проходили середину ріки, красу вечорового Гіпаніса з його пологими в цій частині берегами, той уже не здавався йому таким похмурим. На душу зійшов спокій, умиротворіння. Мозок, однак, продовжував працювати над майбутньою книгою.
Алазон вправно орудував веслом і натхненно співав якоїсь пісні, недоступної за змістом і, на диво, близької, сердешної, домашньої... Алазони, хто вони? Сказати – скіфи – не сказати майже нічого, Геродот це розумів. Та якби тільки плем’я алазонів було предметом його дослідження. Він знав наперед: ось цей теплий вечір, величний Гіпаніс, три чоловіки у човні з такими різними долями й покликанням – все зведеться до кількох сухих необхідних речень у його труді. Все-таки, першочерговим завданням, яке він собі ставив щодо Скіфії було: в контексті великої персько-еллінської війни, висвітлити місцеву персько-скіфську війну, скласти загальне уявлення про цей край, розкрити, можливо, загадку скіфського народу-переможця у цій війні над полчищами Дарія. Адже неграмотні скіфи п’ятдесят років тому, тактично, без кровопролиття перемогли великого Дарія, і письменним еллінам є чому повчитись у них, бо задля перемоги над сином Дарія Ксерксом і його військом стратеги Еллади поклали безліч життів. Алазонів, як він уже зрозумів, ті війни не торкнулися. Але як передати на письмі це нове для нього слово: алазони?
На березі у затінку верб притулившись до одинокого велетня дуба ховалась ліплянка під очеретяною стріхою. Туди й привів своїх гостей алазон. Це був середнього віку чоловік із брунатним від сонця обличчям і веселими очима. Він виніс із хижки добру скибу хліба, накритий лопушиною глиняний полумисок, і запропонувавши еллінам печеного вдень ляща, сам заходився розкладати багаття. Гермес подякував господареві алазонською, і вони з Геродотом умостившись на стесаній на чверть колодці, що правила за ослона, із задоволенням прийнялись ласувати рибиною, бо таки добряче зголодніли в дорозі. Перевізник тим часом уже настягав усякого хмизу, якого було скрізь доволі, згромадив його на купу й викресав вогонь. Запалало багаття.
Надійшла ніч, але рясно висипали липневі зорі, над шатром дуба засяяв повнолиций місяць, і довкіл було прегарно видно, аж на той берег ріки. Коло вогню було ще ясніше і Геродот вирішив скористатися його світлом аби записати денні враження. Навичка, не відкладати на потім, теж була надбанням років: кожен день має свої відкриття і вимагає свого нотування. Завтра пам’ять буде не такою «свіжою», а відчуття вчорашнього недоробку заважатиме «читати» день новий. Історик за спомогою Гермеса підсунув ближче до вогню колодку, і розкрив завітний дерев’яний ящик, інкрустований з боків сценами із «Іліади» Гомера, що носив скрізь із собою через плече на шкіряному пасі. Там було все необхідне для письма: у невеличкому пеналі зберігались пензлі для рукописання зі стебел нільського комишу, у чохлі – скальпель для заточки пензлів і зачистки тексту, у шкіряних мішечках – сухі компоненти для розведення чорнила, у герметично закритому керамічному слоїку – вже готове чорнило, стіс загорнутих в тканину тонких дерев’яних дощечок, віск, кілька папірусних звоїв. Першим ділом слід сформулювати головну думку дня, що минув. Навколо неї мають обертатися всі інші. Такою думкою, наразі, було «плем’я алазонів», котрому в Ольвії він не надав уваги, але тут, на березі великого Гіпанісу, мойра Лахесіс звела його із виразником того етносу. Для доповнення загальної картини Скіфії це приємний подарунок.
– Геліодоре, друже, запитай будь ласка, на манір лаконців, нашого господаря, – звернувся він до Гермеса, що якраз підкидав до вогню порцію заготовленого перевізником хмизу, – хай повідає, також стисло, про головні господарські заняття його співвітчизників, про побут алазонів. Іще одне, хай вимовить виразно ім’я свого народу аби я міг дібрати до нього еллінських грамем.
З того боку вогню навпроти «батька історії» алазон лагодив стару хватку, в кількох місцях прорвану рибою. Його зосереджене на роботі обличчя, підсвічене полум’ям, здавалося ще бронзовішим і скидалось на місяць, що сидів неподалік на маківці дуба, уважно спостерігаючи за дійством на землі. Коли гості почали перемовлятися між собою, перевізник відчув – елліни мають до нього якусь справу, а коли прозвучала понівечена назва його племені: «алазони», відклав роботу вбік, готовий до бесіди. Гермес, підшукавши необхідні слова, коротко, як і просив Геродот, виклав суть питань. Алазон нальоту збагнув, чого від нього хочуть, і так же стисло відповів, чим немало здивував свого вченого гостя. Ніби на агорі* – подумав грек. Своєрідною крапкою в кінці тієї доповіді прозвучало: «залозяни». Слово в основному збігалось із еллінською вимовою. Звісно, спостережливе вухо історика вловило на початку слова, перед «альфою», звук подібний до «зети» чи «сигми», однак, міркував він, назва «алазони» вже набула вжитку в письменних колах еллінів, і нема потреби змішувати її з туземною говіркою неграмотного племені. Він не граматик, Кліо вимагає від нього ясності й однозначності. Тим паче лексема «αλαζωνες» перегукується усіма звуками, за винятком «лямбди», з назвою іншого уславленого племені, давно знаного письменному світові як «αμαζονες*». Геродот схилився до еллінського варіанту.
Дорожній ящик мандрівного історика миттєво перетворився на зручний письмовий столик, і, вмокнувши пензля у чорнило, він акуратно записав на чисту дощечку перекладену Гермесом інформацію. Скінчивши, не без задоволення, денну дещицю свого великого труда, він переможно глянув перед собою. З того боку вогню на нього дивилися очі племені...
Перші вранішні години наступного дня Геродот із Гермесом пробивались густим чагарником і очеретом, ступаючи ледь помітною зміїстою стежкою. Всякий непевний крок убік закінчувався «вітанням» із тванню. З відкритої місцини ставало видно: праворуч тяглися болота, мочарі; ліворуч – за комишем і лозняком, потроху віддаляючись, ще інколи проблискував Гіпаніс ніби нехотя прощався зі своїми нічними гостями. Та ось стежка пішла строго на північ, навпростець до потоку, названого Гермесом Священними путями, і велика ріка загадкових алазонів відстала.
Згодом на очі подорожан явився і сам потік Священні путі. Непоказний на вид, від води якого пахтіло жиропотом – він був єдиним у цій стороні дороговказом у країну скіфів хліборобів бо витікав, за словами Гермеса, із «землі поцілованої Деметрою». Такий ліризм не ліпився до діловитого кур’єра, але цей крилатий вислів Геродот уже чув в якомусь із припонтійських еллінських земляцтв. Гермес лише повторює поширену серед еллінів високу оцінку, надану родючим землям, куди вони тепер направляються. Втім важко повірити, що в цій стороні є щось, крім болота, звідкіля час від часу кричить невідомий птах чи звір, і ріки, від якої з кожним повівом вітерцю несе тухлим білком. Подумалось, саме з такого гниловоддя Геракл викликав на поєдинок лернейську гідру, роз’яривши її своїми гострими стрілами.
– Ніяк не второпаю, про які такі «Священні путі» казав ти мені, друже, напередодні, – запитав Геродот Гермеса, коли вони вкрай стомлені просто-таки попадали на невеличкий сухий горбок під кущ барбарису аби перевести дух. Липневе сонце ярилось у безхмарному полудневому небі. Від ріки знову повіяв «мінеральний» вітрець, – невже розважливі елліни могли ось цю стежку, цей болотистий манівець у варварському краї і саму річку з дурним запахом назвати «Священними путями»? Нічого не розумію.
Гермес розкупорив еластичний, вироблений зі шкіри вола бурдюк із водою, подав побратимові.
– Якби тобі, Геродоте, сама Тихе* вказала дорогу до щастя, і та пролягала би через труднощі й випробування, ти б не відмовився від неї?
– Авжеж, ні. – з деякими нотками роздратування від непрямої відповіді на його запитання відказав історик.
– І, ти, незважаючи на всі подорожні негаразди, отримавши вкінці обіцяне богинею благо – назвав би ті путі «Священними»? – пустивши повз вуха дражливі нотки історика вів далі кур’єр.
– До чого ти хилиш, Геліодоре?
– І коли б тими «Священними путями», – ніби випробовуючи терпіння супутника, продовжував Гермес, – твій демос пройшов би від повсякденної скрути до благоденства...
– Ти хочеш сказати, – обірвав Гермесову софістику Геродот, – елліни йдуть на північ і осідають серед тутешніх племен?
– Ось ти й відповів на своє запитання. «Священними путями» у край поцілований Деметрою почасти йдуть виразники бідних верств припонтійських полісів, почасти – калліпіди, але, здебільшого, потайними стежками, вільними від стріл скіфів кочівників, просуваються на врожайні землі елліни, що прибувають з усієї Ойкумени. Ті, наймаючи у евксінських портах провідників, одразу прямують на північ подібними до цього шляхами, і, дякуючи сумирному характеру варварів, знаходять притулок на тих благодатних землях.
Аграрна тема була цікавою для грецького письменника-слідопита. Він, спілкуючись із туземними племенами, скрізь намагався з’ясовувати, з якого промислу ті живуть, особливий же інтерес в нього викликало землеробство і все з ним пов’язане. Не приймаючи на віру безліч псевдоміфічних авантюр, де боги виступають у неприглядному, часто комічному виді, основи теогонії Геродот вважав непорушними. І якщо Деметра є покровителькою землеробства, врожайності, то це не підлягає сумніву і ревізії. А тому, злиденність одних ґрунтів і родючість інших – історик пояснював виключно особливим ставленням богині Деметри до того чи іншого народу, хай би як там її не називали аборигени. Увесь процес проростання злаку пов’язувався ним із прямою дією сили і власті хтонічної богині.
Тепер же він, вдоволений розкриттям еллінської назви «Священні Путі» стосовно варварської річки, іншими очима подивився й на всю свою вилазку до краю скіфів орачів. Вона збагачувалась доповнювалась новим сенсом – бажанням побачити, зрозуміти тих людей, котрим даровано великою Деметрою особливу милість. Можливо вдасться почути й місцеву ґенезу не від еллінів. Це було б доречно.
– А чи відома тобі, друже, туземна назва потоку що веде нас у край пашниць? – Спитав, коли вони рушили далі відпочивши і підкріпившись.
– Ріка, як бачиш, не важить, щоб про неї багато говорили, але одного разу мені таки довелось почути її назву. Я, будучи ще початківцем у кур’єрській справі, вирушав до скіфів хліборобів для налагодження торгової поставки пшениці і проса. Мене, як новачка, старійшини міста приставили до одного чоловіка із племені авхатів, котрий вертався через Ольвію, здається із Таврики, до свого народу. Авхат знав цю тропу, також знав рідкісні чисті джерельця з питною водою обіч неї. В одному місці мене мало не збив з ніг зайчисько, і я, рвучко знявши лука, пролив свій запас води. Лишилася тільки частка авхата. Він пожартував: «Будемо пити вволю тільки вдвічі менше». Він сказав, що невдовзі нам зустрінеться криничка, а до того води вистачить. Я ж, почуваючи себе винуватцем оказії, великодушно – як мені здавалося – не прийняв його пожертви. Авхат не наполягав. Стояв подібний спекотний липень. В одному місці, воно ще попереду, коли я, спраглий і гордий не витерпів і рушив як молодий тур до ріки спробувати її на смак, запрошуючи і його, авхат розсміявся: «Ексампей!» Вода була каламутною і гірко-солоною настільки, що я тут же виплюнув її. «Ек-сам-пей!» – повторив я по складам назву ріки, ніби запам’ятовуючи її на все життя. Авхат сміявся.
Авхат сміявся й наступного дня, тепер уже в свідомості Геродота, коли той у полудень під час відпочинку намагався надати своїм численним уривковим записам, стосовно греко-перської баталії, деякої хронологічної послідовності. Думки плутались, губились, не хвилювали уяви. Навіть постать царя Дарія Ахеменіда, видатного воєначальника й реформатора, не захоплювала, як завше, відступала на задній план. А всьому виною був авхат. Вірніше сказати, взагалі, всі варвари-землероби цього краю.
...З учорашнього дня в ньому знову розгорілась, набрала нової сили стара внутрішня полеміка: між переконаннями про непохитні устої еллінської теогонії і думками реалістичного повсякдення, котрі нагло розхитували ті устої. Вже перед сном, лежачи горілиць і споглядаючи розверсте зоряне небо, цей одвічний сяючий путівник еллінської теогонії, Геродот вкотре силився збагнути межу між вимислом і фактом. Ось перед ним сяє Молочний Шлях. Його виникнення із молока великої богині Гери еллінський загал не піддає сумніву. Натовпу все ясно: колись давно небесна дружина Зевса годувала груддю маленького Геракла і той смоктав її з такою силою, що богиня від болю відштовхнула дитя. Із крапель пролитого молока й утворився Молочний Шлях. Це – ясно натовпу, йому легко й затишно в своєму дитячому невіданні. Але який, воістину титанічний, якщо не сказати «сізіфів труд» мислі лягає на того, хто дозволив собі піддати критиці сказання про діла богів і героїв. Він, Геродот, добре знає еллінську міфологію. Далеко не всю її можна вважати гідною історії, тобто виводити із неї реальне життя. Звісно, існують божественні олімпійці, безсумнівно проходили землею напівбоги, великі герої, але важко йому, ученому мужу, ровесникові розквіту полісної демократії, сучаснику Еврипіда, Есхіла, другу Перикла, Софокла, Фідія, Анаксагора* – прийняти на віру, ну хоча б, оцей архаїчний переказ про «молоко Гери». Адже Анаксагор ясно показує космогонію – як калейдоскопічність якісних змін вічно існуючих елементів матерії, за якими стоїть великий Нус*. Відтак космогонія не має своєї дискретної вервечки антропоморфних парабол. З іншого боку, засумнівавшись хоча б у одній із тих милих «божественних сценок», з жахом помічаєш, як починає хитатись, осідати у хаос, вся помпезна теогонічна світобудова маленької Еллади. Адже увесь еллінський побут, усі земні еллінські святині, політика, зрештою, плоть і кров кожного елліна, де б він не жив – просякнуті духом богів і героїв рідної теогонії. Відніми її і Еллада зникне, бо сама історична дійсність, якій так самовіддано служить його талант, бере свій початок від небесного Олімпу. Якщо ж піти далі й засумніватись, хай не приведе Зевс!, в самих усталених зачинах всесвіту – вщерть наповнене, натхненне героїко-божественним сенсом людське життя зведеться до безглуздого проводження часу серед ревища внутрішніх тваринних пожадань і їхнього вдоволення. І тоді, ось це рідне, живе зоряне небо, вічна оселя героїв міфів і переказів, виявиться холодним, чужим, байдужим. Страшно й подумати, підземний Аїд з його мешканцям виглядає затишнішим від такого світу!
Але, знов таки, як йому, доскіпливому слідопиту, котрий на власні вуха чув безліч, відмінних від еллінських, варварських оповідок про початки світу, сприймати на віру не лише чужі нісенітниці, а й далекі від дійсності вигадки еллінського простолюду. Не гоже йому простодушно тішитись небилицями на кшталт тієї, де йдеться про коханку Зевса німфу Іо, перетворену ревнивою Герою на теличку, або іншою, про двох жриць, обернених на голубок-пророчиць, – хай, навіть, обидві ті оповідки пов’язані з іменем великого Зевса. Одначе, засумнівавшись в їхній правдивості, чесний логограф повинен критично відноситись і до тих історій, котрі він вважає більш реальними, наприклад міф про народження Геракла від Зевса і смертної Алкмени. Де тут істина, де золота середина між преклонінням перед безсмертними богами і повагою до дійсності скороминущого світу? А тому він, Геродот, має право записувати на свій розсуд усе почуте від людей, але вірити всьому не зобов’язаний. Великий Дій переконливо підтверджує своє існування громом і блискавицею, але де докази для безлічі людських вигадок? Також велика богиня Деметра виявляє свою присутність кожним злаком, квіткою чи деревом, і тим спростовує будь-які сумніви щодо свого існування. Можна сумніватись у історійках пов’язаних із богами, але відкидати самих богів, їхню дію... Анаксагору – анаксагорове, Геродоту – геродотове...
З неба, описавши правильну криву, впала зірка. Ось, не що інше, як знак від неба вірності його думок щодо богів і їхнього вічного буття, подумав – Геродот. Трудно погодитись із Софоклом, коли той, справедливо називаючи Деметру найвищою богинею, насправді ж принижує її ділом рук людських:
Він матінку землю, найвищу богиню,
Мучить і робить із неї рабиню,
Плугом зубатим від року до року
Борозду порючи кіньми глибоку.*
Хто, як не Деметра з власної волі навчила чоловіка обробляти поле, плужити, засівати. Вона щедро обдаровує людей, їй покірних, своїми дивними плодами. Говорити про владу людини над богами – не вірно в самій основі, бо всі діла людські і сама людина підпорядковуються ділам божественним. Хіба може бог залежати від чоловіка? Швидше навпаки – і ось цей зодіак, і це настояне на травах-ковилах повітря, і ці думки – все витворено і підтримується законами встановленими богами. Порушення такої залежності, старожитнього порядку веде до розрухи і хаосу. Алазон, що сумлінно виконує справу перевізника, Гермес, котрий несе місію торгового посланця, чи він сам – усі вписані в коло взаємовідносин із власними богами покровителями й самим Дієм.
Ще довго бог сну Морфей не міг здужати епохального боріння старого й нового світів у свідомості Геродота. Поруч на вимощеному із пахучих трав ложі чистим сном дитини спав його провідник у царство «землі поцілованої Деметрою». З тими ж думками він і прокинувся. Геліос давно вирушив в путь своєю незмінною небесною стежкою. Неподалік Гермес, уже готовий в дорогу, аби не марнувати час підправляв дужку бувалого мідного казанка. Геродот поквапом освіжився прохолодою джерельця, яке вчора покликало їх до себе на ночівлю, спорядився, і вони рушили далі. Напередодні по обіді минулась, стрімко пішла вправоруч, ніби повертаючись назад до Гіпанісу, болотиста «безкраїсть», і тепер перед мандрівниками лежав вічний степ з пахущим різнотрав’ям, цвіркунами, метеликами, ховрашками, жайворонками та орлами степняками в синьому небі. Дихалось вільно, розлого. Далеко на горизонті пливла, мріяла під небом земля.
– Там живуть авхати, – майнув рукою в північно-західному напрямі Гермес, – мої перші відрядження були – туди.
– А скажи мені, друже, чи велика земля скіфів хліборобів, точніше та, що дає добрі врожаї зерна?
– Дуже велика! По обидва береги Борисфена на широченних просторах, годі й зміряти.
Якийсь час ішли мовчки заглиблені кожен у своє. Раптом Гермес зупинився, рвучко розвернувся до товариша.
– Щоб тобі, Геродоте, збагнути обсяг землеробського привілля скіфського краю, не треба далеко ходити, все тут, прямо перед очима!
Геродот роззирнувся по сторонам. Десь за чверть стадія від них серед кущів і високої трави котив свою хвильку Ексампей, не вельми поспішаючи на зустріч із великим Гіпанісом, а на всі боки розлігся безлюдний степ. Що має на увазі цей софіст із Ольвії, яким чином я можу збагнути його «скіфську геометрію» тут і тепер? Цього разу Геродот вирішив підтримати логічну гру і запитав:
– Відповідь на небі чи на землі?
– Ні там і ні там, – весело відказав Гермес, зрадівши доброму гумору
супутника.
– Значить між землею і небом, в аері?
– Ні...
– В мені?
– Ти на землі, а цю посилку ми вже розглянули.
– Здаюсь на милість.
– В землі! Сподіваюсь різниця між «на землі» і «в землі» для тебе
посутня.
– Ти маєш на увазі якісь польові злаки, ковили: їх коріння, насіння?
– Ні, я маю на увазі саму землю, її якість. Ґрунт, що тепер під нашими
ногами значно родючіший, ніж той, яким годуються, приміром, калліпіди. А відтак, ось цей незаселений ніким простір міг би давати чудові врожаї збіжжя і годувати все узбережжя Егейського моря з островами включно. Але там, куди ми прибудемо, по волі богів, за добу, дія великої Деметри просто дивовижна. От і роби висновок щодо обширів скіфських родючих земель.
Геродот відшукав у густій траві темно-сіру грудочку землі, довго її розглядав, ніби намагався проникнути в таїнство зародження життя. Одного разу, в Єгипті він був утаємничений тамтешніми жерцями в містеріальне дійство на честь Деметри Фесмофори, пройшов через потужний катарсис, та зобов’язався ніколи не відкривати того переживання непосвяченим. З того часу богиня посіла в його свідомості високе місце, вище якого був лише трон Дія. Тому маленька частка містичної речовини, що була зараз у нього на долоні, і з якої дивним чином богиня виводить квіти, колосся, плодові сади, широколисті діброви, з якої годується все живе, включно з людиною, важила для історика чимало. В ній ховалась животворча сила Деметри.
Він чув багато переказів про долю, земну і небесну, великої Матері, про викрадення богом Аїдом її доньки Кори, про тяжкі блукання у пошуках своєї дитини, про велику помсту земним безпліддям за наругу над нею. Та найбільше запав йому до душі елевсинський міф про Тріптолема – першого в світі сівача і, начебто, навчителя землеробству народів Ойкумени. Той міф став поживою для драм і трагедій письменства Еллади. Одним із перших творів Софокла, що виборов, свого часу, в змаганнях серед знаних драматургів молодому автору лавровий вінець – була драма «Тріптолем». Геродот любив цей твір, хоча й відкрито критикував місця в ньому, котрі не збігались із усними переказами аедів Еллади. Традиційні співці умовчували про «ойкуменічне значення» Тріптолема. Та й у гімнах богам, що їх приписують Гомерові, історія про Тріптолема не поширюється на варварський світ, а лише на еллінський.
Тепер же, у скіфському степу, тримаючи в руці грудку варварської землі, він раптом збагнув усю правоту тієї давнішньої критики, вірніше – правоту історичності над вимислом. В своїй драмі, Софокл, як майстер викінченого слова, художніми тропами передає простий народний переказ про Деметру і Тріптолема, але доповнює його вигаданими епізодами, котрі далекі від істини. Тепер це очевидно. Можливо, для драми, розмірковував Геродот, вони придатні чи необхідні, проте заперечують дійсний стан речей. А стан речей виявляється незалежним від наших суджень та уподобань. Якщо Тріптолем справді навчав людей хліборобству, в тому числі і скіфів, які, нібито, не відали самі, що їм робити із цією благодатною землею, дарованою їм великою богинею, і лише чекали віками на сторонню поміч, то чому після того, як він навчив скіфського царя Лінкка хліборобському ремеслу, а той із заздрощів мало не вбив всесвітнього першосівача, Деметра продовжує так любити цей край? Певна річ, Софоклу елевсинський герой Тріптолем, як співвітчизник, рідніший, і варварський край у драмі має виглядати непривітним, підступним. В цьому інтрига і розвиток драми. Але чому його Тріптолем і покровителька врожаїв Деметра зазнають прикростей, гоніння саме в тих землях, родючість котрих з милості богині найвища? Як це пояснити? Адже не тільки Лінк, володар тучних пшеницею полів скіфського краю, а й цар еллінської Фессалії Ерісіхтон, у володінні якого були чи не найліпші землі в усій Елладі, також проявляє зневагу до богині в драмах сучасних письменників. Нічого подібного він, Геродот, не чув від елевсинських аедів, і прикро, що їхнє старожитнє слово піде в історію, до нових поколінь викривлене нинішніми драматургами. З останньою думкою рука ніби сама собою стиснула крихку грудку і та, перетворившись на порохно, повернулась назад у траву.
Великий Отець богів і людей Зевс не заставив довго чекати на підтвердження свого існування. Ранок третього дня на Священних путях виявився сонячним, як і попередні, але підозріло без звичної прохолоди. Одразу почало припікати, і дихалось важче, ніж завжди. Під полудень Зефір вкупі з Нотом нагнали густих темних хмар, і ті, тулячись одна до одної, злучились так, що незабаром ні клаптика синього неба не лишилось відкритим. Сонячні промені, ще якийсь час, то тут то там пробивались крізь завісу, та врешті-решт укрився хмарами і сам Геліос світлодавець. Над усім безкрайнім степом, що тепер був єдиним реальним світом для мандруючих запанував присмерк. Вітриська, виконавши свою «темну» роботу, стихли. Утворилась ніби пауза, під час якої подорожани, смертні діти вічного небесного батечка, враз збагнули всю незавидність свого положення. Хлопці майже синхронно звергли з себе наплічники, добули з них і понакидали льняні плащ-палатки, щільно зіткані і оброблені особливою водостійкою речовиною. Однак, відчуваючи, що попереду їх чекає не пересічний дощик, а гроза, Гермес без слів кивнув в бік Ексампею і вони, підхопивши речі, притьмом побігли туди, де там-сям уздовж берега росли порозкидані групки дерев і кущів.
І ось в гру стихій вступив головний виконавець грози Зевс Громовержець зі своїми любими розрадами – блискавицями і громами. Перша кинута ним сліпуча блискавка зазміїлась від краю до краю, на мить вихопивши степові далечіні, після чого степ запав ще в густішу сутінь. І в тому присмерку, розірвавши на шмаття тишу, вгорі за щільною завісою, загуркотів, зарокотав страшний і урочистий грім, мов божий глас. Наступний спалах стався зовсім близько, а грім після нього тарахнув з такою силою, що степ звіром застогнав, загув, захвилювався ковилами. І злива, густа і шквальна злива, в супроводі баских громів і палахких блискавиць встала між небом і землею, сповнила собою весь навколишній світ.
Знайшовши якийсь захисток під зеленим покровом на березі ручаю греки в захваті від могутті того дійства почали вигукувати в грозу пафосні уривки із гімнів на честь великого Егідопотрясателя:
Нумо, прославимо гімном своїм вседержителя Зевса!
Смертному люду він честь і безчестя дає на свій розсуд.
Зевс громовержець у вічнім ефірі всьому верховода...*
З останніми словами вогняний божий перун особливо грізно зблиснув і влучив в крислату вербу, що росла неподалік в сусідньому гурті дерев. На очах здивованих людей верба розчахнулась навпіл і повалилась обома половинами додолу. Вражені видивом і могутністю незримого бога греки вже мовчки спостерігали далі за величним театром земних і небесних стихій.
Гроза вщухла так же скоро як і виникла. Впали останні краплі, і за якусь чверть години південно-східний вітер Евр чисто підмів усе небо. В самому зеніті знову засяяв вічний покровитель доріг Геліос, і чоловіки, таки добре вимоклі, але збадьорені грозою рушили далі. Гроза дарувала чисте озонне повітря, і шлях став приємнішим.
– Немає бога над Зевсом і ми його демос! – підвів риску пригоді Геродот.
Рівнинний строгий лик степу поволі прибирав нових обрисів. Увиразнилась випуклість і пологість ліній. На шляху мандрівників зачастили взгір’я і впадини. Все це бадьорило, викликало нову гаму відчуттів. Від аскетично строгих в своїй логічності думки ставали теплими емоційно забарвленими. Тут і там почали траплятись лощовини, виярки порослі кущами, кленово-дубовими гаями – байраки. В декотрих із них бігли струмки, стояли озерця. На відміну від Ексампея, що залишився позаду, вода там була чистою і смачною.
Нічліг по грозі греки провели вже не під відкритим небом, а під густим шатром дерев. Наламали сухого галуззя, викресали вогню. Спочатку вдвох, а потім по черзі Геродот із Гермесом пильнували за вогнищем, не так задля тепла, як для відлякування непрошених гостей, а точніше господарів цих місць – сіроманців. Звечора приготувавши на вогні немудрящу поживу і запивши добрим херсонеським вином, чоловіки заспівали якоїсь архаїчної народної пісні, знаної, певне, в усьому еллінському світі. Їм почувалось затишно в цьому дикому безлюдному краї. За плечима в кожного було достойне доброчесного мужа життя зі своїми втратами і здобутками. Попереду бовваніли нові відкриття, зустрічі і прощання. А тут, між минулим і майбутнім, на них ніби зійшла сама вічність без слів промовляючи: «Все буде добре, завжди все буде добре». В такі рідкісні хвилини з життям спілкується не людина, а її величність душа. І більшого багатства, ніж ця гармонія – годі шукати. Довга пісня скінчилась, і немов коду в тій пісні вивів третій голос з віддаленого схилу байраку. То був вовк. Але й він виявився нотою в гармонії усього живого. Господар ярів не збентежив, а навпаки – розвеселив людей своїм потраплянням в такт їхньої задушевної пісні.
Четвертий світанок на Священних Путях мандрівники зустріли вже у дорозі. Гермес напередодні об’явив про їхнє прибуття наступного дня у велике поселення скіфів-орачів, і щоб впоратися з дорогою завидна, слід вийти до схід сонця. Геродот відчував, десь-трохи, на собі, причину невеликої затримки, що набігла за весь довгий шлях. Без нього, Гермес, із його ахіллесовою прудкістю, мабуть був би вже на підході. Причина гаянки зумовлювалась обов'язковими щоденними нотатками, що їх акуратно вів Геродот, і, деякою, просто кажучи, втомою. Хоча долати чималі відстані йому не звикати, все ж близькосхідні його мандри компенсувались густішою населеністю, а значить, частішим повноцінним відпочинком і ночівлею. До того ж, в Скіфії, він відкрив, для себе, досить прикру новину: тут зовсім відсутній зручний, невибагливий, одним словом, покладливий засіб пересування, яким є в Азії – віслюк. Ну, ні жодного тобі віслюка! Кажуть, начебто, суровий в Скіфії для нього зимою кліматос. А, жаль, він був би незамінним в цім степу влітку, та й паші для нього тут безкрай.
Залишивши вчора по обіді позаду верхів’я Ексампея, поминувши зліва і справа ще кілька витоків-ручаїв*, маршрут греків відхилився на схід і тепер вони йшли назустріч сонцю. Прямо на очах подорожан народжувався новий день. Спершу, у передсвіту, на обрії проступила ледь помітна рожева смужка. Поволі розтікаючись вона яскравіла, рум’янілась зсередини і вигравала золотом по небесному краю.
πολλας γαρ δη νυκτας αεικελιω ενι κοιτη
αεσα καί τ' ανεμεινα ευθρονον Ηω διαν*
У захваті відгукнувся Геродот на розсвітання в степу віршем із Гомера. А Еос-зоря вже горіла-палала червоним золотом, немов віщуючи, в такий спосіб, споглядачам майбутнє видиво більш величне, ніж вона сама. І справді, невдовзі, суцільний серпанок зорі, рівно посередині, несподівано став розходитись, розсуватись ніби двома половинами театральної завіси, випускаючи на авансцену головного героя дня – променистого Геліоса. Бог виїжджав неквапом, по-царськи, четвіркою своїх вірних божественних коней, осяюючи все довкілля своїм золотим ликом. День настав.
– Яким йменням тутешні варвари кличуть нашого Гіперіона* – спитав історик, коли повний диск сонця вже відірвався від лінії горизонту.
– Ти ж знаєш, Геродоте, що моє ім’я й генезис зобов’язують мене вірувати лише в Геліоса, і тому я не старався запам’ятовувати ті чисельні назви богів, які мені доводилось чути серед племен по обидва боки ріки Борисфену. Але твою письменницьку цікавість зможуть задовольнити... будь-хто з тутешніх жителів. Своїх богів вони ставлять понад усе і, мені здається, поводяться з ними, як зі старшими батьками, а не за панібратчика, як тим часто грішимо ми, елліни. Повім тобі, на диво, я не зустрічав жодного зображення бога в їхніх домівках, і коли якось запитав про це, то у відповідь було: «звідки нам знати як богові заманеться виглядати саме в цю хвильку?» Останнє слово було варварське і Геродот перепитав:
– Що значить «филіку», Геліодоре?
– Те, що відповідає еллінському «τωρα*», даній миттєвості.
– По-їхньому, виходить, образ бога не можна відобразити на тривалий час, на еони... – швидше констатував, ніж запитав Геродот.
– Навіть, на варварську «филіку», Геродоте! – від душі розсміявся лукавий Гермес.
– А знаєш, є в цьому свій глузд. Дивно... Те, до чого лише насмілюються підступити, наражаючись на нищівну критику ортодоксів і художників, сучасні філософи Еллади, такі, як, приміром, Анаксагор, Протагор із Абдери – тут знає кожен обиватель і при цьому не є ні філософом, ні безбожником, а зовсім, навіть, навпаки. Дивно...
Через кілька годин «Священні путі» перехрестив широкий битий шлях, який тягнувся з півночі на південь петляючи поміж ярами. Гермес повідомив, що це одна із найкрупніших торгових артерій між хліборобами і зовнішнім світом, і що його початок іде від торгового полісу спільно збудованого еллінами і місцевими скіфами кілька десятиліть тому.
– Я бував там не раз. Туди скіфи звозять збіжжя після жнив, а звідти воно вже йде до Ольвії, Керкінітіди, Херсонесу... Зветься те місто двома мовами – Торгопіль*, на честь партнерських відносин між еллінами і скіфами плугатарями.
– Але хіба не до нього ми йдемо тепер? – запитав Геродот, побачивши, що вони проминули шлях і продовжують рухатись на схід.
– Основні поставки зернових на цей рік до Ольвії вже визначені, але виникла потреба в додаткових дванадцяти возах ячменю і його можна придбати ближче і без комісійних витрат.
Геродот озирнувся на шлях. Десь далеко на півдні котився обоз, так далеко, що було неясно, чи він їде туди, чи вже вертається.
А Гіперіон тим часом гнав коней уже майже посеред неба, високо над світом людей. Греки пройшли ще з десятка два стадій, і за невисоким пагорбом, що кучерявився молоденькими дубками та кленами, очам відкрився широкий і довгий видолинок. В дальньому кінці його синіло озерце, пологими схилами дружно пощипували травичку кози і корови, в луговині пасся стриножений коник. На березі озера гралися діти. А над всім тим стояла райдуга. Подорожани на мить застигли зачаровані краєвидом.
– Туди! – сказав Гермес вказавши на лівий бік веселки, і почав спускатися в долину. – Перетнемо ось цю лощовину і ми на місці, Геродоте! – з підйомом в голосі, в передчутті скорого віддиху, вигукнув завжди радий життю кур’єр. Геродот поспішив за Гермесом. Та проходячи недалеко від дітей він шарпнув за рукав товариша, спинив його.
Діти гралися в «кола» час від часу голосно вигукуючи щось. Зовнішнє коло утворювали хлопчики, внутрішнє – дівчатка. По черзі, то ті, то інші виконували певні ритмічні рухи, які закінчувались дружніми окликами. Ось дівчатка тісно зійшлися докупи, присіли звернуті одна до одної личками, нахилили голівки у віночках. Та на словах:
«Світочку ти, Віточко, червоная квіточко!» –
та купка дівчаток, той живий бутон знову починав поволі розгортатися, і вкінці рвійно розпускався здійнятими в гору пелюстками-рукавами вишиванок у червону живу квітку. Зовнішнє коло хлопців у цей час зберігало спокій, але одразу ж як тільки та квітка розцвітала, оживало й воно. Поклавши руки на плечі один одному хлопчики зачинали рухатись тим колом зліва направо. Виконавши кілька па, вони щораз зупинялись, притупували на місці і голосно, з напускною солідністю, як те роблять діти наслідуючи батьків, підвівши вгору, до сонця лиця, що якраз стояло над тим колом, гукали:
«Суре! Суре! Гой ти, Суре!»
Далі все те повторювалось, видозмінювалось, доповнювалось іншими виразами. Діти грали, не звертаючи ніякої уваги на двох мандрівників, що зупинилися неподалік.
– Хоч якийсь смисл тобі в цьому доступний, Геліодоре, крім елементів дійства, що нагадують еллінські хореї*? – машинально спитав Геродот, не відриваючи уважного погляду від дітей.
–Так, в загальних рисах... Діти славлять своїх богів, порівнюють їх з квітами, всяке таке... Ходімо, в цьому поселенні живе старий жрець тутешнього культу, і я чув, він не тільки знає про богів, а й спілкується із ними. Спробуємо до нього завітати.
Геродот, занурений у своє, ніби й не слухав його. Нарешті, так же заглиблено, відсторонено – прорік епохальне:
– Ось ці славні діти, Гермесе, далекі нащадки своїх історичних пращурів і далекі пращури своїх історичних нащадків... хто знатиме про них, хто напише їхню історію, перенесе на папірус живу, щиру віру в своїх богів? Чи не загубляться й вони в часі і просторі, як те буває з племенами, котрі погорджують мудрістю непоказної плюсклої очеретини...
На рівнині, з того боку видолинку, золотились під сонцем гойні пшениці, ледь погойдуючи стиглим колосом. Широкий лан стрічався вдалині з небесною блакиттю, увиразнюючи її, творячи її трепетно-легітною, ангельською. Жовто-блакитна далина вразила чутливу до прекрасного душу письменника, але тут же, золотава її половина викликала старий головоломний біль.
– Чому?! – запитав невідомо кого Геродот і рушив до хлібів, находу скидаючи в траву письмові причандалля та інший в’ючний багаж. – Чому?! – повторив він наблизившись до межі, за якою починався пшеничний лан. – Чому, Деметро*, ти тут, в цьому варварському краї, а не в себе вдома, в Елладі? Чи ти все ще сердишся за викрадену Аїдом доню Персефону? Усе ще її шукаєш, блукаючи чужими землями, – лепетав у стані афекту Геродот. Він провів рукою по вершечкам колосся, ніби женучи золоту хвилю в морі пшениці, зірвав один із колосків, розлущив, вкинув до рота ті стиглі зерня. Прийшовши до тями роззирнувся. Гермес був далеченько від нього. Простуючи вздовж лану, той ніс на собі ще й речі історика. Геродот відчув вдячність йому за поблажливість щодо своєї персони, і приспішив наздогнати кур’єра.
За пшеницею, веселило око вусате просо, за ним остюкуватий ячмінь, і знову – пшениця. На цьому полі йшло жнивування і більша частина ниви, ближча до мандрівців, була вже пожата. Сам же гурт жниварів поступово віддалявсь, піднімаючись на пласке положисте взгір’я, і здавалось робота іде вже десь попід небом, на межі золотого і синього.
Ближче ставало видно – попереду виступали в солом’яних брилях чоловіки із серпами в руках, з відкритими засмаглими торсами, за ними слід в слід ступали охайні в білих кичках жінки, в’язальниці снопів. Дружньо, майже синхронно, півмісяці бронзових, а де в кого залізних серпів занурювались в жниво, зрізали близько при землі пучки пшениці, і знову виникали на поверхні. Зрізаний колос зоставався ліворуч женця поперек рухові жнив, і скоро потрапляв до моторних жіночих рук, долучався до сусідніх пуків. Далі, кількома вправними рухами звивалось зі жмута колосків перевесло, на яке клався увесь оберемок, і ще один готовий сніп залишався позаду. Збоку, за жниварями сунув чотириколісний з високим риштуванням віз, тягнений парою биків, і двоє підростків зносили і громадили на нього високу гуру снопів. Над жнивами, то стихаючи, то знов підносячись лилась ритмічна пісня-слава святу врожаю.
Незабаром шлях подорожанам перегородив високий оборонний вал, а з його гребеня вже відкривалось очам і поселення-городище. Було видно, що той вал оббігає усе поселення і має подвійну в південно-східному напрямку форму. Саме ж городище, густо обсаджене по колу акацією, повите дерезою мало два громадські під’їзди, і до ближнього з них, північно-західного, наразі підходив Геродот зі своїм супутником.
– Нарешті, кінець – стомленим, спраглим і голодним! – зіронізував невгамовний Гермес.
– Остаточно зійдуть в Аїд?
– Ні, будуть врятовані.
– Голод ще терпить, а от спрага, воістину танталова! – погодився Геродот.
Північно-західні ворота були розчинені усередину, через них якраз і завозилось збіжжя, бо долі, в пилюці, лежало немало просипаного зерна і колосків. За воротами праворуч височіла сторожова башта, яку неможливо було за деревами акації помітити ззовні. Далі починались людські домівки. То були напівземлянки і наземні хатки.
Заледве встигли прибулі трохи рушити від воріт головною вулицею, як біля однієї із ближніх напівземлянок з’явилась, несподівано, ніби виринувши з під землі, стара жінка: боса, зодягнена у довге світло-сіре вбрання. Жінка була довготелеса, злегка згорблена, але тверда в ході, що було видно з того, як вона енергійно наближається до греків. В руках перед себе стара тримала якусь величеньку, схожу на амфору посудину, несучи її обережно і легко водночас.
– Добридень! – першим привітався по-варварськи Гермес.
– Здорові були, хлопці. – відказала жінка, простягаючи Геродотові глека з холодною водою, чим немало здивувала історика. Жадібно п’ючи воду, він намагався збагнути, як вона здогадалась про його спрагу. Однак, це не заважало йому ще й розглядати стару тубілку. Особливу увагу звертали на себе очі. То була блакить, що відцвіла, минула і майбутня далеч життя просвічувала в тому погляді. Спокійна і всміхнена «далеч» із сонечком на щоці дивилася на прибульців, поки ті тамували спрагу. Нарешті, вже Гермес, відірвався від пиття, подякував за воду, і, повертаючи напівпорожній глек господині, підшуковуючи слова, сказав:
– Ось цей, письменний чоловік, бабусю, воліє знати про ваше плем’я і його родовід. Десь тут є старий угодник ваших богів...
– Дідо-всевідо, витає серед селитьби, за вигоном і за каплицею. Підете цією ж вулицею і, якраз, потрапите, дякуючи Віті, – відповіла стара жителька городища.
Чемно вклонившись старій за гостинність, греки рушили далі. Пройшовши трохи у вказаному напрямку, Геродот озирнувся. Баба стояла на тому ж місці, дивлячись їм услід. Знову зринула в уяві богиня Деметра. Хіба хто впізнавав у ній богиню, поки вона в образі отакої древньої старухи перебувала поміж смертних, в чужих краях? Ось де питання...
До прямої центральної вулиці стікались, зліва і справа, бокові провулки. Зазирнувши в будь-який з них, можна було бачити, як він поступово вигинався по колу, ніби повторюючи контур городища, і ставав недосяжним для ока. Провулками бігли криті соломою чепурні хатки, обсаджені квітами і городиною. Біля кожної росло по кілька фруктових дерев, горіхів, вишень. Загалом, усі ті провулки вистроювались в концентричні еліпси, аж до внутрішнього центрального майдану городища. В центрі перед майданом був вигін, за ним – ряд будов, очевидно, громадського призначення. Біля однієї з них у цю пору кілька чоловік розвантажували воза зі снопами, з іншої доносився лункий веселий металевий передзвін, ще одна – в самісінькому центрі городища, округла висока зрубна споруда, певно, культового призначення, відсторонено спостерігала за довколишнім світом. За нею починалась друга половина прорізної вулиці, що вела вже до південно-східних воріт городища. Ліворуч від каплиці бігла вузенька стежка і скоро губилась в саду. Греки пішли тією стежкою.
Із глибини саду чулася розмова. Говорив, правда, лише один голос, але він був звернений до якогось мовчазного слухача.
– Туди! – скомандував Гермес і пішов на голос. Геродот подався за ним, відхиляючи віття дерев.
Білий, ніби лунь, господар саду був один. Його співрозмовцем виявився сам сад – кущі, дерева, квіти, пташки, бджоли, джмелі, метелики. Дідо промовляв до них, до кожного окремо, і разом до всього садового товариства. Поволі переходячи з місця на місце, він торкався шерхкої кори дерев, говорив їм щось важливе, ніби давнім друзям, і йшов далі, ставав навколішки біля квітів і шепотів їм якісь свої таємні речі, сміявся, мов дитина...
Греки застали його під яблунею, що рясніла стиглими червонобокими плодами. Незвична поведінка старого змусила їх зупинитись, посіяла деяку нерішучість. Переминаючись з ноги на ногу, Гермес удавано кашлянув, намагаючись у такий спосіб привернути до себе увагу, хоча не помітити їх і так було неможливо. Дідо, попри те, висказав яблуньці свої заповітні, недоступні й для Гермеса слова, і заходився зривати в пелену своєї широкої сорочини яблука. Набравши їх доволі, нарешті обернувся до гостей. Правду сказати, не він, на греків обернувся безмежний доброзичний усміх. Сад і все довкілля – щезло. Довгий, трудний шлях, утома, важкими веригами впали до ніг, розтанули, кудись пропали й приготовлені запитання ніби втратили свій сенс. Все те розвіялось, розсипалось, зникло як на сонці роса. Мандрівники відчули розкутість, безтурботність, ніби попали на острів лотофагів*. А Дідо, проходячи повз них, злегка торкнувся плеча Гермаса, запрошуючи слідувати за ним.
В глибині саду виднівся невеличкий грубий стіл з двома лавами обіч. На столі, на сонечку, примруживши ліве око грівся старий кошлатий кіт. Побачивши хазяїна з гостями, він ліниво сповз на землю, і почвалав геть. Жрець підвів своїх гостей до столу, так же мовчки запросив сідати й пригощатись яблуками, а сам пішов до хатини, що біліла неподалік крізь зелені чати вишень. Геродот залишившись на самоті, подивувався новому, раптовому відчуттю, та вирішив твердо триматись своїх намірів щодо збору необхідної інформації.
– Хочу тебе попрохати, Геліодоре, аби ми не розслабились і не пропустили найважливішого, а саме – історичної конкретики, яку я збираю відносно племен і народів Ойкумени – маємо ставити максимально стислі запитання і відповідно їх перекладати. І ще одне прохання, люб’язного нашого господаря варто сприймати, як і багатьох інших, з котрими мені чи тобі доводилось в житті спілкуватись, не відволікаючись на всі туземні цікавинки їхнього поводження. Так ми зможемо ухопити найважливіше, що стосується справи, заради якої пройдений такий шлях. Згоден?
– Авжеж! – весело відказав Гермес, хрупаючи соковитим яблуком.
Дідо повернувся з липовим кірцем золотистого меду і двома дерев’яними ложками, поставив на стіл, сів навпроти. Уважно поглянув на Геродота, кинув погляд на його уже розкриту поруч письмову скриньку, сказав:
– Розмова без меду, не розмова. Бджола бере крапелину нектару і звіддалеки несе її до вулика, не думаючи про минулі чи майбутні труди і дні. Тому мед такий солодкий. Вгощайтесь, дякуючи дивним богам.
Гермес, повернувшись до Геродота, почав сумлінно перекладати сказане на еллінську.
– Дідо каже, що мед корисний для розмови, що бджола не здатна мислити про майбутнє, а лише приносить свою частку до вулика, і що нібито, якраз в цьому криються медові солодощі. Він запрошує нас відвідати його меду.
Звернувшись уже до жерця, Гермес повідав йому, що сам він торговий посланець від Ольвії, і що чоловік поруч, також еллін, який прибув із Афін аби знання про різні народи і їх звичаї, в тому числі – місцевих хліборобів, покласти на письмо.
– Хіба можна вловити вітер, польові пахощі – письмовою мережею, чи хліба вкусити, читаючи про нього? – здивувався старий.
Гермес переклав. Геродот запитав у відповідь.
– А хіба зі слова, сказаного вустами про воду, можна втамувати спрагу, або з усного переказу про бога пізнати самого бога?
Гермес перевів, тепер на сколотську.
– Ні, зі слова «вода» не нап’єшся, це правда, – усе так же доброзичливо всміхаючись, відказав жрець, – а от боги живуть у слові, та тільки для тих, хто в них вірує.
Чиста дощечка, чорнильний слоїк, ретельно застругана тростинка смиренно чекали свого часу, та розмова якось не складалася. Геродот починав нервувати, він бачив, що дорогоцінний його час сходить на марне. Йому не хотілося полемізувати з туземцем відносно важливості своїх записів, а відмовитись від розмови, означало – зусилля потрачені на цю другорядну, все-таки, подорож, на додачу, принести в жертву сліпому випадку непорозуміння. Жрець, як на те, не йшов у випробуване мандрівним істориком річище спілкування, де ведучим безумовно бував Геродот, а веденим – оповідач. Траплялось, звичайно, якийсь балакучий повістяр, котрих достатньо з того боку Евксіну намагався брати його в обмолот, сиплячи все зразу і про все. Та Геродот вправно розставляв акценти, визначав межі розмови, і його співрозмовник швидко приборкувався тими межами, і говорив лише те, що потрібно було для діла, бо це не примха Геродота, а найліпша форма для запису. Саме цього ніяк не хотів сприймати Дідо-всевідо. Навіть з єгипетськими жерцями йому велось простіше, те що не давалось в усній бесіді, доповнювалось відомостями із манускриптів. А тут – єдине джерело знання – неписьменне, та ще й зовсім неконтактне.
– Геліодоре, друже, переклади поважному боговидцю, що ми, елліни: логографи, драматурги, історики, з великим пієтетом ставимося до своєї релігійної спадщини, і стараємось передати за допомогою грамем богонатхненні поеми, пісні наших аедів, аби вони не загубились для далеких наших нащадків. – Гермес виклав суть сказаного. Дідо спершу розсміявся, та, раптом, посерйознішав, замислився.
– Відколи світ стоїть ми повістуємо казку про наших богів, ніхто її зроду не записував, а вона жива, – сказав дивлячись у вічі Геродоту, старий жрець «землі поцілованої Деметрою». – Мій учитель, що тепер у божому Вирію, обрав мене ще хлопчиком, зваживши на мою сьогосвітню допитливість, і прагнення пізнати тогосвітній Вирій. Я випестив уже своїх вісників, і вони розлетілись по світу, несучи боже слово нашим племенам. Ніколи ми не мали потреби те записувати, навпаки, казка росте, багатшає, бо доповнюється кожним вісником, і боги радіють і живуть разом з нами. Та, якщо ви, греки, навіть запишете ваші казки для далеких нащадків, і вони дійдуть до них записаними, хто крім вісника голосом зможе вивести з написаного слово богів. А навіщо віснику читати з дощечки, коли він читає зі своєї душі?
– Як не сумно, та для Еллади настають часи, коли аеди вже... відходять, – сказав Геродот, замінивши словом «відходять» більш фатальне, що було на думці – «відмирають», – і наш обов’язок все те зберегти, записати...
Гермес переклав точно, та, по простоті душевній, щоб у Дідо не виникло двозначностей відносно «відходять», додав: «бо вимирають».
– А письменних людей більшає? – запитав Дідо, на цей раз самого Гермеса.
– Більшає, дякувати Зевсові! – відрапортував Гермес.
– То ж бо й воно, – покачав головою сивий, ніби лунь, господар саду, – то ж бо й воно... Ну, слухайте...
Дідо-всевідо запустив руку в пазушину своє широкої, мов душа, вибіленої конопляної сорочки, дістав звідти опасисту калинову сопілку, притулив до вуст, заграв. Не заграв, сказати, треба, випустив, вивільнив із сопілки якийсь химерний, монотонний і тремкий, безкінечний звук. Той, поставши із небуття, лився попервах обережно, ніби озиравсь на свого творця, перемовлявся з ним. Далі, увиразнився, немов відокремився від свого витоку, став розкутим і навіть легковажним. Весело опановуючи довколишній світ, звук, тепер цікавився, здавалося, всім і вся, торкався дерев, предметів, чіплявся до людей, злітав у небо і спускався на землю, щасливо переливався сам в собі, радіючи просто буттю.
Геродот, який знову зібрався було записувати місцеві перекази, і, вкотре, збитий з пантелику химерним дідом і його перебендями, махнув на все рукою, примирився і, не без інтересу, став слухати сопілку. Його внутрішнього сухого гностика поволі змінив щиросердий містик, а тому байдуже було – чи буде, щось записуватись, взагалі, чи ні.
А звук уже ширився садом, обгортав його, немов вбирав разом з людьми, землею і небом – в себе. Він уже не цікавився, а так, ніби відав щось величне, більше за довкілля, світ і все, що в ньому. Вкінці палітра його звучання набула свободи і тріумфальності, уповільнилась, розпросторилась як ріка повновода перед впадінням в Океан. І... він почав впадати, покидати тісні береги світу, впадати – в людське серце:
«Гей, коли на безкраїй землі чоловіка іще не було, та й людини.
Гой, у небі широкім Бабай-місяченько самотній журився,
та дивився на землю наш Бог на туманні Дніпрові затони... »
1 У Геродота – καλλιππίδαι, можливо від гр. καλλι-πιδακος – прекрасні джерела
2 Від гр. ευπατριδαι – букв. благородні, родова знать
3 Провідник душ на той світ, до Аїду
4 Агора – народне віче в давній Греції
5 Легендарне плем’я амазонок (αμαζονες, від однини – αμαζων). Його місцезнаходження Геродот відмічає східним побережжям озера Меотіди /суч. Азовське море/
6 Грецька богиня долі, випадку – прототип римської Фортуни
7 Четверо останніх, під проводом вождя афінської рабовласницької демократії Перикла, складали політичне і творче ядро до якого входив і Геродот
8 Вселенський Розум, від гр. νοος – розум
9 Із «Антігони» Софокла, перкл. І.Франка
10 Із Гесіода, «Діла й дні», перекл. Івана Франка, адаптація моя (С.К.)
11 По ходу справа верхів’я річок: Громоклії, притоки Сухоклії, самої Сухоклії; по ходу зліва: Мертвоводу, Чорного Ташлика, його притоки. Близькість витоків один до одного чітко обумовлює сухопутний шлях. А на те, що це грецький шлях Священні Путі, можуть вказувати назви річок: Громоклія, Сухоклія
12 Гомер, «Одіссея»:
Перевертавсь-бо ночей я багато на вбогих постелях,
Ждучи, коли ясношатна засяє Еос богосвітла.
/перекл. із старогрецької Бориса Тена/
13 Гіперіон, букв. «хто ходить над (нами)» – один із епітетів Гелія-сонця.
14 Тепер, зараз
15 м. Торгопіль вимишлене, але такі спеціальні торгівельні містечка археологія знає. Тут – с. Торговиця Кіровоградської обл. на р. Синюха, до якого останнім часом прикута увага археологів, у зв’язку з його метало-виробничою справою в доісторичні часи, послужило прототипом Торгополя
16 букв. хоровод (від χορεια – танець), танок по колу у супроводі співів, закликів до богів тощо, відомий у багатьох давніх народів
17 букв. «Земле Мамо»
18 Казкова країна в Лівії, яку за грецькими переказами, замешкувало плем’я, що живилось лише лотосом, і з того ніби перебувало у блаженному забутті
Прокоментувати
Народний рейтинг
-- | Рейтинг "Майстерень"
-- | Самооцінка
-
Executed in 0.1776 seconds