Звикати до всього властиво людині
Той, хто жив в комуналці, мене зрозуміє.
Чотири стіни та висока стеля
Здатні вмістити з-пів сотні нацменів.

За столом їх сиділа ватага гучна,
Говорили про бізнес та розпад совка.
З них ніхто не знімав свої мокасини,
У кімнаті були араби й грузини.

Попід стінами спали казахи й туркмени,
Грали в нарди таджики, узбеки й вірмени.
Самий тертий, вставши, хрипко сказав:
Їхній час минув, а наш настав

Ми трималися разом на цій землі,
Заселяли собою квартири й доми.
Ми розвинули бізнес, накрили скінів,
Перебили боксерів, купили ментів.

В дев’яностих ми вижили – перемогли,
Ми сильніші за них - вони слабкі.
Якщо час це ріка, то наша тече,
З-під дерев вимиває все їм дороге.

Їх тіла, наче стовбури, сохнуть в труху,
Ми серцями підкинемо іскру вогню.
Все, що має початок – має й кінець,
Залишається тільки рухомість планет.

біля магазина мудрих книг
стояла мудра собака
і мудро дивилась собака у бік
гастронома свіжого м’яса

мудрість всесвітня на неї зійшла
в краплях дощу повних озону
коли по спині її бігла вода
від шерсті іскрило та пахло ленором

а мудрі ангели після прання
сіли по пиву святісно-мудрому
і зовсім не мудро їхнє вбрання
сохло на лініях під напругою

краплі летіли мудро заряджені
громадились скопом у мудру колону
щоб далі під сонцем летіти парою
щоб мудрість свою не лишати нікому

Вони так і стояли: голодні та злі.
«Стріли» завжди забивалися в школі
Біля теплиці, там, де торчки
Вени шукали вже майже прозорі.

На сходах парадного склавши ножі,
Залишали бити, кастети й заточки,
Вони натовпом гордо ішли до мети
Як ходять пустелями дикі койоти.

І кожен міг залишитись – не йти,
Дивитися камеді вдома чи порно.
Коли дволітровка пива в руці
Їх щось виганяло на вулиці чорні.

Їх щось гуртувало у зграї міцні
Що ширились навколо спальних районів
Чим ближче було до «святої» землі
Тим більше в очах їх горіло свободи

Свободи в можливості стати до бою
У виборі схожих собі по духу
Опісля цих «стріл» розбивали кістки
Почувались живими, рушали додому.

щоб далі по колу:
вертатися знову
вертатися знову.

Важчим, ніж розриватись на два міста -
Розриватися на три.
У одному робота, в іншому хобі,
А в третьому – ти.

І як зрозуміти, що це не обман
Того, що б’ється у грудях, над розумом.
Серце ж не заховаєш в карман
І не зігрієш шерстяним коміром.

А очі будуть шукати тебе:
Чорняву у сірому натовпі.
Їм мозок шепоче, що ти десь там є –
Все інше не має значення.

Коли я вдихаю холодне повітря
Легені вібрують і мружаться.
Усе тепло залишу тобі
Вдихай мене, мила, але не цілуючи.

І один з гірників, ставши, сказав:
Сьогодні очікую справжню зарубу.
Я точно знаю, що не уїбан,
А Київ мене вважає за суку.

Я з ранку до ночі сиджу у забої,
Вдихаю метан, шукаю вугілля.
Для мене є святом команда Шахтар,
Для мене за Храм стадіонні сидіння.

У нас на шахті всі, як чорти,
Ми душу продали Рінату, щоб жити.
І навіть, коли ми вилазим з землі,
Усі як один – ми вірна торсида.

Нам чорні від сажі обличчя за рай,
Тоді ми з гравцями команди єдині
Вперед, Шахтар! Вперед, вигравай!
Ми без зарплатні, але терпеливі.

Ми будемо й далі горіти в забої,
Метан роз’їдатиме очі й легені
Це все другорядне, важливе одне:
Шахтар переміг! Шахтар чемпіони!

Коли обираєш спосіб витрат:
Літ. вечір або за продуктами в маркет,
Думаєш про цінність минулих порад,
Які посилав тоді, послав сьогодні і посилатимеш завжди.

Думаєш про всіх тих невдах,
Які бухали вже о дев’ятій, біля під’їзду на ганку,
Які не спали всю ніч, задовольняючи страшних дівчат,
Жодна з яких все одно не кінчала до ранку.

І де тепер та романтика, що була:
Дешеве пиво, тютюн і презервативи?..
Тепер без найобу не протягнеш і дня,
А пиво розбавлене гірше бензину.

Це все як дешеве попсове кіно
Зі спец. ефектами - щоб відволікати.
А Коени й Тарантіно, як і було,
Стріляють на смерть у фільмах і будуть стріляти.

вулицями мого міста ходять коти
саме коти –
не собаки.
ходять поволі,
сідають до ніг
дивляться в очі:
не помічають
і не вітаються

розставання ховає очі
у коридорах
темних перонах
там, де блукають мокрі повіки
нібито щиро
але відсторонено.

зміни завжди провокують тривогу
точка відліку
косинусоїда:
мінімум максимум - максимум мінімум
жити і вижити
втримати голову.

що залишається?
спробуй молитися
тихо кохатися
рідко напитися
наче тебе немає у всесвіті
рухайся далі
знай, це інерція.

бути частиною гіпергалактики
космосом
схемою
звуком у рації
вимкни радари!
їхня непевність
тягне на дно:
тиша
темно…

Вони співали госпел спірічуалз
Наче Бітлз – Лет іт бі.
Кидали землю в яму з труною
Мокру від крапель дощу і смоли.

Це був час псевдо-свободи,
Вони ж були псевдогерої.
Їм ніхто не сказав, що чиста ідея
Не повертає у рани крові.

Їхні груди горіли металом,
Їхня шкіра вкривалась червоним.
Вони швидко згоріли, мов факел
По собі залишивши попіл.

Два чоловіки стояли у темряві,
Мале кошеня притислось до ніг
одного з них.

Він усе крокував назад,
А воно сідало знову
на його праву ногу.

Грязні кеди і тепла шнурівка
Стали звіряті всім
рідним, своїм.

Чоловік отримав довіру,
Ставши малому за Бога
дійсно святого.

Називай мене сьогодні інакше,
Не так, як завжди,
А хоч спробуй – правдиво.
Так, щоб бачити крізь,
Так, щоб бачити всюди,
А не коди,
не коди,
н е к о д и . . .

Називай мене сьогодні інакше,
І не бійся збрехати,
Як я не боюсь.
Ти знаєш те про мене,
Що маєш,
А все інше додумай,
Коли я помру.

Називай мене сьогодні інакше,
Бо не треба робити із мене
героя.
Я такий, як усі,
Нас таких міліони
Під скаліченим небом
Твоєї долоні.

Називай мене сьогодні інакше,
Не вживай імена,
Не вживай алфавіт,
Не кажи на апатію лінь,
Ти не знаєш,
Що у темних підвалах душі
стережу.

Називай мене сьогодні інакше,
Це не змінить нічого,
В цьому певні ми вдвох.
Не міняється форма,
Міняється колір.
«Неможливість різнити»
писав Джон Дальтон.

Рваною смугою обрію
Ліс врізався у небо,
На вікна палатного спокою
Тисли вітри і проблеми.

Грали смертельну музику
Дрелі в операційній,
Білі халати, мов свастику,
Рвали у снах безсильні.

І кожен прикутий до ліжка
Знав достеменно всі кроки,
Які ведуть від палати
У двері, що зменшують роки.

І кожна товста санітарка
Шугала неначе гієна,
Скануючи простір довкола
На вміст грошей у венах.

І можна з усім цим
змиритись,
А ще краще –
не помічати.
Як кожний немічний хворий,
Ламаючи, тисне на ящик від болю
І напис тьмяніє від часу і крові
«НАДЄЖДА 1997-ий».

Цього разу було якось дивно,
Не те щоб раніше бувало нормально,
Просто погодьтесь, роздавати листівки
У день, коли тобі два плюс двадцять.
Ще з ночі отримав одну есемеску,
Мене там вітали, звертаючись, дядьку,
Писали із жартом, чувак, ти старієш,
Старієш, то це вже і близько «вмираєш».
Та це все слова,
А слова не правдиві,
Бо все, що читаєш/пишеш чи кажеш
Продукт вторинний, зразка самогону:
Чим далі, тим гірше,
Чим ближче, тим важче.
І ти пролітаєш, неначе комета,
Так само швидко, але не яскраво,
Тож поки летиш – ні на що не зважаєш,
Тож поки летиш – польоту не знаєш.
Тільки одна зігріває думка:
Бути світлішим за інших – чистіше,
От тільки не завжди ці компоненти
Тобі у житті дозволять зліпити.
Ранкові затори співпали з дзвінками,
Усі, як один, бажали здоров’я,
Це, типу, приємно за Вашу увагу,
А потім отримувати мої «дяки».
Усе це шаблонно і трохи банально,
Але ти в суспільстві,
Радій – не в палаті.
І мусиш впрягатися поруч з волами,
Орати землю, бути вдячним.
Працюй, молодий, і все буде круто
Років у сорок або сорок п’ятім.
Тож мусиш стояти наче гоблін
Зелені листівка, зелена куртка
Люди тебе обтікають мов хвилі
Кожен сам зі своїми думками,
Своїми життями,
Своїми серцями.
А далі футбол «Металіст і Шахтар»,
Думаєш: «може це буде сьогодні»,
Може сьогодні буде туман,
Може сьогодні нам щось допоможе.
Сумна алегорія: ніби в під’їзді,
Довго стоїш, тиснеш на кнопку,
Ліфт застрягає між поверхами,
Ні вгору, ні вниз немає дороги.
Зовсім невчасно, без правил дії
Ніби твій човен пливе на буксирі.
І поки чекаєш п’яних ліфтерів,
Які забухали в барі на розі,
Співаєш пісень схожих на грози,
Таких же гучних і трохи морозних.
І поки стоїш у гуртожитку в душі,
Бачиш як хтось собі бриє яйця,
Як пише біблія: «БОГ усе знає»,
То, певно, й за цього типа вболіває.
Та поки у пляшці лишився коньяк,
А мозок сприймає усе значно легше,
Будуть співати морозних пісень,
А хтось
просто
зубритиме
тексти.

весна,
але все-рівно холод…
всюди.
нас ковзає льодом
і
зносить за вітром… довіра
завжди.
гострі дахи
мітять у двері… відкриті
влучно.
бо важко і нікому
битись
зі снігом,
марно.
без сенсу.

напевно обмін енергії є
не тільки теплом
а ще чимось вищим
чи глибшим
моє – твоє
твоє – моє
мить щастя
намотує кола
спіралі у вічність.
відкрити себе
щоб лишитись в обоймі
не випасти з цього процесу
зв’язку
хороший, хоч тричі
але не відкритий
залишиться завжди
їсти
у коридорах
пітьму