Тумани...
Будівельники пили і падали
як листя - в осінь

1

– Я не беру денег за это.
– Но я привыкла платить за работу,– она пыталась поймать ускользающий взгляд собеседника, однако он упорно смотрел мимо – на море за её спиной.
– Вы заплатите. Даже больше, чем можете предположить.
Она не успела набрать воздуха для ответа, а он уже улыбался, переведя серые искристые глаза на её лицо:
– О, нет, это не то, что Вы себе вообразили!
– Да откуда Вы…
– Знаю-знаю,– он откровенно дразнил её.
– Нахал! – подумала она возмущённо. Но к возмущению примешивалось любопытство. Ей это и нравилось, и тревожило. Когда-то, еще находясь в нимфеточном возрасте, она так разглядывала откровенные картинки в журнале старшего брата, неосторожно оставленном между картонками, на которых он рисовал своих вечных драконов.
– Солнце садится,– вернул к реальности его голос. От неожиданности она чуть вздрогнула и коснулась его плеча.
– Всё будет хорошо,– теперь он опять смотрел на неё, но не в глаза, а куда-то в район переносицы.
– Что Вы там ищите? Третий глаз?– она уже не скрывала раздражения.
– Сегодня в девять,– вместо ответа сказал он и ушёл, не прощаясь.

***
Отпуск заканчивался. Дина любила отдыхать в августе, когда народ уже разъезжается, а воздух наполнен обворожительной истомой ленности. Закапывалась в песке по самый рот, объявляя себя раком-отшельником. Дурачилась в воде, опускаясь почти у самого берега на руки и так приближаясь к суше, воображала себя доисторическим морским чудовищем, навсегда покидающим родную стихию. Муж, глядя на эти её забавки, только снисходительно улыбался и спрашивал: «Девочка, сколько тебе лет?» Она показывала ему язык, но не обижалась – привыкла. Как привыкла к самому мужу, к его серьезности и обстоятельности. Ей грех было жаловаться на него, да она и не жаловалась, просто жалела, что в их отношениях не было чего-то, названия чему она и сама толком не знала…
Три дня назад муж срочно уехал домой : «дела-дела, милая. Не скучай, через пару дней ты уже тоже поедешь». Первое, что она сделала,– нарушила заведенный им режим и правила. Спала до полудня, когда «нормальные люди уже возвращаются с моря»; ела яблоки вместе с качанами; впивалась в арбуз по самые ноздри и слизывала текущий по рукам сок; гладила всех проходящих мимо собак и разговаривала с воробьями.
Собственно, из-за воробьёв, увлекшись, она сегодня на набережной и налетела на этого странного парня. Странность заключалась в том, что он почему-то не смотрел ей в глаза, когда она, смущенно улыбаясь, что-то лепетала о своей невнимательности. Она запнулась и не нашла ничего умнее, чем спросить:
– Вы аутист?
Он рассмеялся и, мельком глянув на неё, ответил ещё более странно:
– Ну, наконец-то.
«Чокнутый»,– решила для себя Дина и уже хотела идти дальше, когда увидела небольшой мольберт рядом с парнем, на котором были выставлены несколько фотографий. Это был боди-арт: расписанные женские и мужские тела. Забыв о своём желании уйти, Дина спросила:
– Это Вы делаете? Вы художник?
– Угу. Можно сказать и так,– он опять смотрел как будто сквозь неё.
Стараясь не раздражаться, она рассматривала всё это буйство красок, змей, драконов, крестов и цветов, в которых тела растворялись, становясь только фоном.
– У Вас будет лучше,– прервал он молчание.
– А кто Вам сказал, что я…
– Да хотите Вы, хотите,– он опять улыбался, и эта самоуверенная улыбка взорвала её.
– А хочу, да! – Дина с вызовом посмотрела прямо ему в глаза.
– Вот и отлично,– спокойно, как будто он знал ответ загодя, ответил художник.– Вот Вам адрес,– и протянул визитку.

***
До девяти было ещё часа два, один из которых Дина провела в ванной. Сначала просто лежала в пене, балуясь и кидая белые клочья в резиновый коврик. Потом поднялась и наблюдала, как медленно сползает пена с её тела, оставляя пузырчатые островки. «Как Афродита»,– весело подумала она и рассмеялась. И наконец, подняв лицо, подставила его под теплые струи душа. Вода обволакивала её загорелое тело, прозрачные юркие ящерки проникали всюду, казалось, даже под кожу. Она увеличила напор и развернулась грудью. Соски набухли и затвердели.
– Но-но,– сказала она им строго.– Скоро вас закрасят, так что нечего тут!
Мысль о предстоящем будоражила её воображение. И в то же время она была абсолютна спокойна, откуда-то зная, что ей не причинят вреда.

Кирилл – так, судя по визитке, звали художника – жил почти у самого моря. Он сидел на открытой веранде, когда Дина подошла и села рядом. Несколько минут они молча слушали вечерний, уставший шёпот и вздохи волн. Потом он протянул ей руку и завёл в дом.
Мастерская была просторна и аскетична. Несколько подрамников в углу, круглый стол, закрытый холстом, на котором горкой лежали фрукты, большое зеркало без рамы, стоявшее просто на полу, узкая тахта. На самодельных деревянных полках – кисти-краски и несколько амфор разной величины.
– Вы увлекаетесь древней Грецией?– спросила Дина, чтобы нарушить молчание.
– О, да. Увлекаюсь. А Вы разве нет?
– Я мало что о ней знаю.
– Неужели? – Кирилл снова дразнил её.
– Послушайте, давайте уже начнём,– опять почему-то раздражаясь, буркнула Дина и изящным, змеиным движением выскользнула из сарафана.
– Богиня, как я и говорил,– тихо сказал Кирилл.
– Кому говорил? – Дина закрыла глаза, чтобы он не заметил её смущения.
– Неважно. Поднимите руки.
Она сложила руки в замок над головой и застыла. И хотя ожидала прикосновения кисти, но всё равно вздрогнула, ощутив на коже её влажный язык.
– Ну-ну, не надо так, Вы сейчас привыкнете.
Но дрожь не проходила, просто спряталась внутрь тела и оттуда медленно расползалась, как пятно. Чтобы как-то справиться с собой, Дина открыла глаза и посмотрела поверх головы Кирилла. На стене, прямо перед ней, висела картина, на которую она сначала не обратила внимания. Высокий холм, утонувший в зелени. Ярко-синее южное небо. И удивительной красоты храм. Высокие стройные белоснежные колонны, портики, кариатиды…
Внезапно Дину бросило в жар. Она беспомощно посмотрела на Кирилла, и тот, будто догадавшись, отложил краски и подвел ее к тахте.
– Сейчас станет легче,– сказал он почти шёпотом и протянул ей бокал. Темно-зеленая жидкость пахла мятой, сандалом и ещё чем-то душным и пряным.
– Что это, зачем?
– Это поможет,– мягко, но твёрдо сказал Кирилл и поднес напиток к её губам.
Голова закружилась одновременно с последним глотком. Дина откинулась на подушку и с уже нескрываемым испугом посмотрела на Кирилла. Его лицо двоилось, троилось и плыло по кругу.
– Назови своё имя,– услышала она, словно через вату. Дина попыталась сосредоточиться на глазах Кирилла, но они словно соединились в какую-то сверкающую сферу, от которой в мозгу вспыхнули и взорвались множество цветных кругов, пустившихся в безумный, хаотический танец…

2

– Ну, же, назови своё имя! Ты ведь не глухая?
От неожиданности она вскрикнула. Спрятавшись за колонну храма, она так увлеклась наблюдением за грозой, что не заметила, как к ней подошёл незнакомец.
– Дорсия,– смущенно ответила девушка.
– Хорошее имя, и тебе подходит. Ты действительно напоминаешь газель,– молодой человек смотрел на неё, не скрывая удовольствия, и его серые глаза с ореховыми искрами смеялись. Он снял хламис* и встряхнул его, потом покрутил головой, как собака после купания, и Дорсия взвизгнула: её лицо, плечи и хитон словно попали под душ.
– Только не говори, что ты просто прячешься от дождя в храме Афродиты,– юноша наклонился к Дорсии, играя фибулой** её хитона.
– Ты удивительно прозорлив, Кирос, сын Элиаса,– из глубины храма к ним приближалась молодая женщина в светло-голубом хитоне.
– А ты, как всегда, насмешлива, Аглая,– ответил Кирос, отпуская пряжку и улыбаясь.
– Дорсия пока только учится, но, судя по способностям, вскоре о ней заговорит не только Пафос, но и весь Кипр.
– Уверен, из тебя выйдет настоящая богиня,– Кирос посмотрел в глаза девушки долгим взглядом, от которого у Дорсии внутри ёкнуло.– Мы ещё встретимся, газель,– он снова улыбнулся и выбежал из храма.

***

Аглая, верная подруга и наставница, знала, о чём говорит. Дорсия обладала всем, что отличало гетер: острым, живым умом, внутренней раскрепощённостью и яркой, слегка дерзкой, красотой. Плюс потрясающей чувственностью. Да, конечно, в специальной школе им преподавали риторику, литературу, живопись, музыку, обучали искусству любви и флирта. Но именно Аглая помогала Дорсии достичь совершенства на практике: все эти уроки полувзгляда, полуоборота головы, наклона шеи, тембра голоса и многие другие «секреты» искусства владения мужчиной через искусство быть женщиной.

Сейчас Дорсия с нежностью вспоминала их частые разговоры.
– Ты неправильно ешь персик! – заметила однажды Аглая, когда они коротали вечер у фонтана в закрытом дворике храма.– Ты ешь его, как обычная женщина. А ты – не обычная, ты – гетера! Всё, что ты делаешь, должно быть эротично!
Она взяла двумя пальцами спелый плод и слегка надкусила шкурку. Потом осторожно и мягко начала губами снимать её, втягивая в рот. Покончив с этим, провела влажной, сочащейся мякотью по губам Дорсии, потом по своим. Маленькая капля сока застыла в уголке губ и начала скатываться. Дорсия почти бессознательно слизнула её с аглаиного подбородка…
Они тогда несколько увлеклись, но Дорсия была до сих пор благодарна Аглае за тот первый восхитительный опыт женской ласки.

Как в воду глядела Аглая – через несколько лет внимания Дорсии добивались многие. Она научилась не только дарить наслаждение, но и самой получать от этого наслаждение, находя в таком единстве гармонию. И поняла, что имела в виду Аглая, отправляясь в дальнее плавание к последнему персидскому царю и говоря ей: «Мысли эротично!». Её покровителями и друзьями были художники и философы, музыканты и поэты. Но любимцем оставался один – тот самый искроглазый Кирос, смутивший её когда-то у колонны храма…

Они встретились, как он и обещал. Это произошло весной, во время Афродисий***.
– Я принес тебе виноград, газель,– сказал он так, словно они расстались только вчера, а не почти год назад.
Подхватил её на руки и понёс в одну из многочисленных комнат храма. Там бережно опустил Дорсию на шелковую постель и достал из заплечной сумки виноградные гроздья.
– Куда?! – с нарочитой строгостью придержал её руку, когда она потянулась к ягодам.– Я сам буду тебя кормить.
Подразнил её несколько раз, держа виноградины так, чтобы она тянулась к ним губами, шеей, плечами. Потом выбрал крупную ягоду и, взяв ее в губы наполовину, наклонился к ней. Дорсия приняла игру: прихватив виноградину губами, потянула к себе. Когда их губы почти встретились, Кирос прижал ягоду зубами и засмеялся, глядя на попытки Дорсии облизать собственный подбородок.
– Давай лучше я,– прошептал он, расстегивая её легкий хитон…
Кирос набирал в ладони виноград и давил его прямо над её телом, наблюдая, как тёмный сок собирается в ложбинке под горлом, огибает тонкие ключицы, прокладывает себе путь по соскам, груди, животу, теряясь между ногами. Он собирал его губами, помогая себе языком там, где губы не доставали.
– Ты слишком нежен для воина,– сказала она ему потом.
– А для тебя? – он вдруг стал серьезен.
– Мне нравится,– она улыбнулась ему так, как научила её Аглая…

Прошло пять лет. Он всегда появлялся неожиданно. И она всякий раз находила новые шрамы на его мускулистом теле.
– Мой воин, ты не бережешь себя,– шептала она, запуская пальцы в его короткие волнистые волосы.
– Меня берегут воспоминания о тебе,– отвечал он, кладя ладонь корабликом на её грудь.– Ты моя персональная Афродита.
…Сегодня ей было очень тревожно. Словно какая-то хищная птица сжала когтями сердце и не отпускала. Кирос задерживался, и она не находила себе места. Наконец, он появился, запыхавшийся и взъерошенный.
– Мы завтра утром отплываем. Сын Филиппа идёт на Персию. У меня есть часа два,– и положил голову ей на колени.
Она молча гладила его склоненную голову, сильную шею, могучие плечи – потому что уже поняла причину своих страхов. И знала ответ. Но меньше всего ей хотелось, чтобы этот ответ знал и он. Пусть думает, что всё будет хорошо.
– Тогда пей,– Дорсия протянула ему чашу, сама взяла такую же.
– Что это? – удивился Кирос её решительности.
– Прекрасное дорийское вино. Тебе понравится.
Дорсия умолчала о нескольких каплях «напитка Кибелы»****, добавленного в вино. Она пользовалась им в исключительных случаях. Сейчас был как раз такой.
Он выпил залпом и раскинулся на покрывале из тончайшей козьей шерсти.
Она пила медленно, узнавая ощущение пламени, поднимающегося от живота к груди, обжигающего спину и шею. И с каждым глотком в ней всё сильнее просыпалось нечто первобытное, обострявшее ощущения до звона и раздвоения сознания.
– А я-то думал, что знаю тебя,– успел сказать Кирос перед тем, как утонуть вместе с ней в сладчайшем и диком омуте…
Никогда еще за свою жизнь он не испытывал такого. Это было поистине со-итие. С каждым движением он прорастал в ней невидимыми, но прочными нитями-травами, растворялся в её коже, в её нежнейших интимных мышцах, в её дрожи под его горячим телом. Он словно присутствовал при рождении какого-то нового существа, и сам рождался при этом.
Она была словно между реальностями. где-то в другом измерении. Ощущала его, прижимавшегося к ней, ощущала каждое движение его в себе. Она вошла в его ритм, и это было похоже на приливы океана. Потом волна откатывалась, забирая с собой остатки сознания. А там, в ее глубине, рождался стон, который поднимался к горлу, продираясь через судороги...

3

Дина выгнулась дугой и открыла глаза. Она не помнила за собой оргазма такой силы и продолжительности. Да ещё во сне. Полежав некоторое время в приятной истоме, осторожно оглянулась.
Мастерская была пуста. Лёгкий ветер заигрывал с тонкой занавеской, впуская в комнату ласковое утреннее солнце. Дина встала, потянулась и увидела себя в зеркале. Её тело покрывали диковинные цветы, невиданные растения, чьи стебли напоминали руны и оплетали сиявшую золотом большую букву А посреди живота.

Она подошла к столу. На нем лежали виноград и персики. Дина взяла один, поднесла к лицу, вдохнула нежный душный аромат, надкусила шкурку, потянула ее губами.

И засмеялась так, как умеют смеяться только счастливые женщины.

І
Він
Я не знав, що все станеться саме так, а якби знав, то, не задумуючись, знову ввійшов у той старий будинок на ще старішій вулиці ще більш старого міста. В будинок, у який три години тому ввійшла симпатична брюнетка середніх літ, ввійшла з плавністю рухів професійної танцівниці, що наче дивна риба пропливла цими водами уперше за останні надцять років. Що вона забула чи не встигла зробити у старому-престарому місті навряд чи й зрозуміти, та важливе те, що вона залишилася ночувати в цьому будинку, де здавалися апартаменти подобово, погодинно, і похвилинно, в будинку, де колись жили монашки, в будинку, що колись належав Собору. А тепер його господарі здавали в ньому квартири, одну з яких, після нетривалого торгу, більше „для годиться”, зняла вона, а потім і я.

Зрештою, нічого дивного, бо її селила хазяйка дому, а мене – її чоловік, що підмінив дружину, і, як інколи стається, все переплутав.
А як не переплутати, коли жінка пішла із грандіозним скандалом, спізнившись на якусь годинку до своєї кравчині! О правду написали у пивбарі за рогом, де трохи затримався з друзяками чоловік - „Пий пиво і нікуди не поспішай, дружина о третій ночі свариться так само, як і о третій дня.” "Щира правда" - думав відверто зневажений, глибоко містечковий чоловічок, поселяючи мене. Він ревно гордився своїм містом, і значно менше собою, але ж він мав прямий стосунок до цього міста, а отже, будучи ображеним, потерпав і за улюблене місто!
Можливо і так, та якби було навпаки, то навряд чи я потрапив саме в цю історію, хоча, безсумнівно, потрапив би в іншу, бо не від мене це все залежало.

Та чиєю волею це б не зумовлювалось, я таки зайшов у квартиру „на ніч”, і хоча почувався смертельно втомленим, відразу вловив той дивний аромат, що народився ще на вході будинку, як передчуття, потім, на східцях зазвучав, як зверхня усмішка, залишена чи не навмисне для мене, а зараз ось тут, як сумна констатація, – саме звідси вийшла та, що так духмяно пахла.

Запахи не раз рятували мені життя, і я знав, що довіряти можна лише їм, - очі не побачать невидимого, вуха - не почують нечутного, а запахи прилетять до тебе обов'язково. Тільки звертай увагу на такий дріб'язок.
І вона тут перебувала сама, без чоловіка. Чоловічі тіла додають до чистого жіночого звучання білий шум хаосу, а ця рапсодія звучала чітко і славно. І не несла у собі нічого загрозливого. Жаль, що невдовзі я її повністю заглушу собою...

Цю квартиру я знав так само добре, як і декілька інших, в яких час від часу зупинявся, проїжджаючи старе місто в напрямку більш розвинутих цивілізацій і повертаючись звідти назад. Я міг би й проминати цей пункт у своїй подорожі, але традиція – вище за все, особливо для мене. Тут я повністю врівноважувався перед виконанням завдання, яке поставало переді мною, і в цьому ж місті я відходив від виконаної справи.
Цього разу я вчергове приходив до тями...

Я знав енергетику цих квартир настільки, що міг контролювати зміни в їхньому стані за той час, який мене не було, і само собою, освітлення, аби пересуватися ними, мені аж ніяк не потребувалося. Та й був я, в основному, нічною птахою – для когось синім птахом щастя, а для когось і останнім відчуттям у його світі.

Я звикло пройшов у пітьмі коридором до невеличкої гостинної, склав речі в кутку біля шафи, безшумно роздягнувся - за нагальної потреби одягатися теж доведеться у темряві, - акуратно розклав одяг, аби знати де і що, затим витяг із валізи рушник, що теж було важливим елементом традиції, і пішов до душової.

Тут пахло моєю незнайомкою чи ненайбільше. Здавалося, ніби вона щойно вийшла звідси, чи ж бо завмерла в куточку і з жахом дивиться на раптового прибульця. Але таки нікого тут не було. Бачив я в пітьмі непогано, хоча аби знайти все потрібне для вмивання аж надто добре бачити мені було ні до чого, я користуюся завжди власними засобами.
І взагалі мені подобалася темрява. Якби довелося вибирати між світлими і темними очима, я би вибрав для коханої темні очі. Нехай у них менше правди, але я не шукач такої, до того ж, темні очі споглядатимуть у мені зовсім інше, аніж світлі...

Душ у пітьмі приніс відчуття особливого блаженства, я навіть уявив собі, як саме тут вмивалася моя попередниця, і не дивлячись на втому, відчув збудження. Можливо, якби вона стояла поруч, я пішов би цим шляхом і далі, але незнайомка давно вже покинула душову кабінку. Тож, як і в усіх отих випадках, коли ніч не прикрашала жінка, я не став надто ретельно витиратися, певно, залишаючи по собі мокрі сліди, проминув гостинну, і примарою увійшов до спальні. Двері навіть не скрипнули. Паркет під ногами теж.
І все відразу стало на свої місця. Напружений подіями нещодавнього свого минулого, я всюди бачив лише підступ. І ні краплини не засумнівався, що потрапив у майстерно підготовану пастку - у кімнаті знаходився ще хтось, можливо навіть ота жінка, чиї сліди я досліджував уже з півгодини. Я безшумно відскочив від дверної пройми вліво, де шафа утворювала невеликий закуток, яким і спробував скористатися. Не дивно, що мене так захопили її парфуми. Ще б пак, ті, що влаштували полювання на мене, знали не лише про мої сильні сторони.
Я очікував спалахів пострілів, але їх все не було і не було, та й тиша висіла, як і раніше, нічим не потривожена. Окрім рвучкого дихання мого, і ударів мого серця, яке, шаленіючи, наганяло кров у клітини для їхнього ж бо і порятунку...

Заспокоїтися. Все, що могло статися, вже би сталося.

За дві хвилини я повністю заспокоїв себе. Усе очевиднішим для мене виглядало, що або гра зі мною продовжувалася, або ж має місце дивовижний збіг обставин. Хоча життя вже не раз переконувало, що, як правило, відбуваються відразу всі ті речі, які приходять до голови як можливі пояснення подіям.

Я рухався наче чорний кіт у чорній кімнаті. Вже розуміючи, що тривога даремна, що кімната не містить очевидних небезпек, ось тільки у ліжку є хтось, чи щось, але це цілковито безпечно у цю хвилину для мене.
Найрозумніше було піти і більше не повертатися в цю квартиру, але я давно вже переконався, що далеко не розум найкращий порадник у таких випадках. Розум прораховується і від „а” до „я”, а ось миттєвий стрибок кота за метеликом, що, порухом вітру занесений до темного підвалу, загубив орієнтацію - ні. Уночі я довіряв лише інстинкту обережного, але грайливого кота. І саме він змусив мене залишитися в цій квартирі трохи надовше, аніж те дозволив би здоровий глузд. І ще запах. Той дражливий запах, що сягнув у спальні свого історичного максимуму, закривши переді мною всі можливі шляхи негайного відступу.

Її подих був рівний і глибокий, очевидно темне, хвилясте волосся, на доторк було ще вологим. На столику біля ліжка, я периферійним зором зауважив купку предметів, найцікавішими з яких виявилася чашка з водою, а ще, поруч неї, коробочка із таблетками. Я взяв їх і підійшов до вікна, прикритого важкою портьєрою. В коробці було снодійне. Очевидно дама подеколи мала проблеми зі сном. Води в чашці менше половини, найімовірніше, нею і запили таблетку. Я би так ніколи не вчинив, але і проблем зі сном у мене ще не виникало.
Так, схоже, кіт у мені щойно піймав метелика. Я, з усмішкою згадавши свій недавній переляк, уважно оглянув ліжко. Спляча жінка явно не походила на тих, які відразу захоплюють собою весь життєвий простір. Все це - на купу із, очевидно призначеним саме для мене, запахом і випитою нею перед сном пігулкою, потужно грало на користь бешкетного котика, який удавано відпустивши метелика, чекав, коли той спробує злетіти. Чому би й ні?
Наразі метелик не рухався.

Не залишаючи по собі й тремтіння повітря, я повернувся до гостинної і витяг із дорожньої сумки туалетну воду, і додав до свіжості прийнятого нещодавно душу і свіжість легких парфумів, скориставшись тільки найдрібнішими крапельками. Надмірності ніколи мені не подобалися, що безумовно виглядало досить дивно із огляду на ті справи, якими я час від часу займався.
За півхвилини я вже блаженно розтягнувся біля сплячої красуні, чиє єство зараз витало вкрай далеко від усіх проблем світу, принаймні я сподівався, що так воно і є, а значить можна вдихнути біля неї тієї радості вповні. І вона дихала спокоєм і ніжністю, і це було саме те, чого мені цієї миті так не вистачало...

Снилися мені жахіття. Я намагався позбутися їх, змінюючи напрямки образів, але жахіття досить легко знаходили мої сліди, і втекти від них ставало щораз важче...

Я прокинувся. Утім, не як повинен був – опів на шосту ранку, а значно раніше, сонце ще не вставало, і навіть не збиралося це робити, прокинувся від несподіваних відчуттів. Мене ніжно гладили.

Я відкрив очі, і обережно скосив погляд.
Вочевидь моє незнайомка продовжувала міцно спати, але в той же час вона і притискалася все дужче й дужче до мене. Частково випірнувши з-під покривала, її тіло ніжно відсвічувалося дорогоцінною слоновою кісткою, а волосся лоскотало мого носа, жарку півкулю груді я відчував ліктем, безапеляційно притиснутим її тілом. Напевно їй це все снилося, але мені – точно що ні.

Цікаво, що цю квартиру я зняв на три ночі. Аби побути наодинці з собою, розслабитися. І ось, боюсь поворухнутися, аби не розбудити ту, котрої в моєму житті не повинно бути. Принаймні саме тут. І що далі. Невже так і проведемо цей час – пасторально, один біля одного?
Було над чим задуматись.

Рука незнайомки, натішившись рельєфами моєї мускулатури, поповзла донизу. Я не знав раніше, що сни можуть тривати аж так довго. Щось потрібно було робити. Але розсуд, схоже, вмив руки і завмер у передчутті насолод, - ось її рука ковзнула моїм животом і за мить її долоня лягла би там, де бути не повинна у жодному випадку.
Врятувала ситуацію права рука, що взялася лоскотати незнайомку за вушком. Очевидно сни відразу змінили свій напрямок, бо дама перевернулася на живіт, і більше не пробувала досліджувати примарності мого живота.

А все ж могло закінчитися інакше – шалені крики, раптова поява купи народу, заява про зґвалтування, якого хоча й не було, та хто його знає, що їй снилося на той момент. Невже я і далі ось так лежатиму, випробовуючи долю, зрештою, в чужому для мене світі? Але запах, який запах, та ще й не здобутої жінки...

Голосно забамкав старезний годинник на ратуші. І все бамкав, і бамкав, а я все рахував і рахував, доки не дійшов до двадцяти. І слухай після цього сивих провісників – чи не це найкращий приклад їхніх істин? Старий маразматик ще декілька разів лупонув і вмовк, я ж, угледівши в такій нісенітниці знак, негайно вислизнув із ложа, і, як герой-коханець, переживаючи за честь дами серця, чоловік якої вже цокотить каблуками сусідньою вулицею, поспішив зі сцени.

Та піти просто так я не міг. На мить покинувши спальню, я повернувся зі своїм комбінованим військовим ножем, активував мініатюрні, та цілковито придатні для задуманого, ножиці, підійшов до милої голівки, і втяв, як на мене, невеличке, хвилясте пасмо. Не те, так інше - і як тут колись писали, здається, „на вічну любов і добру пам’ять...”.

Не відаючи остаточно чому саме так, але Кіт відпустив метелика цілим, майже цілим, залишивши на своїх лапках тільки чарівний сріблястий пилок і поспішив у своїх, котячих справах.
Та попри все, що сталося, я сподівався пробути в цій квартирі ще два дні. Почував себе на диво свіжим – дихати, заряджатися земною жінкою, і не витрачати сили на дещо одноманітне земне кохання, що може бути приємніше?

На цей раз світло у ванній кімнаті я таки включив. О якби я зробив це раніше, то помітив би акуратну стопку жіночої парфумерії на поличці біля дзеркала. Але тоді й не було би отакої дивовижної ночі, і такої здобичі.

Я швидко привів себе до порядку, потім уважно зачистив усі сліди за собою. Так, залишався ледь вловимий, суто мій запах. Та навряд чи незнайомка звертатиме на такі дрібнички царствену увагу. На прощання я знову насолодився запахом і кольором здобутого трофею, затим обережно запакував його, і покинув квартиру.

ІІ
Вона
Сколько раз она давала себе слово – не возвращаться в те места, где была счастлива... Это всегда заканчивалось плохо, и разочарование наступало прежде, чем она очередной раз осознавала, что время – самый изощренный убийца. Он заманивает, оставляя надежду. А потом хладнокровно, оскалившись всеми своими миллионами ушедших секунд, наносит удар.

Этот город очаровал её ещё лет десять назад, когда она впервые приехала сюда с гастролями. Соборы, узкие мощеные улицы, ни с чем не сравнимый запах кофе, какое-то трогательное изящество и в то же время беспомощность, как у стариков-аристократов, еще помнящих о своей породе.

Она танцевала тогда Кармен, свою любимицу. Балет собирал полные залы. Его заметила после третьего или четвертого спектакля. Юноша всегда сидел на одном и том же месте и смотрел на нее ярко-синими глазами. Через некоторое время он решился к ней подойти. А вскоре они уже не расставались.

Гастроли закончились неожиданно быстро. Он умолял ее остаться, даже плакал, а она гладила его волнистые черные волосы и молчала. Уезжая, она не оставила ему ни номера телефона, ни адреса. Так бывало уже, и она выучила, что продолжения подобных отношений не приводят ни к чему.

Но теперь, через столько лет, она почувствовала странную ностальгию, которой не смогла не поддаться. Почти не отдавая себе отчета, она снова приехала в этот город. И, странно, но с каждой минутой своего пребывания здесь росла уверенность – она встретит его. Синеглазого. Возможно, не сегодня, но завтра непременно...
Остановиться на ночь решила в доме на улице, показавшейся знакомой. Нашла недорогую, но весьма приличную квартиру возле одного из Соборов. Лениво поторговавшись с цепкого вида хозяйкой, скорее, чтобы точнее очертить границы вокруг своей новой обители, она вошла в неё, и, не включая свет, не раскрывая плотных штор, расположилась в уютном кресле небольшой гостиной.

Она чувствовала, что должно произойти что-то важное, будто кто-то невидимый уверял ее: сейчас, подожди еще чуть-чуть, и все случится. Любопытно, каким он стал сейчас, ее синеглазый сон.

Темноту она любила, хотя и немного побаивалась. Было нечто мистическое в этом, но она предпочитала не анализировать ощущения, а доверять им. Свет дня нёс много случайных, посторонних вещей, запахов, звуков. Они сливались в один жужжащий рой и раздражали. Зато ночь всё обостряла, дразнила её чуткие ноздри своими изысканными ароматами, проверяла камертоном чистоту звуков и освобождала интуицию почти до бессознательного.

...Но по прежнему ничего не происходило, и она, послушав еще немного свежую ночную дрожащую тишину, пошла в душ. Воду она тоже любила – её струи расслабляли и одновременно возбуждали, как ласковые, гибкие пальцы опытного любовника, проникающие везде без особого спроса. Вообще, тактильность была ее «ахиллесовой пятой», доводы разума очень быстро капитулировали перед «аргументами» того, кто угадывал в ней эту слабинку. Интересно, как они узнают об этом?
Не вытираясь, обнаженная, прошлась несколько раз по комнате, ощущая кожей знакомое приятное покалывание от высыхающих капель воды.

Собираясь в поездку, она взяла на всякий случай снотворное, зная, как тяжело иногда уснуть вне дома. Но теперь она засомневалась в его необходимости. Набрала в чашку воды и тут же, отпив половину, оставила на столе возле кровати, как она это делала с детства.
«А теперь спать!» – скомандовала она сама себе и нырнула под легкое покрывало. Уже в постели вспомнила о том, что забыла дома "ночнушку", но прикосновение свежего постельного белья было так приятно...

Они снова были вместе, он кружил ее на руках, кормил из ложечки мороженым, смешно морщил нос, пытаясь что-то быстро рассказать, целовал ее на площадке замка, откуда был виден почти весь город. Ветер разметал волосы, она протянула руку, чтобы поправить их. И – случайно толкнула его в грудь. Ощущения были совершенно реальны, она чувствовала это сквозь сон, кожа была гладкая и теплая, хотелось гладить ее, что она и сделала, боясь, что удивительное видение может растаять раньше, чем она получит какой-то важный ответ.

Но сон не уходил. И она пользовалась внезапно полученной возможностью вернуться в прошлое все смелее. И рука продолжила свою тактильную охоту. Он стоял перед ней в ярких одеждах их юности, а ее рука, проходя почему- то сквозь материю, чувствовала его кожу, его налитые жизнью мышцы. Ей захотелось опустить голову на его плечо, и все получилось, бархат его кожи успокаивал ее: все будет хорошо, не бойся этих воспоминаний…

Ее рука не останавливалась, испытывая наслаждения от соприкосновений. Наверное, существует и память рук, да и всего прочего тоже. Она все теснее прижималась к нему, грудью чувствовала, как бьется его сердце, а коленкой совершенно нахально наползла на низ его живота. И рука, как бы вспомнив и об этом, поползла ниже и ниже...

«Смотри, тебе птица передала!», - шепнул он и провёл по её уху легким красивым перышком, неизвестно откуда взявшимся у него на ладони. «Щекотно же», - рассмеялась она во сне, пытаясь уклониться от острого ощущения реальности, и проснулась...

Он был рядом, она чувствовала его осторожное дыхание. Не понимая, что к чему, она слышала, как он тихо поднялся, подошел к ней, коснулся ее волос…
От внезапного страха она только плотнее сомкнула веки….

Когда он вышел из комнаты, ей стало по-настоящему страшно, Тихо поднявшись с кровати, непослушными руками схватила свою сумочку, но ничего подходящего для защиты, кроме маленьких маникюрных ножничек, не нашла. Тогда она снова легла в кровать. Не прыгать же ей с третьего этажа, в самом деле! Да и кричать на весь дом – совершенно непристало.

Немного успокоившись и покручивая по привычке прядь волос (что говорило о состоянии задумчивости), попробовала посмотреть на всё с другой стороны. Кто-то явно был здесь, лежал рядом, а потом ушел. Может, действительно это был он? Не привидение же! Привидения не пахнут так… Она перевернулась лицом вниз и глубоко вдохнула. Да, запах был, и он ей нравился. Как будто мягкие и в то же время огромные, волны поднимал он из самых глубин ее сущности - окончательно еще не осознанные, они вздымались с ощущением той неотвратимости, с которой она встречала всех нових мужчин в своей жизни. Но эти, нынешние волны, ей почему-то совершенно не казались чужими…

Полежав еще немного, она тихонько подошла к закрытой двери спальни и прислушалась. Тишина нарушалась только её дыханием и частыми ударами сердца. Похоже, он ушел.

В комнате понемногу серело, солнце поднималось в это время очень быстро.
«Так, хватит! В душ!» – решительность тона успокаивала. В квартире действительно никого не было. И дверь закрыта на ключ, а ключ внутри, в замочной скважине. Интересно, как так могло случиться? «Ну, да ладно,– подумала она,– нет ничего тайного, которое не станет когда-нибудь явным».

Быстренько ополоснувшись под еле теплой водой, взбодрённая, вышла из ванной и остановилась возле большого зеркала, служившего заодно дверцей шкафа. Её слегка загоревшее тело было еще довольно стройно, по крайней мере, она нередко ловила мужские взгляды, которые почему-то задерживались не на глазах. Она улыбнулась своему отражению и подняла руки, чтобы собрать волосы. Груди напряглись, аккуратные розовые соски задорно торчали, точно дразнили. Она провела по ним рукою, и они моментально отозвались на это знакомое прикосновение. «Да ну вас,– укоризненно сказала она.– Не сейчас!»

«А что же сейчас?» – эта мысль не давала ей покоя. Кем все же был тот, кто разделил с ней постель, даже не пробуя прикоснуться к ней? Что у него на уме? С одной стороны, хотелось взять вещи и убежать. С другой, её природное любопытство останавливало, ехидно спрашивая: неужели тебе не интересно? Да она и сама чувствовала, что ситуация настолько необычна, что так просто от себя не отпустит. И эта странная связь с неизвестным. Неспроста ведь она здесь, и тот приступ ностальгии, возможно, был неслучаен. Словно кто-то протянул невидимую нить и теперь наматывает её на палец. Медленно, но непрерывно.

«Пойду пройдусь»,– она наконец вынырнула из своих сомнений и вышла на улицу…
Солнце слепило глаза, и она спрятала их за большими темными очками. Через них забавно было наблюдать за реакцией людей на ее одежду. Она давно для себя решила, что одевается так, как ей комфортно. А если это не модно, то это уже её, моды, проблемы. Сейчас ей было комфортно в провокационно короткой юбке, напоминающей те, в которых танцуют ламбаду, и в кофточке, мягко говоря, не арестовывающей её красивую грудь. Ей никто не давал её настоящих лет, потому она могла позволить себе похулиганить изредка.
Встречающиеся горожане четко разделялись на три категории. Одиноко блуждающие мужчины, такие же женщины и пары. Первые смотрели с вожделением, вторые оценивающие, с третьими было сложнее. Женская часть пары ненавидела, мужская хотела, но боялась. Позабавившись так некоторое время, она подошла к фонтану и перебросив в него ноги, стала под его струи. Через минуту одежда прилипла к телу настолько, что стала почти кожей. Это заставило остановиться возле фонтана каких-то туристов, которые начали её фотографировать и что-то щебетать на непонятном ей языке.
– Нет, леди не сумасшедшая,– на всякий случай сказала она в объективы.– Леди просто скучает.

День прошел бесполезно. Она бродила по их местам, глядя в лица встречающихся ей мужчин. Но его не было. Не было ни единого знака его присутствия. Зато были другие знаки. Она их ощущала подкожно, словно была давно научена этому, но просто не знала о своих способностях. Эти знаки заставляли твердеть грудь и гореть губы. Она начала нервничать…

Возвращалась уже вечером. Город прятался в сумерки, как в старую шаль. И она всё ускоряла и ускоряла шаг, пока почти бегом не ворвалась в эту странную квартиру. И только тогда выдохнула…

И чуть ли не сразу в дверь постучали. С заискивающим видом на пороге стоял, насколько она поняла, муж хозяйки дома. Он выглядел изрядно побитой собачонкой, прятал глазки, и если возможно было бы ползать, то ползал бы возле ее ног.
- Пробачте, така накладка, я винуватий, але ми все виправимо, виправимо, можете не сумніватися, якщо хочете, я вам дам іншу квартиру. Просто запрацювався, розумієте, але ви не хвилюйтесь, той пан - справжній джентльмен, ми його знаємо вже дуже довго. Цілком випадково я йому теж здав оцю квартиру, в якій ви живете, - на три дні. Але я ночуватиму біля ваших дверей, і якщо він прийде, то відразу проведу його в інші апартаменти...
"Вот как, неужели так просто, но все равно странно..."
Муж хозяйки уже чуть ли не на колени становился.
- І ви, значить, з того часу його ще не бачили?
- Ні, шановна, але чекатиму тут стільки, скільки потрібно...
- Дякую, залиште мені самій можливість з'ясувати ці питання. Якщо він прийде, я направлю його до вас, але попрошу вас не стояти біля моїх дверей, і наступного разу будьте уважніші.

Хотя, возможно, именно благодаря его невнимательности все и произошло, и возможно продолжение...

ІІІ

Він
Нормально. Нічка мені сподобалася. Я повернув собі чимало духовної енергії, втраченої на завданні. І славно, як славно, - я дістав пасмо волосся і вдихнув його, Боже, не знаю, проявляв Ясон свою радість бучно чи ні, але в мені вибухали феєрверки невпинно. Я згадував і згадував, тішився безмірно....
Розбивав кожну пригадану мить на невеличкі яскраві діамантики, і роззирав їх усебічно. Цим речам я навчився ще на підготовчих курсах, бо не завжди задієш техніку. Воно трохи вантажить голову, але цей вантаж мене зовсім не втомлював.

Я валявся на широкому ліжку альтернативних апартаментів, куди відразу й подався на світанку з квартири незнайомки. Лежав навіть не роздягаючись, звабна хазяйка, селячи мене, натякала усіма мислимими способами, що вона не проти роздягнути мене і самостійно, але я блаженно відіслав її в напрямку вечора, якщо... Оце якщо невпинно вертілося мені в голові...
Якщо духмяна незнайомка залишилася там ще на одну ніч, а запахи промовисто говоритимуть про це ще задовго до її ліжка, то все можна буде повторити. І можливо заслужити ще одно пасмо волосся.

Звідки тільки його цього разу взяти, поступати негуманно мені не хотілося. Сьогодні я взяв досить багато, мала би помітити. Але якщо візьму ще, то до перукаря їй точно вже бігти доведеться. Може ... Думка мене зацікавила. Коли вона терлася ножкою об мене, то, здається, там щось було, таке - ніжне. Я перебрав спогади, точно. Мені не подобалося коли жінки брилися абсолютно наголо, а пушок знизу заводив мене – де б я не був, шукав саме такого вирішення жіночої досконалості. Плюс запахи, плюс фігурка, плюс ота лінія спини, коли шийка плине прямо, непомітно переходячи в подальшу прямоту, а далі через легку западинку талії, піднімаючись на розумної крутизни згірр'я сідничок. Гнучка спинка, це було для мене вкрай важливо, а ще трохи приплюснуті підошви жіночої п'яти, красиві ікри... І хоча багато красунь мали зовнішні ці штучки, та, по чесному, малувато було в моєму походному житті отих, що заводили мене по справжньому, бо найголовніше - жіноче єство, саме ж воно віддавалося, а не тіло...

Можливо, повернутися? Зрештою, заплатив я за ту квартиру повноцінно, і маю повне право там бувати, а ось вона на яких правах ще не відомо. Я пововтузився трохи і заснув. Спочатку мені снилися речі приємні, та потім, як і повинно було статися, прорвалися робочі враження. Кров хлинула на мене, я геть просяк нею, і я біг, та надто повільно, все повільніше й повільніше, не дивлячись на усі мої старання...

- У вас були не зачинені на ключ двері, і я подумала, може ви повечеряєте, нічка скоро, а ви навіть не роздягнулися...
- Це ви...
Я мав необачність добре протемперувати її місяці три тому, і досить симпатична, як на мене, дама вирішила, що між нами тепер вибудовано раз і назавжди мостик особливих стосунків. Можливо. Але на той мостик потрібно ще ступити.
- Яка ви молодчинка, мені снилися жахіття, рівних яким на Землі просто немає, і ви мене в найнебезпечнішу мить виручили, як я можу вам віддячити? – хоча віддячувати саме в цю хвилину я ніяк не був готовий...

- Ви знаєте, сьогодні мій чоловік їде до мами у Фастів, то я залюбки накормила би вас смачною вечерею, виглядаєте ви трохи виснаженим, ммм? - вона грайливо гойднула досить апетитною попкою, і прикрила за собою двері, цілком упевнена в скорій незабутній ночі кохання, яке я мав щастя чи нещастя їй подарувати минулого разу.

Хазяйка не надто захоплювала мене, тобто я не втрачав голови від неї, а в таких випадках мені, аби кохатися всю ніч, потрібно було медикаментозно підтримувати сексуальну наснагу. Якби не черговий відходняк від місиловки моїх нервів і сил, то може я би і не клюнув тоді на неї. Та що сталося, те сталося, тож нехай...

Зрештою, кожен раз ця лотерея ставала все складнішою – із результатом - повернуся чи ні назад, але найважче було дати відповідь – яким саме я повернуся.
Тож Львів, окрім усього іншого, був мені потрібен для точної ідентифікації себе. Мало що траплялося з такими солдатами удачі, як я. Та й де ще можна було краще провести час, призначений для карантину, як не у порівняно невеличкому, але достатньому для того, щоби не бути упізнаним, містечку.
Вислизнув із квартири я через вікно – зрозуміло, що цього разу без купи речей, і лише з набором Дон Жуана. Бо ж, виходячи нормально, я неодмінно потрапив би до рук розбурханої передчуттями хазяйки, а долучати її запах до свого мені зовсім не хотілося.
Котом пройшовши вузьким карнизом, я перескочив на більш низький сусідський дах, через одне із вічно відкритих віконець потрапив на порохняве, вистелене цеглою горище, а звідти потрапити на загальний коридор було і зовсім просто, коли перед тим усе уважно продумано і підготовлено.
Трохи пошвендявши нічним містом, навіть випивши в одному із пабів чарку віскі, я попрямував до місця незабутніх учорашніх подій.
Вікна у „моїй” квартирі були темними, якщо там хтось і був, то однозначно вже спав, тож я без роздумів піднявся на третій поверх, і дістав із задньої кишені цілком легально отримані ключі від квартири, в яку зараз я збирався проникнути.
Після тих речей, які я робив, так би мовити, виконуючи стратегічні завдання, це проникнення було дитячим лепетанням ні квітучій ділянці саду під вікнами батьківського дому. Однак, обережність, як казав його покійний учитель, перший ангел, що зустріне вас на тому світі... Загинув абсолютно по-дурному, та саме так і гинуть такі, як я...
Знизу не було запаху моєї незнайомки, а тут він відчувався, і досить чітко. Я сподівався, що мені пофортунить. Я беззвучно відкрив двері і відчув, що пофортунило. Щільність запаху була тою самою. Я знову ж таки не став включати світла, дав очам звикнути, а відчуттям налаштуватися на нову ситуацію. Затим пройшовши коридор і гостинну, відкрив двері до спальні. Так, вона звернувшись клубочком, здавалося продовжувала спати з учорашньої ночі. На столі лежала та ж упаковка зі снодійним, і напівпорожня чашка з водою. Все як і повинно бути.
Я повернувся до прихожої, швидко роздягнувся і зайшов у ванну кімнату. Те, що я відчув тут, мало би мене насторожити, але я легковажно поставився до невеличкого відтінку у запахах моєї Дами, блиснуло в голові, що вона додала до букету ще один відтінок, але останнього кроку в роздумах, я чогось не зробив. Акуратно і швидко прийнявши душ, я витерся своїм же рушником, і додав до свого шарму мікроскопічні крапельки особливої туалетної води, яка, як свідчила її ціна, та й описання, гарантовано впливала на серця землянок. Обмотавшись рушником я ввійшов до її, та й, власне, моєї теж спальні.
Дама, як і вчора, делікатно залишила для мене більшу частину ліжка, а ось ковдру вона повністю привласнила. Та не біда, на дворі стояла теплинь, і лежати голясом біля незнайомки виглядало заманливо. Зрештою, не зовсім голясом, бо рушника я так і не зняв. Виховання не дозволяло мені аж так далеко заходити у стосунках із невідомою жінкою. Вона спала, але дихала трохи інакше, аніж учора, можливо крапельку застудилася, бо у гостинній сушилося її вбрання. Чого б це йому було бути мокрим?
Та й цю думку я не додумав, бо як думати в ліжку із чарівною незнайомкою? Особливо, коли хочеш її роздивитися уважніше, і навіть більше, аніж роздивитися.
Я підсунувся ледь не впритул до щільно закутаної жінки і дозволив собі хвилин із десять нерухомого лежання, тільки вдихав її подих і ділився своїм. Затим я вельми делікатно погладив її шийку, а затим і вушко. Це спрацювало, незнайомка поворухнулася на ліжку, розкрилася, і її рука втикнулася мені в бік. Можна, було, звичайно, не надто остерігатися, бо все ж таки моя дама випила снодійного, і навряд чи адекватно сприймала би мої дії, але мені чомусь кортіло робити все вкрай тактовно, і я обережно доторкнувся до її руки, і переставив її на свій живіт...

Вона
Её встретила тишина. Ничего ни исчезло, ни прибавилось. Никаких следов незнакомца.
«А чего ты, собственно, ждала?» – насмешливо спросила она себя. "Все оказалось довольно просто, не так ли?.." Но напряжение не уходило. Более того, знаки, которые она ловила днем в городе, с наступлением темноты, похоже, решили заявить о себе в полный голос. Она все явственней чувствовала себя запертой в комнате с обратным эффектом зеркал, где её видят, а она – никого.
"Как это похоже на мужчин, играть в свои высокомерные игры! – разозлилась она.– Хорошо же, посмотрим - кто кого!»

Это своё состояние она знала и слегка опасалась его. Не то, чтобы она полностью теряла контроль над собой, но позволяла своему азарту и куражу зайти очень далеко, откуда уже было сложно расслышать голос разума…
И в то же время, небольшое прояснение ситуации с незнайомцем не уняло предчувствий неизбежности будущих событий.

Медленно, покачивая бедрами чуть больше, чем было необходимо, выскользнула из сырой одежды и пошла в душ. Вода! Вот что могло вернуть ей равновесие. Она до предела открыла оба крана и подставила лицо под упругие струи, которые, разбиваясь о плечи и грудь, потом тёплыми змейками скользили по озябшему телу.

…И здесь она опять почувствовала его. Словно воздух вокруг сгустился и наполнился мужским существом. Она резко повернула голову и посмотрела сквозь прозрачную занавеску, отделявшую душевую от всего прочего. Возможно он так же стоял и думал о ней. Не отрывая взгляда от комнаты за занавеской, как будто в нее должны были вот-вот войти, она стала ласкать сначала плечи, потом грудь, прижимая и отпуская соски, которые как будто этого и ждали – напряглись и так задорно и вызывающе глядели туда, куда и глаза. Да, если бы он вошел сюда... Почти безсознательно рука поползла ниже по животу, опустилась до края волос, поиграла ними и легла на бугорок, который тут же отозвался на это легкое касание. Она закрыла глаза и расслабилась…

Причесываясь у слегка запотевшего зеркала, она, не глядя, взяла с полочки одну из маленьких изящных бутылочек, с которыми не расставалась в дороге. И, уже касаясь шеи, заметила, что на сей раз это был любимый, из тех, что французы называют le parfum intime. Усмехнувшись, она дотронулась им до каждой груди и до маленького островка волос внизу…

Её слегка знобило. То ли купание в фонтане дало себя знать, то ли напряжение последних часов, но ей захотелось нырнуть в постель и закутаться в одеяло, несмотря на то, что в комнате было довольно тепло. Уже лёжа, посмотрела в сторону снотворного, оставленного вчера на столе. Интересно, он видел таблетки? Если да, то... Задорная мысль пронеслась в ее голове. Что ж, почему бы и нет? Она чувственно улыбнулась и прикрыла глаза...

Тишина обволакивала, баюкала в своих мягких, плюшевых лапах, и она забылась в легком, поверхностном сне…

Через некоторое время в комнате что-то изменилось. Она почувствовала это, и моментально проснулась, постепенно, слегка приоткрыла глаза. Да...
Он лежал рядом. На том же месте, что и вчера.
Его дыхание было спокойное и уверенное. Даже слишком уверенное. Ей казалось, что сердце сейчас вырвется из клетки рёбер, и, чтобы унять его, она начала глубже дышать, но дыхание от волнения получалось чуть хриплым.
А он просто лежал рядом, и, как ей показалось, внимательно смотрел на нее. Она чувствовала знакомый запах его тела и внезапно поняла, что именно он был одним из знаков, которые так возбудили её в дневном городе, и вот сейчас снова проникал в нее.

Неожиданно легкое прикосновение сначала к шее, потом к уху пронзило ее.
Возможно он проверял, насколько крепко спит она? Но ведь он не пойдет далее...
Хотя у него хорошие руки. Уж она-то знала толк в мужских руках…
«И что дальше?» – подумала она и слегка развернулась к нему, продолжая делать вид, что крепко спит, - "Да, он совершенно уверен, что я приняла снотворное, что ж, посмотрим..."
Как бы отвечая на её мысль, он осторожно взял её руку и положил себе на живот.
О Господи!..

Він
... В мить, коли її рука торкнулася моєї шкіри, пальці на ній здригнулися. „Чутлива жінка” – майнуло в голові, з такими мені дружилося і легко, і важко, водночас. Важко було відповідати їхнім ідеалам за межами ліжка. Все інше йшло, як по маслу.

Її рука була гарячою. Розігрілася під покривалом. Ніч не видавалася мені холодною аж ніяк, чого ж так закутуватися, можливо до того замерзла? - вбрання, що сохнуло, натякало на щось, але думати знову ж було ліньки.

Так завжди ставалося після повернення – виснаження проявлялося в тих, чи тих небажаннях, але в цю мить у мене було досить багато бажань. І з деякими з них мені навіть доводилося боротися. Та не зі всіма.
Я знову ніжно підняв її руку і притулився ближче до жінки. Разом із рукою піднялося і покривало на ній. Довго не роздумуючи, я став стягувати його з неї. Навіщо ж так паритися за такої дивної ночі?..

Покривало спочатку сповзло з м’якого плеча, що дихало красою, і легкою впертістю, прикриваючи жаркі півкулі грудей. Незнайомка лежала швидше на боку, аніж на животі, виставивши мяке коліно до мене. Запах її зводив мене з розуму, особливо той, новий, додаток – гострий і свіжий, трохи незрозумілий, наче весняний вітерець над річкою, яка щойно розтанула...
Я став звільняти від покривала її ногу, відчуття здалося мені значно гострішим, аніж коли піднімаєш край суконки. Тай, зрозуміло, край суконки піднімався здебільшого за межами зручного ліжка, далеко від очей, та й жіночої беззахисності зараз було значно більше.

Я нерівно дихав до таких ніжок - акуратних, рельєфних, м’яких, наче створених для палкого іспанського танцю. Вище і вище піднімав покривало і насолоджувався баченим. Пружні й достатньо комфортні для кохання стегна, переходили у звабний задок, із далеко не худими сідничками. Я уважно прислухався до своїх відчуттів. Так, ніби все нормально, але, безумовно, ще зарано було ставити собі втішний діагноз. Наставник попереджав про синдроми...

Ось покривало повністю зісковзнуло із жінки. Спала без нічної сорочки. Просто чарівно гола. Лише обличчя приховувала хвиля волосся. Моя рука, супроводжуючи скинуте покривало, опустилася на її талію, і я завмер, насолоджуючись цією миттю. Наче відкрив чергові сторінки з чужого життя. Хоча і досить часто доводилося мені робити таке у своїх „робочих відрядженнях”, та кожен раз це приносило свої незабутні враження. Утім, цієї ночі я був сам собою, і це особливо надихало всі відчуття.

Подих жінки тріпотів солодощами снів, я згадав учорашню ситуацію, і на одну мить мені забажалося її повторення. Але я погасив у собі таке вільнодумство. Тож просто лежав і вбирав насолоду від такого близького розмаїття, яке, нехай, ніколи і не осягну з цією красунею. Можливо і жаль... Таки точно, жаль, бо з усього видно - ще той темперамент. Ще те єство...

Тепер, напевно, аби виконати задумане, потрібно було перевернути її на спину. Утім, нічого толкового стосовного того, як це найкращим чином зробити, до голови не приходило. Кепсько. „Просто перекинути, чого зволікати...” Наче знову протестувавши свої відчуття, я помітив тінь невловимого сліду в собі. Не моє рішення. Щось було не так. Мій наставник загинув також не розпізнавши чужої присутності в собі. Але він оцим і попередив нас, щодо нової тактики супротивника. Мені не подобались такі, помітні, зміни зацікавлень і ставлень, та можливо це лише тимчасове явище „повернення” до себе, і все ще налагодиться, я сподівався на це...

...Я притискався до цієї, зовсім незнайомої мені жінки, як до чогось надто важливого, можливо рятівного, і в той же час, такого беззахисного зараз. Моя рука мимоволі стала гладити її спину, легко і протяжно, як це я робив із наймилішими серцю жінками. Серце випускало імпульси тепла і я вів їх усіма судинами до правої долоні і, торкаючись спини, випромінював в її єство. Так тривало з п’ять, а може й більше хвилин. Певно бешкетний котик знову прокинувся в мені, бо імпульси набували вельми грайливого характеру.
Схоже Незнайомка відчувала ці хвилі навіть уві сні. Можливо це її і заводило, вона задихала глибше і повернулася на спину, сама.

Я підвівся на лікоть і дивився захопленим поглядом на все те багатство, яке предстало перед моїм зором. Звичайно, в кімнаті була заледь не абсолютна темінь, та я, навчений дивитися особливим чином, достатньо чітко бачив потрібне. Красиві ноги, вельми звабний животик, жагучі груди. Одна нога була зігнута в коліні і відхилена вліво. Це дозволило гарно вирізьбити животик і акуратну парость на ньому. Від парості підіймалася помітна доріжка ледь не до грудей, що свідчило – незнайомка серйозно займалася своїм тілом. Та груди мене вразили, точніше соски на грудях - вони були напружені!
Гостре передчуття колихнуло все моє єство.
Я направив периферійний погляд на обличчя жінки – отак, маєш, її очі були відкритими, ось вони кліпнули...

- Ты кто? - трішки хрипко запитала вона.
Розуміючи, що зараз саме та мить від якої залежить геть усе, я повинен був сказати чисту неправду, і тільки тому, що жінки не заспокоюються, доки не взнають правду, чи, принаймні, щось вельми на неї схоже
- Я? Твій Ангел, - мій голос теж трохи тремтів, а як інакше! і навіть повторював її хрипкість...
Вона вхопила покривало і накинула на себе, ледь не до очей. Навряд чи вона бачила так багато, як і я, але дещо вона таки могла бачити.
- І ти тепер приходитимеш до мене щоночі?!
- Ні, я прийшов попрощатися, пробач, що таким ось чином…
- Ти зі мною щось зробив?
Можна було не уточнювати, що саме.
- Ні, лише роздумував - для чого я тут...
- Але ж ти маєш ключі і зайшов через двері...
- Не всі Ангели живуть на небі, є такі, що живуть на тверді…
- Припустимо, що це правда, тоді ти щось натворив - там, угорі? - В її голосі поволі тануло тремтіння, натомість з'явилася легка іронія.
- Ні, я не бував на небі - у тому сенсі слова, яке ти вкладаєш у небо. І я не дуже добрий Ангел. Але не бійся, я не зроблю нічого поганого. Якщо хочеш, я негайно зникну і ти мене більше не побачиш...
– Ні,– після ледь вловимої паузи відповіла вона, – Не хочу, щоб ти негайно зникав. Якщо ти зі мною якось пов'язаний, то чому ти вирішив попрощатися?
Я відчував, що вона до цієї миті серйозно вагалася, встати й піти звідси чи залишитися ще на трохи...
Вона, міцно вхопившись за покривало, піднялася вище, і сіла, притулившись до спинки ліжка.
Я міг тепер навіть розгледіти риси її обличчя. Широко поставлені очі, правильний овал лиця, чуттєві, але не надто широко поставлені уста...
На мені ж досі був той рушник, яким я обкрутився, вийшовши із душу. І хоча темінь здавалася густою, почував я себе з рушником значно впевненіше.

Говорити їй щиру правду не мало жодного сенсу, а обманювати її теж не хотілося, тому, по-суті, все, що я казав їй, обманом не було, хоча і являлося чистою неправдою, в сенсі первинного слова „правда”, як оправдального вироку і урочистого сідання опісля по праву руку від Господа...
І ця, чиста від обману, неправда стосувалася саме наших стосунків - я міг бути Ангелом для усіх тутешніх, але не її особистим, це вже точно.

- Дивний з тебе вийшов Ангел - в задумі, недовірливо, протягнула вона.
- Не дивніший за мій світ, - відповів я сумно, і, водночас, твердо, - На жаль, маю небагато часу для перебування тут, але не можу піти, доки між нами ця тонка ниточка блищить у пітьмі, в якій я, ось, борсаюсь.

– А що між нами є? – в її запитанні я почув відлуння нещодавніх власних думок.
– Невже тільки всі ці неясні знаки – продовжувала вона ледь не відразу, не дочекавшись моєї відповіді, – Оте передчуття чогось, туманний поклик? Я не розумію, що нас пов'язує!
- Більше, аніж ти думаєш - хіба не доказом є те, що ми з тобою - начебто незнайомі, лежимо зараз уночі в одному ліжку, голі...
- Ні, ти міг скористатися випадком. Іншого пояснення не існує, бути не може! Зі мною все ясно, але чому ти голий? Ангели досі сплять із земними жінками?! Чи це не гріх? Чи ж бо ти не Ангел?!

О чорт, головне, аби вона перестала розпалюватись. Схоже мені не вдасться витлумачити їй те, що я не міг остаточно пояснити і сам собі.
- Я вчора приїхав у це місто і відразу відчув тебе, я йшов твоїм слідом, і прийшов сюди, проте думав, що запізнився. Узяв цю квартиру. І в ліжку зустрівся з тобою. А потім просто лежав біля тебе і мені було неймовірно добре. Перед світанком я пішов. А сьогодні не зміг втриматися, аби знову не побачити тебе, не вдихнути твоїх запахів, не торкнутися твого волосся. У мене, схоже, і справді проблеми. Прошу лише, дозволь просто полежати хвильку і я піду, мені в будь-якому випадку потрібно до світанку покинути тебе.

Не очікуючи від неї більше нічого, я повернувся на інший бік і приліг. Закрив очі і віддався бурі внутрішніх відчуттів...
- То, значить, я ще й винна тобі дещо? Безглузда якась ситуація. Я справді довго вагалась, та не змогла не приїхати сюди, не розумію чому. Можливо це ти мене "викликав" сюди? Але тоді виходить, що це я – твій Ангел, і ти потребуєш мене...
Вона навіть засміялась, хоча і знервовано, та потім досить твердо додала:
– Ти мене зовсім заплутав, говориш загадками... І, взагалі, повернися до мене обличчям, чи вас там не вчать хорошим манерам?! Ти ж не заснув, ей!
З цими словами вона протягнула свою тонку руку і доторкнулася до моєї щоки, - Ангеле!

Доторк був дуже приємний, мені страшенно не хотілося, аби вона відводила руку. І я, не розуміючи до кінця, що роблю, прикрив її пальці своїми.
- Не знаю, пробач, я справді не знаю, це пронизує мене, а біля тебе мені помітні тіні, як біля сонця. Біля тебе я можу зрозуміти, що робити далі...
Я посилав через свою руку всі мислимі імпульси від свого серця. Аж доки не рішився їй це сказати:
- Це виглядатиме жахливо у твоїх очах, але мені потрібен оцей твій доторк, якщо тобі не приємно, тоді пробач, але якщо таке можливе, не забирай руки, я прошу, ще трохи...
Вона, хоча і напружилася, але руки поки не забирала.

Ми деякий час мовчали. Потім я почув, як вона зітхнула, і знову прилягла біля мене, не звільнюючи своєї долоні з-під моєї.
- Може все таки повернешся до мене? - Запитала вона, як мені видалося, трохи втомлено.
Я повільно став повертатися, і відчув, що обличчям тепер втикаюся в її ліктик, нова хвиля запахів і відчуттів пронизала мене. Її ж рука від такого мого руху невільно обхопила мою голову.

Можливо у відповідь на такий мимовільний її жест, я й насмілився це зробити. Моя ліва рука ковзнула під голову незнайомці, і за мить моє плече вже було під її головою. Я відчув, як напружилася вона, очікуючи подальшого, якого не було і бути не могло.
- Пробач,- прошепотів я, - так найкраще. Саме так учора ти зробила, і це було над усе...
Я мовчав і дихав нею, вона ж вбирала удари мого серця і легенько пестила мої груди схвильованим диханням.
- Мені добре, - прошепотів я щиру правду - Дуже добре. Дякую. Можливо тобі не раз дякували, та зараз це найщиріше. Може і ти мені щось розповіси? Чому ваші стосунки із чоловіком спинилися на мовчанні?

Мабуть, даремно я це промовив. Бо вона напружилась і зняла голову з мого плеча раніше, ніж я зміг би її заспокоїти.

– Звідки такі відомості? І взагалі, чому я маю тобі все розповідати?! Це допит?!
Нотки її голосу не обіцяли нічого доброго. Але що мені до неї, може досить...
Чорт! Ось вони, тіні, я перестаю контролювати себе, скільки в мене, цікаво, ще часу - день, два?
- Пробач, вирвалося, не потрібно було про це. Твоя енергія промовиста, як луги, на яких давно вже не косили траву, це відчутно. Ти теж Ангел, він у твоїй підсвідомості, у клітці срібній, чи ж бо золотій. І ось одного разу в ній забули зачинити дверці, і ти опинилася тут...

– Так, тепер все стало геть зрозуміло. Можливо просто потрібна енергія? У тебе проблеми і вкрай необхідною виявилася "підзарядка". І ти чомусь вибрав саме мене. І тепер тобі добре. Чудово. Це просто чудово! - вона зіскочила з ліжка і почала знервовано ходити по кімнаті, в покривалі, що наче задовгий плащ, тягнувся услід за нею.
- А більше у ваших ангельських клітках нема нікого, хто б жадав бути просто використаною? Чому саме я? Чи лишень я?!
Цей емоційний спалах здивував мене. Та не знаю, чому я дивувався більше, її сердитому метанню кімнатою, чи гарній фігурці, пластиці її рухів.

Я рвучко встав і перестрів її в ту мить, коли вона, схоже, збиралася включити світло.
- Заспокойся, прошу тебе, - я змушено обійняв тремтливе і, водночас, не піддатливе тіло, - Все не так, я не вибирав, але ти, без сумніву, обрана, як і я був обраний свого часу. Але не переживай, далі нічого не буде, ти повернешся до Києва, до свого вельми тямущого чоловіка. І ви звично мовчатимете про те, що сталося в кожного із вас за час короткої вашої розлуки...

Я говорив їй різні речі, і заспокійливо гладив через покривало її спину долонею, і хоча говорив бог-знає-що, вона перестала вириватися, і, схоже, заспокоїлася.
- А щодо мене, то не думаю, що все аж так трагічно, замість мене з'явиться хтось інший, буде враховано мій досвід. Навряд чи з нашими світами станеться щось неприємне.
А наші, такі дивні, стосунки і справді допомогли мені. З кожною миттю зрозумілішими стають для мене мої проблеми. Можливо не вистачить лише третьої ночі з тобою, ти ж нині від'їжджаєш.
Я спробую вирішити сьогодні свої проблеми, але вирішив їх чи ні, остаточно зможу зрозуміти лише біля тебе. Ти і справді особлива...

Вона слухала, вже не вириваючись із моїх обіймів. Я не певен, що вона сприймала логіку слів, скоріше, докладно вбирала торкання моїх пальців до спини, плечей, шийки, заспокійливу інтонацію голосу, та все це разом, безумовно, заспокоювало її.
- Ось мій телефон, він простий, як "сезам" - одні сімки, як мій він діятиме ще два дні. Тому, якщо зважишся, не тягни із цим. Наші ночі надовго мені запам’ятаються, ти створена для ласки і ніжностей, хотіти тебе уже найтонша насолода...
Я відчув, як тілом її заструменіло особливе тепло, груди напружилися, голова, що торкалася мого підборіддя, вже готова була опуститися на моє плече. Та цього ніяк не можна було допустити, принаймні зараз.
- Подзвони мені, якщо вважатимеш за потрібне. Але зустрітися ми зможемо лише уночі, як і тепер.
Прощавай...

Я обережно відсторонив її від себе, і стрімко пройшов у двері зі спальні до гостинної, спиною відчувши, як вдарили мені услід блискавиці з її великих, карих очей...
- - - - - - - - - - - - - - - - - - -

ІV
Вона
Прошел, наверное, час или больше – время текло мимо неё – а она всё не выходила из спальни. То садилась на кровать, которая еще хранила их запахи, то стремительно ходила по комнате, накинув короткий шелковый халатик, который то и дело распахивался.
Всё происходившее волновало её и пугало одновременно. Откуда он знал о ней так много? Зачем искал её? И главное – что дальше? Но оставаться в этом городе не было больше никакой возможности, ее присутствия настойчиво требовала другая жизнь, о которой она полностью забыла за короткие часы пребывания здесь.

…До отъезда оставалось несколько часов, и она совершенно не знала, куда себя девать. В город идти больше не хотелось, ждать его возвращения сейчас было бессмысленно. О звонке после такого его ухода неприятно было даже думать. Но ведь каков гад?! Наверняка ведь почувствовал её внезапное желание! И отстранил ее, ту, которую желал и сам! А то, что желал, она не сомневалась - его выдавал и голос, и прикосновения. Неужели это тоже часть игры – обязательное унижение, чтобы потом опускать все ниже и ниже, ломая и характер и сущность? Ну, уж нет!

И тогда она начала танцевать. Она делала это, когда эмоции перехлестывали через край. А сейчас был именно тот случай. Танцевала до изнеможения – все испанские танцы, которые знала еще с юности. Потом, разгоряченная и обессиленная, буквально упала на кровать, раскинув руки и закрыв глаза. И, как во сне, увидела его, полностью обнаженного - с другой!..




Він
Наспіх зібравшись і покинувши просякнуті займистою звабою апартаменти незнайомки, я за хвилю вже сидів у салоні таксі. Солом’яний бриль, низько опущений на очі, не давав можливості водію розгледіти моє обличчя, а значить і випадково ініціювати процес „лікування”, до якого я, внутрішньо, схоже підготувався.

За п’ятнадцять хвилин я вже заходив до іншого свого житла. Підіймаючись сходинами до парадного входу, зауважив, як на вікні хазяйки гойднулася штора, - не спала, очікувала! - що ж, напевно так буде оптимально, і бачить Творець, що не я ініціатор подальших подій.
Я акурат закінчував водні процедури, коли вона зайшла, напевно легко пошкрябавши у двері. Бо ні дзвінка, ні іншого гучного домагання моєї уваги не було. Та, власне, я й двері залишив незачиненими не випадково. Та все одно – це був її особистий вибір.

Я вийшов лише у коротенькому рушнику на стегнах. Крапельки, що стікали шкірою, весело заіскрилися. Всі світильники в гостинній палали на повну, що не важко було зауважити і з ванної. Та я зробив вигляд, що здивований. І приємно здивований.

Сорокарічна хазяйка була ще надто апетитною, аби приборкати раз і назавжди свою ревнивість. Більше того, вона мала тверде переконання, що таки є найкращою. І ще - впевненою, що нічка, яку ми провели удвох – стала початком нових, феєричних взаємин, що, утім, не завадило їй взяти з мене за проживання ту ж таки суму, що і раніше. Хоча, так легше було і замаскувати новий поворот у старих стосунках, і послати прозорий натяк, що від мене очікувалася інша поведінка, аніж тримісячне мовчання.

Вона імпозантно вкинула себе у м’яке крісло в гостинній, звичайно, не забувши розвернути його до дверей ванної. Виглядала при цьому і добряче заведеною, і, водночас, задоволеною. Як жінки поєднують в собі такі протиріччя я не розумів, але, як говорив мій товариш, абсолютний ловелас, - чим вищі протиріччя, тим бучніші їхні періодичні вирішення, себто оргазми.
Окрім шкіряної мінісукні, мою даму надихала і звужена в талії, вкрита мереживними кружальцями сорочка зі сміливим вирізом на грудях. Сиділа вона розкішно - саме так, аби я виразно бачив, де закінчуються панчохи і починається ніжність тіла без усіляких умовностей. Лінію ніг вивершували тонкі підбори, що злегка гойдалися в такт пасадобля, який живо відлунював у її натхненних до 4-го розміру грудях. Очевидно, що лунав і відлунював довгенько, ще з тієї миті, як вона востаннє мене тут бачила - отже годин із шість - сягнувши дещо й істеричного звучання.
- І де ж ти був так довго, невже чоловіча душа не прагнула дарунку-трунку?
Сказано це було і строго, і, водночас, із натяком на можливе пробачення.
- Невже не страшно аж так розігрівати чуття тигриці?
З цими словами Киця, хижо майнувши довгими червоними нігтями, граціозно підвелася, і потягнулася, уміло гойднувши і тазом, і грудьми, і шатром розпущеного волосся. Впевнено підійшла до мене, уважно оглянула зі всіх боків, здається навіть принюхалася.
Я, навзаєм, теж, але не так помітно
Не знаю, що відчувала вона, але її букет, у порівнянні з букетом незнайомки, виглядав досить поспішно назбираним. Не знаю, чи це могло змінити щось у подальшому, але композиції потрібно складати уважніше, навіть для таких примітивних істот, як ми, чоловіки. Незважаючи на вловлену тінь роздумів у моїх очах, а може й саме тому, Кицька стала тертися об мене і шепотіти щось на вушко про свій сум і яскраві світлинки, які так акуратно зберігала жіноча пам’ять.
Окрім світлинок із пам’яті, її заводив, схоже, і рушник на мені, - здавалося вона хоче зняти його лише поглядом, міліметр за міліметром підіймаючи його вгору.
Зрештою, і мені сподобалося, що вона не стала здирати з мене рушник відразу. Бо тоді моє попередження виглядало би дещо запізнілим.

Вона ж бо вже досить яскраво палала, і полум’я виривалося назовні і через її неустанне шепотіння. Зрештою, вона завжди мала схильність поговорити, але хто з них без цієї дрібної вади? Можливо, з огляду тілесного, всі жінки однакові, але є такі, в яких на сексі все не закінчується, і після нього ще є глибини, в які вони йдуть за тобою, чи ведуть за собою. Але Кицька була не з таких, вона знала, де спинитися, і навіть розбити на потрібному місці поселення нашого щасливого сьогодення. Та далі щасливого сексу і підкорення собі чергового чоловічого єства вона, схоже, ніколи не заходила. Та й куди йти далі, як не до неї?
- Кицю, я повинен тебе попередити, що цього разу все може скластися значно небезпечніше, бо я собою володію лише частково...
Її очі спалахнули дивним полум’ям, уста розтулилися, і хуліганський язичок став дражнити мене, залишаючи на пурпурових губах виразний вологий слід.
- Мені подобається, коли ти так говориш, це збуджує ще більше! Невже я схожа на таку, що дослухається попереджень? я приймаю цю гру, але вестиму її сама!
Вона повільно опустилася переді мною на коліна і повними губами розпочала досліджувати частину мого стегна, до кінця не обтягнутого короткуватим рушником.
Очі її при цьому невідривно торкалися моїх зіниць. Немовби її цікавили всі мої емоції. Та насправді це було не так. Навіть за бажання вона вже не могла би відірвати свого погляду. Дійство розпочалося.

До зняття рушника так і не дійшло. За мить я теж опустився на коліна і, обхопивши її голову долонями, наблизив своє обличчя до її затуманеного пристрастю лиця.

Спочатку моє єство прилинуло до її шкіри, обхопивши усю її – від п’ят до кінчиків волосся. Затим розпочалося саме проникнення - енергія щедро переливалася з мого тіла - в кожну її клітину, аж до повного спустошення мого „я”, майже до повного переносу мого духу і душі в цю жінку, що грою випадку запропонувала мені себе.

У моїх „відрядженнях” таке відбувалося трохи інакше, але там я мав й інший статус. А тут я перебував фактично дома, тому повноцінне проникнення в чуже єство мало свої фізичні межі.

І мої відчуття „тут” сильно відрізнялися від „там”. Зараз усе більше походило на звичний секс, хоча і з помітно глибшими відчуттями, які я, наразі, аж ніяк не прагнув звести до насолоди, та у Киці, безперечно, все відбувалося якраз навпаки. Її тіло тремтіло від спазм, вона захоплено стогнала, і намагалася вирватися з моїх рук, упасти на підлогу, остаточно розтанути в ярих хвилях задоволення, що проймали її геть усю наскрізь.
Моє єство впліталося в її єство. Дух у дух, душа в душу.
Моє холоднувате павутиння обплітало її жарке тремтіння, і я відчував наскільки ми різні, наскільки чужі. Та це повинно було спрацювати. Я сподівався, що спрацює, лиш би не захопитися, не перейти допустимі межі...

Напевно я вже міг повертатися назад, до „себе”. Я завчасно підготувався до цього дійства. У моїй долоні, що тісно притискалася до скроні Кицьки, було пасмо волосся з тієї першої ночі з незнайомкою. Завчасно налаштувавши поля потрібним чином, я повертався назад саме через цей найтонший фільтр її чарівності, з якою я порівнював і порівнював себе, відкидаючи усе зайве...

Все. Свідомість остаточно повернулася до мене. Я розчепив свої затерплі долоні і Киця безтямно осіла на підлогу. Я теж завалився на спину.

Хотілося просто лежати і насолоджуватися покоєм, але цього в жодному випадку не можна було допустити. Крізь густу ейфорію в свідомості, я потягнувся до дорожньої сумки за наручниками.
За хвилину я вже надійно пришвартував чарівні ручки Кицьки до ніжок свого ліжка. Тепер можна було і перепочити.
Та не вийшло.
Ледь не відразу почувся брязкіт браслетів і надмірно ніжний голосок, такий схожий на Кицин, покликав мене знову у свої обійми.
Як би не так! Схоже, що все вийшло, як я того і хотів. Що-що, а поведінку Киці після глибокого оргазму я знав надто добре. Вона ще з півгодини не могла відкрити очі, не те що словами кидатися. А оргазмів вона наловилася цього разу, я думаю, більше аніж за місяць свого вельми емоційного життя.
- Зараз Кицю і це буде наше особливе шаленство...
Якщо мій наставник перед своєю смертю правильно все діагностував, то подальше, що сталося з ним, і повинно було статися невдовзі зі мною, відбуватиметься зараз із точністю навпаки. Все ж таки і тіло, і сутність Кицьки - це абсолютно інший світ, до якого мої "тіні", аж ніяк не були пристосовані. Тобто кожної миті їх простір стискуватиметься, аж поки для них у сутності Киці місця не залишиться зовсім. І тоді... А що тоді буде, я достеменно не знав, але й бути присутнім тут у ту хвилю теж не бажав.

Та часу до того урочистого моменту вистачало. Вулицями старого міста розливався черговий земний світанок. Я повністю відхилив штори і проміння весело застрибало підлогою спальні. І я себе відразу відчув значно краще, проміння вже не лякало мене, чого не можна було сказати про Кицю.
Такої ненависті в очах, я давно вже не бачив, хоча навряд чи вона йшла саме від Киці.
Я взяв із підвіконника дзеркало і підніс його до жіночого обличчя, перед тим, акуратно присівши на її ніжки. Обличчям жінки неначе поповзли хвилі. Зараз почнеться. Мені стало жаль Кицю, такі страждання їй були ні до чого, хоча вони і не повинні були тривати довго. Я дістав зі своїх припасів потрібний інгредієнт, і ввів його дамі прямо в м’язи стегна. Так було найпростіше, зважаючи на шалений її спротив.

Все. Тіло Киці обм'якло, тіням цілком вистачить 2-3 годин її здорового сну, аби назавше покинути жіночу сутність. Вони би й так покинули її, але навіщо ризикувати і Кицею, і її таким чутливим до ласки тілом. Вся ж бо її провина полягала лише у бажанні насолодитися зі мною земними радостями, що аж ніяк не заслуговувало суворого покарання.

Я звільнив руки Киці від кайданок, і обережно переклав її на ліжко, намагаючись не дивитися на її спотворене люттю обличчя, і на широко розплющені очі, що так прагнули знову торкнутися мого єства.
Я глядів на її чудові ніжки, і вірив, що життя прекрасне.

На цьому моє перебування в старому місті могло би вважатися завершеним, якби не незнайомка, яку я, схоже, використав і полишив. Нехай не надто свідомо використав, але ж так виходить.
Не красиво вийшло. Та я знав, що не в одному мені тут справа. Хоча вибачитись потрібно. Якщо вона мені зателефонує.
Та я був абсолютно впевнений, що не зателефонує.
І не помилився...


Вона
…Она резко села и тряхнула головой. Видение исчезло, но она знала, что это правда. Минуту посидела, уронив руки вдоль сразу обмякшего тела. То, что она чувствовала, нельзя было назвать ревностью. Просто огромная, всепоглощающая пустота овладевала всем её существом. Как будто кто-то прикоснулся к сердцу, подержал его, тёплое и бьющееся, в руке, а потом резко выдернул руку. Вместе с сердцем…

Она быстро собрала сумку, и, не оглядываясь, вышла. На угождающий вопрос хозяина, передать ли что-нибудь «тому пану», отрицательно покачала головой и пошла пешком на вокзал. Она прощалась с этим городом. Потому что нельзя бывать снова не только там, где было очень хорошо, но и там, где случилось испытать на себе, что такое плохо.


V
Вона
По возвращению в Киев прошла долгая безсонная ночь и вот заканчивался такой же день, наполненный муторными хлопотами, посторонними людьми, разговорами ни о чём, бытом. И что бы она все это время ни делала, она думала только о нём. Эти мысли прожигали в мозгу черную дыру, которая втягивала в себя всё вокруг. В конце-концов она хотела только лишь узнать правду или хотя бы причину – не того, что случилось с ним после, когда он ушей от нее к другой. Она хотела знать, кто они друг для друга. Ведь он назвал себя ее Ангелом! А еще ей хотелось отомстить ему, она гнала от себя эти мысли, но яркие видения то и дело прорывались на поверхность ее слишком даже хорошего воображения.

Несколько раз её рука тянулась к телефону, но на последней цифре замирала. Наконец, вечером она напилась в одиночестве и скинула ему смс-ку. В ней был адрес, дата и время…
И тогда она дала волю воображению, она знала, что ей хочеться и как это сделать…


Він
Повідомлення від Незнайомки застало мене зненацька...

Взагалі, я ще вчора збирався покинути не лише старе місто, а й значно більший обсяг простору - хоча все ж таки вкрай і мініатюрного і загубленого далеко в стороні від щільно заселеного Всесвіту. Але мене затримали невеличкі проблеми. По суті ці проблеми вже не стосувалися мене, але ж я був очевидним посередником у їх виникненні, тож вмивати руки було якось не тактовно.

Ніч із учора на сьогодні я провів у спорожнілій квартирі Незнайомки.
Вона, за словами хазяїв квартири, від’їхала ще вранці до Києва. Але залишила незриму себе повсюди, я насолоджувався її слідами і готувався до ночі в ліжку, яке ще стільки всього зберегло! Приємно було відчувати себе здоровим, не боятися денного світла, навіть шлятися вулицями серед іншого дивного люду. Я вирішив провідати і Кицю. Спробувати дізнатися чи все з нею в порядку. Заодно і здати ключі від непотрібного більше житла.
Те, що не все склалося саме так, як гадалося, я зрозумів, коли побачив Кицю. Раніше вона собі такого аж ніяк не дозволяла. Як і всі місцеві панночки, що повиходили заміж за місцевих рагуликів, вона раніше цілком успішно видавала себе за сіру, цнотливу церковну мишку, вела тихе і скромне життя, принаймні для сторонніх очей. Ні про який епатаж і мови не могло бути. Тим не менше зараз вона сиділа за уперше за моєї пам’яті виставленими перед її будинком кофейними столиками у тому самому вбранні, в якому приходила вночі спокушати мене! І не одна сиділа, а з двома засмаглими молодиками, що енергійно торочили іспанською мовою. Вона їм не менш експресивно відповідала українською. І всі виглядали вкрай задоволеними! Зрештою, для порозуміння між чоловіками і жінками є й інша мова, і нею вони зараз і говорили...
Та побачивши мене Кицька рвучко підхопилася, втім не забувши обпалити молодиків шаленим: „Moment!”

В очах у Кицьки я сподівався побачити все, що завгодно, окрім ясного щастя.
- Коханий, - голосно і щемко, і вкрай виразно, протягнула вона, певно спеціально для сусідів, - Ти ревнуєш?..
Я вирішив їй підіграти.
- Але цю партію ми граємо вдвох із твоїм чоловіком!
- Навіщо нам той імпотент?!
Сусідки в цю мить напевно схопилися за серце. І в мене вигляд, вочевидь, теж був надто промовистим.
- Справа не в тому, пішли!
І дама рішуче потягнула мене в дім, по дорозі кинувши молодикам, що уважно вишуковували невидимі родзинки на її ногах, чергове і багатообіцяюче „Moment!”...

Вже в під’їзді вона палко присмокталася до моїх вуст, але тривало це нещастя недовго, бо наразі говорити їй хотілося таки більше, аніж цілуватися. Тягнучи мене сходинками до моїх колишніх апартаментів, вона, нітрохи не соромлячись старих стін, щебетала мені дифірамби щодо всього того, що я примудрився зробити з нею цієї ночі. За її словами, я відкрив їй світ у всій його, прихованій раніше, красі. І вона вирішила не втрачати більше жодної миті життя на всю ту квасну сірість і миршавість патріархального минулого.
Проте, попри все прекрасне, з’явилася і невеличка проблема, в домі поселилися домовики.
- Ну не було цієї пакості раніше ніколи, я вже викликала і святого отця! Інші би роками мучилися, а я ж то знаю, що таке трапляється! Словом, прокинулася я в твоєму ліжку, чого ж ти від мене так швидко втік, а? – прокинулася, а вони так і шастають, то стільчик перекинуть, то люстру загойдають. Я їм і вікна повідкривала, і сіль посипала, та ні в яку, ото зараз обіцявся священик прийти.
Я не став докладно перевіряти її слова, ледь засунувши носа у квартиру, я зрозумів, що там і справді повно всякої нечисті. Та й шум чувся цілком гучний – стукіт, поскрипування паркету...
Я витяг Кицю надвір і переконав дочекатися превелебного таки за межами злодійськи захопленого будинку.
Я не очікував, що все обернеться саме так. Аж надто виразно все відбулося. Кицька змінилася, та й чортівня вчепилася за цей світ аж надто грубо і зримо...

Невдовзі з’явився на пригнаному років із десять тому мерседесі розгублений раптовим падінням відомого йому світу чоловік Киці, і привів із собою худорлявого священика. Той делікатно привітавшись із усіма, з блаженною усмішкою віри у скору перемогу над силами зла на обличчі, ввійшов у дім. Я уявляв собі, що саме там могло відбуватися – молитви, свята вода, тверді переконання, але навряд чи одного пан отця могло вистачити. І справді, не пройшло і п’яти хвилин, як священик вискочив із будинку і пірнув, не озираючись, до мерседесу. Я напевно зробив би те саме, тим більше, знаючи про природу проблеми значно більше від пересічного служителя „культу”. Тут потрібна ціла бригада отців-монахів із цистерною святої води, чи ж бо невеликий пристрій, який я мав у своїй дорожній сумці, та не захопив сюди із собою. Хоча міг би здогадатися.

Я заспокоїв Кицю, що все це минуще, і нехай вона довіриться мені. Вона із цікавістю відірвала свій погляд від палких молодиків і прошепотіла, що в будь-який момент, до кінця життя, вона згідна довірити мені найсокровенніше, і питання лише в мені, чи не так. На диво тверезий погляд приємно вразив мою знуртовану усім побаченим тут, совість.

За годину я повернувся із банальним пристроєм розділювача світів, який і залишив на ніч у її будинку. Строго кажучи, без цього пристрою я не міг би покинути Землю. Та облишити виправлення ситуації на святотців я аж ніяк не міг. Чого доброго, все би тут спалили із Кицею заодно.
Отож я змушений був і дещицю наступного ранку провести у цьому місті, зачищаючи сліди, залишені мною...

Але до того була ніч, чарівна ніч її невидимої присутності, я лежав у нашому з Незнайомкою ліжку і медитував докладними згадками, і все говорило про те, що я житиму далі, що я повністю вилікувався. І навіть той факт, що Незнайомка вважала нижче своєї гідності телефонувати мені, не сильно опечалив мене. Зрештою, прекрасних дам у Всесвіті вистачає, а що не вклонився до ніг ясної панни, то не моя вина. Та й чи впізнав би її серед інших жінок – невідомо. Хіба лише за духмяним слідом, але ж...
Можливо якось і зазирну в Київ, винюхувати, але ж коли це ще станеться...

Я вже приспособлював свій розмежувач світів біля одного із Виходів у Надпростір, коли прийшло повідомлення від Неї.
І перше, що прийшло мені до голови, було те що я таки мав рацію, вона все ж таки не подзвонила!..

VІ
Він
Я шпиняв себе усю дорогу до Києва. Ну куди таке годиться, махнула пальчиком, і він вже полетів! А якби не приманила, то все життя би згадував і жалккував, - відповідало щось усередині. Так, згадував би з найвищою приємністю! А те, щось, відповідало, що Дама, яка так пахне, так рухається, має такий темперамент і таку, водночас, витримку, не може приносити неприємності, тим більше, кому ти маєш бути вдячним до кінця свого життя?.. Ото ж бо.
Та остаточно переконала мене в необхідності помчати на помах її пальчика думка, що напевно наставник в останні хвилі свого життя запрограмував мою підсвідомість саме на такі кроки. Але ж тоді виходить він і незнайомку теж підготував, чи ж бо направив до мене, чи ні? Напевно що так, бо відбір кандидатів для подальшої асиміляції їх у нашій "сім'ї" – було теж у його руках...

Київ я знав погано, але впіймати таксі, і попередньо ознайомитися із місцезнаходженням пункту нашої скорої зустрічі, не склало проблеми. Зробивши це, я відписав Незнайомці, що я на місці, і готовий покатати її на пароплаві Дніпром і з фейєрверками на честь нашого очного знайомства. На що вона відписала, аби я чекав за вказаною адресою і що вона розраховує на рештки моєї чоловічої гідності...

Це мене вкрай завело. Та у вказаний час я підійшов до, схоже, теж винайнятої квартири, знайшов у вказаному місці ключ, і зайшов до середини. У спальній кімнаті було темно, не дивлячись на досить ранній літній передвечірній час - пурпурові щільні гардини не пропускали жодного промінця, лише матово вилискували проти сонця.
Інтер"єр кімнати складався з широкого ліжка з кованими спинками і маленького круглого стільця, на якому зазвичай сидять піаністи.
Я прийняв душ, бо після поїзду від мене добряче тхнуло нижніми світами,
сів на стілець посередині кімнати, покрутився на ньому і став очікувати, наспівуючи мелодію якогось старого французького шансону...
Невже сьогодні я таки побачу її?...
.........................

Вона
–„Э-э-э, расслабился ты, видать!” – подумала она не без злорадства, стоя за шторой и ожидая, когда он успокоится и окажется спиною к ней.– Такая промашка – не проверить квартиру… Но – тем лучше!

Она подошла сзади, тихо, как кошка. Вернее, как пантера, настолько горячо было ее дыхание. Надо отдать ему должное, - он ощутил ее, но не обернулся! Возможно еще раньше почувствовал тот самый запах, le parfum intime, который, соединяясь с моей кожей, буквально сводил его с ума.

Ей приятно было ощущать свою власть над незнакомцем. Даже больше, чем власть! Она на мгновение прижалась к его спине. Затем, положив руки на его крепкие плечи, медленно провела кончиком языка по уху, одновременно расстегивая его рубашку. Он вздрогнул, но промолчал, вероятно, борясь с желанием схватить ее жадно и сильно. Ей нравились мужчины, которые умели держать себя в руках - до определенного момента. У каждого из них была, естевственно, своя точка воспламенения. И ей хотелось найти такую у незнакомца. Но максимально изводя его, ведь он заслужил на гораздо более строгое отношение к себе!

Она освободила его шею от воротника и резко сдернула рубашку на локти. Теперь его руки оказались в западне. И уже в следующий момент он почувствовал, как на запястьях защелкнулись наручники. А потом на глаза легла мягкая, но плотная повязка.
Ей показалось, что он лишь глубоко вздохнул, как будто примиряясь из неизбежным.И она продолжала. Мелкими быстрыми поцелуями покрыла его шею и развернула на стуле к себе.

Он буквально утонул в запахе ее волос и тела. Так близко! Она села ему на колени и, запрокинув его голову, начала медленно водить языком по его шее и щекам, подбираясь ко рту. Но потом, будто передумав, воздушно поцеловала лишь в самый уголок губ, уже приоткрытых для поцелуя более жаркого. И тут же спрыгнула с колен.
И только улыбка скользнула лицом ее пленника. Что ж, он пока держался с достоинством. Пока!

Встав чуть сбоку от него, она двумя пальцами потянула его за подбородок вверх. Улыбка на его лице, кажется, слегка померкла.
За всё это время они не сказали друг другу ни слова. Тишина как будто была третьим участником этого действа. Но и ее время прошло, оставив их сам на сам.

- То значить ти і далі наполягатимеш на тому, що ти Ангел? І що мав повне право так вриватися в моє життя? І що далі?..

Но он продолжал молчать.
Ах так!
Тогда она только касанием пальцев за подбородок приказала ему подняться, и когда он встал, начала расстегивать ему брюки. Медленнее, чем можно было и уж куда медленнее, чем хотел бы он. Но вот и все, он остался стоять перед ней беззащитный в своей почти наготе, ограниченный в движениях и видениях.
У него была неплохая фигура, хотя, пожалуй, он был завысок для нее. По старой привычке она выбирала себе мужчин в качестве лучшего партнера по танцам. Этот же был для нее не лучшим партнером. Значить и щадить его было ни к чему.

Легкими, ласкающими движениями она пробежалась по его груди, задев соски, по упругому животу, опускаясь всё ниже и ниже. Предчувствуя её следующее прикосновение, он явственно вздрогнул, и тут же почувствовал удар по спине своим же ремнем.
Вот так! И это еще цветочки...

И она, пропустив то место, что так, должно быть, жаждало её прикосновения, начала гладить внутреннюю сторону его бёдер. Он, похоже, был готов получать удары еще и еще, только бы она продолжала!
И вот, наконец, он почувствовал прикосновение её губ именно там, где мечтал почувствовать...

Потом к губам присоединилась ее легкая рука, и он больше не мог думать ни о чем, настолько велико было его желание.
Но она внезапно прекратила свои иследования, - опершись о его колено, томно поднялась.
Улыбки на его лице уже не было!..

Тишину нарушало лишь ихнее дыхание.
Он, похоже, с надеждою вслушивался в то, что происходит вокруг него, но почувствовал только, что наручники расстегнулись.
Пока он тер затекшие запястья, она сказала: «Завтра в цей ж час. Прощавай…»
И дверь за ней захлопнулась…

Він
Я терпів усе. Всі ці знущання. Всі ті її кволі спроби вивести мене з себе. Нехай, я справді трохи винний перед нею за те, що не зовсім свідомо використав її у своїх цілях. І якщо саме це приносило їй задоволення, то і нехай собі його отримує. До певної межі, звичайно!
І мені дуже нехотілося, аби вона так легко відчула межу моєї терпимості...

Але ж її запахи! але ж її доторки! губи, груди, стегна, волосся! Боже, дай мені сили не піддатися...

Вже краще б мені добряче надавали в якомусь місцевому кабаку, бо тоді я брав хоча би активну участь в дійстві! А зараз - навіть пальцем не поворухни! Невже їй зовсім не хотілося, аби я всерйоз поворушив її і себе? О ці землянки! Недаремно про них ходять Всесвітом іще ті легенди!..

Вона зняла з мене наручники і залишила самого! Та ще в такому роздраконеному стані! Що ж, напевно все це можна розуміти і як те, що мої вибачення прийняті? Безумовно.
Значить і досить оцих дивовижних взаємин. Нехай мій наставник пробачить мене, але я не бачу жодних перспектив.
Навіть якщо він і замислив був долучити її до нашої "сім'ї", то як це зробити, вона ж бо зовсім інша, аніж я! І говорить іншим діалектом на цій тверді, аніж я , і мислить інакше, а через ворота удвох із одним пристроєм і з такими розбіжностями аж ніяк не пройти...

Ні, без варіантів.
Я скинув зі своїх очей оксамитову пов'язку, огледівся. Що ж, усе на місці, окрім неї. Та це вже не важливо.
Важливо, що я прийняв рішення.
Отже, вперед.

Номер її мобільного в мене записаний. Знайти місце її постійного перебування коштувало лише сто доларів. Звичайно, я міг скористатися для пошуку і своїм технічним устаткуванням, але навіщо бити з гармат по комарах?

Та й взагалі, можна було її не шукати, але грайливий котик усередині мого єства не визнавав таких рішень...

Її квартира розміщувалася досить високо, та це менше за все мене турбувало. Спочатку я потрапив на дах цього нового будинку в стилі земного цеглококко, і вже потім спускався з балкону на балкон, аж поки не дістався до потрібного мені поверху. Добре, що тепла ніч опускалася на місто, романтика потребує теплоти, принаймні, погодної.

На її балкон виходила загальна кімната і в ній сидів біля телевізора чоловік в окулярах. Та квартира була саме її, вочевидь вона часто виходила на балкон, запахи зберігали пам'ять про неї. Про всяк випадок обв'язавшись своєю мотузкою, я зробив від балкона декілька кроків убік, де світилося вікно кімнати.

Це була її кімната. Невисока чорнява молода жінка стояла біля дзеркала і, здавалося, пильно дивилася собі в очі. В додачу вона ще й говорила собі щось - хороший спосіб знайти відповідного собі співрозмовника, подумалось мені.

Жінка, ніби відчувши присутність чужих очей, глянула у бік вікна.
Потім поспішно накинула короткий халатик і вийшла з кімнати. Жаль, стільки раз відчуваючи це тіло, я тільки зараз і зміг насолодитися поглядом на нього, та й то недовго.

Вікно було незачинене, тож я без труднощів залишив на підвіконнику великий букет чайних троянд, ще раз вдихнув на повні груди ефір її єства і повернувся до поручнів балкону.

Вона стояла за спиною свого чоловіка, що невідривно продовжував гледіти в телевізор, але вся її увага була направлена в мій бік, так неначе вона відчувала мою присутність поблизу. Вона вагалася, утім зробила один, потім ще один крок, і рішуче попрямувала до балкону.

Коли вона вийшла на нього, то мене вже там не було, лише щедрі краплинки моєї особливої туалетної води - "спеціально для земних жінок" - змусили її ніздрі чуттєво розширитися.

Прощавай моя Незнайомко!
Прощавай...
КІНЕЦЬ
(першої частини)



Частина друга

Вона

Минув тиждень, а потім і другий. І потягнулася вервиця днів і ночей від того часу, як вона гордо вийшла з кімнати, залишаючи його, переможеного, сам на сам із собою і роздумами, чому з ним вчинили саме так, а не інакше.
Безликий ланцюжок днів і ночей з того вечора, коли він примудрився здертися на її поверх і залишити оцей букет троянд. Які все не в’януть! Природно, що її чоловік зауважив ті квіти того ж вечора. І хоча він і не надто ревнивий, але ж прекрасно розумів, що таких букетів собі не купують.
„Мені подарували його незнайомі люди, не викидати ж!” Та це пояснення його не надто вдовольнило, хоча він і сам якось розповідав, як після невдалого побачення ("та ні, люба, ще до нашої зустрічі, авжеж!") дарував квіти випадковим перехожим! Невже не повірив і сам собі?
З іншого боку, Незнайомець, що так фантастично вручив їй букет, і справді є незнайомцем для неї! Ось так завжди, говориш правду, а тобі не вірять!
Після такого подарунку чоловік, зрозуміло, слідкував за кожним її подихом. Тож вирватися на потаємну квартиру для побачення вартувало їй чимало зусиль, і що?! У домовлений час вона прийшла на місце їх зустрічі. Букет здавався їй тоді натяком на більш приємне побачення, ніж напередодні. Марно. Посередині кімнати сиротливо стояв маленький круглий чорний стілець. На кованій спинці ліжка бовталися позичені у подруги бутафорські наручники, до яких була пришпилена пов’язка, яка нещодавно закривала йому очі. І була деталь, яка їй все пояснила: штори були розкриті.
Вона ще хвилин 10 посиділа на стільчику, згадуючи вчорашнє. І остаточно зрозуміла: троянди стали не лише прощанням, але саме так він їй, певно, і вирішив помститися за поведінку при першому їхньому побаченні тут! Насторожити чоловіка, змусити її вистрибнути зі шкіри, а самому не прийти!

Який негідник!..

І квіти все не в’януть! Викинути і забути! Та й звідки він довідався, що саме чайні троянди їй найбільше до смаку? Ах, так, дурне питання…– вона розмахнулася, щоб викинути квіти у вікно, але зробила це дещо необережно, і один із шипів боляче шкрябнув її шию. Вона зойкнула и притиснула руку з букетом до ранки. Цього вистачило, щоб запах і ніжний доторк троянд перемогли в ній образу.

Тягнулись одноманітні, як деталі на конвеєрі, дні. Світ навколо неї не змінився. Усі ті ж самі люди оточували її, той самий розклад денних необхідних справ, робота, дім, чоловік, друзі. Але все помітніше змінювалося її ставлення до всього цього. Ніби розділилася в нутру своєму на декілька „я”. Учорашнє „я” автоматично виконувало все, що від нього вимагалося. Але цілі життя наче переметнулися інде, куди тягнулося інше її „я”, залишаючи позаду пустку та байдужість. Вона навіть перестала реагувати на свою улюблену теплу, золоту осінь, в яку, зазвичай, занурювалась, як у море.

Першою ці зміни помітила найближча подруга, яка знала її аж надто добре.
– Нове кохання? – з притаманною їй інтонацію напівпитання-напівствердження сказала вона за їх традиційною суботньою кавою.
– Ні. Не знаю. Це не так називається, мабуть.
– Значить, все ж таки новий мужчина, – розсміялась подруга.
– Скоріше, ангел, який неангел – напівжартома відповіла вона.
– Уууу, люба, як усе запущено…– уважно слідкуючи за колечком диму з тонкої сигарети, зауважила подруга. – У янголів не можна закохуватися, бо вони навряд чи зможуть відповісти взаємністю. Вони ж святі. Але якщо ангел таки не ангел...
– Точно не святий, – майже зло відповіла вона, пригадуючи.
– Тоді не все так і погано, мила! – підсумувала подруга і погладила її по щоці.
Це був їх жест - знак повної довіри. Крім того, подруга ніколи не задавала зайвих питань, тому з нею було легко.
«Так, все не погано. Все набагато гірше»,– подумки відповіла вона, маючи на увазі зовсім не кохання…

Найгірше, що вона не могла і викинути цього Неангела із голови. І навіть попри всю свою гордість вже декілька разів набирала його номер. Але щоразу чула одне й те саме: «Вибачте, абонент зараз знаходиться поза зоною досяжності. Зателефонуйте пізніше»…
Лякало її і те, що інколи на неї накочувалася така туга, що, здавалося, і жити не хотілося. Здавалося, безпричинно, але вона знала - це не так.
Та найдивовижніше, що в такі миті вона різко, наче втікаючи у нове своє „я”, змінювала поведінку, і могло статися будь що...

Останній такий спалах відбувся днями, на заняттях з танцю, які вона проводила. Все сталося неначе мимоволі, принаймні, ще секунду до цього вона не збиралася танцювати так. Але якась сила повела її, закружляла, змусила рухатися – то уповільнюючи темп, то прискорюючи його, аж доки не кинула, знесилену, на підлогу. І тільки різкий біль у нозі повернув її до реальності.
Після цього її життя неначе заспокоїлося. Тепер у неї з’явилася об’єктивна причина нічого не робити, нікуди не ходити, просто побути вдома. Чоловік трішки посварив за необережність, але вельми дбайливо доглядав у ті, перші дні, коли вона не могла і стати на ногу.
Вона була йому вдячна. Та не більше, ніж була би вдячною будь-кому, хто приніс би їй води чи поїсти. Емоції зникали поступово, але безупинно.

Вдень вона намагалася читати, блукати інетом, спати. Але вночі заснути вже не могла, не дивлячись на снодійне. Гіпнотизуючи стелю, згадувала своє життя до того дня, коли вона повернулася в те, старе, місто. Коли все так різко поділилося на „до” і „після”...

Так, раніше вона не могла поскаржитись на нудне життя. І кохання в неї було, і коханці. Різні за віком і темпераментом. Але вона завжди відчувала, майже з першої зустрічі, наскільки тривалими будуть стосунки. І до того, як це ставалося, вміла внутрішньо підготуватися. Першим, хто порушив цю її здатність, був її чоловік. Їх пов’язувало палке кохання спочатку, а потім його вміння змушувати скучати без нього...
Але звичка – кат щастя, як відомо…
До того ж, між ними сталася одна історія, про яку вони намагалися ніколи не згадувати, але яка зламала в ній щось назавжди стосовно нього.

Цей «Ангел» був другим, хто, схоже, перевернув усе її життя. І не просто перевернув, а продовжував це робити навіть за своєї відсутності! Знаки, які вона відчула перед їх зустріччю, нікуди не зникли. Вони давали про себе знати щомиті, немов замінюючи собою все те, чим вона жила раніше. Всі ті невідомі знання, які вона раптово відчула в собі у тій квартирі, рвалися назовні, шукали виходу, погрожуючи вибухнути знову і знову. Вона не знала, як дати цьому раду. І не було нікого, хто б міг їй допомогти…

В одну з таких ночей, коли вона на якусь мить провалилася в безодню півсну-півмарева, їй наснився дивний краєвид. Його навряд чи можна було назвати земним, але в ньому існувала вся та гармонія, за яку вона любила земні краєвиди. Вона розслабилася і попливла на хвилі дивного спокою і навіть щастя, аж до того, поки не відчула холод, який швидко переходив у біль і концентрувався в одній точці на шиї. Коли терпіти вже не було сил, вона закричала і прокинулась. Її рука стискувала саме те місце, де уколов її шип від подарованих ним троянд. Коли її подих заспокоївся, вона навпомацки взяла телефон з тумбочки і набрала знайомий номер.

І навіть не дуже здивувалася, коли замість звичного ввічливо-байдужого повідомлення їй відповів його голос. Це ж був сон?..