РАДІСТЬ. ( Ганні Осадко).
Адже знала, напевне, години не вистачить
і, навіть, двох замало стане перелетіти цей Московський міст.
Бо п’ятниця-ягничка, бо плями на доньчиній водолазці наснилися…
І варто було б подумати про насущне, а не в поеток гратися.

Офіс дзвенів недостатньо, наче схрипла йому горловина.
Цей розтягнутий день, де поспіх постійний — садочок, робота під ребрами,
де постріли дій — холостими словами, вже добігав четвертої…
Але ми уже були готові!
Головне — хутчіш минути прокляті затори!

Серце важке випадало калатанням під колеса таксі,
фарбою блакитних троянд у думках уже планувавались розмови
на Банковій два, де рими досвідчені, або недозрілі.

Вона чекала?
Знаєш, це ти на неї чекала і ридала мовчки.
Бо там десь фея квіткова в яскраво-вовняних гетрах і червонім намисті…
Певно, знов змайструвала сама, коли кіт-воркіт
їй шепотів таємниці про те, що читала я від синьої солі морської гальки.

Перешіптувала усоте її розмариново-лавандову пластику,
марила тими невідомими «Знаками приватної пунктуації»,
немов піаністка…
Блукала по ниточці мрій, холодну куштуючи каву…
І все ж спізнилися… І медом липла, і лилася медами.

Вона читала книжечку, де закладка із вікном у великий Париж
і я мовчала, посміхаючись скромно, і я кричала про недоречне...
Про сіль правдиню,
про доню-маківку що шоколадом була між нами тривка, мов долі віршів.

В пшеничній залі стояли ситий рояль столітній і піктограми,
і манускрипти
її жіночих,
її живучих книжкових схлипів й кочівниками мови хапали біляве світло й лілове світло.

І коли розумієш, що вже — ось-ось…
Трі-ше-чки!!!!
І все принишкне, поникне в травах...
Закінчиться про любов кіно бо в дитинстві окрайчик житній, що від зайця
хтось мені не доніс, чи він самому Богу під ноги випав?
І хилиталися стіни у старовинній ліпці, у липах гойдалися вдихи й видихи...

Так вона і пішла своєю рікою плинно до своєї дитини
і моя вишенька-черешенька, замурзана багатознавиця питалася:

—Це і є ота твоя Аня із зубним болем і лебединим?
МЕТРО ковтнуло великим звіром її тендітну і мідну
Радість…