Цієї осені
мої невиплакані сльози
випадуть зливами, розіллються ріками…
чи морями солоними…

Нам ж потрібне нове море, правда?
щоб на дні його залишились зради,
щоб образи старі проросли там рифами…
це ж так мало для того, щоб бути щасливими.

Ми, напевно, тоді говорили б римами,
співпадали б життєвими ритмами,
ми кружляли би тими ж орбітами,
ми б купались у морі розлитому.

Цієї осені ми станемо іншими.
І якщо пощастить – на півКроку ближчими,
чи півРоку… Хоча, зрештою, байдуже.
Восени це насправді не має значення…

Лиш би море лишилось, ти ж любиш море,
ну а я так люблю, коли ти десь поряд…
і вже зовсім, вже зовсім скоро…
скоро зливи, солоні ріки,
скоро наше пролите
із неба море.

16/09/2014

В очах туман, і горло душить біль,
Панічно розривають душу схлипи.
Ну як ти міг так швидко розлюбити?
Не вірю я, що ти тепер не мій…

Мій подих скутий голосом жорстким,
Звучать одні лиш збайдужілі ноти…
«Тебе любив. Любив тебе лиш доти,
Допоки пробачати тебе вмів…»

Не оцінила! Що ж, тепер земля
Не випадково тане під ногами,
Не просто так поранена словами,
Задушена слізьми, лишилась я одна.

Без оправдань, прощань, пробачень,
Лиш з гордістю пішов від мене ти.
Ми на жертовник урочисто принесли
Усе, чому раніше надавали значень.

Згоріло все дотла. І болісно дотліло…
Мільйони спогадів злилися в одну мить…
А рана ще жива, а рана ще болить, болить..!
Відлуння слів твоїх у серці заніміло…

30.10.2009

І знову потяги й безсонні ночі,
Й думки намотані на обідки коліс.
І знов той самий і безкарний злочин –
Чергова втеча від себе й усіх.

Давно в пітьмі вже розчинились
Всі пристрасті мої земні…
Ми наодинці залишились:
У світі я. І світ в мені.

Десь ліхтарі мигтять здалека,
Немов шепочуть: «Повернись…»
Я йду від вас. На диво легко
Лечу в лиш мною знану вись.

І тільки вдихи монотонні –
Протяжні потяга гудки,
Мене примушують спросоння
Іти від вас не назавжди…

05.08.2009

Ти назвала місяць «шматком лимона»,
І він отримав свій кислий присмак.
Вдихаю в себе цю ніч. Так чудово
І ейфорійно холоне в жилах…
Ти закохалась в кістляві руки
Отих дерев, що самотні й чорні.
В їх монотонно-скрипучі рухи,
Такі граційні…Та надто скуті.
Я буду поряд… Зі мною – небо,
І нектарином залиті гори,
Я буду поряд, як буде треба,
Як будуть завжди оці простори…
І сизим димом повита річка,
І десь десятки далеких вогнищ,
І вишивана тоненька стрічка…
Всього лиш пам'ять. Та що вже зробиш…
Той дерев'яний і кволий мостик,
Ми називаємо тільки «нашим».
І через кілька (десятків?!) років
Він постаріє. (Чи стане старшим)…
І ми також… Та про це не варто…
Бо зараз є лиш самотня ватра,
Затуманена річка, силуети горбів,
І десь тихий в траві шум нічних цвіркунів…

04.08.2009

Ти сьогодні вчергове хвора,
І, як завжди, не знайдеш джезву.
Це а-ля кофеїнова ломка.
Ти без кави не зовсім твереза…
Ти знайдеш свій загублений ранок
Тільки з першим ковтком еспрессо.
Ти з розряду отих кавоманок,
Що без кави не бачать сенсу…
Ну й нехай. Ти ж сьогодні хвора.
І, напевно, тобі все можна.
Ти сама по собі. Чудово!
Та на тебе це зовсім не схоже…
Ще учора помер мобільний.
І давно вже не стало нету.
Шлях до тебе тепер закритий.
І ти вперше взяла сигарету…
Та не треба гучних істерик,
Завтра зранку все буде класно.
Ти знайдеш десь забуту джезву,
Стане все, як завжди, прекрасним.
Ти поповниш на нет рахунок,
І відновиш життя в онлайні,
В телефон свій підкинеш струму.
Ти сама. Та все буде файно!

03.08.2009

Випадково торкнутись поглядом…
І ковзнути думками… по тілу…
Звідки ти?...ти, напевно, із мороку.
Я зі світла. До тебе… хотіла…
Дивна спека. У грудях холод.
І чомусь так нелегко дихати…
Ти ручний, мов бульварний голуб,
Та з очима підступно-хитрими.
Спалах камери… Ховаю погляд.
Ти немовби знімаєш душу,
Це для когось ти просто фотограф,
А для мене ти все вже розрушив…
Мої голі думки
Так розбещено рвуться до бою.
Моє тіло в вогні,
Та надалі я буду німою!
Навіть зрада зіниць
Хай нічого для тебе не значить.
Нехай погляд іскрить!
Я байдужість не можу зіграти…
Я ловлю кожен жест,
Хай надалі він серце терзає.
Це немов напівсмерть,
Яка є, і водночас якої немає…
Прощавай назавжди, безіменно…
Забирай ці рядки,
І подяку за хвилю натхнення…
Прошу, знімки зітри………………..


19.07.2009

Ну чому замість слів – три крапки?
Недопиті краплини думки
Розкидати ось так не варто…
Мов недбалі чернетки малюнків…
В таємничому погляді зваби
Я ловлю невідому символіку,
Так чому ж примітивні знаки
Ти дедалі щораз спростовуєш?
Загадковість мережана смутком,
Мов липке павутиння, аж гидко…
Воно є, та насправді – пустка,
І зникає так само швидко…
Намальована мною картина
У далеких глибинах мозку –
Постмодернова дивна дитина,
В простоті ж бо не все так просто…
Семіотика твоїх ігор,
Дешифровка твоїх же кодів,
Як мені це усе набридло,
Дай мені вже нарешті спокій…

31.12.2009

Біжить плаксива акварель,
Стираючи довкола барви,
Міняючи все на пастель,
І кольори такої гамми –
Самотні змучені тони,
Торкнули Всесвіт за вікном,
Безликим стало все…О ні!
Хай буде це страшенним сном!
Пішло ногами небо вгору,
Снують вже хмари по землі…
Мені одна прийшлася впору –
Я залишу її собі…
Накрило все їдким туманом –
То акварель десь потекла,
Волого-сірим раптом стало
Пастельне небо…А земля…
Колись і так раніше сіра
Взяла, та й з горя посивіла.
Такі-то ось у мене сни…
А що, як збудуться вони..?

28.01.2009

Я захлинаюсь дощовими бризками,
Топлю себе в бокалі коньяку,
Я тішусь мріями, давно вже зниклими,
І шепочу: «Люблю, люблю, люблю…»
Вином гарячим витираю краплі,
Що чорною рікою по щоках
Пливуть нахабно і слідами
Лишаються в моїх думках…
І у густій кофейній гущі
Я бачу образ…Це не я…
У мережі своїх припущень
Давно вже втратила ім’я…
Люблю…Й любов моя безлика,
Ми разом з нею без імен…
Я в розпачі…Беззвучним криком
Самотній проводжаю день…

28.01.2009

А якщо я – не прокинусь завтра..?
Чи запахне світанок кавою?
Чи залишиться ніч яскравою
І чи тьмяними стануть ранки...?

Чи вдихнеш ти самотність Всесвіту,
І цей зоряний пил тривоги?
Як все далі лунатимуть кроки
І у тиші зникатимуть з легкістю...?

Чи готовий віч-на-віч зустрітися
З самотою під знаком вічності?
У пустельній країні неприязні
Назавжди…сам-один…лишитися..?

Якщо я зістрибну у нікуди,
Завари філіжанку еспрессо,
У думках я на мить воскресну,
Під шопенові вальс та етюди…

Засвіти чорну ніч зорею,
І назви моїм її іменем,
Я благаю, колись прости мене,
Що не стала навіки твоєю…

27.01.2008

Застигла рука скорботи…
А навколо – байдужий хаос…
Це, можливо, лиш місце роботи,
А можливо – сердечний галас…

Метушня лиш розмазує лиця,
Нівелюючи всіх довкола…
Та яка вже тоді різниця…?
І чия то правиця квола?

І засіяні смутком зіниці
Невідомо чиєї долі…
Вони тут з усіма…Наодинці!
Наодинці самі з собою…

І гірка десь печаль засохла
На самісінькому денці серця,
І весна у душі пожовкла…
Сум давно постарів…І стерся…

Однакові щодня картини,
І ті ж самі байдужі гримаси,
Все злилося давно воєдино,
У єдину безлику масу…

27.01.2009

Тобі і завданим
мною мукам, В.В.

Ти знаєш, я б сказала «пробач»
Вслід образам, і зрадам, і болю.
Зі сльозами скорботи в очах
Крок за кроком ішла б за тобою.
Я просила б тебе тільки погляду,
Що є сумішшю докору й смутку,
Хай зрадливість моя буде проклята! –
Я не варта й на шанс порятунку…
Дай хоч руку. Її цілуватиму
Доки зможу я вільно дихати.
Ти подивишся й, певно, не знатимеш,
Як мене би чимшвидше здихатись.
Знову винна. Я просто нікчема,
І мій жаль вже нічого не вартий,
Як нічого не варта дилема:
Який шлях у житті обрати?
За вагання я маю кару,
І обоє ми маєм страждання.
За одну лиш акторку нездару
Уся п’єса скінчилась провалом.
Я благаю прощення… Навіщо?
Ти ж повинен щасливим бути…
Я лиш вслід прокричу безкорисно,
Що тебе я не зможу забути…
26.06.08

Вагон гойдає спагади…
Мелодія коліс
вистукує секундами
на монотонний біс.
Десь кволі мої марення
пускають в очі дим,
вже розум затуманений
тим спогадом п’янким.
Блукають мляво роздуми…
Страшенний лабіринт…
Скінчилась п’єса прозою,
актор зі сцени зник...
Із шовку ніч ця зіткана,
вугільні кольори
навколо скрізь розбризкані
у мареві пітьми.
І тьмяним чорним відблиском
всміхається вікно,
і на шаленій швидкості
мотається кіно.
Галопом змінних роликів
По рельсах мчать роки…
Сумний і зачарований
відбиток на вікні.
О швидко як міняється
калейдоскоп картин,
то хитро ти всміхаєшся,
то робишся сумним.
Все нові й нові відстані
вже розділяють нас,
ти ще стояв на пристані,
як вже відплив наш час…
Лиш кадри із минулого
десь оживуть колись,
і мрії із майбутнього,
що так і не збулись…

04.07.2008

Крізь віконні ґрати
блідо-хворий місяць
залива кімнату
мученицьким світлом.
Бездиханна пустка
на обличчі кволім,
і бездонна мука
в погляді суворім.
І самотність дика
здавлює у грудях,
і страшенним криком
десь голосить туга.
Тиха і прекрасна
синя ніч осіння,
так чому ж невчасно
прошу я спасіння?!
Не дивись на мене
поглядом порожнім,
не суди даремно
того, що не можна!
Бо ж не судять відчай
і душі знемогу,
це ж життєва притча:
«Не суди другого…»
Ти, напевно, мудрий,
бо німий й смиренний,
в тебе вічна туга,
й завжди чорне небо…

19.11.2008

Я кричу німими звуками,
Я сміюся беззвучним сміхом,
Я роблю все незграбними рухами,
В голові моїй безлад дикий.
І тривалим хронічним болем
Озивається стомлений мозок,
Від постійного руху по колу
Працюватиме скоро, мов робот.
Вже чуттєвість моя пригноблена,
І думки ледь снують безсило,
Особистість моя знеособлена…
Індивід я? Чи просто людина...?
Я забула мету своїх пошуків,
Вже не тішусь примарною ціллю,
Я не чую душевних покликів,
Я звела нанівець зусилля.
До абсурду буття все зводиться,
Відтепер зветься просто «non-sens»,
Алгоритм моїх дій не сходиться,
Я обрала програму «регрес»…

Липень, 2008

Невпинним потоком флірту
Я довершую свій доступний образ.
Ніби скульптор обточує глибу
Виставляючи рештки на показ
Я маскую усю свою грубість.

Безсоромно дивлюся в зіниці
Будь-кому, кому тільки захочу
Десь в пилюці лежить на полиці
Все, що досі було непорочне,
Мов засушена квітка у книзі.

Безчуттєво стискаю долоню,
Що недбало так пестить пальці.
Ну і що, що ми ще незнайомі?
Всеодно розійдемось вранці,
Коли совістю сонце встане.

Та, на щастя, межа є в усьому,
І є грань, за яку я не вийду.
Я пограюся тільки тобою,
Як набриднеш – тебе я кину.
Все залишиться тільки грою.

Не торкайся звабливо волосся,
Все це марно, послухай, дурню.
Я до тебе байдужа й холодна,
Я брехливі вуста не цілую,
На щетину твою геть відраза.

Посміялись і досить. Фліртом
Я наситилась вже донесхочу.
Ти увесь аж пропах вже спиртом
І мені так шкода вже ночі,
Що тобі віддала я задарма.

Забери вже нарешті бридку свою фальш,
Ну руку брудну із мойого плеча…
Спалах мій інтересу до тебе погас,
І згоріла придумана мною іскра,
І багаття азарту вже попелом стало.


05.05.08

Кислотний сморід і темінь,
Напіврозвалені двері,
Скрипучі сходові трелі,
Квітуча зелень на стелі…
І обколупані стіни,
Шпалери – жовті газети,
І старигани-перила,
І фарба часом затерта…
У занавісах пилюки
Витають залишки років,
І занімілі пороки
Відверто мріють про спокій.
Брудні, обдерті міщани
Снують по зламаних сходах,
Гримлять закуті в кайдани,
Буттям замучені долі.
І десь сира прохолода
Плете на стінах ажури,
В безформні сірі полотна
Вбира вапняні білила…
Ця цвіль – це прикраса століття…

25.05.08

Холодним пивом зігріваєш струни,
В сталеві обручі заковуєш слова,
Іржавим поглядом гойдаєш хворі думи,
Тютюн твій геть вже очі застила…

Хрипиш про щось, то солоно, то гірко,
Розбиті фрази виганяєш геть -
В селі, де тридцять два присілки
Ти заплітаєш в коси круговерть.

Змиваєш краплі поту і небесних сліз,
Втираєшся покірності імлою…
Потріскує в багатті хитро хмиз,
А ти все бавишся душевною струною…

Ти сиплеш громом барабанів,
Кричиш свої смішні пісні.
Мов купка довбанутих фанів
Тобі підспівуємо ми.

Шаманське кодло диких вепрів (?)
Гніздечко милих янголят (?)
Метаморфозами даремно
Ти нас чаруєш, чуєш брат?


03.05.08

Чи варто робити вибір,
Коли жити життя штовхає?
Чи варто стрибати у прірву,
Коли дороги назад немає?
Бажання ціною в життя
І подумати все ж таки варто,
Чого варті безмежні поля
І далека гуцульська ватра.
Народитись? Чи вічно жити
У холодній синяві Всесвіту?
До холодних зірок летіти
І не чути діброви шелесту?
Безчуттєвим безформним згустком
Безкінечно літати бездною,
В якій вічна холодна пустка,
В якій вічна життєва істина?
І не знати тих мук народження,
І не зиркати в очі смерті,
Не пізнати від гри захоплення,
Яку потім прийдеться стерти.
То чи треба писати три крапки,
Якщо можна – лиш знак нескінченності?
То чи треба чекати завтра,
Якщо можна – літати у вічності?

06.05.08

Я палю пелюстки трояндові,
І втираю тим попелом сльози…
Ароматом пахучим дихаю,
Що жевріння троянд поширює…
Солодкава млость прокочується
Ейфорійними хвилями радості.
І від імпульсу серце стискається,
І тривога крізь жили просочується.
Істеричним сміхом заходиться
І беззвучно трясеться плачучи
Все єство від незвичних радощів,
Мов наркотиком сильним накачане…
…………………………………………
Так, напевно, лишаються розуму,
Коли ржуть, як потрібно плакати,
Коли палять троянди матові,
Щоби дурість свою приборкати…

05.05.08

Моя суть, ніби табула раса,
Мовби білий паперу листок.
Ненароджені світові фрази
Так й залишились в лоні думок.
Світ ідей занеміг пустотою,
Посіріли фантазій поля,
Суть вступила у фазу застою,
Ну а творчість..? Пішла в небуття…
Тільки вітер гойдає билини,
Що в пустелі ростуть без води…
Он блищать на піску десь перлини!
Плід ілюзій… Прості міражі!
Підгнивають моральні устої,
І не сходять зернята надій,
І не ллється вже сяйво рікою
Від раніше смарагдових мрій.
Зайнялася вогнем порожнеча,
Спалахнув, ніби факел, туман,
Заіскрився вогнями той вечір,
Що мою суть порожню застав…
Все згоріло дотла. Тільки попіл
Десь недбало попав на листок.
Запалив мій душевний неспокій,
І пропік все єство до кісток…

27.06.08

Гітара, вірші, хлопці-неформали,
В старих чашках парує ще глінтвейн.
Так затишно в забутому підвалі,
І байдуже до всіх своїх ролей.

Життя десь нагорі, як завше, б’ється
Холодним і стрімким гірським ключем.
Воно без нас, напевно, обійдеться,
Чи ми його на трохи обійдем.

У сірих стінах комірчини,
Є те, що там вгорі нема.
Ну а смієтесь без причини,
Напевно зараз ви дарма.

І я кажу це не зухвало,
Я, може, навіть не права.
Та не дивіться завжди прямо,
Внизу десь також є життя…


28.05.08