Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  

  Вірші, проза, аналітика, огляди
«Орден Маньєристів» (2005)

Інфо
Літугрупування: Марґо Ґейко, Золота Жінка, Галантний Маньєрист, Мрія Поета, Рудокоса Схимниця
* Народний рейтинг 0.510 / 6.8
* Рейтинг "Майстерень": 0.514 / 6.85
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
Переглядів сторінки автора: 171679
Дата реєстрації: 2008-10-29 09:04:29
Школа та стилі: Маньєризм, Куртуазний маньєризм
Група: Користувач
Е-mail: << Для контакту з автором зареєструйтеся >>
Автор востаннє на сайті 2011.01.20 13:43
Автор у цю хвилину відсутній

Найновіший твір
Опівнічний гість (М.Ґ.)
От би зважився хтось і вимолив.
Та лишилася геть сама,
Як солома суха, чий вимолот
Проковтнула глевка пітьма.

І не знала, у чому схибила,
Хто згубив у стерні граблі…
Він за тиждень уже зі схлипами
Ледве видихнув і збілів.

Хоронили як слід – громадою.
У селі чи не кожен знав,
Наречена була принадною,
А зробилася навісна.

Тільки чула, коли поскрипує
Фотографія на столі,
Накривала чарчину скибою –
Випікала для цього хліб.

На світанку було все знищено
І розкидано все було –
Наче ворог у хаті нишпорив,
Все живе беручи в полон.

І вона, замісивши мукою,
Знову ставила хліб у піч,
Щоби з тим, що опівніч стукало,
Залишитися ще на ніч.

Він являвся до неї зіркою,
Говорив – Хоч би що проси!
Тільки кішка недобре зиркала,
Скаженіли на дворі пси.

Рятувала його і пестила,
Вигорала у тім вогні,
Ланцюжок з олов’яним хрестиком
Парафіном стікав по ній.

А як ранок вривався півнями,
Що поскльовували зірки,
Прокидалася вкрита піною
Мов утоплена з дна ріки.

Невідомо, куди би повінню
Серце вдовине віднесло,
Закінчилося врешті повністю
Вдома борошно, як на зло.

У люстерко погляне – боженьки!
Не людина стоїть – мара.
Задивилася заворожена –
Молода, а така стара…

Розшукала граблі за клунею,
Притулила їх до дверей,
Відвертаючись тричі плюнула,
Як на хрещенні ієрей.

Поблукала, зітхнувши – Господи!
Наче стежкою до села,
Загубилася між покосами,
Більше року сама жила.

Дуже довго водило колами
Всюди марились їй граблі,
Ними ноги до вен проколоті,
До артерій, а ще в землі.

Ніби час розтягнувся гумкою –
Він у полі лежав один,
Потерчата навколо кумкали,
Припадаючи до судин.

Не юнак з кришталевим посохом,
Не козак на коні з мечем,
Наречений з ногами босими,
З них і досі ріка тече.

Як завила вона причинною,
Що проспала вже вік чи два,
Засинала іще дівчиною,
А прокинулась – вже вдова.

Піднялося гадюччя кублами
Та почулося, як згори
Із хреста над церковним куполом,
Про любов їй хтось говорив.

І пішла туди геть знесилена,
Мов по груди в темній воді,
А летавиць з очима сивими
Обернув на згарище дім.