Меланхолія роздерла від безсилля горло
І порвались зв’язки тих світів далеких
Я одна на світ – соромно та гола
І покинута і кинута і жива – ледь тепла
Світ не тішить квітами ілюзій
Ні, на жаль загинув вічний транс
Люди розтеклись в подобах злих медуз
Та я шукаю все ще люди вас…
Тебе шукаю хоч підозри ріжуть
Невпинно лезами зривають плоть
Шукаю рису в тобі дивовижно ніжну
Вона загинула мабуть також…
Серце строго відбиває такт
Ти робот і на жаль коханий
Твоя душа.. о де твоя душа!
Ти заперечуєш усе а я все знаю
Я дочекаюсь літа – чорта в квітах з сонцем
То краще зиму, хай затопить сум
Навіщо погляд твій, обійми гострі? Що це?
Ти плачеш як і я напевно все це сон…
А й справді тіні сині сплять
Вмостившись на стіні напроти
Піду заварю із меліси чай
І може краще буде завтра спати.

Замальовані вікна рожевим – спотворена дійсність
З неба падає ржавий і зовсім забруднений сніг
Що то робиться в нашім давно вже забутому світі
Чи надто чудовий чи зовсім зіпсутий навік?
Заболочені скельця нових окулярів в оправі суспільства
Ти сто раз пожалів, що змінив своє бачення яви
І вже в соте ти бачиш огидне і збочене дійство
Що вкрадається дуже в твою без відхилень уяву.
Обережно кидаєш нові окуляри на землю
І жорстоко з усім почуттям затанцюєш на них
І розтопчеш оте, що в очах тобі робить все темно
І зобачиш яким то насправді є “ праведний “ світ!

Тане сніг і тане тихо вечір
З собою вдаль бере допитий день
Я п’ю чай(ОК), похилі в думах плечі
В кутках кімнати тиша спить лишень
З колиски падає остання безтурботність
Так важко все спалити раз ( назавжди?)
Перемотати плівку ще не надто довгу
Та вже достатньо щоб забути хто ти…
Заґратувати свій порив дитячий
Загнати в рамки та чи варто, люди?
І побувати у норі звірячій?
Та якось буде якось воно буде…
А я дитина, я таки дитина
У світ шалений не готова йти
Затримайте мене, лишіть на зливу
Хай вимучить зі мною мої сни
Страшні…

Не треба кидатися фразами,
Розшивати розмову мов стразами -
Це фальшиво і надто замазано.
Най би вмерли слова що вже сказані.
Не треба казати про вічність,
Про вічність а також про звичність,
Не треба казати на милість -
Це так не подібно на щирість.
Не треба казати : « Для тебе
Дістану хоч зірку і з неба,
Драбину дістати лиш треба».
Не треба мені то не треба.
А тільки пропаде терпіння,
То й наших сердець те сплетіння
Розірветься - я в павутинні
А ти такий жадано – вільний!

***
Меланхолія в чашці з недопитим чаєм -
Це може гірше ніж заслабле кофе
І день, здається, хтось тобі розчавив…

***
Скло пакетна душа – це дволикість особи
Ніби так та не так,
Ніби тепло в середині й холодно ззовні.

***
В оману ввести своє «я» дуже просто
Щастя бажаєш? Дихай цитрину
Щастя на хвилину – то не є назовсім…

***
Ти хочеш померти? То і не вагайся
Стрибай з вікна чи трощи вени
Побачити все «після» все – одно не вдасться …

Рейками щастя блукає без діла трамвай
Путь невідомий малює у себе в уяві
Чи то у тьму направляє прожектори – фари
Чи живиться спокоєм ночі у снах…

***
Дівчина тиха немовби німа
Застигла чекаючи дива
Як копія в міні людини
Чекає щастя вона…

***
Сріблом гаптоване небо
Неначе вдихнуло нам диво
Посипало снігом накрило
Усе що нам знати не треба…

***
Тихо жбурляючи думи
По вулицях малознайомих
Говориш усім невідоме
А собі таке миле і добре…

***
Напевно шукає недовго
Ті барви живі сьогодення
Той хто хоча би натхнення
Бере по дорозі додому…))

Він напевно закриє рукою на вічність
Ті розумні глибокі озера очей
І засне десь в кутку як то робить зазвичай
Тільки вже на багато одвічних ночей
Він засне не розбудить ні вибух ні слово ласкаве
Ні вранішнє сонце - яскраве життя
Він не проснеться не вип’є ранкової кави
Він просто поїде в своє забуття.

Скористайся можливістю бачити те що невидиме
Зазирни на хвилину у нетрі своєї свідомості
Скористайся моментом коли можна вірити
І радіти життю що пашіє таким чудним описом.
Очі закрий засмійся як діти маленькі
Істоти такі що в казках не найдуть нереальне
Засмійся так ніби усе це миттєве
Згорни свої сльози і викинь безжально!
Відчуй це п’янке відчуття в твоїх грудях
Коли там оселиться чудне створіння
Воно давить легенько нагадує що таке бути
Хоча б мінімально але щасливим!

Подавлена... зібралась в довгу путь
Печальна дама у манто із листя
Легка вуаль, коралове намисто..
Вона то з нами то уже не тут..
Широким кроком обійшла все місто
Зайшла у парк і мовчки впала ниць
І заворожено дивилась рівно мить
А потім зникла жовто – бурим листям
… чекайте ще на неї рік…
А за поріг ступила леді в білому
Як наречена, але погляд – крига
Вона ворожить ним таємно – тихо
І ледь всміхається у вічі стримано.
Махне рукою – все заледеніє
Людей фігури, обриси дерев
Вона то робить для забав лишень
Вона інакше гратися не вміє…
… чекайте ще її забав…
Вбігає весело нізвідки
Прекрасна дівчина – загадка
Зелені очі, кучеряві прядки
Така собі чарівна квітка.
Мугикає мелодію веселу
Плете вінок із радощів життя
Така – то дівчина оця
Така – то вже вона життєва.
… чекайте ще від неї свято…
А ось мале дівча танцює
Руде, веснянки як мальовані
Вона з веселкою веде розмови
У кольори її лаштує
Сміється гучно розливає барви
По всіх усюдах по краях
І не лишає темних плям
А ми милуємось : « Як гарно..»

Твій образ, клоуне, ненавиджу з дитинства
Твій злобний вишкір, кучері руді
Твою незграбність награно – навмисну
Ненавиджу цю маску на тобі…
А може, клоуне, ти зовсім невеселий
І десь самотньо блудиш тихим містом
І тихо - тихо плачеш сам до себе
Тоді ж бо точно ненавмисно…
І може ти коли жонглюєш щастям
Готовий кинути усе й тікати
Десь за куліси чи у всесвіт власний
Де не посміє більш ніхто чіпати…
А ось і бачу, бачу десь згори
Як гірко котяться намистини солоні
Ох, як печально, клоуне, тобі
Ти насміявся у житті доволі.

Я б напевно зібрала валізи
І втекла би в безчасся і простір,
Я б забрала з собою секунди,
Щоб хоч щось у душі збереглося.
Відчиніть ,прошу, вікна і двері,
Напустіть туди трохи свободи
І натомість мене відпустіть
В те безчасся незвідане й простір.
Загубилася…
Панікує…
Не здійснилося…
Час не лікує…
Всі секунди розкидала – порох,
Як ті гроші на шмаття дешеве.
Ти сама собі ,дівчино, ворог,
Ти не знаєш чого тобі треба.
Ти живи ,не кидайся в пустелі,
У пустелі - у діри життєві
Ти живи тим чим треба тобі
Так живи ніби щастя миттєве…

«Стою на краю – на краю всіх кінців,
На кінцевому шляху кінця
І без задніх думок, і без зайвих ходів
Я стараюсь найти вороття
…. У життя.
Клітка боляче схрещених пальців,
Поламались залізні прути
Я нарешті у світ, на кінець увірвалась,
Та мені би пора вже іти
…. В мої сни
Я стою на краю і падає небо
У мої благальні долоні,
Я приймаю його бо мені того треба
Щоб і далі побути в не волі
…. Така моя доля
Така моя доля – жити!
Та жити не тим чим живуть.
Власноруч торбу щастя кроїти
І нехай вже буде як будь.
…. А тим часом забудь»
І забудьте ви всі про людину,
Про людину вам зовсім незнану,
Про людину від господа вільну
Про людину, якої немає…

Хвилина мовчання…
… Мовчання вічність…
Ми падаєм в прірву холоду й страху
Колись було добре та нам стало звично
Без болю у серці жити як птахи
Вільно… щасливо без всяких поривів
Заздрості нерозуміння
Та й без кохання просто так вільно
В дірявому жить павутинні
Затемненим поглядом дивитись у даль
Закритись за бронзові грати
… Нажаль
Не завжди вони заховають
В свої тепло затишні лапи
Не врятує той світ кольорів веселкових
І відтінків рожевої мрії
І сюжетів таких за банально – казкових
Що цілують нам солодко вії
Солоні…
Солоне обличчя солоне –
Символ моря якогось безмежжя
Символ суму розлуки та горя
Символ вічності що безперечно…
Тільки було би вічним хороше
Але сірі маси нажаль
Вже погрузли по вуха у чорне
Як би витягти їх з не бажань…
Так по - людськи жити щасливо

Затихла музика…
І з ракушок сріблястих
Вже більш не линуть ноти відчайдушні,
Бо настала нам пора відкласти
Цей хаос звуків непослушний.
Пора прислухатись на мить
До крикливої тишІ
Бо так багато нашептати
Бажає нам: тобі й мені.
Манить нас голосом зірковим
А зараз ніч а зараз ніч,
Поп’ємо чай з смаком медовим
Із тишиною віч-на-віч.
З тобою разом та водночас – ні.
В нас з тишею окрема тема
Мені про тебе розповість
Тобі про мене.. мене.
Давай послухаємо тишу
Непорушним поглядом у даль
Ти на схід а я на захід
Давай обнімемось, давай?
- Скажи, тобі казала тиша
Як сильно я тебе люблю?!
- Казала..
Казала й те що не залишиш,
Як лиш зістарюсь, як помру..
- Так! І за тобою, моя кохана
Не витримає серце болю,
Твоя душа мою забрала.
- Ні, вона одна на двох,
Вона могутня, вічна,
Вона палатиме й не згасне.
А це тобі казала тиша?

Літаєш! Свобода змушена тобі коритись,
Ти птах, який долає все.
Ти час і простір, мусиш в них повитись,
Вони як батько й матір – все життя твоє.
Ти справді вільний, сам по собі -
Відірваний від всіх. А світ
У вас на «ти» усі розмови
У вас все так не як у всіх..
Задумавсь ти, а він нахмурив брови,
Так кожен раз переживає як
Ти вкотре вирішиш упасти в гору,
Він вкотре бачить в тім недобрий знак.
Ти дивишся навколо себе -
Наверх – там хмари, сонце, дощ, чи вітер..
Та байдуже! Ти кинув погляд вниз
А там пісок, трава чи квіти..
А світ би снігом застелив,
Щоб легшим було те падіння,
Якого не чекав би, не стерпів
Ти, птахом будучи, з народження до нині.
Та приземлення твоє легке
І бездоганне, як завжди у птаха,
Ти народився тим, ким вже насправді є
Ти неземний, тож не комаха.
Бо і землі ти так і не торкаєш,
Лиш гладиш стопами межу між вами
А ти таки у сні літаєш
Хоч сни, реалії – одне й те саме…