Біда, коли райдугою повелівають дальтоніки.
із плакату на телепередачі
      «5 копійок»

Кому потрібна країна маленьких людей? Лише непатріотична й мілка душевно влада може дивитись згори на свій народ, інсценуючи при цьому труди праведні в ім’я всіх і кожного. Та, як каже святе письмо: «по ділам їх упізнаєте». Видершись на владний горбочок із гущавини того ж народу, часто обманом і підступом, усе нові й нові володарі системи занижують роль і значення великої сонцелюбної нації, її прагнення до саморозвою. Чи не тому, що ці наші співвітчизники недоотримали сонячних променів у дитинстві? Нажаль день учорашній і день нинішній мало чим відрізняються. Коли ж, нарешті, прийдуть до влади, насправді щирі сонячні особистості? Ті, що не будуть регламентувати життя лукавими шлагбаумами корупційних систем бо – нелукаві. Ті, для кого дитина в пелюшках – то великий грядущий день України! Ті, хто розуміють: не лише держава, а й усе

Царство Небесне належить таким*.

…Де мій, Народу, Нації початок? Звичайно, у пологових будинках, де в шибки зазирають дивоокі буслики…
Ранок життя… Залитий літнім сонцем ранок за вікном. Маленька Людина випорснула з ліжка. Вона щаслива. Що їй снилось? Ясно тільки, щось напрочуд безтурботне і нам не доступне…
Такий само безтурботний і водночас повний по вінця майбутніми враженнями й відкриттями – день за вікном. Між сном і дійсністю межі ще немає. Легко вміщуючи все щастя світу, Маленька Людина долає завеликий для неї поріг і опиняється в товаристві пригод, що дивляться на неї звідусіль.
А ось і перша. По стеблику трави повзе щось жовтаво-червоне із чорними цяточками на спинці. Воно виповзло на кінчик стеблини й розгорнувши крильця, раптом відірвалось од неї, і пролетівши перед великими здивованими очима Маленької Людини, зникло серед квітів і зелені саду. Маленький володар і дослідник свого всесвіту помандрував було за ним та його зупинило щось надзвичайне. Воно було вгорі: велике, сяюче, тепле й рідне… Диво вигравало крізь мереживо зеленого листя усіма барвами щастя. Це воно було у вісні! Дитя протягнуло до нього рученята, та несподівано, щось темне напливло, насунуло й Дива не стало…
Повіяв вітерець, зашепотілись листочки, заворушились тіні в саду. Стало тривожно, страшно. Із темної хмари, яка проковтнула Диво, щось гримнуло.
…Хтось пройшов гущавиною саду й сказав:
– Кайтеся! Бо ніхто не знає часу кінця. Грішники всі від утроби матері своєї. Згрішив бо прабатько Адам.
І вже зовсім поряд: «Кайся!» Дитина ще не знала, що це все означає, але відчула себе самотньою, поза своїм веселим дивосвітом. Щастя не стало.
Проте дивовиська тільки починались. Якийсь химерний чоловік, схожий на акробата, їхав кронами дерев на дивному велосипеді. Ліву педальку того велосипеда він крутив уперед, праву назад, а сам їздив туди-сюди… Дивак дістав з-за пазухи купу камінців-кремінців, розділив їх на дві рівні частини і почав жонглювати ними примовляючи:
– Якщо до 12 камінців-років додати 12 кремінців-оцінок отримаємо 24 години на добу суцільного держстандарту для системи; якщо від 12 кремінців відняти 12 камінців буде нуль об'єднаних нулів; 12 розділити на 12 дорівнює: один – проти всіх, всі – проти одного; 12 помножити на 12 отримаємо – з 52 мільйонів – 144 тисячі найкращих, найвідданіших, най…най…най… Якщо 12-ти енною системою-систем камінців-кремінців розмолоти Велике Щастя Маленького Володаря всесвіту – отримаємо багато муки на пряники для слухняних діточок пихливого узурпатора Кучдевдема, о-о-о-!.
Акробат зареготав, крутнувся на задньому колесі, яке чомусь опинилося спереду, і зник з очей. Натомість виникла інша дивовижа. Гілячка на одному дереві почала хутко рости, витягуватись, розштовхуючи все на своєму шляху, і наближатись до малюка. На кінці гілочки зеленим прапорцем тріпотів листочок. Все ближче й ближче гілка, і видно, що то не гілка зовсім, а чиясь рука, і не листочок, а звичайна, 20-ти гривнева банкнота. Зелений прапорець став папірцем. Власник папірця, що мав довжелезну руку, сам ховався десь за деревом. Звідти долинав лише його голос схожий на скрипучий голос із вокзального репродуктора. Голос сказав Маленькому Володареві Всесвіту:
– Я твоє нове щастя. Коли Акробат розіб'є камінцями-кремінцями твій всесвіт, я дам тобі багато-пребагато таких папірців. Ти зможеш купити за них багато годин щасливого забуття. Але пам'ятай, я буду боротись за твій здоровий спосіб життя. Але ти все одно купуватимеш собі забуття. Тоді мені буде із чим боротись. І в кожного буде своя справа. Отож, я твоє нове щастя, лише обери мене, будь ласка, своїм президентом. У мене, є орден за вклад до чужої держави, й нема за розклад своєї. Тут мене не люблять. Обери мене, обери, обери…
Власник купюри лопотів немов з гарячки, та малеча вже дивилась в інший бік. Там, під старою крислатою грушею, у маленьку дитячу гойдалку запхалась сила-силенна дорослих людей. Це було неймовірно, проте очевидно. Усі вони були схожі один на одного, у темно-зелених костюмчиках, які інколи зливались в одну зелену пляму й здавалось то багатоголовий зелений зміїсько літає попід грушею. А коли зелена пляма зливалась з гущавиною саду – тоді ніби все довкола ставало заполонене, повите змієм. Чоловічки дружньо розгойдували гойдалку, аж рипіла, ніби скаржилась стара груша, і викрикували дитячі віршики дивного змісту:

Раз-два-три-чотири-п'ять –
ми податки йдем збирать!

Приготуйте хабарі –
йдуть веселі митарі.

Хай затямлять мама й татко,
а найбільш мале дитятко:
не податок для людини,
а людина для податку.

Ми веселі податківці.
Ми вовки, а ви всі – вівці…

Ти малий скажи малому,
а малий хай – молодому,
молодий – більш зрілому,
зрілий – посивілому –
хай научить немовлятко
вчасно сплачувать податки.

І «Барвінок» і «Малятко»
ухилялись від податків,
тож, закрити їх доцільно
за казки опозиційні.

Ой, летіли буслики –
через тин,
вбрався у підгузники
весь Кабмін.

Гойдалась гойдалка. Рипіла стара груша. Декламували віршики дивні чоловічки. А Маленький Дослідник силкувався й ніяк не міг згадати, що то було, таке зворушливо-близьке, і рідне. На початку… давно. Не міг згадати й не міг забути. Химерні ж люди, народжені сутінками, продовжували з'являтися тут і там. Та наш герой уже не боявся.
Ось, відхиливши віти куща, ніби кулісу, на галявинку вийшли Поросячі Очка. Звичайно, це була маска! А може, і ні… «Ва-у-у! Хрю-хрю – сказали Поросячі Очка. – я тебе люблю! Я зроблю з тебе суперзірку. Ва-у-у! Я чув твої вокальні дані, коли ти рюмсав. Тебе завалять квітами! Хрю-хрю. Ми створимо з тебе кумира. Біля твоїх ніг будуть натовпи фанатів! Тобі заздритимуть твої друзі. Ми влаштуємо тобі шикарну розкрутку. Хрю! Можливо ти доростеш до лаврів самого Майкла Джексона, – якщо ти хлопчик, або заміниш на ліжку Мадонну, – якщо ти дівчинка. Твоя фактура дозволить тобі стати першим секс-символом, хрю-хрю, рідної Батьківщини. Це дуже патріотично бути секс-символом рідної Батьківщини» – кувікали про своє розуміння людського щастя Поросячі Очка, а Дитя, не звертаючи на них ніякої уваги, починало відчувати повернення Великого Дива.
Навколо проясніло. Постать Поросячих Очок почала танути. Вони сказали розгублено, щось схоже на: «Не хочеш…пожалкуєш…», і перш ніж остаточно розтанути, зникли за темною кулісою куща.
А навколишній світ і сад наповнились, забриніли передчуттями радості. Зникли химерні тіні. Натомість закивали голівками квіти, заспівали пташки, і… вдарило променями крізь мереживо листя Велике Диво Маленького Володаря Всесвіту! А від порогу почувся рідний, співучий голос. Він кликав Маленького Володаря до себе. «Ма…ма-ма» – вимовляючи по складам найрідніше для нього слово, Дитя поспішало поділитись враженнями про свою надзвичайну пригоду.
«Знаю, знаю, дитино…Знаю. То все тобі привиділось. То все мара».


2006 р.