Я не прошу ні успіху, ні щастя.
Я не прошу , о Господи, жалю.
Не відвертай ні туги, ні напасті.
Не відвертай, від мене долю злу.

Не відвертай ні темряви, ні болю.
Хай буде все. Прошу тебе, мій Бог,
Не захищай мою буремну долю.
На перехресті з тисячі дорог.

Не дай іти дорогою легкою.
Прошу, не дай безкровного шляху.
Ні крові, ні безжалістного бою,
Не забирай. Ні суму, ні страху.

Усе прийму. Усе зустіну радо.
Лише прошу: Ніщо не відвертай.
Дай, Боже, все: любов, кохання, зраду.
Я хочу жити. Я не хочу в рай...

Колись і про нас ще напишуть пісні.
Колись, коли нас вже не буде на світі.
Нащадки далекі залишаться жити,
Коли ми забудемось в вічному сні.

Колись і про нас ще напишуть пісні,
Крізь тисячі слів і крізь тисячі років.
Як ми виживали у світі жорстокім,
Як ми проживали відмірені дні.

І пісня колись і про нас задзвенить.
Про те, що на світі були такі люди.
І треба нам жити. Усе іще буде.
Залишилось тільки прожити ще мить.

Хоч дорікають націоналізмом,
А хтось пихато вимовить : "Сєло!",
Ти порахуй хоч трохи, хоч приблизно,
За Україну скільки полягло.

Згадай, як здавна билась з ворогами,
Держава наша, й нині молода,
Як з боєм українськими степами,
В Європу проривалася Орда.

Згадай, як помирали за Вкраїну,
Як Січ громила ляхів і татар.
І крові як останнюю краплину,
За нашу волю віддавали в дар.

Згадай, як ми тоді любили,
Свій край - безмежнії поля.
І поки вистачало сили,
В бою здригалася земля.

Згадай. Прокинься, поки це можливо.
Прокинься, поки ще є час.
Прокинься, бо почнеться злива,
І все закінчиться для нас.

Там, в глибинах далеких, у сивій пітьмі віків,
У криках дзвінких лелеки, у постатях прабатьків,
В безмежних степах просторих, в обличчях старих дідів.
У ночі, у світлих зорях, де подих старих богів.

Десь там, де втрачаєш себе, забувши своє ім’я,
У чорній хустині неба, в забутих давно краях.
Десь там ми колись бували і всі,як один, підем,
Там доля живе і слава, що кличе своїм мечем.

Там стукає наше серце, і душі палають там,
У Всесвіту швидкім герці, де наш безкінечний храм...
Достоту того не знаю, чи був там колись, чи ні,
А може - не було раю - і бачив я все вві сні?

Не знаю. Та серце мріє, що все це - не просто так,
Що в світі ми не чужії, що кожна подія - знак,
Що кожен колись згадає, відкуди усе пішло.
Чи було колись? Не знаю. Давно це усе було.

Живемо насправді у своїй країні,
А себе поводимо, наче на чужині.
Волю, славу, гордість - сховано в могилі!
Підкорились люди, ми тепер безсилі.

Кожен каже :"Нащо - бути патріотом?"
Кожен хоче їсти, роззявляє рота.
І усі чекають милості від Бога.
Щоб раптом відкрилась в добробут дорога.

Подивись круг себе - нікого немає.
Тільки про своє кожен думу має.
На свою країну багатьом начхати.
Клянуть Батьківщину, що маленькі хати,

Що маленькі хати, що важка робота,
Що вареник сам - не летить до рота!
Нас перемагає жадібність і хтивість,
Самі здаємося, на потвори милість.

Йде війна без крові, без вогню й заліза,
Боротьба за душі, розумова криза.
Битва за Вкраїну, жахлива облога!
Хто, якщо не ти? Крім тебе нікого!