Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Юлія Івченко (1978)
Чому ж тобі так погано, сонечко, спиться без степових найсильніших у світі вовчиць?
може тому, що Маруся до гробу безтямно кохає Гриця?
може, її кохання сильніше за найжорстокіших вбивць?





Інша поезія

  1. Верлібр. (давній.)
    РАДІСТЬ. ( Ганні Осадко).
    Адже знала, напевне, години не вистачить
    і, навіть, двох замало стане перелетіти цей Московський міст.
    Бо п’ятниця-ягничка, бо плями на доньчиній водолазці наснилися…
    І варто було б подумати про насущне, а не в поеток гратися.

    Офіс дзвенів недостатньо, наче схрипла йому горловина.
    Цей розтягнутий день, де поспіх постійний — садочок, робота під ребрами,
    де постріли дій — холостими словами, вже добігав четвертої…
    Але ми уже були готові!
    Головне — хутчіш минути прокляті затори!

    Серце важке випадало калатанням під колеса таксі,
    фарбою блакитних троянд у думках уже планувавались розмови
    на Банковій два, де рими досвідчені, або недозрілі.

    Вона чекала?
    Знаєш, це ти на неї чекала і ридала мовчки.
    Бо там десь фея квіткова в яскраво-вовняних гетрах і червонім намисті…
    Певно, знов змайструвала сама, коли кіт-воркіт
    їй шепотів таємниці про те, що читала я від синьої солі морської гальки.

    Перешіптувала усоте її розмариново-лавандову пластику,
    марила тими невідомими «Знаками приватної пунктуації»,
    немов піаністка…
    Блукала по ниточці мрій, холодну куштуючи каву…
    І все ж спізнилися… І медом липла, і лилася медами.

    Вона читала книжечку, де закладка із вікном у великий Париж
    і я мовчала, посміхаючись скромно, і я кричала про недоречне...
    Про сіль правдиню,
    про доню-маківку що шоколадом була між нами тривка, мов долі віршів.

    В пшеничній залі стояли ситий рояль столітній і піктограми,
    і манускрипти
    її жіночих,
    її живучих книжкових схлипів й кочівниками мови хапали біляве світло й лілове світло.

    І коли розумієш, що вже — ось-ось…
    Трі-ше-чки!!!!
    І все принишкне, поникне в травах...
    Закінчиться про любов кіно бо в дитинстві окрайчик житній, що від зайця
    хтось мені не доніс, чи він самому Богу під ноги випав?
    І хилиталися стіни у старовинній ліпці, у липах гойдалися вдихи й видихи...

    Так вона і пішла своєю рікою плинно до своєї дитини
    і моя вишенька-черешенька, замурзана багатознавиця питалася:

    —Це і є ота твоя Аня із зубним болем і лебединим?
    МЕТРО ковтнуло великим звіром її тендітну і мідну
    Радість…









    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --