Це ж буває така любов…
Чи любов все-таки буває?

Оксана Пухонська

– Твоє тіло на смак, як кава…
– Я втирала кавову гущу
І гречано-медові трави…
– Я не швидко тебе відпущу.
Дай упитись і дай уп’ятись,
Ще цілунок, іще, і..
– Досить!
Не для тебе я тут, а здатись
Я не в силах тому, хто просить…
– Нащо просить? Куди? До шлюбу?
– І туди, і у пекло з раєм,
Він за мене уб’є – так любить, –
Я ж не щиро його кохаю.
– То тікай і ходім зі мною!
Ми удвох, нам до зір!..
– А далі?
Йшла, вже йшла зі слізьми рікою…
Чи не правду кажу?
– Не знаю…
– А що знаєш, кого, мій милий?
Тобі легко наліво йдеться,
Бо ти знаєш, чекати вмію
І не сплю я із ким прийдеться.
– Ти права, ніде правди діти…
Але то вікове, минеться.
Будуть в нас синьоокі діти
І я буду твоїм за безцінь…
– Кажеш безцінь…та я авансом,
Заплатила тобі душею.
Користуйся останнім шансом,
Ну ж, давай, називай своєю!
– Чи ти бачиш, що ця любов
Мені ломить усеньке тіло?
Я б зборов, сотню раз зборов,
Якби й ти на мить збайдужіла
До моїх, до своїх, до наших
Днів, цілунків, очей, світанків
І пустила, пустила… Нащо
Ти тримаєш, скажи, коханко?
– Я? Навмисне? Та не казися!
Я тікаю, чаклую – марно!
Все намарно, боги взялися…
Ті боги, що фільтрують карму…
Я на тебе пускала тýман,
Щоб забув, і щоб іншу звабив,
Щоб про мене не снив, не думав,
Або чари безсилі, áбо…
– Зупинисяяя! І ти в те віриш?
– У ті чари?
– Та ради Бога,
Як не любиш, то кинь!
– Чи кинеш?
– Я не пущу тебе до нього!
Якби ти ‘го любила ревно,
Я б забув з розумінням: пізно.
Втім, достоту, достоту певний,
Що ми втратим себе нарізно.
Когось здуриш – собі ж не збрешеш.
Доки світ не зійшовся клином,
Дай я косу тобі розчешу,
Поцілую вуста калинно…
……………………………

Утекла… щезла десь над ранок,
Залишила строфу-записку.
Вона з тих ще, ще з тих коханок,
Які словом б’ють, як по писку:

«Я не знайшла причин сказати «Ні»,
Хоч всоте в одну річку ми входили.
Якби ти знав, що я в цьому житті
Ніким так, як тобою не горіла».