Богеми сивий карнавал.
Проектор світить за лаштунки.
На сцені п'яний кардинал
Шукає "грами порятунку".
Пусті місця, прим'ята ложа.
Абсурду навіть не знайти!
А поряд з ним сидить вельможа -
Столітній парубок-кретин,
Його стара, її дівчата,
Маркізи, лорди, простота...
І дійство, нібито почато,
І, ніби взята висота,
Але мелодія не та!
Не ті слова, імпреза стилю,
Манери, рухи невпопад -
Як щойно знята курка з грилю,
Як ще гарячий мармелад...
Повітря лине з вентиляцій
Партерним пилом-самоти.
Не здійме він тобі овацій,
Яких жадаєш так знайти.

Уникнути спогад наступний,
Пройти крізь поверхні дзеркал...
Ти знаєш?! А я не чекав...
Що деревом з'їдені трутні,
Що вірою вбитий васал,
Що глухо-німий запитав...
Уникнути спогад підступний:
Змінилась поверхня дзеркал...
Не знаєш?! А я же казав...

Ці жеромеханізми...
Якої прагнеш правди?!
Хіба що не завадить
Наїстись вам всім хмизу.
Пусті, безцілі очі -
У телевізор пялять:
Їм жерти б чари ночі,
Якщо й таке ухвалять.

Контрактова площа...
Солоний присмак пива...
Сковорода і горщик
Монет. Співали - диво.
Надії, мрії, щастя...
Ти пам'ятаєш сиво -
Яке солодке пиво!
Однак душа безстрасна.

Розійшлися води Нілу…
Над Хамсіном, небосхил,
Пекторалів горстку цілу
Перетовкує на пил.
У долонях погорілих
Не пісок, і не земля:
Над дверима скам’янілих
Анх розбитий Сет чіпляв.
Підтинають піраміди
Вістря спеки від нудьги,
Попіл сиплеться з Ісіди -
Від тиету й до ноги.

Драматичний діалог

Вступ

Ти віриш у казку?
А я більше - ні.
Життєва зав'язка -
І ти на коні.
Лише на якому?
Спитався хоч сам?
Усьому святому
Ти зрадив. І псам
Шпурнув те минуле -
Подався вперед.
Не думай - забули
Старий свій намет
Ошукані душі,
Що прагли - тепла.
Ти смерть не примусиш
Їх з'їсти до тла -
Все те, що не згасне.
Не думаю, ні...
Ти думав, а власне -
Не ти на коні!
Вже скоро світає
На небі блідім.
Не думай - не знайдуть
Слідами твій дім;
Крізь вогнище суму,
Крізь ріки утрат...
Не думай - без суду
Облишуть верстат
Людського зухвальства -
Все станеться вмить.
Володарства чварство
Розтрощує сприть
Духовної волі.
Твоє каяття -
Смішне аж до болі -
Ціна за життя?
Для чого молити,
Просити? І що?
Простіше розбити!
Збирати нащо?
Не думай - пробачуть:
Сплететься верба.
Де коні проскачуть -
Повстане юрба.
Ти думав - це казка?
Не думаю, ні...
Життєва розв'язка -
Серпом по стерні…
…


Олена

Остапе, мій сокіл,
Куди ж ти тепер?
Знесиленим кроком
До сірих печер?
Не треба, благаю,
Присядь, відпочинь.
Не видно за гаєм –
Хмаринок і синь,
А тільки тривогу,
Яку принесла
Нам доля з дороги –
По людях села.
Куди ж ти тікаєш?
Навіщо іти?
Хіба ти не знаєш,
Про біль самоти?
Я більше не хочу
Не спати ночей,
Знамен тих пророчих,
Коротких вістей -
Які надсилаєш
Один раз на рік!
Хіба ж ти не знаєш
На що нас прирік?
Не треба, благаю,
Приляж, відпочинь.
Вже темно над гаєм,
Облиш це, покинь.

Остап

Не можу кохана,
Бо мушу іти.
Життя – нездоланне,
Я йду до мети!
До правди, до бою.
Пробач і прости.
Я буду з тобою
Хоч мушу піти.
Скінчиться тривога:
Невічна біда.
Нас кличе дорога.
Чого ж ти бліда?
Душа, заспокойся.
Лицем звеселись.
Навіщо здалося
Тремтіти, кріпись.
Я буду збиратись,
Ось, бачиш, цей знак,
Як зірка прекрасний,
Збирають нас так
До бою завчасно.
Пробач і прости.
За щастя і правду
Я мушу іти
До бою, заради
Усіх нас, обох.
Не думай про втрату:
Усе бачить Бог.
Не бійся зостатись:
У тебе є я.
Не раз ще кохатись
Прийдеться щодня.
Лиш тільки тримайся,
Чекай і молись,
Мене не зрікайся.
Все буде колись.

Олена

О, Господи, горе!
Яка ж це біда:
Розлилася морем
Між нами вода!
Солона як сльози,
Що крапають ниць.
Страшніше за грози –
Мільярди рушниць!
Ну, як тут радіти?
Всміхатися як?
Були б у нас діти –
Не встигли ніяк.
Благаю, подумай!
Назад озернись!
Моя гірка дума!
Життя! Повернись!
Лишися, благаю,
Не можу я так!
Як серце зітхає,
Пече ж воно як!
Здається урветься
У ньому струна!
І вже не заб’ється…
Труна і війна…
Такі вони схожі,
Як слово одне!
Врятуй же нас, Боже!
Почуй же мене!
Не прошу – благаю!..
Лиш тиша з усюд.
Послухай, за гаєм
Збирається люд!
Ти чуєш? Це постріл!
О, Господи, жах!
Стелила нам постіль,
Не гру на ножах
Собі уявляла.
Мій сокіл, біда.
Тебе я плекала –
Ти рвешся з гнізда…

Остап

Не треба, кохано.
Не мучся, облиш!
Так треба. Не марно
Я йду. Не звелиш
Залишитись поруч.
Не рвусь із гнізда!
Дивись-но ліворуч –
Їх звела біда,
Жага до кохання,
До волі сердець!
Не марні старання!
Із нами Отець!
Ми йдемо на битву,
Єдину, одну.
Давай-но молитву
Читати до сну:
"Щоб сили небесні
Всім нам помогли.
Щоб праведні – чесні
Довіку були!
Щоб сонце сідало
Спокійно щораз!
Щоб радість настала
На світі образ!
Щоб діти сміялись!
Щоб було життя!
Щоб мрії збувались,
Цвіло почуття!".
Послухай, кохано,
Нехай це війна.
Тримайся. Осанна.
Заграє струна!
Ми будемо разом –
Навіки, завжди.
Відлинуть образи,
Я прошу – зажди.

Олена

Я знаю… Я знаю!
Питаюся - як?
Кохання втрачаю!
Ну, як може так
Все статися з нами?
Мій любий, скажи,
Глухими стінами
На вихід вкажи!
Не вернеться втрата
Вагою в життя.
Я ніби на страті
Свого майбуття!
Чому же радіти,
Коли ти підеш.
Що можуть убити,
Із смертю втечеш
У темну могилу?
Послухай, реве
Сердечко надсилу,
Ти чуєш? Живе!
Кохання – зітхання –
Можливо це так.
Та жодне страждання
Ну просто ніяк
Не йде в порівняння
За той страшний біль,
За муки чекання –
Не та буде сіль –
Одна і остання.
Остапе, вернись!
Благаю святими –
Подумай, спинись!
Словами живими
Кричу я тобі!
Мій янголе, Боже,
Цього не роби!
Без тебе не зможе
Душа ні на мить,
Життя опустіє,
І так защемить,
Що все пожовтіє –
Зітліє ураз!
Вогонь не зігріє
У ватрі образ.
На попіл розвіюсь,
Не знаючи де
Шукати надію,
Як спокій вкраде,
Біда, що з’єднала
І знищила нас.
Тебе я благала,
Не чутно мій глас…
Остапе, мій любий..
Чого ти мовчиш?
Вже рушили люди,
А ти ще стоїш….
Війна розірвала
Між нами стежки,
І третьою стала,
На довгі роки…

Остап

Я поруч, я буду
І вдень, і вночі.
Тебе не забуду,
Повернусь. Навчись
У шелесті клену,
У звуках зірок
Почути – Олена,
Відчути мій крок
На літнім подвір’ї.
Пізнати тепло,
Що тихим повір’ям
Вкотившись, змогло
Барвінком вродитись
На полі. Люби.
Я буду любити.
Лише не згуби
Себе. Пережити
Ми мусимо все.
Щоб дихати вільно –
Подумай про це.
Дістанемось спільно
Ми кращих часів.
Чекай мене, мила,
Крізь відстань років.
Душа твоя – сила.
В очах твоїх блиск,
Як чиста перлина.
Ні горе, ні тиск –
Не знищать глибини,
Людської душі,
Кохана ти сильна
І жодні чужі –
Не знищать насильно,
Все те, що дав Бог.
Не квапся, повільно
Минемо тривог.
Прошу одним словом:
Мене пам’ятай!
Рушаймо, із Богом.
Я йду. Прощавай.

Олена

Я буду, я зможу…
Скажи тільки - як…
О, Боже, о, Боже,
Чому усе так?
Чому не інакше?
Мов кара страшна
За праведність нашу…
Чи є тут вина?
Ідеї свободи,
Які ми колись
Жадали народом
Вже майже збулись.
Лише я не хочу
Втрачати тебе,
І серце тріпоче:
«Що буде тепер?».
Якою ціною
Скінчиться війна?
Я буду з тобою
Назавжди - одна!
Якщо ти покличеш,
Попросиш прийти.
Я серденьком стрічу,
Не бійся. Іди.
Побачив на небі
Блакитні зірки –
Це линуть до тебе
Ті сльози гірки,
Якими освятиш
Свій праведний шлях,
У залпах гармати –
Не знатимеш страх.

Остап

Ми йдемо на битву,
Єдину, одну.
Давай-но молитву
Читати до сну:
"Щоб сили небесні
Всім нам помогли.
Щоб праведні – чесні
Довіку були!
Щоб сонце сідало
Спокійно щораз!
Щоб радість настала
На світі образ!
Щоб діти сміялись!
Щоб було життя!
Щоб мрії збувались,
Цвіло почуття!".
Послухай, кохано,
Нехай це війна.
Тримайся. Осанна.
Заграє струна!
Ми будемо разом –
Навіки, завжди.
Відлинуть образи,
Я прошу – зажди.

Олена

Чекатиму, милий,
Молитиму, знай.
Відірвані крила –
Під серцем тримай.
Вони обігріють,
Надію надасть:
Теплом золотіють,
Промінням. Не здасть
Тобі моя пристрасть,
Вся сутність мене:
Сльозинками видасть
Кохання. Мине
Те лишенько-лихо,
Образа образ!
На радість, на втіху
Помолюсь за нас,
Як знову згадаю
Про тебе, мій цар:
Без тебе не знаю,
Ні місячних чар,
Ні сяйву барвінку,
Ні шелесту трав,
Ні весни відтінків
В яких обіймав
Мене, моє сонце,
Володарю мій.
Зачиню віконце
У хаті німій.
І буду чекати,
Молитись святим,
Я буду кохати,
У мить самоти!
Немає нічого
Міцніше за нас!
Для тебе живого
Лунатиме глас
Моєї тривоги,
Любові, життя.
Годину незмоги –
Приспить почуття…
Рушай-но, мій сокіл!
Гайда до рушниць!
Забуду неспокій!
Я падаю ниць!
О, Господи святий!
О, Сила Небес!
Молю небагато,
Лиш малість чудес!
Хай вернеться милий
Спокійно назад!
Щоб кулі і стріли –
На звуки цикад
Ставали подібні,
Щоб квітли сади,
Щоб серденько бідне
Трималось завжди!
Щоб билося… Чуєш?
Це постріл…Пора…
Мене не забудеш:
Я небо в горах,
Тоненька тростинка,
Повітря, вода,
Вершкова хмаринка,
Весна молода -
Явлюся у муці.
Я - кремінь, ліси.
Я доблесний Луцій*,
Річок голоси…
Що будуть молити
За тебе, мій світ!
Вітрами летіти,
Нести першоцвіт…

Остап

Спасибі, кохана.
Тримайся – мине…
Осанна! Осанна!
Забудьмо сумне!
Із неба видніше…
Все буде гаразд.
Давай-но скоріше
Обнімемось раз,
Щоб міг я відчути
Усе те тепло,
Розвіяти смуту,
Що серцем лягло,
Як камінь. Кохана
Все буде колись.
Осанна! Осанна!
Молися… Молись…
Щоб сили небесні
Всім нам помогли.
Щоб праведні – чесні
Довіку були!
Щоб сонце сідало
Спокійно щораз!
Щоб радість настала
На світі образ!
Щоб діти сміялись!
Щоб було життя!
Щоб мрії збувались,
Цвіло почуття!

Ти віриш у казку?
А я більше - ні.
Життєва зав'язка -
І ти на коні.
Лише на якому?
Спитався хоч сам?
Усьому святому
Ти зрадив. І псам
Шпурнув те минуле -
Подався вперед.
Не думай - забули
Старий свій намет
Ошукані душі,
Що прагли - тепла.
Ти смерть не примусиш
Їх з'їсти до тла -
Все те, що не згасне.
Не думаю, ні...
Ти думав, а власне -
Не ти на коні!
Вже скоро світає
На небі блідім.
Не думай - не знайдуть
Слідами твій дім;
Крізь вогнище суму,
Крізь ріки утрат...
Не думай - без суду
Облишуть верстат
Людського зухвальства -
Все станеться вмить.
Володарства чварство
Розтрощує сприть
Духовної волі.
Твоє каяття -
Смішне аж до болі -
Ціна за життя?
Для чого молити,
Просити? І що?
Простіше розбити!
Збирати нащо?
Не думай - пробачуть:
Сплететься верба.
Де коні проскачуть -
Повстане юрба.
Ти думав - це казка?
Не думаю, ні...
Життєва розв'язка -
Серпом по стерні..

Якщо мене завтра не стане:
Не треба, мій друг, не барись.
Це лід мого тіла розтане,
Звільнивши померше колись.
Це думка, прозора і вільна -
Свавільно пустилась, стрімглав,
У простір енергії сильний
Торкнутись найвищих октав...
Утомлена зайвою грою -
Свою позабула печаль.
У світлі, де слово - не зброя,
Навіщо від них пектораль?

Пройтись узбережжям,
Збирати краплини -
Минуле, прийдешнє,
Майбутнє мінливе.
Плескатись у піні,
Чекати свободу -
Пожовклу і синю -
Зеленим, у воду.
Тремтіти думками,
Що тихо холонуть -
Руками, ногами
Чіпляючись - тонуть.
Дивитись за обрій,
Де сонце сідає -
Поверхнею моря
Себе огортає.
Не вірити суму:
Прийдешнє мінливе.
Закінчивши думу -
Чекай неможливе.
(Щасливе)

Зацькована душа по саме денце.
Зачинені на штори вікна в дім.
Не зійде жовте сонце. Марно серце
Жадало те, що хтілось не усім.
Огарками свічок зірки на небі
Так жалісно проблискують вночі.
Ні іскор їх, ні сну її не треба:
На заклики мої вогонь мовчить.
Один за одним гаснуть ліхтарі
У сутінках липневої омани.
Вони не дочекаються зорі:
Замерзнуть не дізнавшись про незнане.
Спаде на землю світла перша тінь,
І гратиме собою як ніколи.
Гукатиме. Даремно. Голу синь
Не хочу споглядати в зрадах кволих.

Цінується відношення,
Не бірка, не ціна.
Скероване узгодження -
Лушпайка від зерна.
Не стомлена утомою,
А спалена украй
Твоєю надсвідомою
Байдужістю. Нехай!
Вона крізь попіл вродиться
Ще краще ніж була.
Було... Але розгониться
Світанкова зола.

І що буде далі? Всесильна любов?
Якщо ненароком розіб’ється в кров
Знесилене тіло, в якому душа
Не рідна нікому, а просто чужа.
І що мені небо, в якому блакить
Давно почорніла у ту страшну мить,
Коли нуртували у серці думки,
Про світле майбутнє, а все навпаки…
І що буде далі? Питаю я знов,
Коли на хресті розіп’яли любов?
Коли ідеалу сьогодні нема!
І пісня велична по суті - німа…
То що ж буде далі?Ти знаєш чи ні?
Для кого палають досвітні вогні?

Слово – сила, ніжність, міць.
Слово – єдність, слово – крила.
До мільйонів таємниць
Мова серцю шлях відкрила.

Фарби дивних почуттів
Підкорилися чорнилам,
І у сотнях срібних днів –
Стали компасом, світилом.

Пам'ять, слово – так багато
Нам дають із дня у день,
Щоб раділи ми завзято
У промінні їх пісень.

У сутінках ночі, як привид, блукаю
І вітер шалений назустріч летить.
Чого я так пізно у небі шукаю,
Коли кожна зірка згасає щомить?!

Коли в листопаді розпалене листя,
Вже сірою масою, попілом є.
Дерева - на дрова лишилися місту,
В якому, крім мене, ніхто не живе.

На вулиці тихо. Живої істоти
Мені не зустріти на свому шляху.
Дощами в калюжі пролиті скорботи.
Залито проспекти. Вітаю Журбу.

Вітаю Самотність, яка прибувала
Зі мною у проміжок всього життя,
Яка серед болю за руку тримала
І з нею ділив я свої почуття.

Ступаю у воду, що ніби рікою
Стікає по стінам на місце доріг.
І чисто омиє обличчя водою,
Омиє всього мене, з боку, і з ніг.

У сутінках ночі, як привид, блукаю
І вітер шалений назустріч летить.
Чого я так пізно на дворі чекаю?
Напевно на щастя затриману мить...

Хотелось забыться от горя скитаний,
Забиться в тот угол, где нет никого.
Подумать, обдумать, нырнув в подсознанье,
Причину, истоки смятений его.

Казалось, последнее вырвано с корнем
И счастье водою уходит из рук.
Казалось, душою, навечно я болен,
Скитаясь в пространстве сомнений и мук.

Казалось звучали последние строки,
Желанье исчезло стремится вперед
И силы не те ... и слабели вдруг ноги,
Но сердце стучит... Это значит - живет.

Бывали обиды, как буд-то забыты.
И в памяти их я своей не храню.
И новые мною страницы открыты,
Дорогу восторженным чувствам даю.

Я жизни ценю драгоценное время
За жизнь я не только руками держусь
И прочь от себя, я гоню все сомненья,
Хотя не всегда я душою смеюсь.

Зірок горять іще вогні,
А в серці полум'я згасає.
Усе радіє, а мені,
Нічого в залишок не має...

В очах сіріють кольори
І серце розпач переймає.
Життя кидає вниз з гори,
Але до цього не звикаю.

Сиджу один і всеодно,
Чого мені іще чекати,
Куди тепер веде воно,
Які зазнаю далі втрати.

За що вступати в боротьбу,
Життям насильно буду змушен.
Усе підкореться йому...
Але в раби не пійдуть душі!

Ты не держи обид,
Не мучайся в сомненьях.
Вчерашний день забыт.
О нём нет сожаленья.

Для радости открой
Свои глаза и душу.
Ты не спеши, постой,
Иллюзий не разрушив.

Не веря в чудеса,
Зачем бежать от счастья?
Над нами Небеса.
Всё может быть в их власти.

Во мне кипит все та же смесь,
Все те же чувства и желанья.
Я тот, кто есть, и там, и здесь.
Позиций нет моих на грани.

Я быть хочу самим собой
И буду им, пройдя столетье.
Мою судьбу не звать - игрой,
Мои слова - не междометья.

Не мне идти на поводу,
Как это принято у многих.
Я сам живу и сам бреду,
Куда ведут судьбы дороги.

Меня не всем дано понять
И знаю я про это точно.
Кому, зачем по-жизни врать?
Когда в итоге - одиночка.

Щоденнику відкриті всі бажання,
Думок моїх свaвільна течія,
Чаруюча любов, журба, чекання...
Посуті, лише те, що знаю я.

Турботами пригнічена хвилина
На аркуші у літири зійде.
І повсякденний час життя - рутини
Минає, і так само далі йде.

Душа весь час за щось себе картає,
Але за що? - я так і не збагну...
У сутінках до ранку затихає,
А рано, знов така, як і до сну.

Надіями, як бачу, часто марю
Знаходячи нову й нову мету.
По-своєму життя своє складаю.
По-своєму своє життя пройду

Вдихаючи повітря аромати,
І знаючи усі його смаки
Тихенько буду йти, і нотувати...
Щоб марними не були ті роки.

На білому папері
Прорізана емаль
І вересень у двері
Несе пусту печаль.

Палаюче світило
За обрієм зайшло.
Свої останні сили
На заході звело.

У повному бокалі
Напівсухе вино
Несе у кожній краплі
Полегшення воно.

У сірому тумані
Розмиті ліхтарі,
Пливуть в очах і марно
Вони горять мені.

Посунулися тіни
Предметів у ночі,
І темрява по стінах
Стікає до душі...

Душа хворіє вже давно,
У співі біль її лунає.
І кров червона, як вино,
У серці швидкість набирає.

Слова летять у пустоту,
Не ладен кожен їх почути,
Не всі їх хочуть, і тому,
Про них простіше вже забути.

Душа знесилена, горить,
І льє у вірш свої страждання.
Ніхто не знає, як болить,
Вона від смутку та чекання.

Не люблю "цінні вказівки",
Про суть письма комусь давати.
Свої нав'язувать думки,
І почуття чужі ломати.

Втручання марним є до рим,
Бо зміст, куди сильніш за форму.
І головне, передусім,
Думок твоїх, логічна норма.

Римуй собі дієслова,
Але зумій ти описати,
На вищім рівні, зокрема,
Дива життя чи сльозовтрати.

Живи, твори! Життя - це мить,
Яке одне у нас з тобою.
І хай незавжди таланить,
Даруй пісням своїм свободу.

Нехай не прийде визнання,
Вінок не буде прикрашати.
Набуті праці, зібрання -
Це є трофей у твоїй хаті.

Пиши якщо достатньо сил,
Себе відтворювать у слові,
Надасть воно наснаги, крил
Плекай лише його в любові.

Я душу, себе викладаю
На цей ніби тільки листок.
На ньому не тексти складаю,
То я трансформуюcь в рядок!

Себе додаю у чорнило,
У літеру, кому, катрен.
ЛГ - це не лялька вродлива,
Яка у сюжеті поем.

Брехати не хочу нікому.
Писати не вмію казки.
Красиві слова - є фантоми...
І серцю вони неблизькі.

Не можу тебе оминути,
Якщо ти сьогодні в біді.
Пройти собі далі, забути,
Що бачив, що чув - взагалі!

Людина не того я кола,
Що прагне собі визнання.
Чи дертиму носа?..Ніколи!
Не це головне, знаю я...

Я душу, себе викладаю
На свій одинокий листок.
На ньому не тексти складаю!
То я, подивись у рядок!

Які думки ти обираєш?
Про що міркує мозок кожен час?
Чого ти більш за все собі бажаєш?
Оте життя виконує для нас!

Усе що є, за принципом магніта,
Собі в життя притягуєш ти сам.
Твої думки - енергія у світі.
І є сигналом прямо в небеса.

Своє життя ти можеш будувати,
Таким, яким ти бачив уві сні!
Ти є митець, який наносить фарби.
Малює долі власної ті дні.

Коли думки не мають негативу,
В житті його ще більше не стає.
І ось тоді, як правило, і диво
З емоціями добрими гряде.

Подібне викликатиме подібне.
Про що міркує мозок кожен час?
Оте усе у наші будні лине.
Оте стає реальністю для нас.

Затертого минулого книжки
Зачинено за гратами архіву,
І тогочасних вироків рядки -
Ніякого не мають більше впливу.

Ти зайвого на серці не тримай.
Нажаль, ота біда, не є остання,
Але на ці слова не зволікай,
Такі ж вони одвічні нарікання.

Своє обличчя вгору підніми
І подивись, як в небі сяє сонце.
Енергію у нього перейми,
Яка до тебе лине у віконце.

Усе почати з чистого листа,
Ніколи не буває нам запізно.
Аби була в житті твому мета.
І ця, твоя мета, була залізна.