Одіссей Елітіс

ДОСТОЙНО ЄСТЬ

(уривки з поеми)

Творіння


Зі словом народилося море.
Глянув я і здивувався –
море було засіяне малими світами в подобі моїй:
коні камінні з гривою вітру,
спокійні амфори
і вигнуті спини дельфінів –
Іос, Сікінос, Серіфос, Мілос.
З кожним словом прилітає ластівка,
аби принести людям весну
і багато дерев маслинових,
які проціджуватимуть світло крізь пальці,
щоб легко проникло в твій сон,
і багато цикад,
яких не помічаєш,
як і пульс на руці,
і краплю води,
щоб за бога була тобі і ти зрозумів її мову,
і дерево одиноке,
біля якого немає нікого,
щоб ти зробив дерево другом,

і відчув його дороге ім’я,
і клаптик землі під ноги,
щоб ти не пускав у боки коріння,
а тільки у глиб,
і небо широке вгорі,

щоб ти сам усвідомив безмежність
ЦЕЙ
світ малий і великий!

Страждання

Ось і я,
Створений для маленьких кор і островів Егейських,
шанувальник швидких косуль,
втаємничений в листя маслинове,
я сонцепивця і сарани убивця.
Розганяє вітер стихії, падає грім на гори.
Доля невинних знову беззахисна, ось ти в міжгір’ї!
У міжгір’ї руки свої розвів,
у міжгір’ї руки свої звільнив,
про інші багатства не чув, інших багатств не бачив,
крім холодних джерел, де течуть
теплі вітри, поцілунки, яблука.
Кожен зброю має свою, я сказав:
У міжгір’ї розкраю яблуко,
у міжгір’ї на варті поставлю теплі вітри,
давні цілунки звільню, пристрастю благословенні!
Розганяє вітер стихії, падає грім на гори.
Доля невинних. О доле моя!

На фронт

У день святого Іоанна, напередодні Водохреща, було наказано знову йти вперед, туди, де немає неділь і буднів. Ми повинні були заступити на лінію, яку утримували жителі міста Арта, від Хімари до Тепелені. Вони воювали з першого дня, безперервно, їх залишилася половина. Більше сил не було
Щоночі вони йшли без упину, один за одним, наче сліпі, ледве відриваючи ноги, що загрузли по коліна в

грязюці. Як мжичило на дорогу, так і в наші душі. Іноді навіть на привалі, ми не розмовляли, ми були суворі й мовчазні. Присвічуючи скіпкою, ми по одній ділили родзинки. А при нагоді знімали поспіхом одежу і, скаженіючи, чухалися до крові. Воші нас обсідали і це було страшніше за втому. Нарешті свисток долинув із темряви, він дав знати, що ми вирушаємо, і знову, ніби худоба, ми тяглися, аби пройти якомога більше шляху до світанку, аж поки не станемо мішенню для літаків.
Оскільки бог не відав мішенями і таким іншим, він за
звичкою у певний час благословив день.
Невдовзі ми зрозуміли, що дуже близько підійшли до цих місць, де немає неділь і буднів, ні хворих, ні здорових, ні бідних ні багатих. Бо гуркіт, як буря, там, за горами, все дужчав; все частіше доводилось бачити, як поволі ідуть та ідуть поранені. Санітари з червоними хрестами на пов’язках ставили ноші на землю, попльовуючи у долоні, їм страшенно хотілось курити, та курива не було. І почувши, куди ми прямуємо, вони заперечливо хитали головами, згадуючи історії про небесні знамення. Але ми чули у темряві їхні голоси, і досі пекучі – від смоляної ночі і вибухів сірки. “Мамо, матінко! Мамо матінко!”. Трохи рідше доносилось задушливе хрипіння, дехто казав, що то вже смерть…
Траплялося за собою тягли полонених, яких кілька годин тому захопила в несподіваних нальотах розвідки. Від нього тхнуло вином, їхні кишені були набиті наїдками. А в нас позаду лише зірвані мости і декілька мулів, що ледве місили сніг і грязюку.
Нарешті вдалині з’явився дим. Він здіймався то тут, то там, і на обрії спалахнули перші червоні сліпучі ракети.
Коріння моє у горах,

а гори на плечах народи тримають,
і над ними палає пам’ять –
неопалима купина.
Пам’ять мого народу, звуть тебе Пінд і Афон.
Тільки ти, пам’яте, знаєш людину до самого мізинця.
І слова твої гострі, як грані каменя.
Ти образ святих звеличуєш,
І вода доносить до краю віків твій бузок великодній!
Ти торкаєшся мого розуму – і болить немовля весни!
Руку мою караєш – і вона біліє у темряві!
Завжди, завжди, пам’яте. Ти ідеш крізь вогонь,
щоб сяйва дійти.
Завжди, завжди, ти крізь сяйво ідеш,
щоб гір славнозвісних дістатися.
Але що то за гори? І хто там у горах?
Коріння моє у горах,
а гори на плечах народи тримають,
і над ними палає пам’ять –
Неопалима купина.

__________


Із ліхтариком зірки * я на небо піднявся
І на паморозь луків * на єдиний той берег
Де знайти мені душу * ту сльозу пелюсткову!

Мої доньки довіку * будуть жити в печалі
А синочки рушницю * ще не в силі тримати
Де знайти мені душу * ту сльозу пелюсткову?!


Великий виступ

Погані чутки пішли по столиці. Тими ж днями хлопці

прийняли таємно рішення: вийти на вулиці й площі, у них більше нічого не лишилося, тільки п’ядь землі на розхристаних волохатих грудях, де світився хрестик сонця. Але тут владарювала Весна.
Оскільки наближався день, який народ за звичкою святкує, як день Повстання, цей день призначили для виступу. Вдосвіта вони йшли назустріч сонцю, розгорнувши сміливість, як прапор, юні з опухлими ногами, що їх називали бродягами. А за ними чоловіки і жінки, поранені, у бинтах, на милицях. І коли глянеш на них, можеш впевнено сказати, вони багато пережили за короткий час. Інші довідавшись про такі дива, – сильно тривожились. І, глянувши на своє майно, вони вирішили вийти на вулиці й площі, бо нічого більше не лишалося – аршин вогню, чорні дула і білі зуби сонця. Там, де ні гілка, ні квітка не ронили сльозу. Вони стріляли навмання. Заплющуючись у відчаї. Весна їх весь час полонила. Ніби не було іншої дороги на всій землі для Весни, а тільки ця, де були мовчазні люди, що зазирали далеко за межі відчаю, в Тишу, яку збиралися будувати юні з розпухлими ногами, яких називали бродягами, чоловіки й жінки, поранені, у бинтах, на милицях.
Вони багато пережили за короткий час. Звірі скосили
безліч сміливців, інших зібрали до гурту. І наступного дня тридцятьох поставили до стінки.

Сонце справедливості ясне і ти, славна гілка миртова,
Я благаю вас не забувайте мого краю!
Гори високі, наче орли, на вулканах виноградники
А хатки ще біліші по сусідству із морем!

Руки із блискавицею закладаю за спину часу,
Давніх друзів скликаю погрітись на
Сонце справедливості ясне і ти, славна гілка миртова,

Я благаю вас не забувайте мого краю!

Хмари, як небо,
і гарні дівчата
з виноградиною у зубах,
яка нам зараз потрібна!
В небі птахи смуток нашого серця розвіяли
і голубінь, яку ми так любили!
Втекли, втекли
липень у білій сорочці.
Серпень камінний з нерівними східцями.
Втекли,
у глибоких очах вранішня зоря лишилась,
і в глибоких очах невиразна вечірня заграва!
Вітри відлетіли:
Майстро у черевиках гостроносих,
Грего необачний з напнутим червоним вітрилом.
Втекли,
І глибоко під землею здіймається хмарою
чорна рінь,
громи і мертвих гнів,
повагом, на вітрі скрегочучи,
повертаються знову грудьми уперед
суворі пам’ятники скель!


Мене кров любові * обагрянила
Радощі небачені * насторожили
Заіржавів я * від байдужості людей
Матінко далеко * трояндо нев’януча.

Кораблі погрозливо * обстріляли
Наче б то і я * мав гріх – любов

У липні колись * розплющились

Очі великі * що в мені живуть
Щоб життя незаймане * на мить освітити
Матінко далека * троянда нев’януча.

Розтуляю вуста * і звеселяється море
Відносить слова мої * в темні печери
Маленьким тюленям * їх нашіптує
Ночами, як плачуть * муки людські

Перерізую вени собі * і червоніють мрії
Котяться обручі * поруч із дітьми
Дівочі простирадл * силкуються не заснути
Аби нишком підслухати * про дива кохання.

У далеку і рівну країну прямую.
Зараз за мною ідуть, як волошки, дівчата
і коні камінні
з печатками сонця на чолах високих.
Миртових дерев покоління запам’ятали мене
відтоді, як я тремтів на свічаді води,
і гукали: “Святий! Святий!”
Переміг пекло і любов врятував
Князь Лілій.
І подихом Криту
я себе уявив.
Щоб первоцвіт домігся права на світло
В чистоту свій закон повиваю,
чистоті доручаю.
Блаженні, кажу я, могутні, котрі розтлумачують непорочність.
У їхніх зубах гроно п’янке,
На грудях вулканів, на дівочій лозі.
[ай ідуть по моїх слідах!
У далеку і рівну країну прямую.
Тепер смерті рука

cама дарує життя.
Безсоння.
Б’є полуденний дзвін,
s повільно на брилі карбує слова:
НИНІ І ПРІСНО І ДОСТОЙНО ЄСТЬ.
Прісно, прісно і нині, і нині злітають пташки.
ДОСТОЙНО ЄСТЬ.

Уславлення

Славтесь на лаві камінній,
Мирто, що стоїш біля моря,
як цифра вісім, або, як амфора,
із бриликом сонця в руці.

Прозорий і білий полудень,
Пір’їнка сну, що здіймається вгору,
Тьмяне золото на брамах,
Червоний кінь утікач.

* * *

ДОСТОЙНО ЄСТЬ безпричинна сльоза,
Що сходить у ясних очах
дітей, що за руки взялися,
дітей, що розмовляють лише очима.

Краса кохання на скелях,
Маяк, що убив смуток віків,
Впертий цвіркун надвечір’я,
І паморозі біле маленьке ягня.

СЛАВСЯ рука, що повернулась,
від убивства страшного і знає тепер,
що насправді є світ і яке воно

“нині” і яке воно “прісно” у світі:
НИНІ сарна швидка, НИНІ вигуки травня,
ПРІСНО совість гранична, ПРІСНО світло сяйність.

Нині, нині омана і марево снів.
Прісно, прісно слово і зоряний кіль.

Нині пливе хмара комах,
Прісно у небі світло, мов птах.

Нині влада і шкаралупа землі,
Прісно духовний світ і насущний хліб.

Нині потьмарився Місяць від жаху,
Прісно сяйво Молочного Шляху.

Нині чорне число і людей різноликість,
Прісно пам’ятник Права і розум великий.

Нині приниження богів і попіл Людини,
Нині – ніщо,
ПРІСНО світ малий і ВЕЛИКИЙ!