Я хотіла кохання з неба (зі всіма небесними вадами) -
То прозорого, свіжого і крилатого,
То похмурого з грозами і слізьми,
Щоб хотілось пірнати в ті хмари і гладити,
І на відстані знати, що ми близькі.
Я шукала кохання в небі - навіть ледь відростила крила -
Опановувала фігури (кажуть, я смілива),
Наперед знала, йтиме дощ чи ні.
Але небо вгорі холодне - внизу мінливе.
Я шукала кохання в небі, а знайшла тебе на землі.

2013

Нас поєднали, мабуть, літаки,
І літаки в житті загартували.
Самі ми знаєм - трохи не такі
В батьків ми вийшли, як вони чекали.
Нам за священну книгу парашут,
Його тендітні кольорові крила,
Вони навчили цінувати "тут"
Я без тих крил прожити б не зуміла.

І де б ми не були - гуде мотор
І очі враз вдивляються у небо.
Метал і крила, швидкість і метал -
Цю справжню ніжність зрозуміти треба.

24.03.13

Кличе заміж він дівку з міста,
Щоб забрати в свою Гуцулію –
Незабаром в газеті звістка:
«Все лікує. Мольфарка Юлія».

Із освітою управлінця
Поганяє овець по горах.
Хоч достатку по самі вінця,
А віходок, як був, надворі.

Але Юлії хоч би хни –
Щоб кохання і тепле ліжко.
У сім’ї тій малій з весни
Друга доця стала на ніжки.

Десь-колись до батьків й родини
Листи пише і шле верети.
Ось, нарешті ясної днини
Дочекалися Інтернету:

«Вчора в нас підключили Нет –
Приїжджайте до нас в Гуцулію.
Я ще досі в душі поет.
Щиро Ваша, Скорода Юлія».

26.06.2010 р.Б.

Впиши мене, друже, у плани на вихідні –
Маю намір прийти і напитись душевного меду,
Бач, у мене і сліз не лишилося навіть. На дні
Тільки осад міський і позаторішній недуг.

Впиши мене, любий, у плани на вихідні –
Поверну тобі книжку, візьму натомість іншу,
Щоб тоді, коли йтиме все по висхідній
Мала тексти якійсь, аби напоїти тишу.

Впиши мене, друже, у плани на вихідні,
Між суботнє прання і Божу недільну службу,
Не у ліжко прийду, це для мене не вихід, ні.
Просто досі я щиро вірю у нашу дружбу.

2010

До прози я іще не дорослá,
Хоч так кортить нашкрябати з рядочок,
Але для віршів – босоногих дочок –
Я не шкодую розмаху весла.

Рости, рости, поезіє, в сувій.
В політ, за мною, стоголосі рими.
Плекають Вас небесні херувими,
Аби дзвеніли, як бджолиний рій.

Живіть, гарцюйте, доки Ваша мить –
Журба життя для Вас нікчемна пустка.
А як зірветься слів тягучий згусток,
Я в прозі змушу ті словеса жить.

03.02.2009 р.Б.

Гортаю старезні рукописи,
Гаптовані псевдо-любов’ю.
Там вірші дооооовгі і вірші-недόписки,
Там щόраз ти нехтував мною.

Рукопис на мене дивиться –
Ще хоче чогось навчити,
І просто-таки не віриться:
Колись,
....на папері
..........я вміла,
................дурню,
................... тебе любити!

Я у римах тону океанно,
Так, як ти у моїм світанку.
Ти гукаєш: «Оксано, Оксанооо!..»
А я мовчки пишу на ґанку.

Я хотіла пера і волі,
Глека ніжності, краплі ласки.
То чужа, не моя то доля –
Від Різдва до Верби і Паски.

Знов далеко луна «Оксанооо!»
Я втекла вже на соте ложе.
Я так само жива, так само…
Поверни мою юність, Боже.

Пахне волосся ябком і трохи медом,
Ніби довго тобі блукалося серед бджіл…
Ця зима минає… Закутана теплим пледом
Ти млинці їси і згадуєш свій Поділ.

Твій Поділ зґвалтований іномарками
Ресторації пишні, склепики хоч куди.
Ти гуляла з Андріями там і з Дарками,
Знаєш, брук пам’ятає твої сліди.

Пахне волосся ябком і трохи медом,
І ромашкою (точно!), як у панянок з сіл.
До весни півліта ще, як не жени мопедом –
Він далеко – я тут. Нащо тобі Поділ?

У кишенях душі назбирався усякий мотлох:
Там любов недолюблена, зради, печалі, сльози,
Там знання недоречні й дитячий дрібний непослух –
Там є все, і всього у надмірні, запійні дози.

Для нових сторінок є потреба у сильнім вітрі,
Навіть віриться щиро в нахабного крадія,
Що кишені обчистить і спогад тим самим витре,
І появиться простір фатально-земному «я».

Доки злодій в цю мить пропиває останню здобич,
У кишенях душі мотлох гне, як лозу, ту долю,
Яку в Київ несе (післязавтра чомусь в Дрогобич)…
Де ж крадій?
Розкошуй – тут є все!
Тут всього доволі!

– Твоє тіло на смак, як кава…
– Я втирала кавову гущу
І гречано-медові трави…
– Я не швидко тебе відпущу.
Дай упитись і дай уп’ятись,
Ще цілунок, іще, і..
– Досить!
Не для тебе я тут, а здатись
Я не в силах тому, хто просить…
– Нащо просить? Куди? До шлюбу?
– І туди, і у пекло з раєм,
Він за мене уб’є – так любить, –
Я ж не щиро його кохаю.
– То тікай і ходім зі мною!
Ми удвох, нам до зір!..
– А далі?
Йшла, вже йшла зі слізьми рікою…
Чи не правду кажу?
– Не знаю…
– А що знаєш, кого, мій милий?
Тобі легко наліво йдеться,
Бо ти знаєш, чекати вмію
І не сплю я із ким прийдеться.
– Ти права, ніде правди діти…
Але то вікове, минеться.
Будуть в нас синьоокі діти
І я буду твоїм за безцінь…
– Кажеш безцінь…та я авансом,
Заплатила тобі душею.
Користуйся останнім шансом,
Ну ж, давай, називай своєю!
– Чи ти бачиш, що ця любов
Мені ломить усеньке тіло?
Я б зборов, сотню раз зборов,
Якби й ти на мить збайдужіла
До моїх, до своїх, до наших
Днів, цілунків, очей, світанків
І пустила, пустила… Нащо
Ти тримаєш, скажи, коханко?
– Я? Навмисне? Та не казися!
Я тікаю, чаклую – марно!
Все намарно, боги взялися…
Ті боги, що фільтрують карму…
Я на тебе пускала тýман,
Щоб забув, і щоб іншу звабив,
Щоб про мене не снив, не думав,
Або чари безсилі, áбо…
– Зупинисяяя! І ти в те віриш?
– У ті чари?
– Та ради Бога,
Як не любиш, то кинь!
– Чи кинеш?
– Я не пущу тебе до нього!
Якби ти ‘го любила ревно,
Я б забув з розумінням: пізно.
Втім, достоту, достоту певний,
Що ми втратим себе нарізно.
Когось здуриш – собі ж не збрешеш.
Доки світ не зійшовся клином,
Дай я косу тобі розчешу,
Поцілую вуста калинно…
……………………………

Утекла… щезла десь над ранок,
Залишила строфу-записку.
Вона з тих ще, ще з тих коханок,
Які словом б’ють, як по писку:

«Я не знайшла причин сказати «Ні»,
Хоч всоте в одну річку ми входили.
Якби ти знав, що я в цьому житті
Ніким так, як тобою не горіла».

Вже не плачемо, не клянемо,
Чорноволіємо* хіба,
Словоспис ми до рук беремо,
Хоч невміло, з страхόм… та ба,
Перші спроби, погляньте ж, вдалі –
Запрацьовує механізм.
В нас є духу на три педалі,
Та країну ще жре комунізм.

Так метімо ж ‘го, ґазди й ґаздині,
З кабінетів службовців, з душ!
Незалежність у нас не од нині,
А ми топчемо досі глуш.
В нас виходить, піддаймо сили –
Україна в нас майже та!
Як по совісті все робили,
Так женімо й того скота!

Почалося все десь у грудні
На Андрія, а чи Введення,
Ми ловили зірки у студні,
Ми любилися ніч і денно.

Цілу весну і ціле літо
Гобелени з цілунків ткали,
Уявляли як наші діти б
Нас батьками своїми звали.

На Успення чи на Покрови
Нагуляли в утробі сина.
В нас заручини на Миколи
І весілля на свят-Василя.

А на Стрітення, за повір’ям,
Ми кохалися проти ночі
На куті з маковія зіллям,
Щоб ніхто ту любов не зурочив.

Ти зродився нечоловіком –
Ти по-хамськи любив жінок.
Чи одна вкоротила віку,
Як щезав поцілунків шок?

Я, із надлишком стиду юнки,
Знай дивилась на долі ті –
На початок і край стосунків
І на досвід чужий в житті.

Я попалась… Я теж піддалась
Під твій чесно-соборний вплив.
Якби знала, чи би купалась
У коханні весняних злив?

Так, я бачила, зливи-сльози
Тих бездоглядних панно-пань.
Їх студені плачі-погрози
Вимагали моїх зітхань.

Певне був ти надчоловіком –
Ти так щиро любив жінок...
Хто, скажи, вкоротив тя віку
І поклав під оцей вінок.

Від руки, напиши-но листа,
Щоб відчула я справжність поразки,
Щоби стала холодна, як та,
Яка зроду не вірила в казку.

Щоби серце кололи склади,
Пиши почерком гострим, як вмієш.
Не тисни на папір, а веди,
Ніби пестиш, танцюєш і мрієш.

Заправ чорне чорнило в перо
І конверт адресуй замість «Enter»,
Доведи, що в письмі ти герой,
Що байдужі тобі кілометри.

Напиши, бо не вірю у те,
Що для тебе я пройдена стежка.
Всі прийоми кунфу й карате
В Інтернеті – дірчаста мережка.

Власноруч «прощавай» напиши
І додай: «Не побачимось, мила»,
Щоб нещадно вона від душі
У вогні те письмо схоронила.

Списані блокноти вздовж і впоперек –
Літери впізнає тільки час.
І любов моя в катренах-променях
Обпікає когось, та не нас.

Ми горіли. ВІЛом інфіковані
Насліпо ще йшли на свій Парнас.
На цілунки, Богом пораховані,
Бракувало зламувача кас.

Схожі на людей, крилаті нелюди –
Я вже тліла, ти ще не погас,
Бо чинив із іншою перелюби,
Доки в мене гостював Пегас.

На столі та в душі нині будуть білі обруси,
Бо поріг переступить жаданий далекий гість.
Аж лелеки курличуть, цікавістю пнуться гуси
І на прив’язі пес втихомирив манірну злість.

Гість нап’ється і здуру попросить умити ноги,
І чесати почне про гріхи, про любов, про нас,
Розповість як живе, перехрестя в раю, дороги…
Без подяки піде, різко кинувши: «Ще не час!»

Зі стола та з душі буде здерто білі обруси –
Я не склала екзамен на вічність, – як каже гість.
Знов у скриню ховаю печаль і червоні буси,
Бо далекий, жаданий іде до чужих обійсть.

Сьогодні ми разом. Вечір,
За вікнами сніжне танго
І вітер, старий диспетчер.
Я їм курагу, ти – манго.

Хизуєшся давнім хистом
Про мене, коханку, дбати.
Любов увінчалась змістом
І… ще чим, не слід казати.

На зло подзвонив мобільний,
Із ляку я впала з ліжка.
Кімната, як холодильник,
Під боком зім’ята книжка.

Півдня чи годину спалось –
То сон покорив утому.
Пішов ти, коли світало,
Як спогад, пішов рік тому.

Сьогодні самотньо. Вечір.
За вікнами сніжне танго.
Лиш вітер, старий диспетчер,
Хизується древнім рангом.

«Як пощастило дівчинці в сімнадцять,
В сімнадцять гарних неповторних літ…»
Ліна Костенко


«Ти мавкою зникаєш між дерев,
Чоботями ґвалтуєш пáле листя.
Тебе моє благання не бере –
Ти не Оксана, ти – не Христя!»

Ось дощ пустився, небо грім дере
Руки красуні хтось невчасно просить
І каже, що до міста забере,
А їй не вперше. Вирішила – «Досить!»

Не бракне їй опіки і тепла,
Достатньо і коханців-дон-жуанів
Якби любила, може би пішла
За ним, у найми до міської пані.

Вона ж бо знала, ЩО він украде –
Сільську свободу, юні ночі в житі.
«Лавиною кохання не впаде
Кохання треба болем заслужити», –

Так думала в свої сімнадцять літ,
Клялá свій вік і надто ранній досвід.
Увічливо прошепотіла «Ні» –
Така терпка любов у пізню осінь.

Злодійкувато вирву сивину
З твоєї пишночубої голівки.
Така ще юна, схожа на весну,
Але чом очі ніби без домівки?

«Чекання, любий, залишає слід,
Любов дарує весняне обличчя.
Себе картала, хоч було не слід –
В такому віці плакати не личить».

«Твоє чекання не дарма пекло,
Воно зліпило з мене чоловіка.
Я чув твій сміх, із люті билось скло,
Луна була, як ти, пісенно-дика».

«На довго ти? Ти, може, на зовсім?
Мені прощання більше не під силу.
Я хочу криком розповісти всім,
Що тут є той, чиє дитя носила».

«Твою любов я мав як оберіг.
Я підкорив цей світ і нині, мила,
Його я кидаю до твоїх ніг
За те, що ти моє дитя носила».

Їде Львовом старенький трамвай.
Хтось комусь наступає на ногу –
Чую лайку. «Ногааа! Оой! Аай!»
«Сам іди на… та хоч у барлогу!»

Далі їде вечірній трамвай.
Хлоп кобіту за дупу хапає –
Бабця хреститься разом з: «Оой! Аай!
Ви погляньте! Культури немає!»

Досі їде, ще їде трамвай,
Він є свідком французьких цілунків –
Ось один з екземплярів: «Оой! Аай!»
Захопились, а злодій до сумки…

Їде Львовом старенький трамвай,
Вже нарешті моя Наукова.
Завтра пари під каву… Оой! Аай!
Заколисує транспорт казковий.

Сонне небо в час зимовий
Сипле снігом надворі.
Позлітались на розмови
І синиці й снігурі.

Підвіконня стрепенулось:
Дзьобоспівно всі клюють
Сонях, льон, овес, і гулом
Відганяють сніголють.

Січень, лютий, а весною
Сонне небо позіхне –
Сонце з панського покою
Промінь заспаний зішле.

Потягнувся кіт у хаті –
Знай, підморгує тепло.
Співуни малі, пернаті
Мостять у саду гніздо.

Сонне небо, птах зимовий
Поверніться ще на мить –
Лише взимку сни казкові
І так швидко ніч летить.

Цікаво, де Оленка забарилась –
Додому не прийшла зі школи вчасно,
Та сонце світить, досі світить ясно –
Відлига в січні – так зима казилась.

Оленка загубила рукавичку –
Не сміє мамі заявити згубу.
Взяла з собою коліжанку Любу,
Шукають вдвох, мороз щипає личка.

Годину, дві, та все безрезультатно.
Вже ніжки натомилися. Замерзли
І ніс, і руки. Чобітки натерли.
Та й дома, мабуть, скоро буде татко.

«Татусю, мамцю, не сваріть, благаю.
Я загубила білу рукавицю.
Погладила сусідську чорну кицю –
Де рукавиця ділася, не знаю».

«Оленочко, поглянь, на дворі темно!
Давай до хати Любцю проведемо.
Щось загубили, значить щось знайдемо.
Не треба сліз, то, донечко, даремно».

Відвели Любу, вибачились щиро.
Та ось в кущах нявчало котенятко.
«Ходи, візьмемо, бо замерзне, татку». –
Оленка віднайшла, чого хотіла.

Холоне світ і стогне млосно Тишею,
Безглуздий кріт ховається в нору,
І польовою злодійкою-мишею
Три колоски я для дітей вкраду.

Їхні очиці, рученьки безкровні
Роздерти ладні навіть сатану
За жменю зерен. Лиця, болю повні,
Конають за партійну сарану.

Копаю ямки для своїх найменших –
Їх голод не зуродує на біс.
А там весна і, може, буде легше…
Совітське стерво плаче з-за куліс.

Було село велике з кіньми, свинями,
З собаками брехливими, з курми.
Тепер нас двійко… З животами-динями
Чекаємо закінчення зими.

Ти ховаєш в собі Поета.
Ти жорсткий,
Хоч і чесний воїн.
Тільки постріл твого багнета
Мені рани не гоїть…
Гоїть
Твою душу,
Твою самотність
Твої руки до мене спраглі…
Ти давно відхворів
На модність,
Хоч ступав
На ті самі граблі.

Ти ховаєш в собі Поета,
Але з піснею
Йдеш до бою.
Я вручаю тобі багнета,
Йди вперед,
Мій нестримний воїн.

Кохай мене, любий, кохай,
Допоки півні не запіли,
Допоки жадаю, кохай!
Солодким зроби моє тіло.

Кохай мене, любий, кохай!
Уперше – та так, як востаннє.
Хай гори здригнуться, нехай
Сусіди не сплять аж до рання.

Кохай мене, любий, кохай!
Цілуй мене палко у груди…
Ах ти ж комуняка!?. Тьху, ай,
Вернé від такого зануди.

23.06.2009 р.Б.

Ти писала рядки,
Ти писала й сміялась.
Ти сміялась із черствоболотних душ.
Ранні роси
І зілля притворне збирала,
І губила мене,
Бо не твій я муж.

Ти не відьма, ти…
Ти квітозгусток слів.
Ти мольберт, що конає від пензля втіх.
Я здригаюся знову…
І знову чекаю днів,
Коли питиму твій гірколунний сміх.

«Купуйте, султане, купуйте
З України свіженькі душі.
Гляньте ж бо, не гоноруйте!
Беріть оптом – ціну опущу».

Хан спинився і ріже оком:
«Ти диви, які любки! Сила!
А ось ця щось так зирить вовком,
Ніби що її укусило».

«Не смій!
Не смій, хане,
Втручатися у мій смуток.
Не смій
Торкати волосся жмуток
Чи міряти, як сувій.
Чуєш, ханеее… Не смій!
Руки геть!
Тобі це здалося.
Ніготь мій
І той ні на зету не твій.
Ось багата панянка, –
В тілі голім, –
Моя душа:
Не купити її задáрма
І вдивляєшся ти дарма,
Бо і груди сміливо-кволі
Давно зниділи від сваволі,
Та чесніші твого гроша.
Геть!
Не смій
Пхати ніж у лоно.
Цілувати вуста не смій!
Я уб’ю тебе, хане, безкровно,
Вб’ю тебе і твоїх синів…»
………………………………..
Клялá мовчки, клялá тюремно
І жадала про помсти чин.
Уже рік, як дружина в гаремі
І росте їх чорнявий син.

06.02.2009 р.Б.

Малий сюжет
Сюжет великий
Йде до лиця прасований манжет
І дрантя теж зійде
Столичний нелюд вічно в русі
З-під ніг підмели бруд
Залишивсь лиш у вусі
Жетон потрапив в турнікет
Тут андеґраунд всім відкритий
Потік людей
Потік монет
І кожен по-своєму ситий
Мільйон світів
Мільярди костомах
Принишклі очі й дивний вигин брів
Не вірять в прах
За склопакетом тиша
Одне обличчя
Єдина ніша
Тональність власних почувань
Даун тайм хапає без вагань
Мости будує між тілами
І знає все що буде з нами

05.05.2007 р.Б.

Вірую в Єдиного Бога
І в Єдиного Бога прошу
Навернути мене на дорогу,
Де є істина, я ж бо грішу.

Обіцяю хранити таланти,
Боже, дай же мені талану.
Я хранителю, свому атланту,
Довіряю ввесь день і час сну.

Під крилом Христа і Марії
Я навчилась корити свій гнів.
Якщо Божа любов мене гріє,
То хто ж невірів так обділив?

Вірую в Єдиного Бога
І в Єдиного Бога прошу
Показати, де моя дорога,
Бо творити добро я спішу.


Грудень 2008 р.Б.

При-
св-
я-
та… приятелю

Прийди, приятелю,
прийди і пригорни.
Причина пристрасті –
свобода світських примх.
Прийди, як привид,
як світанок,
як пригода.
Прийди, як свідок,
як примара,
присолода…
Прилинь своїм до пристані
принад моїх –
Прищеп свавільних
На прицілі у святих.
Прилинь,
пригрій,
при…
сві… свідомо,
святотатно,
Притоком свіжості
з приплодом своєчасним.
Приснись, як прикрість,
в присмерку пригрій,
Мій приятелю,
Світлий принце мій!

18.02.2009 р.Б.

Незнана любове моя,
Незнана красо предковічна,
Не знаю, чи буду твоя,
Не знаю, чи будемо вічно.

На завжди чомусь не буває,
На завжди не треба казати...
Ненависть, бо досі кохає,
Ненависть, аби не пускати.

Нівроку зірок наловили,
Нівроку і сліз протекло…
Невже ми крізь зиму любили,
Невже це коханням було?

2007 р.Б.

Гарцює кінь.
Річково плаче Тиса.
Гамую біль…
Так наче ненавмисне
У коси заплітаю струни трав.
Ти робиш вигляд, ніби і не знав
Долини,
Ночі,
Зорі,
Смуток гір…
О, вітре любий,
Нащо ти кумир?!
За віщо вкрав мене
В земного смутку?
Казав на мить…
Чи ж винна, що за грудку…
За груду цукру
Виманив коня,
А він мене з моста…
І навмання…
«Кінь вільний, вітре? Вільний…
Так
Як… я?..» –
«Ні, ти дружина.
Шкода, –
Не моя».

5.02.2009 р.Б.

Твоє волосся на моїх колінах,
Але думки заховані в очах.
Усе пройшло, та хто ж цьому є винен,
Як не наш спільний до кохання страх.

Цілунок перший на твоєму лобі
Серця примусив битись в унісон.
Чому ти переслідуєш щоночі,
Вриваєшся у мій самотній сон.

Забула, розлюбила, відірвала
Від тіла, мрій, від розпачу й вікон
Свою любов, що як парфум розтала
І залишила мертвий полігон.

Було все ж тепло у твоїх обіймах –
Ніяк не обійтися без гріхів.
Але такі, як ти, не гинуть в війнах
І для таких завжди бракує слів.

Твоє волосся на моїх колінах,
Але думки заховані в очах.
Усе пройшло, та хто ж цьому є винен,
Як не наш спільний до кохання страх.

29.06.2007 р.Б.

Присвята до 80 річниці створення ОУН та 100-річчя від дня народження Степана Бандери

***

Ти заздриш горобині за вікном –
Рум’янця того більш тобі не мати.
Катуєш ноги вовняним теплом.
Давно забула, що то – воювати.

Дітей забрали, як була війна,
Та й чи живі ще… То лиш небо знає.
Чекала мужа – вояка УПА…
Чекаєш досі… Сотня літ минає.

Згадати тільки… І бринить сльоза.
Та що тепер? Полатані колготи?
Гнучкі долоні – сиза бірюза –
Шукають лиш тепла… Не плач, чого ти!?

Минуло сто. Щез усміх у очах.
Надія й віра мовлять молитвами.
Ні, не за тих, що зниділи у снах,
За тих, хто у бою закінчив снами.

4.01.2009 р.Б.

Листи тепер трояндами не пахнуть,
Не личить і чекати поштаря,
Лиш стоси книжечок дитячих чахнуть –
Закинуто на стріху букваря.

Я пам’ятаю вістку паперову:
Зів’ялих квітів ніжний аромат
Чарує, як торік, у літню пору,
Коли серця здригнулися у такт.

Пишу листа старанно, як магнату,
І врешті відсилаю... та завжди
У добу віртуалу й сурогату
Ті сльози виглядають, як сліди.

Чому листи трояндами не пахнуть?
Куди поділася писемна суть?
Якщо листи – це зілля, що так прагну,
Нехай мені ці ліки принесуть.

01.01.2009 р.Б.

Різдвяний вечір нині…
А затишок десь дівся:
Нема його, немає
І спокій ще блукає,
Очей твоїх шукає,
Всі подихи вбирає.
В душі мінор зігрівся.

Вогню шукає серце.
Не цього, що в каміні,
А того, що зігріє,
Ніколи не зітліє,
Сльозами зрозуміє,
Всі сумніви відсіє
Та й лишиться в сумлінні.

Безмежний світу простір,
Та відстань – це не вирок:
Далеко ти, я знаю,
Лиш посмішки жадаю.
Не скажу, що кохаю.
Приснись мені благаю –
Не вірю я у морок.

Тремтять забуті губи.
Гукає дримба жити,
Прозорістю гірською,
Джерельною водою,
Стрімкою Прут-рікою
Й розбавлена з тобою
Дозволить ноти лити.

6.01.2007 р.Б.
Коломия

У кнайпі кава стине в філіжанці,
А він не п’є її, когось чекає.
Горнятка два – собі та колежанці,
Яку очима між людей шукає.

Напій без цукру чорний і гіркий –
Відчутно жвавий смак палених зерен,
Він з коньяком духмяний і п’янкий,
Та навіть цим її вже не повернеш.

Волосся в неї – кориця з шоколадом,
А тіло ніжне, біле, мов зефір,
Вуста солодкі пахнуть мармеладом,
Тому і тане в каві, як пломбір.

Минали дні, отак і все життя
Пройшло, як мить. Лиш кава і книгарні
Перетворили душі на сміття,
Так непомітно, мило і вульгарно.

27. 10. 2006 р.Б.
Долина

Тобі б личило жити в Празі,
А мені писати картини
Про троянди в старенькій вазі
Та про сміх малої дитини.

Тобі б личило жити в Відні,
А мені лабати на флейті.
Ми б носили прикраси мідні
Та купалися б у глінтвейні.

Тобі личила би Варшава,
А мені невеличкий замок:
Вранці кава і ввечір кава
Та мільйони знимків без рамок.

Тобі б личив пошарпаний Львів,
А мені невеличка драма,
І букет антикварних слів,
Що звучать, як мінорна гама.

Тобі б личила моя мова,
А мені відчуття комфорту:
Не шукала тоді би слова
Чи жаргону низького сорту.


Осінь 2007 р.Б.
Канада, Саскачеван, Північний Бетлфорд

Швидко потяг їде.
Чи наздожене
Всі вчорашні біди
Вечір і мене?
Пасажири в шоці –
В них маленький стрес:
Вшистко у цім році
Рулить на регрес.
Ще одна хвилинка –
Невеличка мить –
Як мала дитинка
Провідник кричить.
Потяг запізнився,
Ніц не помогло.
Думаєш приснився?
Ні! Це все було:
Місто і платформа,
Гривні і квитки,
Прямокутна форма,
Випивші дядьки.
Душ розчарування,
Дикий песимізм,
Хочеться прощання,
Пре на пофігізм.
Жодної усмішки,
Повні очі сліз,
Банка хоче кришки,
Мода – прес-реліз.
Вигонські плацкарти
З запахом сечі,
Нари, торби, карти,
Таргани, кліщі.
В кайф парфум шкарпеток –
Росяний токсин.
Дзюри без розеток –
Треба лиш бензин.
Всіх ковтнули будні,
Бульбашки, попса,
Ночі каламутні,
Кров’яна краса.
Порвані кишені,
Порвані думки,
Губи для мішені,
Діти і ляльки,
Пірсинг, гниди, воші,
Дідька ще нема –
Не поможуть гроші,
Мило, дуст, вода.
Дупа геть затерпла.
Книжка, сторінки.
Я жива чи мертва,
В голові голки.
Вмить абстрагувалась,
Зникло зразу все.
Щось перестаралась –
Рок-н-рол несе.
Мирним хіпаблудом
Дивлюся з вікна:
Світ не пахне брудом
І нема лайна.
Захід сонця вранці,
Ввечір його схід:
Ми протуберанці –
Не страшний нам СНІД.
Всі є діти-квіти
Ніжності й весни,
Розучились вміти
Поринати в сни.
Феньки, стрічки, патли
І берцята в путь –
Юні ботхісатви
У нірвану пруть.
Ні, оце занадто –
Вражий дебілізм.
Марґінали й НАТО –
Це вже комунізм.
Вернемось до колій,
Потяга і шпал –
Все це санаторій,
Хворий на загал.
В морзі не лікують:
Смерть на віки смерть.
Потяги руйнують
Мозок шкереберть.
Подорож скінчилась,
Залишивши бруд…
Я не зупинилась
Ночувати тут.
Сіла в інший транспорт
І гайдá домів –
Не потрібен паспорт
У сюжеті снів.
Зібгано в минуле
Учорашній день,
Ну а те, що було,
Не моя мігрень.

6-9.04. 2007 р.Б.
У подорожі: Пас.потяг-Авто-Дизель