...Земля моя прокинулась від сну
Затерпло тіло від рубців неволі
"Катам вогню!" - дідів безсмертні долі
З небес кричать: "Вирубуйте орду!"...

Колима… Тридцять сьомий…
На завісах замки.
Віє холод і ціде його в решето
Ще не мрець: напівкволий.
За стіною ж вовки.
Він ще чує, хрипить у рядно.
Захотіли м’ясця, темні діти землі?
Ні, не дамся: занадто терпів.
Де ж господар, що щедро залишив мені
Своїх діток, зубатих синів
Знов захрип чи заплакав? Невже то сльоза?
І не встигла покинуть глибин
Затремтіла і боляче так запекла
Та й розбилась, прощаючись з ним.
- Де ж ті сльози? - воздалось – В якому краю
Ну а зовні завило, вожак загарчав.
- Що не вірите, кляті, що й досі живу
Українець вовкам відказав
І, притихши, подався у роздум важкий
Як би нічку прожить, перебути біду
Адже цельсій, підступний, пекельний такий,
Заведе й не поверне із мертвого сну.
Враз полізли тривоги, руйнуючи все.
Без вагань і ідей заглянув в простоту
О надія! Вона і безкрилих несе.
Та невже поталанить і я долечу?
І на цьому підвівся, хоч сили малі.
Вирвав дошку поблизу в гнилому кутку
Перед себе прокинув старі сухарі
Та й просунув в щілини з ганчірки петлю
Зачаївся, щодуху мотузку тримав
Не в своїх шкуро - сірих руках
Прислухався і так божевільно чекав
Що почало ввижатись у снах
„Не засни!” - підсвідомість ввімкнула його.
І за мить над гулагом почулось виття
Щось так тихо підкралось і снігом гребло.
Й несподівано враз затягнулась петля.
Зшаленіло зірвався, немов народивсь,
І водночас неначе прощався з життям
Час урвався. Навіщо ж тоді він моливсь?
Аби пеклом безкраїм пройти навмання?
А воно ж лютувало у тій темноті
Скаженіло, перевертнем всюди кидало
Ноги в вовну безжально давили німі
Так, що те душогубство харчанням урвало
Й ним приборкане тихо до долу лягло,
Покидаючи вічність, частково прожиту.
Серце вовче навіки уже відгуло,
А вигнанця серденько стискалось від крику:
„Це, мов казка, яку мені мати давно
Ще в дитинстві про вепрів скажених казали.
Але це і не вепр, а дідькове зло,
Яке моїх братів із могил розривали.”
Так! Не вірив собі і про себе казав
Цей звуглілий від щастя. Яке його щастя?
В тридцять третьому батька, братів поховав
І від матері гайда в сніги колимчасті
Не сказавши ні слова, полишивши біль,
І дівча синьооке, і мрії, надії.
А на кого ж тоді виглядать звідусіль,
Коли милого землі сховають чужії?
А тим часом – один, і загублений страх
Він його подолав. Це відбулось таки!
Ще недавно та іскра жевріла в очах
А тепер вона здатна топити сніги
Підхопився: в запалі часу не втрачав,
Відшукав ще прихований ніж в давнину,
Черепок, із якого гидоту ковтав,
Та підсунув його під важку звірину
Заіржавлене лезо в горлянку вп’ялось
Й без надмірних зусиль розпороло її.
Струмком крові довкола усе залилось,
Наповняючи посуд блаженням своїм
Й теплотою подало червоних тілець,
Задурманило розум немов би вином
О пробач мені Боже! Всевишній Отець!
За з’єднання душі із слугою вовком
О пробач мені Земле! Мати пробач!
Все прохав до нестями, а після зробив:
У долонях підніс звірини свіжу кров
І в уста вічно спраглі її нахилив.
О тривав той бенкет невідомо чи день
Чи покірно застелену зорями ніч.
Без жироти, без ґвалту і диких пісень,
Без гріховної втіхи продажних облич
Так невже це бенкет і тим більше гульня?!
Так! Для в’язня такого це ліпше того.
На той час - то повітря, дилема життя,
Русло сили, яке піднімає чоло.
Справді, щастя підпало і вижив тому,
Немов свій серед тих по вербованих псів
Залишався все ж вірний, мав вдачу лиху
На призначені кроки розписаних днів.
. . . . . . . . . . . .
Сорок тисяч лісів, сорок тисяч боліт
Непролазних проліз і землі поклонився.
Перш за все, що побачив барвіночка цвіт
Занепавшу хатину, в якій народився.
Але більш здивувавсь, бо не вийшов ніхто:
Двері міцно заперті були на замок.
Підійшов, заглянув у старече вікно -
З темноти проглядався старий образок
Враз уяву його понесло по світах,
Страхітлива картина на серце лягла:
У гнилому болоті, в заметі, десь там,
Якби знав, то навіки б залишив ім’я.
- Рідна матір моя! Чом полишили ви,
Чом серденьку своєму не дали спокою?
Не сховали його від лихої біди?
Я так довго чекав, а тепер сиротою
По цім світі блукать без розради й тепла
І без ваших очей, які тугу знімають.
Чом невдячних синів із родини-гнізда
З-під батьківських обійм у кайдани вдягають?
Звинуватив себе. І на скронях його
Білим інеєм випала юнь-сивина,
Сам того не хотів, але горе пекло,
Ще до того спаливши чимало єства
Що тепер? Усе схоже на зговір віків
І не встигнеш дихнути, як слідом по тебе
Утікай, захлинайся від крові дідів,
Не мене, доведуть задарма без потреби
Як задумаєш греблею стати тримайсь
Повінь гір не зрівняється з тим, що побачиш
Хтось підкаже: "Здавайся!" - Не смій!
Не здавайсь,
Бо про тебе вже дбають і певно бояться.
А чи вартою є безрозмірна ціна
За непослух. А брат не послухався мало.
Проти течії важко гребти без весла
А якщо за весло служить воля і драма?!
Зупинився, подумав: чи є, що втрачать?
За неспокоєм спокій навряд-бо прийде
Все одно не підкорять, не прийдуть повчать,
Зазіхати на рідне близьке і святе.
Вибір зроблено. Тільки не ним, а тоді
В час, коли закладалися гени народу,
За всіляку ціну крізь горнило борні
Пронести оберіг рівноправного роду.
Не під ними пішов, а на днище заліг.
Сумував, був зациклений в власних тривогах -
Чи прийдеться ступити на батьків поріг,
Чи за вітром понестись по різних дорогах.
Так, від тину до тину, невдаха ходив,
Без користі вдивлявся в засмучені лиця,
А вони лиш впечуть, та пусте пережив
Бо як радість – всміхнеться бува молодиця.
Сам із виду нічого, орел на лиці,
А із боку, у парубки навіть годиться
То й не диво, коли усміхнеться йому
Гонорова, прекрасна, - відверто левиця
Мов з любові, здавалось... Не вірив і край!
Обійшла стороною і серце розбила.
Не здогнати її, не сказати віддай,
Адже мила так палко і ніжно любила.
І не так, як ось ці, що справляють нужду,
Хоча в’язень на рівні із ними, від тоді...
Але світ не повірить і варто йому
Ухилитись від пестощів в царстві убогім.
Бо ж не знає напевне чи є серед них
Сиротина-дівчина, яка помарніла.
Присягала на вірність в саду, перед тим,
Та, невдовзі, роса її личко омила,
Глибиною ярів по серденьку пройшла
Нагорнула, чимало старих верболозів.
Для можливого горя серденька нема,
Не витримує, певно, воно вже не в змозі
Подолати гіркоту, затримати плин
Аби хоч розібратися, що і до чого
Не втопитись у бруді багатих вітрин,
Не замекать вівцею в отарі лихого.
Без образи, забути на мить чи на дві,
Прокаженим відбитись аби врятувати,
Загрібаючи попіл. ховати сліди,
Та ярмо споконвічне з рубців витягати,
Що так в’їлось ,немов би, сама чортівня
Під ярмом тим орала до скону і згину,
І благала смоли і молила Отця
Скоротити, відбавити муки годину,
Яка вкрай затягнулась і в кістку врослась,
Що крізь діри проходячи штучні заслони,
Запитаєш себе: „Мені воля далась ?
А навіщо повсюди блокади, кордони.”
Та забігав очима по різних кутах
Ненароком поглянув в безкрайні вершини:
Все сліпило й котилось по сірих дахах
Набираючи краплі, малі горошини,
Так зухвало, іскристим промінням з небес,
А у них така легкість й просторість польоту
Мов у казці. -А скільки у казці чудес?
Кожна казка то доля і тільки від злету
Чим по - більше набрати в долоні жаги
І пірнувши в глибини, по жилах пронести,
Та ламати до крові старі ланцюги.
Таким чином, зростають духовні протести.
Їх багато, а він, як билина один
У ганчір’ї собачому, бруді їдкому,
Не від того, що просто не має води,
А від того, що хліб заробляв у вибої.
Під землею завчасно таки побував:
Справжнє пекло. І ти і твої побратими,
А хвостатий, смоли не жалів, видавав,
Наковтався до бісу, таки, до могили.
Й хробакам ненаситним дістанеться ще
В вільних грудях, тієї зарази.
То подасть у боку, а то знову стрікне,
Похитнувся, ледь встояв, відразу
Зашуміло у скронях, огнем запекло,
Небозвід закрутило, мов дзиґу.
Небо сірим здалося, і в нім щось було,
Так, це тіні принесли відлигу -
І повсюди вони, дивовижні птахи
Пам’ятають ще рід мій прадавній,
Все гортають крильми сивини сторінки
І по ходу записують ранні
„Задля чого - одразу питає себе
На голоту папір витрачати ?
Гай, вороння! Куди тебе знову несе ?
І в цей раз, ти тіка від зізнання”.
Далеченько таки, все ж почуло воно
Та зуміло у слід закричати
Вперемішку „Кар – Кар”, з тихим дзвоном було
Під який поминали солдата.
Не вернувся, зіграв свою роль у житті.
У великій, трагічній, жорстокій,
Не дописаній п’єсі, потрібні кістки,
На кістках побудований спокій
І заспівано тихо, аж чути сюди
Долинають із пагорба співи церковні
А народу то тьма, то ж чи вдасться пройти,
- Запекти свої рани духовні?
Пощастило. Потрапив у спокій і гул:
Храм усе протилежне єднає в одному.
Він звертався, молився, а згодом збагнув,
Що шукає підтримку у Бога,
У святому письмі і у дійстві святих,
У гармонії з духом всесвітнім,
У молитвах відкритих й напрочуд простих,
Які зміцнюють й роблять помітним
Непомітне, але найцінніше завжди,
Особливо, у час перетворень,
В спрагу віри, коли помера без води,
Як без соку, і висохлий корінь
Через зовсім малу у камінні діру
Прагне знову відчути вологу,
Напоїти плоди, укріпити стебло,
Лише задля продовження роду.
Так і там, де христились, а поряд дивак
Переходив із ліва на право,
Бив поклони, й поволі, з свічками в руках,
По одній розставляв де попало
За усіх убієнних на грішній землі,
Що за правду боролись, але не дожили (у мирі)
За могили в степу і в промерзлій тайзі,
Які фабрика смерті без спину плодила
За справедливість, яка на кінець
Хоча лиш одному, та все ж, подарила:
Пускала у спину легкий вітерець,
Мить наближала, по рейкам котила...
«Залізні дракони» лишали сліди.
Одні віддалялись, одні наближались,
За обрієм прудко ховали сліди,
Та грізно з-за обрію знову з’являлись,
І так, неприборканно, гнались вперед
До пункту, щоб повні набрати вагони
Людських авантюрно-відважних тілець
І гнатись із ними у вічні полони
Потреб та бажань, і навіть страхів,
А як же без них, ніде не проходить
Зі страхом ішов, по пероні летів
Хтось поглядом грізним по ньому проводить,
Принаймні здалося. Злякався, чи що?
З-під лоба навколо усе обдивився,
Але в тім краю щось знайоме було.
Пригледів, можливо, таки помилився.
Впізнав... У цивільному, як в прикритті
Ховалось створіння, гріхом оповите.
Вбачаючи горе в його відбутті,
Хотілось сказати, хотілось спинити...
Нагода і фарт, і погляду стан:
Зустрілись на станції кривдник і біль
Хто перший пропаде, а хто буде пан?
Яким же словечко – їдке наче сіль.
Розгублений в позі катюга завмер.
Огранений „в’язень” вперед крокував,
А кат ще при комі очиці продер
І тихо-помалу назад відступав.
„Бачиш кате, колись ти по мені ходив
Та нацьковував вміло покірно-ламких.
Я для тебе всього лиш був табірний пил,
Але я не зносився, я гірше – прилип,
Бо був тінню тобі, і у слід заглядав...”
Лише встигнув сказати, як свист, загуло:
Кат у бік відступавши у прірву упав
І драконом величним кістяк замело.
Дивний збіг. І від тоді, не бачив ніхто
Ні його, а ні схожих на нього братів
Хто раніше, хто після. А сліз – о-го-го!
І заспівано було у храмі вогнів,
І палали ті храми червоним-червоним,
І приходили люди, і здіймали нові,
За впокій і за спомин, знищених, спомин.
І ховали в долонях з руїни свічу
В знак, про пам’ять і шану борцеві
В знак, про долю Вкраїнську, долю свою
Й невід’ємне майбутнє без неї.

Студентський грудень 2002 - го року, м. Вінниці
Присвята авторові твору «Тигролови»,
Івану Багряному