I.
Розколом завершуються не лише релігії.
Практично кожна зима на теренах великого міста
закінчується розколом білої шкаралупи
від підборів, словом, від жінки та її легкої ходи,

Незалежно від того, де лід під ноги ліг їй; і,
якщо віри перетворюються на течії сумнівного змісту,
то зима має кращий вихід: схлипи та хлюпи,
перелитися у потічки - самознищення за кілька годин.

II.
Подальше залежить від того, чиїх історій ти хочеш.
Торішнє линяле листя спалять, і цей ритуальний дим
втягатимуть ніздрі під'їздів, двірнику засльозяться очі,
він бозна від чого є п'яним і, певно, від сонця - рудим.

Місто грітиме свій скелетик для кожного з поколінь,
що у ньому їх напхано. Мовляв, живи і не гребуй!
Насправді, після розколу даремно чекати прозрінь.
Тим більше, в мікрорайоні, який не старший за тебе.


січень-лютий 2011

хмари - неначе вата, просочена хлороформом.
дивишся - й засинаєш...
ця гора має шанси стати твоїм Сінаєм
щойно дійсність остаточно утратить форму.

це така дивовижна сила язичницьких хороводів -
лежачи горілиць, відчувати кожним хребцем,
як в пустотах підземних печер струмують підземні ж води.
це тобі сама гора, а не Бог доводить
твою сутність, хоч ти у неї вростаєш спиною, а не лицем.

коли кров Землі стугонить синхронно із кров'ю вен,
коли вітер до тебе говорить на всі голоси -
це і буде найсолодше з усіх одкровень,
найсвітліше з-поміж осяянь -
ти "прах єси"...

осінь 2010

Коли пережито стільки, що вже нема потреби писати,
Коли подих стає постійно сухим, як тропічні пасати,
Коли по твоїм візиті пустка лишається замість болю,
Коли кожне наше слово має вагу і влучність набою,

Чи доцільно тебе просити надалі лишатись собою?

Знаєш, якби в осені крім золотого листя можна було б щось позичати,
Я б воліла отримати здатність дощу перекреслити все,
навіть те, що не було розпочато...

Він дивився на патетичні гірські хребти,
Умліваючи від розуміння, що бачить Бога у профіль.
Пляшка віскі давно скінчилась. Від цього вже мало б гребти.
Але навряд чи - його. Він же у цьому профі.

І хоча йому трохи двоїлось, він бачив сутність речей,
Так, як її відчуває дитина у материній утробі.
Вогниками в очах нагадував одночасно Ісуса і Че,
Він був сам собі бунтом і вірою - в одній особі.

Він напевне вже знав,що нема вороття,і квит.
Вибираючи лід з бороди, усміхався німо.
Його не треба було навчати ширше дивитись на світ,
Він і так бачив надто широко - як панорамний знімок.

І,коли його вже не слухались ноги,він знав:це смерть,а не страта.
І упав у сніг, не обтяжений вибором домовини.
Мабуть, у його поглядах на життя було надто багато
від погляду неприрученого вовка на вогнище первісної людини.

листопад 2009

Потопаю в осінній сирості килимів.
Безперечно, я знала, що очі твої - драгва.
Ти і досі далеко. Так ніби...на Колимі.
Ти і був тим сибірським вітром, що стріху зірвав.

А мені б тільки знати: та як же ти так зумів?

Щоб за дотиком рук не втрачати відлік годин,
Я долоні ховатиму завжди у рукави.
Витираючи риси обличчя зі спільних світлин,
Ти не снив цим коханням. Ти мріяв про світ новий.

А мені б тільки знати: та що ж ти є за один?

жовтень 2009

Merry-go-round*.
Весело йти по колу.
Міні-кінь і міні-підкова.
Міні-щастя - також іграшкове.
Не переймайтеся надто, панове!
Я - точка, я - стрілка годинникова
(тільки швидша).
Час зістрибнув,а всі кажуть: вийшов.
Від мене лишилось саме тільки - vici.**
Нахабно вилетіло в лівий біцепс
серце.
І, по інерції,
вистукує там інтервали-терції.
Я докружляюся до:
а)больового порогу,
б)мерехтіння в очах у Бога.
Висковзне - вже тепер ні до кого -
тихе моє "adore"***

*з англійської - карусель
** Veni,vidi,vici - прийшов,побачив,переміг
***з англійської - обожнювати,поклонятися

Серпневе небо - як в планетарії...
Цикади (скажені!) сюрчать свої арії,
І ми сидимо у розбитій "Таврії".
Крізь джинси лоскоче колюче духмяне зілля.

Утомою голос любові приглушений.
Шепочеться місяць із дикою грушею,
Стожари пішки по небу рушили.
Гнилички розпечені літом відгонять,і - цвіллю.

На пам'ять собі залиши мої вереди:
По п'ятницях - зради,прощення - по середах,
І тільки два шляхи:позаду й попереду.
І серпень є тільки засобом,осінь - ціллю.

2009

Кроки, як односкладові слова.
Влучно і боляче. Ні - так - ні.
Ламана пальців і вуст крива,
І каламуть учорашня на дні.

Це рецесивна ознака весни -
Хворість на миті і на блакить.
І, відхрестившись дощем рясним,
Небо із мудрістю блазня мовчить.

                     To fight aloud is very brave -
                     But gallanter,I know,
                     Who charge within the bosom
                     The Cavalry of Woe.
                     Who win,and nations do not see,
                     Who fall,and none observe...

                     Emily Dickinson

Боротись з любов'ю - отак,як кричати -
щоб чув ти і бачив!
А ти незворушний,як вартовий на чатах.
Сумуєш,наче.

Пробачиш мені?Бо сміливість - мілка калюжа,
всохла сьогодні.
Кінноту Смутку мені вже й в собі не подужать,
долоні холодні.

І надто вже близько до грудей сіріє грива
Баскої печалі.
Згадаєш:до бою я надто була красива.
І свиснеш чалих.

Летіти разом,щоб ніхто не помітив поразки,
супроти вітру.
Забуду назавжди жадане завершення казки.
І сльози витру.

Годинник - маленьке хиже створіння -
шкіра,скло,хитрувате обличчя.
Крадеться заздрісно попідтинню
Збирає братів на північне віче.
Годинник завжди нападає з-за рогу,
Шукає,сволота,чого би ще вкрасти!
Годинник боїться каміння важкого -
Одвічного ворога з іншої касти.
Годиннику страшно на сніжних вершинах,
Тоді він блідне,в колінах слабне.
А ще - він дуже крихкий на стинах,
Суворого часу дитя нахабне.

А ми боїмося,що крізь його рани
Втікає наш час,
І вічність на день коротшою стане...

Якби його серце тобі у кросна,
Ти б вишила слово "пам'ять"
(Певно,червоним).
Тебе лихоманить,і ніч незносна
Диктує на вухо вірші
примхливим тоном.
Розсиплються рими гірким мигдалем
Чи листям пожовклим стануть
Тобі на втіху.
Зима просочилася - льодом талим,
До тебе у душу привівши
Зажуру тиху.

Я маю право забути,
Про що шепотілись віконця,які тихо світяться.
Мій світ кімнатою скутий,
І люстра гойдається - ніким не зірвана китиця
Майже гірського кришталю.
Та й світло - це просто прозора тріщина вулиці.
Свою павучиху-ткалю
Покличу,нехай залатає щілини.Тулиться
Так міцно до мене темінь,
Заводячи вглиб у свої лабіринти, до краю.
А я загубила кремінь,
І досі із себе упертий вогонь висікаю.

Дівчина з дивним ім'ям Соледад*
Срібно дзвеніла над прірвою снів.
Ця колискова - стрімкий водоспад.
Ніч відступала і ранок яснів...

Крила зметнулись шовкових вій,
Цілих сім сонць її взяли в полон.
Мідно-смаглява безумице,стій!
Вітре пустельний,залиш,охолонь!

Річці навіщо її печаль?
Море не прийме її жалі.
Квіт апельсину - для інших краль,
Їй же - вербени дари малі.

Голосом будить тремтіння трав,
Вітер вплітаючи в темінь кіс.
Молиться Богу,що стільки взяв...
Так і минає життя...навскіс...

*Soledad - жіноче ім'я, що з іспанської перекладається як самотність,туга,печаль.

Вулички святково-урочисті,
В синіх візерунках,наче гжель.
Можна сумніватись в своїм хисті -
Під ласкаве бітлівське "Michelle",
Так бо легше.Не таким похмурим
Видається небо за вікном.
День неквапно тягнеться,як сура,
Ніч наспівно ллється,мов псалом.
Ця зима з нав'язливістю хвойди
Примерзає до тепла руки.
Всі дерева - непочуті Фройди,
Ліхтарі ж - знецінені зірки...

Вигини вулиць вузькі і чорні
зачесані із витонченістю
аристократичних брів.
Так істерично,як звук - у горні,
навпомацки, богодияволом
майже розвінчаним,брів.
Холодний компрес проклять і нервів
сталевий невід стискають
гірські вершини лоба.
А він віднедавна змарнів і остервів,
і криком вириваючись,
застиг,як вчорашня здоба.
Тягар перехресть і площ приреченість
як скло,розбиваючи,
руки червоним оплавив.
Браунінг до скроні - кожним реченням,
вигини вулиць залили
серця коштовні сплави.

Останні рештки колишніх істин
Стискаю в долоні,
Як сніг,що мені на весілля приніс ти -
І світ холоне.
Спускається морок на тиху землю
самотнім круком.
А з неба - пісок крижаної пустелі
Мені на руку.
Cтирають піщинки всі лінії-знаки
Життя і долі.
Звивають волосся снодійні маки.
І рвуться на волю
Останні рештки колишніх істин...

Йому здавалось:вона - Мадонна,
Обличчя у строгій оправі мантильї.
Вона ж нестримна, не забобонна,
Назавтра із іншим - це в її стилі.

У танці спина - гітарно-струнна.
Нервові кроки блискучим паркетом
Малюють ніч,що залита трунком,
Задимлена рештками сигарети.

Нав'язливим болем - вона усюди.
Засліплює сонцем,але ж не гріє.
І краще забути,що завтра - грудень...
І краще не знати:вона - повія...

Сніг - безкоштовний доважок вчорашньої втрати.
Тане із присмаком оцтової есенції.
Прошу аудієнції! Мушу спитати:
Жити - то зараз модно?,які тенденції?

Я б Миколая Святого таки спантеличила!
Вивела б кров'ю листа із проханням про різки.
Ні,не для себе - для маси з пустими обличчями...
Так по-дитячому зле,по-наївному різко...

Вигин нервовий тоненьких кутастих крил,
Пір`я - почорнене срібло і біла емаль.
Ти - дивовижна оздоба, хоча й, на жаль,
Така недоречна на тлі із камінних брил.

Озеро біля заводу - великий смітник.
Місто - гидкий ерзац нездійснених мрій...
Тих, пам`ятаєш, про хвилі і буревій,
Сонячний диск, що далеко за обрієм зник...

Хмар оксамит і лазурі небес атлас.
Бальне природи вбрання і підвісок - ти -
З перлів добірних. То нащо ти тут?Лети!
В місті життя не прикрасиш. Нікому із нас...

Гітара замовкне...
І схилиться голова,
де пісня - як золото хвиль,
що не знає покори.

(Дивися - а небо прозоре)

Осиплються квіти в гаях
помаранчів.Слова
сплетуться із травами,
ріки тектимуть прямо.

(Дивися - пісок багряний)

Каміння забуде...
Забудуть жасминні руки
про ночі циганські,
про пестощі ніжно-незрячі.

(Дивися - і зорі плачуть)

Шарм диванної ночі, проведеної наодинці,
Тане сріблом у хижій пащі небес фіолету.
У роздягнуту душу знов ліхтарі-чужинці
Зазирають із відчаєм, наче померлі - у Лету.

Із вікна - як із клітки, і все це давно не ново.
Ніч диванна задушить, напевно, своїм простиралом.
Сніг вишіптує шибкам свою монотонну розмову.
Ми - диванні каліки. Таких і убити - мало...

У будинку зі скла
Замість тюлю повішені кимось
Стерильні бинти.
Під дверима лягли
Щілини для тих, хто захоче
лежачи - йти.
Крізь тумани видінь,
Заколиханих фарбою й пензлем,
Ти також йди, любий.
Упади, де ростуть
З-під землі, як надгробні плити -
джазові труби.
Щоб акордом падінь
Розбудити химери снів -
Без імен і числа.
Може б, ніч відпустила
До тебе сплячу красуню
З будинку зі скла...

Сині коні,
Напоєні заходом сонця,
Вже зникають за видноколом.
Топчуть лукаво трави руді
Та розбризкують срібне щастя
З-під незагублених зоряних підков.
Сині коні...
Мені ж залишаються коники -
Зелений тремтливий оркестр.
Мої скрипалі,яких лихоманить
Щоночі.
Мені ж залишаються волошки,
Що гарцюють,пещені вітром,
В моєму волоссі
кольору стиглого жита.
Мені ж залишається сплетений
Тобою німб -
І замість сяйва у ньому
Сині коні...

Навпростець крізь обпалене місто.
Сивий ранок - безмежно тихий.
Моя пам'ять - вільна і чиста -
Власноручно ламає віхи.

Мій далекий,трьохликий Боже!
Я вже знаю - вертатись не варто.
Все чуже,гострокутне,вороже,
І повсюди сніги...і варта.

Неприкаяність і скорбота
непотрібного автору вірша...

Я,можливо,дізнаюсь:хто ти,
Де я зайва і чим я гірша...