Одіссей Елітіс

ДОСТОЙНО ЄСТЬ

(уривки з поеми)

Творіння


Зі словом народилося море.
Глянув я і здивувався –
море було засіяне малими світами в подобі моїй:
коні камінні з гривою вітру,
спокійні амфори
і вигнуті спини дельфінів –
Іос, Сікінос, Серіфос, Мілос.
З кожним словом прилітає ластівка,
аби принести людям весну
і багато дерев маслинових,
які проціджуватимуть світло крізь пальці,
щоб легко проникло в твій сон,
і багато цикад,
яких не помічаєш,
як і пульс на руці,
і краплю води,
щоб за бога була тобі і ти зрозумів її мову,
і дерево одиноке,
біля якого немає нікого,
щоб ти зробив дерево другом,

і відчув його дороге ім’я,
і клаптик землі під ноги,
щоб ти не пускав у боки коріння,
а тільки у глиб,
і небо широке вгорі,

щоб ти сам усвідомив безмежність
ЦЕЙ
світ малий і великий!

Страждання

Ось і я,
Створений для маленьких кор і островів Егейських,
шанувальник швидких косуль,
втаємничений в листя маслинове,
я сонцепивця і сарани убивця.
Розганяє вітер стихії, падає грім на гори.
Доля невинних знову беззахисна, ось ти в міжгір’ї!
У міжгір’ї руки свої розвів,
у міжгір’ї руки свої звільнив,
про інші багатства не чув, інших багатств не бачив,
крім холодних джерел, де течуть
теплі вітри, поцілунки, яблука.
Кожен зброю має свою, я сказав:
У міжгір’ї розкраю яблуко,
у міжгір’ї на варті поставлю теплі вітри,
давні цілунки звільню, пристрастю благословенні!
Розганяє вітер стихії, падає грім на гори.
Доля невинних. О доле моя!

На фронт

У день святого Іоанна, напередодні Водохреща, було наказано знову йти вперед, туди, де немає неділь і буднів. Ми повинні були заступити на лінію, яку утримували жителі міста Арта, від Хімари до Тепелені. Вони воювали з першого дня, безперервно, їх залишилася половина. Більше сил не було
Щоночі вони йшли без упину, один за одним, наче сліпі, ледве відриваючи ноги, що загрузли по коліна в

грязюці. Як мжичило на дорогу, так і в наші душі. Іноді навіть на привалі, ми не розмовляли, ми були суворі й мовчазні. Присвічуючи скіпкою, ми по одній ділили родзинки. А при нагоді знімали поспіхом одежу і, скаженіючи, чухалися до крові. Воші нас обсідали і це було страшніше за втому. Нарешті свисток долинув із темряви, він дав знати, що ми вирушаємо, і знову, ніби худоба, ми тяглися, аби пройти якомога більше шляху до світанку, аж поки не станемо мішенню для літаків.
Оскільки бог не відав мішенями і таким іншим, він за
звичкою у певний час благословив день.
Невдовзі ми зрозуміли, що дуже близько підійшли до цих місць, де немає неділь і буднів, ні хворих, ні здорових, ні бідних ні багатих. Бо гуркіт, як буря, там, за горами, все дужчав; все частіше доводилось бачити, як поволі ідуть та ідуть поранені. Санітари з червоними хрестами на пов’язках ставили ноші на землю, попльовуючи у долоні, їм страшенно хотілось курити, та курива не було. І почувши, куди ми прямуємо, вони заперечливо хитали головами, згадуючи історії про небесні знамення. Але ми чули у темряві їхні голоси, і досі пекучі – від смоляної ночі і вибухів сірки. “Мамо, матінко! Мамо матінко!”. Трохи рідше доносилось задушливе хрипіння, дехто казав, що то вже смерть…
Траплялося за собою тягли полонених, яких кілька годин тому захопила в несподіваних нальотах розвідки. Від нього тхнуло вином, їхні кишені були набиті наїдками. А в нас позаду лише зірвані мости і декілька мулів, що ледве місили сніг і грязюку.
Нарешті вдалині з’явився дим. Він здіймався то тут, то там, і на обрії спалахнули перші червоні сліпучі ракети.
Коріння моє у горах,

а гори на плечах народи тримають,
і над ними палає пам’ять –
неопалима купина.
Пам’ять мого народу, звуть тебе Пінд і Афон.
Тільки ти, пам’яте, знаєш людину до самого мізинця.
І слова твої гострі, як грані каменя.
Ти образ святих звеличуєш,
І вода доносить до краю віків твій бузок великодній!
Ти торкаєшся мого розуму – і болить немовля весни!
Руку мою караєш – і вона біліє у темряві!
Завжди, завжди, пам’яте. Ти ідеш крізь вогонь,
щоб сяйва дійти.
Завжди, завжди, ти крізь сяйво ідеш,
щоб гір славнозвісних дістатися.
Але що то за гори? І хто там у горах?
Коріння моє у горах,
а гори на плечах народи тримають,
і над ними палає пам’ять –
Неопалима купина.

__________


Із ліхтариком зірки * я на небо піднявся
І на паморозь луків * на єдиний той берег
Де знайти мені душу * ту сльозу пелюсткову!

Мої доньки довіку * будуть жити в печалі
А синочки рушницю * ще не в силі тримати
Де знайти мені душу * ту сльозу пелюсткову?!


Великий виступ

Погані чутки пішли по столиці. Тими ж днями хлопці

прийняли таємно рішення: вийти на вулиці й площі, у них більше нічого не лишилося, тільки п’ядь землі на розхристаних волохатих грудях, де світився хрестик сонця. Але тут владарювала Весна.
Оскільки наближався день, який народ за звичкою святкує, як день Повстання, цей день призначили для виступу. Вдосвіта вони йшли назустріч сонцю, розгорнувши сміливість, як прапор, юні з опухлими ногами, що їх називали бродягами. А за ними чоловіки і жінки, поранені, у бинтах, на милицях. І коли глянеш на них, можеш впевнено сказати, вони багато пережили за короткий час. Інші довідавшись про такі дива, – сильно тривожились. І, глянувши на своє майно, вони вирішили вийти на вулиці й площі, бо нічого більше не лишалося – аршин вогню, чорні дула і білі зуби сонця. Там, де ні гілка, ні квітка не ронили сльозу. Вони стріляли навмання. Заплющуючись у відчаї. Весна їх весь час полонила. Ніби не було іншої дороги на всій землі для Весни, а тільки ця, де були мовчазні люди, що зазирали далеко за межі відчаю, в Тишу, яку збиралися будувати юні з розпухлими ногами, яких називали бродягами, чоловіки й жінки, поранені, у бинтах, на милицях.
Вони багато пережили за короткий час. Звірі скосили
безліч сміливців, інших зібрали до гурту. І наступного дня тридцятьох поставили до стінки.

Сонце справедливості ясне і ти, славна гілка миртова,
Я благаю вас не забувайте мого краю!
Гори високі, наче орли, на вулканах виноградники
А хатки ще біліші по сусідству із морем!

Руки із блискавицею закладаю за спину часу,
Давніх друзів скликаю погрітись на
Сонце справедливості ясне і ти, славна гілка миртова,

Я благаю вас не забувайте мого краю!

Хмари, як небо,
і гарні дівчата
з виноградиною у зубах,
яка нам зараз потрібна!
В небі птахи смуток нашого серця розвіяли
і голубінь, яку ми так любили!
Втекли, втекли
липень у білій сорочці.
Серпень камінний з нерівними східцями.
Втекли,
у глибоких очах вранішня зоря лишилась,
і в глибоких очах невиразна вечірня заграва!
Вітри відлетіли:
Майстро у черевиках гостроносих,
Грего необачний з напнутим червоним вітрилом.
Втекли,
І глибоко під землею здіймається хмарою
чорна рінь,
громи і мертвих гнів,
повагом, на вітрі скрегочучи,
повертаються знову грудьми уперед
суворі пам’ятники скель!


Мене кров любові * обагрянила
Радощі небачені * насторожили
Заіржавів я * від байдужості людей
Матінко далеко * трояндо нев’януча.

Кораблі погрозливо * обстріляли
Наче б то і я * мав гріх – любов

У липні колись * розплющились

Очі великі * що в мені живуть
Щоб життя незаймане * на мить освітити
Матінко далека * троянда нев’януча.

Розтуляю вуста * і звеселяється море
Відносить слова мої * в темні печери
Маленьким тюленям * їх нашіптує
Ночами, як плачуть * муки людські

Перерізую вени собі * і червоніють мрії
Котяться обручі * поруч із дітьми
Дівочі простирадл * силкуються не заснути
Аби нишком підслухати * про дива кохання.

У далеку і рівну країну прямую.
Зараз за мною ідуть, як волошки, дівчата
і коні камінні
з печатками сонця на чолах високих.
Миртових дерев покоління запам’ятали мене
відтоді, як я тремтів на свічаді води,
і гукали: “Святий! Святий!”
Переміг пекло і любов врятував
Князь Лілій.
І подихом Криту
я себе уявив.
Щоб первоцвіт домігся права на світло
В чистоту свій закон повиваю,
чистоті доручаю.
Блаженні, кажу я, могутні, котрі розтлумачують непорочність.
У їхніх зубах гроно п’янке,
На грудях вулканів, на дівочій лозі.
[ай ідуть по моїх слідах!
У далеку і рівну країну прямую.
Тепер смерті рука

cама дарує життя.
Безсоння.
Б’є полуденний дзвін,
s повільно на брилі карбує слова:
НИНІ І ПРІСНО І ДОСТОЙНО ЄСТЬ.
Прісно, прісно і нині, і нині злітають пташки.
ДОСТОЙНО ЄСТЬ.

Уславлення

Славтесь на лаві камінній,
Мирто, що стоїш біля моря,
як цифра вісім, або, як амфора,
із бриликом сонця в руці.

Прозорий і білий полудень,
Пір’їнка сну, що здіймається вгору,
Тьмяне золото на брамах,
Червоний кінь утікач.

* * *

ДОСТОЙНО ЄСТЬ безпричинна сльоза,
Що сходить у ясних очах
дітей, що за руки взялися,
дітей, що розмовляють лише очима.

Краса кохання на скелях,
Маяк, що убив смуток віків,
Впертий цвіркун надвечір’я,
І паморозі біле маленьке ягня.

СЛАВСЯ рука, що повернулась,
від убивства страшного і знає тепер,
що насправді є світ і яке воно

“нині” і яке воно “прісно” у світі:
НИНІ сарна швидка, НИНІ вигуки травня,
ПРІСНО совість гранична, ПРІСНО світло сяйність.

Нині, нині омана і марево снів.
Прісно, прісно слово і зоряний кіль.

Нині пливе хмара комах,
Прісно у небі світло, мов птах.

Нині влада і шкаралупа землі,
Прісно духовний світ і насущний хліб.

Нині потьмарився Місяць від жаху,
Прісно сяйво Молочного Шляху.

Нині чорне число і людей різноликість,
Прісно пам’ятник Права і розум великий.

Нині приниження богів і попіл Людини,
Нині – ніщо,
ПРІСНО світ малий і ВЕЛИКИЙ!

Василь Степаненко
Янніс Ріцос

Ромйосіні

1.
Ці дерева не звикли до неба низького,
це каміння не звикло до кроків чужих,
ці обличчя не звикли жити без сонця,
і серця не звикли кривду терпіть.
Ця природа, сувора, наче мовчання,
до грудей притискає палюче каміння,
притискає до світла свої виноградники
й осиротілі маслини,
зуби стискає. Немає води. Лише спека.
Дорога щезає у світлі. І тінь від стіни –
розпечене залізо.
Від сліпучої крейди сонця
стають мармуровими ріки,
дерева і голоси.
Спотикається корінь об мармур. Очерет у пилюці
Скеля й осел. Задуха. Немає води.
Всіх мучить спрага. Роками.
Всі жують шмат неба в задумі над горем своїм.
Їхні очі червоні від безсоння,
глибока зморшка – клином межи брів,
мов кипарис між двох гір при заході сонця..
Їхні руки прикипіли до рушниць,
рушниця – це продовження руки,


рука – продовження душі,
гнів у них на вустах,
а сум – у глибині очей.
мов зірка у соляній криниці.
Коли вони потискають руки – сонце спокійне за світ,

коли усміхаються – ластів’ята злітають з їхніх борід,
коли вони сплять – двадцять зірок

випадають з їхніх драних кишень,
коли вони гинуть, життя все іде уперед
з барабанами і прапорами.
Роками їх мучить голод і спрага – і гинуть вони,
оточені з моря і суші;
спека вижерла їхні поля, солона вода затопила хати,
вітер виламав двері, а на площі бузок потлумив,
в драній одежу вільно гуляє смерть,
їхня мова терпка, як плід кипариса,
їхні собаки заклякли під власною тінню,
і дощ барабанить по їхніх кістках.
Скам’янілі на варті, вони курять суміші смердючі,
вони стежать за морем скаженим,


що поглинуло зламану щоглу місяця.
Скінчився хліб, скінчились кулі,
сьогодні вони заряджають гармати
своїми серцями.
Стільки років, оточені з моря і суші,
всі голодують, усіх убивають, та жоден не вмер –
їхні очі на варті горять –
прапор великий, яскраво-червоний вогонь,
і щоранку з їхніх долонь злітають тисячі голубів
до чотирьох дверей горизонту.


2

Щоразу приходить вечір із чебрецем,
підпаленим на камінні,
краплина води споконвіку довбає тишу,
дзвін на старому платані горлає роками.
Дрімають іскри в гарячому попелі самоти,
крівлі мріють про золотий пушок

над губою золотника-липня,
про золотий пушок, ніби чубчик кукурудзи, засмаглий
від смутку заходу.

Діва лягає під миртами

в широкій спідниці із плямами винограду.
На вулиці плаче дитина,
озивається в полі вівця, що дітей загубила.
Тінь біля криниці. Вода крижаніє в бочці.
Ковалева дочка заросила ноги.
На столі хліб і маслини,
у виноградній альтанці ліхтар вечірньої зорі,
і там угорі, на рожні пахучий Молочний шлях,
смажене сало, перець часник.
О, скільки треба зоряних шовкових пряжив,
щоб хвоя сосен вишила на розпеченій кошарі літа:
Це також минеться”,
скільки ще мати тужитиме
за сімома полеглими синами,
поки світло не знайде дорогу на вершину її душі.
Ось кістка стримить із землі,
міряє сажнями землю і струни лютні,
лютня у парі із скрипкою з вечора до рання
розмаринам і соснам виспівують про печаль,
і дзвенять корабельні канати, мов струни,
і п’є моряк гірке море із келиха Одіссея.

О, який камінь завалить вхід, який меч відітне відвагу,
який ключ замкне наше серце, що розчахнуте навстіж
і дивиться на сад правічний, зрошений зірками?
Час великий, наче травневі суботні сутінки
у приморській таверні,
ніч велика, ніби мідяна таця на стіні лудильника,
пісня велика, як на вечерю хліб у ловця губок.
Ось іде по ріні критський місяць,

цок-цок – двадцятьма рядами цвяхів
на черевиках,
а ті, що ступають трапами Навпліона,
натоптують люльку великими клаптями темені,
їхні вуса – грецький чебрець,
притрушений зорями,
їхні губи – коріння соснове і сіль
на скелі Егейського моря.
Вони пройшли кайдани і вогонь,
говорили з камінням,
і частували Харона вогненним питвом
із черепа свого діда,
на арені стрічали Дігеніса і вечеряли з ним,
і, як море ділили на двох,
так і хліб на коліні ділили ячмінний.
Прийди, богине, з солоними віями, з рукою,
пожовклою від дум про злиднів і від старості –
в очеретах на тебе чекає любов,
чайка для тебе в печері чіпляє образ твій темний,
сумний морський їжак цілує нігті твоїх ніг,
у чорній виноградині буяє сусло червоне,
буяє квітка на спопелілих будяках,
мрець у землі пнеться корінням до води,
щоб вирости сосною,
мати під складкою сукні ховає ножа.
Прийди, владарко, що висиджуєш
золоті яйця небесних блискавиць:
коли ж то, ти скинеш хустку
і візьмешся знову за зброю,
щоб бив тебе травневий град,
щоб сонце розчавило гранат у твоїм фартусі,
щоб ти його роздала по зернині дюжині сиріт,
щоб море блищало навколо,
як лезо меча і квітневий сніг,
щоб виліз на сонці погрітися краб,
на ріні схрестивши клешні.


3

Тут небо й на мить не вбирає блиску масного
наших очей,
тут сонце на себе бере половину ваги каміння,

черепиця ламається не ойкнувши на коліні полудня,
люди завжди поперед тіні своєї ідуть,
як дельфіни попереду скіатських човнів,
потім тінь, ставши орлом, забарвлює крила
в заході сонця,
а пізніше сідає на голови, думаючи про зорі,
коли люди лягають спати на ряднині
поруч з чорним ізюмом.
Тут на кожних дверях –
імена трьохтисячної давнини,
на кожному камені – малюнок святого
з очима суворими
і волоссям, немов мотузки,
чоловіки на лівій руці носять татуїровку –
червону Горгону,
дівчата – жменю солоного вогню під спідницею,
діти – п’ять-шість перехресних зарубок на серці,
ніби чаїні сліди на піску пополудні.
Не згадуй. Ми знаємо це.
Всі стежки ведуть на Високі Токи.
Вітер пронизливий там угорі.
Коли розпадається мінойська фреска заходу
і гасне пожежа у клуні узбережжя,
по сходинках, тесаних з скелі,
сюди підіймаються старі жінки,
сідають на Камінь Великий,
очима блукаючи в морі,
і лічать зорі, ніби срібні виделки і ложки предків своїх,
і поволі спускаються вниз годувати онуків
порохом Месалонгі.
Так, справді, у страдника зв’язані руки,
але брова його ворушиться, мов скеля,
що от-от зірветься з ока сумного.
З глибини невблаганно здіймається хвиля,
з вишини рине вітер, в його венах – вино,
у легенях – шавлія.

Ой, раз він подме –
забере помаранчеві дерева спогадів,
вдруге подме – каміння залізне видихне іскри,
втретє подме – і сповняться шалом
соснові ліси Ліакурі,
ударить він кулаком – тиранія злетить у повітря,
потягне ведмедицю-ніч за кільце –
затанцює вона серед юрм,
місяць битиме в бубон,
щоб повно було на балконах
заспаної дітвори та одважних матерів із Сулі.
Щоранку проходить посланець з Долини Великої
із сонцем спітнілим на лиці,
під пахвою тримає все грецьке,
як робітник – картуза.
Час настав, – каже він. Будьте напоготові.
Кожна година – це наша година.

4

Вони йшли в бік світанку з гідністю голодуючих,
в їхніх очах нерухомих заклякла зірка,
на плечах вони несли поранене літо.
Тут проходила армія з прапорами на голих грудях,
стиснувши впертість зубами, як грушу зелену,
з місячним піском в черевиках,
з вугільним пилом ночі, що в’ївся у вуха і ніздрі.
Дерево за дерево, камінь за каменем,
вони йшли по світу,
з колючками під головою вони проходили
крізь власний сон.
Життя проносили, як річку в сухих своїх руках.
Крок за кроком вони здобували сажень неба,
щоб знову його віддати.
Кам’яніли на варті, мов обгорілі дерева,
а коли танцювали на площі,

стеля двигтіла в хатах, і посуд скляний
на полицях дзвенів.
О, яка пісня хитала вершини гір –
вони вечеряли, тримаючи миску місяця
на колінах
й вечеряли
душили зітхання у глибині душі,
наче вошу між двома грубими нігтями.
Хто серед ночі тепер принесе гарячого хліба,
щоб ти втамував свої сни?
Хто стане у затінку маслин разом з цикадою,
щоб та не замовкла,
тепер,
коли крейда полудня забілює мур горизонту,
вкриваючи великі, горді їхні імена?
Ця земля, що духмяніла на світанку,
земля, що була їхня і наша – їхня кров,
нею пахла земля,
тепер, коли виноградники наші замкнули
свої хвіртки,
коли гасне світло наших дерев і домівок,
хто скаже, що половина їх у землю полягла,
а друга половина – в кайданах?
Сонце вітає тебе буйним листям,
небо виблискує буйністю прапорів,
але ці в кайданах, а ті – в землі.
Мовчи, де б не були вони –
дзвонитимуть дзвони.
Ця земля їхня і наша.
Під землею в схрещених руках
вони тримають мотузку дзвона –
чекають, не сплять,
чекають на дзвін воскресіння. Ця земля
Їхня і наша – ніхто її в нас не забере.

У

Вони сідали під маслинами пополудні,
просіваючи попіл світла між грубими пальцями,

патронташі скидали й лічили, скільки мук
умістилося в стежці вночі,
скільки печалі – в пагоні дикої троянди,
скільки снаги – в очах босої дитини з прапором.
Останню ластівку застали в полі морози,
вона висіла в небі, як чорна стрічка на рукаві осені.
Нічого більше не лишилось.
Крім диму спалених осель...
Інші покинули нас вже давно і лежать під камінням
у сорочках подертих і з клятвою, написаних
на зірваних дверях.
Ніхто не плакав. Часу не було. Тільки тиша
росла і росла,
і світло внизу, там, де море було прибране,
як дім убитої.
Що буде з ними, як злива ввійде у землю
з платановим листям гнилим,
що буде з ними, як висохне сонце
на вовняній ковдрі хмарин,
наче блощиця, розчавлена на ліжку сільському,
коли застигне на димарі холодних вечорів
недвижний лелека зі снігу?
Старі матері кидають сіль у вогонь,
посипають землею волосся;
З коренем вирвано виноградники Монемвасії,
щоб ягоди не смакували ворогам,
в один мішок вони складали кістки предків,
ножі й виделки,
і блукали за стінами батьківщини,
шукаючи місце ночівлі.
Нині нам важко віднайти мову черешні, –
не таку могутню і сувору, –
ті руки, що лишилися у полях, у горах, у морі,
не забувають нічого –
важко і нам їхні руки забути,

ще важче рукам з мозолями просити стокротку,
опам’ятатись вдячно над книжкою,
на грудях зоряної ночі.
Для цього потрібний час.
Ми будемо говорити. Доки вони не знайдуть
свій хліб і право.
Весла застромлені у пісок буряного ранку.
Де човен?
Плуг врізався в землю, і вітер над ним.
Спалений простір. Де ж плугатар?
Виноградник, маслини, будинок – все попіл.
Вечір – скнара з поліченими зорями в шкарпетці.
Лавровий лист і майоран у шафі на стіні.
Їх сягнув вогонь.
Закіптюжений горщик в печі –
і тільки клекоче вода
в замкненій хаті. Вони не встигли поїсти.
На обгорілих стулках дверей
вени лісу пульсують –
кров у жилах тече.
Ось знайома хода. Хто це?
Знайомий стукіт цвяхів на узвозі.
Тягнеться корінь із каменя. Хтось іде.
Пароль. Відповідь. Брат. Добрий вечір.
Отже, світло дерева знайде,
древо знайде свій плід.
У фляжці вбитого –
світло й вода Добрий вечір, брате.
Захід сонця, рум’яний старий,
прянощі пробує в дерев’яному бара ці.
Ніхто не купує. Вони зринули в вишину.
Тепер важко їм спускатися.
І важко визначити їхній зріст.
На току, де герої вечеряли,
лежать зернята маслин, і плями від крові місяця,
і п’ятнадцятискладовий вірш їхньої зброї.
Наступного дня горобці поїли крихти
солдатського хліба,
діти зробили іграшки з сірників,

що від них загорались колись цигарки
і скалки зірок.
І під маслинами камінь,
на якому сиділи вони пополудні над морем,
завтра стане вапном у печі,
а позавтра побілимо хати і лаву
під церквою Спаса,
посіємо зерно там, де вони полягли,
і пуп’янком гранатового дерева прорветься перший сміх на грудях спеки.
І тоді ми сядемо на камінь, щоб прочитати
їхнє серце,
ніби вперше прочитати історію цього світу.

6

Так проти сонця на морі, що відбиває інший бік дня,
відчувається вдвічі, втричі дужче ув’язнення
й муки спраги,
відчувається заново рана стара,
серце сохне від спеки, як вінок цибулі над дверима.
Чим далі відходять вони,

їхні руки все більше схожі на землю,
Чим далі відходять вони,
їхні очі все більше схожі на небо. Скінчилася
в глеку олія. На дні трохи осаду й дохла миша.
Скінчилась одвага матері
разом з водою криниці і глека.
Ясна самотності стали терпкими від пороху.
Де тепер дістанеш олії для лампади,
де м’яти дістанеш, щоб обкурити злотий образ вечора,
де шмат хліба знайти для вечора-жебрака,
щоб на лірі зіграв він зоряну пісню?
У верхній фортеці острова,
мов привид, живе смоківниця.
Земля порита снарядами й могилами.
Зруйнована комендатура залатана небом.

Нема більше місця для мертвих.
Нема місця жалобі,
ніде їй перепочити, заплести срібні коси.
Спалені хати очима порожніми вдивляються
в скам’яніле море,
кулі загнані в стіни,
мов ножі в груди мученика, прив’язаного
до кипариса.
Весь день убитих палить сонце.
І тільки ввечері солдати повзуть
по обгорілому камінні
і ловлять ніздрями повітря поза смертю,
шукають черевики місяця, жуючи шмат устілки,
б’ють кулаками в скелю –
хочуть вимучить краплю води,
але з другого боку – порожня суха стіна,
і знову чути удар – і кола навкруг такі залишає снаряд,
коли падає в море,
ще раз чути стогони поранених перед ворітьми.
Куди йдеш? До тебе волає брат.
Навколо ніч, збудована з тіней чужих кораблів.
Дороги завалені стінами.
Залишається одна дорога – в вишину.
Вони погрожують кораблям, прикушують язика,
аби відчути біль, що досі не закостенів.
В бійницях загиблі повстанці стоять,
вартують фортецю.
Під їхньою одежею зітліла плоть. Гей, брате,
чи не стомився?
Брунькою розкрилась куля в твоєму серці,
п’ять гіацинтів випнулись з-під паху скелі,
подих за подихом їхній аромат продовжує казку
– чи пам’ятаєш?
Шрами твої розповідають про життя.
Ромашка проросла з-під нігтя великого пальця
твоєї ноги
і розказує про красу цього світу.

Хапаєш руку. Це твоя рука. Зрошена солоною хвилею.
І море твоє. Крапає гірке молоко смоківниці,
мов чуєш,
як вириваєш волосся із голови тиші.
Де б ти не був, небо бачить тебе.
Вечірня зоря скручує пальцями твою душу,
немов самокрутку,
немов ти лежиш горілиць, вдихаючи дим
своєї душі,
вмочуючи в нічну синь ліву руку,
правою обнімаючи рушницю – твою наречену,
щоб, коли витягнеш із кишені старого листа,
і обгорілими пальцями місяць розгорнеш,
і прочитаєш про мужність і славу, –
пам’ятати, що небо тебе не забуде ніколи.
Потім зійдеш ти на рівень варти свого острова,
покладеш замість кресала зірку,
злетиш у повітря,
над стінами й щоглами,
над горами, що зігнуті, мов поранені солдати, –
так і тільки так можна прогнати привидів,
щоб згинули під покривалом темряви;
ти поринеш до вершин небосхилу,
щоб знайти голубий знак,
ніби сосок на сорочці єдиної жінки,
що завтра годуватиме твоє дитя,
ніби знаходиш після довгих років
ручку дверей батьківського дому.

7

Хата, дорога, лушпиння сонця кури дзюбають
у дворі.
Ми добре знаємо це. Тут на землі, між кущів
вуж скинув жовту сорочку.
Тут, на землі, хатина мурашки,

фортеця оси неприступна.
На одній і тій самій маслині луска цикади торішньої
і цьогорічної,
і твоя тінь повзе за тобою по очерету, ніби німий, замучений пес,
який стереже твоє земляне забуття,
вдихаючи дух олеандри,
ввечері тулиться до твоїх ніг, дивлячись на зірку.
Тиша від груш, що ростуть у розпалі літа,
дрімота від води, що байдикує
під корінням ріжкового дерева,
в її очах конає орел,
там, високо за сосняком
висихає каплиця,
як білий послід горобця
на широкому листку шовковиці.
Ми зміряли кожну тисячу квадратних метрів
двома палицями, зв’язаними навхрест,
прадавньою зливою, що до кісток пробирала
землю і душу;
скрізь на шкірі сонця – рани,
в цього чабана, закутаного у кожух,
в кожній волосинці – пересохла річка,
в кожній дірочці сопілки – золота діброва,
і на його ціпку сучки такі ж, як на веслі,
що першим прорізало синь Гелеспонту.
Не треба згадувати. У жилах платана
тече твоя кров. І в каперсі.
Німа криниця в полудень підносить
круглий голос із чорного скла та білого вітру,
круглий, як старий глечик, цей древній голос,
той самий, яким ти завтра
на вершині кричатимеш, голос,
що переходить у блакитне й червоне.
Небо синявою хвилі споліскує камінці
і наші очі.

Щоночі місяць перевертає вбитих у землі,
обмацує їх крижаними пальцями, шукаючи сина свого
за формою підборіддя й бровами камінними.
Нишпорить по кишенях. Завжди щось знаходить..
І ми завжди щось знаходимо.
Амулет із коштовного дерева. Сигарету розмоклу.
Ключ, лист, годинник, який зупинився о восьмій.
Знову його заводимо. Плине час.
Коли їхня одежа зітліє
і голі вони залишаться при солдатських ґудзиках, – так клаптики неба залишаються поміж літніх зірок,
так залишається річка серед мерехтінь олеандр,
так стежки мерехтять
серед цитринових дерев напровесні, –
тоді ми, можливо, дізнаємося їхні
справжні імена,
і, можливо, вигукнемо: люблю!
Тоді. Але й це видається аж надто далеким.
І разом з тим дуже близьким, наче в темряві
руку береш
і кажеш: добрий вечір –
з гіркою вдячністю вигнанця, що повернувся додому,
не впізнаний навіть рідними,
бо пізнав у дорозі смерть,
і пізнав у дорозі життя – до життя й після смерті,
він і їх впізнає. Він не журиться. Завтра – каже.
Він певний,
що найдовша дорога – найкоротша до серця світу.
І тоді, коли місяць цілує його у шию
зі смутком якимсь,
Смоківниці, горщик із гіацинтом, ослін і камінні сходи
кажуть йому: добрий вечір,
і, струшуючи попіл цигарки через поруччя балкона,
він, може, заплаче тоді від своєї певності,
він, може, заплаче тоді
від певності дерев, і зірок, і братів.