Жовта лінія ранньої осені
Із безодні далеких світів
На луги, цього літа не кошені,
Тихим сумом лягає без слів.

Рано-рано, перлинами, вдосвіта
Чарівним ланцюгом висоти,
Мов рядок з поетичного зошита
Лелечата летять у світи.

Нахилив важкувату голівку
Ще недавній пустун соняшник.
Наче випив жахливу горілку
Та від втоми і сорому зник.

Налилась кукурудза здоров’ям,
У капусті нуртує краса,
Гасне літечко спілим колоссям,
Не сумуйте ж, мої небеса…

Втрата з новим у парі літає,
Серце вміщує спеку і лід…
Знов порубаний ліс виростає
І грибок, наче згорблений дід.

Щастя там, де гармонія, згода.
Все продумано Богом давно.
Дуже мудрий вчитель природа,
А любов – найсолодше вино!

Осінь зі мною у змові,
У нас з нею спільна душа.
В її романтичному слові
Жива таємниця вірша.

Що сіяло сяйво надії
Пішло… а без нього – ніяк!
Весна позичала у мрії
Жовтенький осінній піджак.

Осінь – святиня у храмі:
Радію, сміюся, живу…
Я їй довіряю, як мамі
І мрію про пісню нову.

Що б’ється у серці – не знаю:
Не радість, не біль і не зло.
Я осінню завжди чекаю
Все те, що з весною пішло.

Емоційність розбійною хмарою
З вихром, шквалом, вогнем і дощем,
Лютим ворогом, чорною карою…
Душу крає безжалісний щем.
Що ти робиш, просвічена логіко,
Як осикове листя тремтиш?
Чого варта твоя педагогіка?
В тяжку мить – наче риба мовчиш.
Хвилювання надмірне, безсовісне,
Я у нього, як кінь у вузді!
Научи побороти чудовисько,
Щоб не рвались літа молоді.
Світлі мрії, духовність, емоції…
Як розумно це все об’єднать
В гармонічні життєві пропорції?
Я не знаю, а хочеться знать!

Чому до мене ти прийшло,
Чи я рідня тобі, сестра, дружина?
Ти, невгамовне хиже зло,
Облуда, фальш, тупа вітрина.

Чорний вогонь – твоє підступне «Я» -
Несе ідею на пекучих вилах,
А я ніколи не була твоя
Й не буду в лапищах і крилах.

Є і подяка, прокляте, тобі:
Без тебе я життя б не оцінила.
У правди очі синьо-голубі,
А ти між нами… ти – нечиста сила!

В душі людській – родюче поле див,
Майстерно свої зерна висіваєш.
Той не боровсь з тобою, хто не жив,
Ти скрізь, завжди і діло своє знаєш…

Нас всіх вражає чистота,
З якою родиться на світ дитина.
Тіло й душа – це ж не спроста –
Приходить в світ без зла людина!

Планета гине, молодіє зло,
Прогрес не знає, як його здолати.
Може, не тим шляхом життя пішло?
Забувши Бога, радощів не знати.

Олі Брагіній

Друзі мої – крилаті думи.
Космічна даль, безмежна глибина
То мій смичок, а я… я струни…
Зоряний вальс… політ і… далина.

Там, у туманностях, сміюсь, літаю.
У божих радостях далекий світ.
Щаслива й дужа звідти повертаюсь
Додому, до своїх воріт.

Твої вірші – неймовірна туга,
Але ж ти сильна, тож неси хреста.
Зоряний храм, як ліки від недуга,
Впусти у душу й зникне чорнота.

У час навчання в дорогому вузі
Могутній темп, він став тоді взірцем.
Та все пройшло, туди дорога й тузі,
Відправ її попутнім вітерцем.

Ти полети по зоряній дорозі,
Душу очистять морочні світи.
Там радість, щастя, ти в самогіпнозі…
А повернувшись ворогам прости!

За дверима бажань загубилася мрія,
У туманах зими десь блукає надія,
Радість знає фарватер, та ображена спить,
Ненароджена пісня у бутоні мовчить.

Впало небо не землю, туман – тінь від беріз,
З даху падають краплі заморожених сліз.
У холодній травинці спить дзвіночок лісний,
Там завжди таємниця, де росточок тугий.

Енергетика лісу, тихий сміх далини,
Диво-музика серця у бутоні весни.
Сон у темному храмі, тихо йду, не спішу,
Ненародженій пісні я слова напишу.

З туманом серце обнімається
Під листопадний марафон,
Зітхає ліс, в журбі прощається,
І вальс звучить «Осінній сон».

Натомлена осіннім маревом
Кожна рослинка ляже спать,
У лісі осінь жовтим прапором
Запрошує відпочивать.

В природі чесно все влаштовано,
У силі росту сенс життя,
Найвищу суть, в ростку заховано,
Все інше – в хмарі забуття.

На Спаса, дев’ятнадцятого серпня
Лелечин день, - готові всі летіть.
Душа болить, шепоче, плаче, терпне…
Ой сурми вічності, не рвіть її, не рвіть!

Прощальний ранок, он вони кружляють
В рідному небі над своїм селом.
Пора прийшла, птахи це добре знають,
Скінчилось літо, осінь під крилом.

А ми в селі вже вибрали картоплю,
Дари осінні щедрі на столі…
І я готова з ними у безодню
Пушинкою на дужому крилі.

Посіріла зажурена хата,
На подвір'ї хазяїн бур'ян.
І як тінь від забутого свята
На кілочку паркана стакан.

Дні і ночі проходять у смутку.
Дух у хаті таємний живе.
Він байдужий до втрати й прибутку,
Тихим сумом по стінах пливе.

Фотокарточки під рушниками
Порожнечу журби стережуть.
Прірва тиші тут днями й ночами
Наче каже: минуле забудь…

Чи є сила, щоб морок здолати,
Знищить, стерти, спалити дотла.
Щоб хатина змогла засіяти,
Зацвісти, як раніше цвіла.

А навколо все стало радіти,
Всюди жарти веселі та сміх…
Дивину таку створюють діти,
І її вистачає на всіх!

Все тіло, безмірно красиве,
Покрили страшні чиряки.
Становище серця – жахливе,
З'їдають його черв'яки.
Хвороба дурною ходою
Поглиблює горе, біду…
Де ж ліки і що з головою?
У бруді лежать без ладу!
Хто нашу красу порятує?
Та де ж ти, цілющий вогонь?
А, може, тебе й не існує,
Брехня ти, безчестя чи сон?
Вмирає краса без надії,
Хвороби примножують біль…
Клопи, павуки, кроти, змії…
Рвуть немічне тіло навпіл.
Найкращі за тебе вмирали
Протягом безліч віків.
В боях смолоскипом згорали,
Святинею прапор горів…
Ой, де ж та велика ідея?
Настала пора нечистот…
В стражданнях згасає лілея
І весь український народ.

На морозі і вітрі дозріває нектар.
У акації серце – сховище чар.
Пригорнись до листочка і відчуєш: за мить
Повертається спокій, знову сили є жить.
А розквітне, запахне – на землі нашій рай.
Дуже хочеться в небо, до зірок, у безкрай.
Впала крапля на скроню з квітки, крапля дощу.
Я в минуле без болю в насолоді лечу.
Ту акацію бачу і мрійливий лісок,
Крапелька на обличчі має з ними зв'язок.
Юність, радість і квіти, дощик стука в вікно.
Полетіло все в небо і недавно й давно…
А колючки в акацій, бо колюче життя .
Там, на кінчику голки шифр: «НЕМА ВОРОТТЯ».
На морозі і вітрі в сонних чарах зими,
Ще в ідеї листочок, за замками й дверми.
Через те я й не плачу, вірю в даль, не журюсь.
Прийде день і… щокою до листочка торкнусь.

Шукала я добра в моєму світі.
Душу минали нечисть і мара.
Мій друг жасмин в біло-медовім цвіті
Беріг мене для щастя і добра.

Жага життя в мені завжди горіла.
Любила всіх людей, знання – любе…
Та в день недобрий якось я зустріла
Неначе привид, любий мій, тебе.

Назустріч вітру полетіли хмари,
Все навпаки, як вибухає вир.
В любові найсильніші чари,
Так гарно, мило, вздовж і вшир.

Короткочасне щастя, радість плинна.
Хто знає чари, як це зберегти?!
Бо емоційна суть завжди первинна,
Кусає душу жало пустоти.

Де незбагненне «Там», пішло за обрій?
З тобою, любий, знаю, назавжди.
Я – знову я. зі мною мир і спокій.
А скільки утекло води…

Ми дуже правильні, та розбрат – не єднання.
Загнані коні мчать бездумно вдаль…
В сузір’ї Діви десь моє кохання.
Минулого не жаль… не жаль…

Наливайсь, переповнюйся келих,
Хай же щастя тече через верх.
В гілочках ніжно-блідо-зелених
Таємниця заплаканих верб.
А весна щедро всім наливає
Свій п’янкий і пахучий нектар.
Все живе оживає, співає:
Люди, звірі, маленький комар…
Цвіт і радість – життя молодіє,
Закохавшись у вічний закон…
І моя в небі мрія синіє,
Проганяючи морочний сон.
Ти не любиш мене, моя доле,
Сієш град та чумні бур’яни
На майстерно оброблене поле…
Бо ревнуєш мене до весни!

Розчаруєшся – наче помреш.
Хіба є йому альтернатива?
По життєвій дорозі бредеш,
Як голубка сліпа й однокрила.
Слабне тіло, у муках душа
І ніхто, і ніщо вже не миле.
Навчи, Боже, творити вірша,
Щоб як ліки його я створила.
Піднялася над болем і злом
Та й начхала на всякі проблеми.
А образи, завіяні сном,
Пішли геть із душевної теми.
Різні всі ми, і кожен це зна,
Тільки серце про все забуває,
Як зажевріє в ньому весна,
Соловейко в душі заспіває…
Це не фатум, а тисяча лір
Зазвучали в єдиному дзвоні…
Я прошу тебе, серденько, вір,
Так, як віриш ти Богу, іконі…

О бедное сердце, прокурено ядом,
Душа без сомнений, ложь вертится гадом.
До возмездия шаг! Скоро ль ты его ступишь?
Этот шаг за тобой, он тебя и погубит!

Где-то так я тогда написала.
Не стихи, а дурное вино.
Извини, я ведь сильно страдала,
Все забыто и очень давно.
И тебя, слава Богу, забыла,
Вообще на тебя не сержусь.
В первый раз я тогда полюбила,
Полюбить тебя снова боюсь.
Что предсказано, то и свершилось.
Глупой шуткой играл ты с судьбой,
Только сердце напрасно разбилось…
Прости, милый! Иди, дорогой…

Ще не висохла річка,
Хоч і з брудом вода.
Глибина замутилась,
Стала тиха хода.
Бур’яни з крапивою
Чистину затягли,
Де красуні-лілея
Могли б вічно цвісти.
Вища суть заржавіла,
Течія – в шкереберть…
А піраньїв -мутантів,
Наче зміїв ущерть.
Хто ж те вичистить русло?
Де чистилище вод?
Хто задушить потвору?
Зкаламучений зброд?
Чистоту ти забула?
Сили в тебе нема?!
Очмаріла, заснула…
А час, - плине дарма!

Гадюка й природа у змові,
Душа її – чорний вогонь.
З отрутою напоготові
Життя – це кусачий закон.

Терпіти нікого не стане,
Любить, жартувати, прощать,
Про те, що кусать – це погано, -
Не хоче ні слухать, ні знать.

Гадюка із вирваним жалом
Вирощує зуби нові.
І робить це швидко, з запалом,
Бо в неї одне в голові.

Природа дала на те дозвіл,
Щоб жить саме так і кусать.
Миттєва атака – як постріл…
То ж краще гадюк не чіпать.

В тюрмі негативних емоцій
Серце гадючим стає.
Під шквал сатанінських пропорцій
Кусачим годинником б’є.

Поганих гадюк не буває,
Трапляються люди страшні,
Звір дикий так не кусає
І в найстрашнішому сні.

На ранкову росу впали сльози…
Коник десь у травичці гурчить…
Пахнуть літом широкі покоси,
Та ображене серце болить.

За покоси, за зоряний обрій,
У новий, ненароджений день,
Полети в порожнечі холодній
Аж туди, клята туго, ген-ген.

Літо! Вмий мене білим жасмином,
Поверни душі радість, тепло…
Зрадо, висохни скошеним сіном,
Наче й зовсім тебе не було.

А мою нерозтоптану вірність
Забери у заквітчаний храм.
Поверни їй надію і чинність,
Все, що маю, за неї віддам!

Затаїлись в зерня точці сходи,
Хай же гримне замріяний час…
Треба тільки діждатись погоди,
Щоб зустрітись з росточком в анфас.

На валу, земляному помості
Калина під лісом росте.
Я ходила до неї у гості,
Розказала їй, вірній, про все.

Час цвітіння – в калини весілля.
Білий цвіт – то сама чистота.
А вже пахне, як мавчине зілля,
Божим духом над світом літа.

Прийде осінь і друга Пречиста,
Віти кинуть старенькі листки.
А мені на червоне намисто
Подарує рясні ягідки.

Знову пісок, я зозла заблукала,
Та й клятий мадригал щось не звучить.
І скрипку я б купила, не украла,
Та гад смичок в мені, як звір гарчить.

Люблю я критиків, люблю і критиканів,
Перші підкажуть, другі зірвуть злість.
Одні – хірурги з бурею в стакані,
А других чорт гризе… гризе і їсть.

Відповідальна в критика трибуна:
Вразливі душі муза довіря.
А критиканів засипає дюна
Піском, на північ, в крижані моря.

Спасибі, критики, спасибі й критикани,
Слова подяки хочеться казать.
Хоч знаю я: ті, другі, - істукани,
Від злості зуби в бідних цокотять.

А що поробиш, так і є в природі:
Вовки, пантери, стріляні зайці…
Опальна істина ховається в незгоді,
В одному певні всі: вони – митці!

P.S.

Що жде мене після такого вірша?

Що мої вірші – брати й сестри жаху.
В них все не те, такі прості слова…
І що пасують до мойого фаху
Лиш матюки, тяжкі, як булава.

Беда наступает, смерть песню гундосит,
Фатально-унылый мотив:
- Зачем эта жизнь, иди ко мне, - просит,
- Спасешься, меня полюбив…
Костлявая «спасает» надежно послушных.
Снедая да страхи рядит…
Выключи, выключи призрак утюжный,
Нытья жизнь вовек не простит.
Я знаю дорогу! Нужна только Вера,
Как горный могучий поток!
Чтоб денно и нощно, ну как с револьвера
Желание жить – твой курок.
Доверься! Не смей пререкаться ни словом,
Пока ты здоровым не стал.
В одном направлении стену бей долотом,
Сомненья громи наповал.
Как выпрыгнув, веришь в кольцо парашюта,
С таким же накалом – у жизнь.
Болезнь – это точно, - нечистого смута,
Ты темп охладить берегись!
У Господа все есть лекарства от хворей,
Ключи до них – в каждой душе,
Ты черным огнем не сжигай себя в горе,
А страх презирай вообще.
Укольчик заморский, таблеточка с ядом,
Припарка да водный массаж…
Прогресс оболванил нас гибельным чадом,
Безбожие, мрак и мираж…

Тихо плачет плакучая ива
Мне на голову. Слезы – хрусталь…
Как молитва, чиста и правдива,
В ней отсутствует фальшь и печаль.
Тонким запахом нежность природы,
Из распущенных кос красота
Проливается в ритме погоды
И, уж точно, совсем неспроста.
Любовь к жизни у каждой слезинке.
Капай, ивушка, нам в глубину…
И в душе, как в завядшей травинке,
Пробуди диво-соком весну.

В пальцах дергается сигарета.
С пушки палишь ты по воробьям.
Милый мальчик похож на поэта
В буре гнева, - к своим же стихам!
Страсти плещут испорченной кровью,
Дни дымят у пожарищах чувств.
Что же делать с такою любовью,
Может, ты знаешь, розовый куст?
Ведь цветы твои тоже с шипами.
На колючках сверкает огонь,
Вянут розочки между сердцами…
Сокрушается огненный конь…
В пальцах дергается сигарета,
Ты глотаешь, как вакуум, дым…
Психи, - черный огонь, без просвета…
Дело сложное – быть молодым!

На любимой тропинке, среди ясного дня
В той далекой косынке я пришла до тебя.
Ты – фиалка ночная, я – кромешная ночь,
Я все та же, такая ж , - все сомнения прочь!
Вылезь с грязного ила, вытри слезы потерь,
Судьба с нами шутила, но теперь, но теперь!
Я пришла из тумана заколдованных дней,
Из страницы романа, из страны журавлей.
Горькой шуткой шутила беспощадная – судьба,
Но других я не знала, я любила тебя!
Мы будем отныне два колечка, звено,
Наши планы крутые, золотое руно.
Огорчаться не надо, я не сон, я твоя,
Наша жизнь – наша радость. Мы отныне – семья…
Утро все изменило: в сердце прежние льды…
Счастье солнце затмило по веленью судьбы.

Я бегу, напрягая все силы,
Каждый день ускоряется бег.
Под напор ежедневной рутины
Белит голову медленный снег.
Мне от жизни не многое надо –
Судьбоносный поток полюбить…
Это было бы как награда
В диком темпе спокойно жить.
У молитве прошу я у Бога
Укрепить мой нетвердый шаг.
В темноте чуть рябит дорога,
Да надежда горит в глазах.
Жизнь летит, а зачем – не знаю,
Каждый день ускоряется бег…
Я росточком асфальт пробиваю…
Не усердствуй так, первый снег!

Гомо сапиенс – это не ты!
Я, милый, давно это знаю…
Свои планы, надежды, мечты
Я о лоб твой стальной сокрушаю.
Гомо сапиенс – это не ты.
У стандартах, эмоциях, формах
Твои милые сердцу черты
Дополняются юмором черным.
Гомо сапиенс – это не ты.
Что же движет твоею любовью?
Где граница твоей простоты?
Сладость смешана с гарью и солью.
Гомо сапиенс – это не ты.
А любовь твоя – пыльная буря.
Аж звенит от твоей простоты,
Да судьба наша глупая дура…
Гомо сапиенс – это не ты.
Как же быть? И… сознание узко.
Ты – вершина моей доброты,
Я люблю, оправданий не нужно.

Я любила тебя, я любила…
Улетели давно те года…
Той любви животворная сила,
Может, снится тебе иногда?
«Портить жизни другим – мое хобби», -
Так ты полушутя говорил.
И, кривляясь, как будто в ознобе,
На лице своем мины чертил.
У гордыни коварное жало,
Изобилие яду всегда.
Если жертвы агрессору мало,
Жало жалит самого себя.
Где студенчества милые годы?
Птицей порхнули в прошлого лес…
Скоротечны закаты, восходы,
Радость с горечью на перевес…
Небо всем уготовило место.
Не кляни ни людей, ни судьбу.
То гордыня, как злюка-невеста
Ставит подпись на твердому лбу.

Не грусти, жизнь – стихия, лавина.
Крушит дамбы, мосты и мечты.
Помнишь, я тебя сильно любила.
Только память, как жест пустоты.

На отвесной скале
Жизнь молитву творит.
На отвесной скале
Кровь желаний кипит.
На скале рай и ад,
И опасность везде,
Грохот, брызги эстрад
На отвесной гряде.
На скале крах идей,
Приговоры судьбы…
Ты ведь тоже на ней
У прицеле скалы.
На отвесной скале,
Именуемой жизнь
В судьбоносном огне
Жду тебя, появись!
Помоги устоять
На могучих ветрах.
Я готова встречать,
Я стою на часах!
Я пришла в этот мир,
Миру песни пою,
На отвесной скале
На карнизе стою!
Пропасть, ты не спеши,
Твой бессильный магнит:
На отвесной скале
Меня ангел хранит.
С верой рвусь я наверх,
Все преграды любя.
И, в награду за труд,
Жду, как Бога тебя!

Разыгралась неистово вьюга,
Рвет и мечет навстречу, в лицо.
В трудный шаг я вдруг вспомнила друга
И забытое нами крыльцо.
Вьюга, вьюга, ты многое можешь:
Холод вмиг превращается в жар.
Ты так сладостно душу тревожишь,
Будишь память, - божественный дар.
Тогда было начало июня,
Цвел жасмин… красота и тепло…
Тихим вечером в день новолунья
Мы взошли с ним вдвоем на крыльцо…
Славный мальчик уехал на север,
Улетела и я навсегда…
Вьюга, милая, снег твой и ветер,
Пробуждайте меня иногда!

Расскажи мне на трезвую голову,
Почему ты так плохо живешь?
Вечно пьяный, завел себе бороду,
Алкоголик несчастный и бомж.
На судьбу с пьяных глаз нарекаешь
Да других в своих бедах винишь.
За обиду совет принимаешь,
Все не так, всех на свете хулишь.
Говорят, что ты псих ненормальный,
Всех ругаешь да ропщешь на жизнь…
Сделай сильный рывок, колоссальный,
Перед бездною ты! оглянись!
Вспомни дни, где еще все на трезву:
Всех любил, да и ты был любим…
Оглянись, не заглядывай в бездну,
Зло растает, как сумрачный дым.

Пусть приснятся глаза,
Переполнены слез
В ореоле любви угасающих роз.
То, что на сердце есть,
Лунным светом в глазах
Отразится всецело
В беззвучных словах.
В те глаза посмотри,
Ну хотя бы во сне.
Поищи в них ответ,
Ведь он нужен тебе.
А очнувшись от сна,
Скажешь: все чепуха,
Те глаза только сон,
Ложна сила греха,
Ложный сон, ложна жизнь…
Но! За ширмой, в тебе,
В ожидании торт, на кислицах в драже.
Этот торт ядовит!
Он же чудо-бальзам,
Он убийца и он же –
Спасительный храм.
Чистота он и грязь,
Заблужденье и свет…
Это и есть твое «Я»,
Фальши и правде ответ…
Так вкуси же его,
Этот призрачный торт.
Кто создал его? Ты!
И не Бог и не черт.

Я забула давно ту мелодію,
Її тихий, таємний мотив,
Яблуневу квітучу гармонію,
Божий код до заквітчаних див.

Пахли яблуні квітом рожевим,
Ліс веселу веснянку шумів…
З глибини, подарунком травневим
Раптом давній мотив забринів.

Серце з пристрастю знову забилось,
Наче бажаний шлях віднайшло.
Що зневірилось чи не любилось…
Яблуневим вогнем зацвіло.

Все довкола в мені зазвучало:
Квітка яблуні, небо і ліс…
Потім щастя коротке пропало,
А мелодію вітер поніс.

Дай дорідній черемусі меду,
Біло-ніжна богиня-весна.
А мене в світло-зорянім леті
Аж до зір проведи в небеса.

Через біло-зелену примару
І черемшин білий нектар…
У туманностях, схожих на хмару,
Загубився мій любий Ікар.

Шлях далекий в маленького принца,
Полетів він із Екзюпері.
На черемухи біленьких крильцях
Поспішу я до них на зорі.

Хай листочок чарівний, зелений
Ніжно пахне мені у світах.
Мама-брунька, щаслива, весела
Родить диво в весняних вітрах.

Я думала, ти вже полетів лелеко!
Сурмить осінь, гука в далечінь…
А чужина та, ой далеко!
Поспішай же, лети в небосинь!
Холод птаху – суворий вчитель.
З неба ллється сумна вода,
Чужина, наче змій-гнобитель,
В щире серце твоє засіда.
Поспішай, хай надійні крила
В прірві неба невтомно летять.
Пам’ятай, моя пташко мила,
Я тебе буду дуже ждать!
Весна вірне тепло подарує
І надворі, і в серці, скрізь…
Диво-ліками душу лікує.
Зника втома, подруга сліз.

Пісне душі одинокої,
Не кланяйся в ноги журбі.
Дорогу до мрії високої
Доля вручила тобі.

Встань над краєм натомленим
І зорю розбуди.
В день, ідеями сповненим,
Повертайся сюди.

Не покинь мене в заростях
Застарілих страждань
Хай журбу візьмуть заздрощі,
Гімном радості стань.

Линь шляхами далекими
І мене забирай.
Я так хочу з лелеками
У примарливий край.

Щоб назад повернутися
У священні краї.
Може, й з долею стрітися…
Є ж вона на Землі?

Безкінечність кохаю я
І кінцеве люблю.
Стару вишню за хатою…
І небес далину.

Переймаюся вірою,
Далі сурмлять в трубу.
Я до тебе з надією,
Як квітки на снігу.

Сяють очі від дикого щастя,
Як у хижого звіра горять,
Бо весна і погода прекрасна
Надихають його пострілять.

Повертається з вирію пташка,
В мрії серця додому летить.
Гуси-лебеді, сіренька качка…
- Летить м'ясо! – мисливець кричить.

Ой націлена в небо рушниця.
Сильна пристрасть, безжалісне зло
В чисте серце, у саму зіницю,
Тяжку втому і вірне крило.

Впала з неба надія весняна,
І любов, що долає нужду.
А людина та дуже погана,
Бо розстрілює в небі весну…

У жебрацькій душі не буває
Ні любові, ні сили добра.
Мертве поле життя пожирає,
Бездуховність іде «на ура».

Запишався стрілець на бенкеті,
Доїдає братва гусака…
В сині неба, у зграї далекій
Обкурличуть свого вожака.

Там, давно, лабіринтами долі,
Подарунком добра на віку,
Я була на Азовському морі,
В його піні, теплі і піску.
Нічні тіні, примирливо чорні,
Над лагуною тихо летять…
Серце радісно б’ється при штормі,
Крики чайок, бажання співать…
Море радості, - море любові.
Хвилі шепчуть про вічне в житті.
Мить, як прапор у їхньому слові…
Срібні бризки, деньки золоті…
Життя, часом, буває лютує,
Тіло й душу гризе, як недуг,
Тоді мене море й рятує,
Бо у серці воно мені – друг.

Нам Бог послав добро, любов,
Красу, природу, сонце ясне,
Мороз і дощик щоб ішов…
Все небом послане прекрасне.
Та рай земний марнує зло,
Демони нищать людські душі…
Люд більше вірить в НЛО,
Ніж в Божі заповіді сущі.
Мабуть, вже скоро судний день,
Господь нас грішних покарає.
Христос карався за людей,
Та людство вдячністю кульгає.
І Біблії святе письмо
Державотворенням не стало.
В світі насилля, кров і зло!..
А людям зла все мало й мало.

У молитві бачу порятунок.
Бездушний смутку, кривдний твій урок.
За злодійство виставлю рахунок,
У серці віра, - радості струмок
Душа і тіло під вічним прицілом
Поганих сил, так є і було.
Та зло безсиле, коли першим ділом –
Свята молитва і її письмо.
Втрачає сили в муках повсякдення
Життєва радість, - сильна метушня…
Надія і любо – нікчемні
Без віри, без молитви, - не життя!

Як до мами дитя пригортається,
Так до мене мій ліс посміхається.
Квіточки, ягідки і грибочки…
Про кохання шепочуть листочки.
Віти – руки підняті до неба -
Мені правду розкажуть про тебе.
Хор пташиний тут гімном вітає
І як ліки на душу лягає.
Хоч розсталися ми вже з тобою,
Пам'ять серця не вкрита журбою

Вночі громовиця громила
Небесний промоклий розгін.
І стужа нічна обтрусила
Біло-медовий жасмин.
А ранком, немов наречена,
Знявши весільну фату,
Природа, яскраво-зелена,
Змахнула вечірню сльозу.
І сонечко оком Господнім
Сяє любов’ю до всіх…
Гей, біди вчорашні, сьогодні –
Дарую Вас курям на сміх!
Душу лікує природа,
Ми з нею завжди в вирі змін…
Та тільки навіщо негода
Вночі обірвала жасмин?!

Темної ночі голос твій лине
З далеких глибин і співає пісні.
Воскресне на мить моє щастя єдине,
Очі веселі, кохані, ясні.
І, наче в казковій гігантській машині,
Серце заб’ється, крила ростуть…
Пам’ять шепне щось на вушко людині -
Враз очі засяють, як сонячна ртуть.
Такі почуття визве пісня медова
Про рідні місця де родилась, росла.
Згадка про зустріч далеку, казкову
Душу окропить, мов Божа роса.
У думки людської – миттєвості крила,
І кожен це знає, бо так воно є.
А в пам’яті дужа, Гераклова сила.
Безмежна можливість: лікує і вб’є.

Через громи, дощі, вітрюгани,
Холод, голод… з далеких країв
Друг мій любий, з дитинства коханий,
Лелеченька мій прилетів.

Я летіла, мій друже, з тобою
І молилась за тебе щодня.
Віра в серці стрімкою стрілою
Рвалась в небо, пташино моя!

В селі мало людей залишилось:
Старість, бідність, образи за край…
Чого злидні до нас поселились,
У політиків, друже, спитай.

Чорну землю покрили росточки,
Сходить жито, щосили росте.
Рівненькі рядочки, як строчки.
Боже явище, світле, святе.
Справді, більшого дива й не треба,
Сенс і мудрість земного життя,
Подарунок людині від неба,
Вища істина, стержень буття.
В Пісні Росту незміряна сила,
Безкінечність, любов, глибина…
Ти віками людину учила,
Бо мудрішої тебе – нема!

Блаженного ранку, росою умиту,
В сирому болоті я квітку знайшла.
Чаклуючи казку, любов’ю повиту
Світилася в очі і ніжно цвіла.
Ой квітко болотна, ти дуже красива.
Та тільки болота мені не збагнуть.
Болотна безодня підступно жахлива,
Реальна нагода про розум забуть.
Кругом трясовина, не зміниш нічого,
Хіба хто відмінить нічний зорепад…
А ти, ніжно-синя, розквітла для кого?
Краса твоя губить дорогу назад.
Може, й знайду я з болота дорогу:
Розум проснеться, вгамується жаль.
Засліплена сонцем, молюся я Богу
І з квіткою лину в обмарену даль.

Спить лісок на різдвянім морозі.
Тихо крадусь, щоб сон не злякать.
Зачаровано… все у гіпнозі…
Спать. Команда єдина всім, - Спать!
Мабуть, з неба упала ялинка,
Розступились дубочки в кружок.
Запишалась ялинка-перлинка,
На гілках сяє сріблом сніжок.
Тиша славить свою домінанту.
Морозило – жорстокий суддя…
А мене, раптом спійману Мавку,
Лісовик манить в дим забуття.
Скоро вечір, вже сонце червоне,
Прийде ніч і … зірок океан…
Щось спокійне, чарівне, знайоме, -
Наче щойно розкритий тюльпан.

Нас бомбардує західне «мистецтво».
Багато хто хотів пізнать його.
Тепер воно над нами взяло шефство,
Наш телевізор учить нас всього.
Рясніють стрічки фільмів на екранах:
Гроші, наркотики, розбещений інтим,
Та їхня «справедливість» в криміналах,
А бездуховність не зрівнять ні з чим.
Навчають нас, неначе ставлять клізму.
В загоні вітчизняна глибина…
Серіал під кодом «слава дебілізму»
Для юних душ розвага чи труна?

Третій день не кінчається злива.
Небокрай несе нові дощі,
Вгамувалася спека жахлива,
Жаром дихала вдень і вночі.
Вітер тихий, вологий, гарячий,
Як парильня нагріта не влад.
Ковпаком дуже довгостоячим
Заморив нас розпечений чад.
Та кінець твій настав, здрастуй, злива!
Порятунком до нас ти прийшла,
Чи бажанням солодкого дива?
А душа, мов жасмин зацвіла.
Ціним дуже тепло ми весною
Після довгої злої зими,
Бо таємно махає рукою
Доля дзвоном тугої струни…
Сміючись над безоднею, водить
Часом хиткий даруючи шанс…
Спека літом до нас приходить,
В ній майбутньої зливи аванс.

Зимовий вечір колисає віти,
Зітхає, як малятко, позіха…
Листочки впали і зів’яли квіти,
Немає зла, страждань, гріха…
А тиша – лісова царівна.
До влади рветься, - вітер не дає.
Юна красуня, ніжна і наївна,
До тебе вітер клинці підіб’є.
І таємниця тут відпочиває:
На гілочці тонкій сидить.
І тільки щось її ледь-ледь злякає –
Розправить крила й в небо полетить.

Вечірнім лісом серце напоїла
Святим бальзамом тиші… дивина!
Чому я вірила, чим душу отруїла
Зникає, наче втома від вина.
Віти твої – то рученьки правдиві.
Іду все далі й далі в глибину,
Геть всі страждання й спогади журливі,
В хороше вірю і життя люблю!
Пізньої ночі в лісі буде свято:
Калина з місяцем у неба візьмуть шлюб…
І спіла брунька впевнено, завзято
Відкрившись, видасть тихий-тихий звук.
Той звук чарівний легко чути серцю,
Найвища суть любові і весни.
Він здатний врятувать від смерті
Небесним дзвоном божої струни.

8 березня 2005